Козацька держава, безумовно, залишила. 1 страница

19. Дипломатична боротьба за козацьку автономію

Поляки намагалися будь-якою ціною приборкати козаків. Ще до морських походів, 1614 року, спеціальна польська комісія зазначала, що козаки нікого, крім своєї старшини, не слухають і взагалі живуть ніби окремою державою. Козацьким представникам було заявлено ультимативно, щоб козаки перебували лише на Запоріжжі й захищали кордон від набігів турків і татар, не втручаючись у справи інших країн. Козаки позбавлялися права без дозволу короля здійснювати походи і приймати до себе селян-втікачів.

Відповідь козаків на цю грізну петицію не збереглася, але їхні наступні дії (вже згадані походи) красномовно свідчать про те, що вони всі напучування в одне вухо впустили, а в друге випустили. Проте визнання за козаками власного козацького суду й управи, на яке пішли польські урядовці, свідчило про офіційне, на державному рівні, підтвердження козацької автономії як першого кроку на шляху до створення козацької держави.

Козацькі походи ледь не призвели до війни між Туреччиною та Польщею. Польський уряд доклав чимало зусиль до збереження миру, А в Україну для втихомирення козаків було направлене коронне військо разом з мобілізованою шляхтою. Перед лицем такої небезпеки козаки порівняно спокійно сприйняли черговий ультиматум. А в ньому вимагалося виключити з козацького стану «ремісників, купців, шинкарів, війтів, бургомістрів, різників, кравців, що налізли до війська». Козаки погодилися також не нападати на сусідні країни й за платню нести сторожову службу. Але наполягли на самостійному виборі старшого над собою, якого уряд мав лише затверджувати. Поляки із задоволенням зустріли згоду на виключення з війська всіх непрофесіональних козаків і всіх, хто пристав до них упродовж останніх двох років.

Розсудливий Сагайдачний, аналізуючи ситуацію, розумів, що всі ці вимоги скоро втратять реальний грунт.І справді, вже 1618 року королевич Владислав, вирушаючи на чолі невеликого війська здобувати московську царську корону, потрапив у скрутне становище, и виручити його могли тільки козаки.

Незважаючи на рішучу допомогу козаків польським військам у війні з Москвою, тиск на козаччину тривав. Це ви-кликало розкол у козацькому середовищі й величезне обурення козацької голоти-сіроми. Воно коштувало Сагайдачному короткочасного скинення з гетьманської посади.

Процес переговорів між королем та його урядовцями й козаками тривав, дедалі більше нагадуючи не стосунки між сюзереном і васалом, а дипломатичні контакти на рівні міжнародних відносин. Дипломатичний вплив козацтва на політичну ситуацію в Польщі особливо був помітний у вирішенні справи щодо захисту православної віри. Берестейською унією 1596 року цій вірі було завдано відчутного удару.
Претендент на кримський престол Шагін-Гірей у грудні 1624 року уклав з козаками союз як з окремою державою. Козаки у цей час здійснювали власну міжнародну політику. На початку 1625 року в Москві навіть з'явилися козацькі посли.

Одержавши черговий наказ не виходити в море, козаки знову порушили його. Вони дісталися до Царго-рода, спустошили околиці Трапезунда й розбили потім неподалік від Дніпровського лиману сильний турецький флот.

Поляки вжили рішучих заходів. Вони підкупили татарських ватажків, розколовши на деякий час козацько-татарський союз. А потім польське військо рушило в Україну. Після низки запеклих боїв, які точилися з перемінним успіхом, восени 1625 року обидві сторони уклали компромісну угоду, відому під назвою Куру-ківської. Гетьманом став Михайло Дорошенко — відома в козацькому світі постать.

Дорошенко, лояльно ставлячись до короля, одночасно намагався обстоювати козацькі права Генеральною лінією козацької дипломатії був розрахунок на ослаблення Криму, і козаки завжди підтримували того, хто хоч чимось цьому сприяв. Після загибелі Михайла Дорошенка вони прийняли рішення порозумітися з польським королем, а в Криму підтримати Шагін-Гірея, бо це ослаблювало Крим в цілому. Повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила) завершилось укладенням між польським урядом і козаками Переяславської угоди Ку-руківська угода зберігала свою чинність. Самі козаки вважали Куруківську угоду скасованою й відзначили це своє бачення деяких пунктів угод великим-морським походом, під час якого було спустошено Чор-номорське узбережжя в районі Килії, Балчика, Варни. Поляки не заважали козакам, але своє коронне військо залишили в Україні.

Про зростаючий вплив козацтва на міжнародні справи свідчить чергова спроба європейських монархів втягти козаків у розв'язання своїх політичних проблем. Деякі факти вказують на те, що трансильванський воєвода Габор за посередництвом Константинопольського патріарха вів якісь переговори з козаками. Після його смерті шведський король Густав-Адольф двічі направляв своїх послів до козаків з пропозицією підтримати його кандидатуру на польський престол на випадок смерті польського короля.

Уже 1633 року розгорнулася московська кампанія. Козаки взяли в ній активну участь, оперуючи на Сіверщині під орудою Яреми Вишневецького та Адама Киселя.

Повстання під проводом Павла Бута (Павлюка) завершилося страшною поразкою козацького війська. Угода, підписана з польським урядом, була принизливою (а підписував її від імені козаків військовий писар Богдан Хмельницький — уже тоді він набував дипломатичного досвіду, який дуже пригодився йому пізніше). Козаки виявили повну покору, прийняли призначену їм старшину і склали присягу на вірність королеві. Видані повсталими Павлюк, Томиленко та четверо інших ватажків були страчені у Варшаві.

Серед політичних постатей найяскравішою була постать Петра Конашевича-Сагайдачного.За його гетьманства козаки зайняли чільне місце в українському суспільстві, перебираючи на себе роль шляхти, яка дедалі більше полонізувалася й переходила в католицтво. Своєю діяльністю Сагайдачний

повернув Києву значення культурного й релігійного осередку України. Діяння Сагайдачного впродовж короткого часу уможливили майбутню державу Хмель-ницького. Вів гетьман також зважену й лояльну стосовно сусідів, особливо Польщі, зовнішню політику, чим уславився і як талановитий дипломат.

Польська держава, бажаючи придушити козацький рух, одночасно відчувала гостру потребу в професіоналах такого рівня, якими були козаки. Тому вона, з одного боку, вживала репресивних заходів, а з другого — змушена була сприяти розвиткові козацтва. Ці протиріччя й використовували козаки для того, щоб завзято боронити рідну землю й свою віру. При цьому використовувалися як воєнні, так і дипломатичні методи. Народні повстання, серцевиною яких були саме козаки, завжди завершувалися підписанням угод, під час укладення яких козаки виступали самостійною стороною на засадах міжнародного права.

20. Зовнішньополітичні пріорітети Української революції середини XVII ст.

Національна революція на українських землях, що спалахнула як найбільш масштабне козацьке повстання 25 січня (4 лютого) 1648 р. на Січі, швидко й органічно доповнене грандіозною Селянською війною, увінчалася того ж року появою на політичній карті Європи нового утворення - автономної Української козацької держави, чи Війська Запорозького Його Королівської Милості за тогочасною термінологією [1]. Становлення козацької державності спричинило істотні зміни геополітичної си­туації в регіоні: Україна, що з сер. ХІV ст. виступала здебільшого лише як об’єкт міжнародної політики, стала її важливим і впливовим суб’єктом.

Ті буремні події помітно змінили політичну карту довкілля, проклавши нові кордони України, Речі Посполитої, Московського царства, а невдовзі – й Кримського ханату та Османської імперії загалом

Річ Посполита, широко розкинувши свої кордони „від можа до можа” й здобувши, в т.ч. й за допомогою козацької шаблі, низку блискучих воєнних перемог, виглядала впевнено й мала блискучий міжнародний імідж. Але за цими вражаючими дипломатичними шатами крилися невиліковні хвороби, що неминуче мали породити гостру внутрішньополітичну кризу й обвал: слабкість королівської влади, політична корупція й занепад шляхетського патріотизму, соціальні антагонізми між магнатсько-шляхетськими колами й різними верствами простолюду, національно-релігійне протистояння між „Ляхами” й „Руссю”, негасиме прагнення козацтва й, передусім, старшини до суспільно-політичного реваншу за поразки повстань кін. 1630-х рр.

Великий коронний гетьман Станіслав Конєцпольський (1592-1646) вважав за можливе піти на воєнно-політичний союз із Московським царством

Вже після початку повстання нагальна потреба в пошуку союзників у боротьбі за широку автономію для „козацьких областей” Лівобережжя й частини Київського воєводства на південь від Білої Церкви (в рамках „козацького автономізму”) та забезпечення гарантій для існування модерної національної державності зумовили надзвичайно активну дипломатичну діяльність гетьманського уряду.

реально повстале Військо Запорозьке могло розраховувати лише на Османську імпе­рію та її васала - Кримський ханат.

в березні 1648 р., під час перебування в Бахчисараї другого укра­їнського посольства полковника Кіндрата Бурляя, Іслам ІІІ Герай отримав листа від султана Ібрагіма [1640-48]. Той вимагав, щоб хан допо­міг у боротьбі з Венецією за Мальту. Саме це послужило поштовхом до укладення українсько-кримської угоди, оскільки похід татар на Серед­земне море не обіцяв здобичі, яка натомість їм була гарантована на землях Речі Посполитої.

Хоча оригінальний текст союзного українсько-кримського дого­вору й не зберігся, з донесення прикордонних мос­ковських воєвод відомо, що сторони зобов’язалися надавати взаємну допомогу проти ворогів, татари не повинні брати в Наддніпрянщині ясир, спустошувати населені пункти й руйнувати церкви. В свою чергу, Військо Запорозьке мало виділити ханату платню за військову допомогу й утримуватися від нападів на Крим. Саме вразливе стратегічне становище Війська Запорозького, яке перебувало в т.зв. „геополітичному трикутнику” (Московське царство, Річ Посполита, Порта з її кримським васалом), а також відсутність власної мобільної кінноти поставили гетьмана перед необхідністю укладення договору з кримським ханом.

Цей союз відіграв позитивну роль на початковому етапі Національної революції (лютий 1648 – червень 1652 рр
українсько-кримські взаємини, потенціал і перспективи їхнього розвитку істотно залежали і від зносин Війська Запорозького з Портою – сюзереном Кримського ханату.
Блискучі перемоги козацького війська над коронним військом під Жовтими Водами 5-6 (15-16) травня та Корсунем 16(26) травня 1648 р. зму­сили султанський уряд рахуватися з Козацькою Україною й бачити в ній такого ж су­сіда-партнера, яким була до того Річ Посполи Складовою частиною угоди була українсько-турецька конвен­ція про вільне мореплавство і торгівлю Таким чином, ту­рецький уряд офіційно запросив Військо Запорізьке стати співгарантом безпеки на Чорному морі.
Окрім кримськотатарського варіанту „стратегічного партнерства” Б.Хмельницький вповні серйозно розглядав і можливість союзу з Московським царством („одної з нами віри”). Але сам же ставив під сумнів реальність такого варіанту, оскільки східний сусід ще не оклигав від війн із Річчю Посполитою та внутрішніх соціальних конфліктів.

він активно контак­тував із трансільванським двором, прагнучи організувати спільний антипольський похід.

Після виграшної для українського козацтва Зборівської битви, за посередництвом кримського хана Іслама ІІІ Герая, 8(18) серпня було укладено мирний трактат - перший юридичний документ з боку Речі Посполитої, яким визнавалась українська державність.

Але, зрештою, міжнародне становище Війська Запорозького серйозно ускладнилося внаслідок Берестецької поразки 1651 р. й повного краху балканської політики Б.Хмельницького

Польська шляхта панічно боялася наслідків походу Хмельницького вглиб Польщі та його державницьких устремлінь, спрямованих на створення самостійної, незалежної держави. Тому плетиво дипломатичних інтриг досягло на цей час свого апогею. Польські дипломати повідомляли у Варшаву, що гетьман формує нове князівство, наголошує, нібито вся Україна здобута його шаблею, а столицею майбутнього українського князівства має стати Київ як традиційна столиця української держави. Дійшли й сигнали про те, що гетьман титулує себе «князем Русі».

Але Хмельницький на той час ще зовсім не був готовий до проголошення повного суверенітету Вітчизни. Самого поняття «суверенітет» тоді ще не існувало. Воно було запроваджене під час Великої французької революції (1789 p.), А за часів Хмельницького в усій Європі панували монархії з певними елементами республіканського правління. Трапилося так, що події випередили готовність Хмельницького до проголошення самостійності України. Отож і в цьому разі розвиток народної війни зайшов так далеко, зумовивши такі рішучі заходи, до яких гетьман ще не був готовий ані політично, ні психологічно.

Ця неготовність Хмельницького до рішучих дій на державницьких шляхах вилилася в скромне прагнення до автономії в межах Польщі.

21. Формування козацько-гетьманської дипломатії Б. Хмельницького

Участь Богдана Хмельницького в міжнародних відносинах

Богдан Хмельницький – одна з яскравих постатей української історії. Діяльність цього гетьмана, гнучкого політика, вправного дипломата, досвідченого полководця, не тільки визначила подальшу долю України, а й відчутно вплинула на європейське політичне життя.

Основним здобутком діяльності Хмельницького стало відродження Української держави. Незаперечною заслугою Богдана Хмельницького було й те, що весь український народ, незважаючи на станові інтереси, виступив єдиною як ніколи силою в боротьбі за національне визволення.

Вектори направленості в міжнародних відносинах України.

Від перших місяців свого гетьманування Богдан Хмельницький особливо велику увагу зосередив на зміцненні міжнародного становища козацької України. Дипломатія була одним із знарядь, якими користувався у боротьбі за справу визволення українського народу.

До активних дипломатичних заходів Хмельницького спонукала потреба пошуку союзників, а також міжнародним зв'язкам необхідно було приділяти багато уваги, бо польський уряд докладав усіх зусиль, щоб ізолювати Україну і використати інші країни для придушення визвольної війни українського народу.

Добре орієнтуючись у складній міжнародній обстановці, Хмельницький знаходив вірні шляхи для розв'язання багатьох питань дипломатичним шляхом. Насамперед Хмельницький уклав воєнний союз з Кримом. У лютому- березні 1648 року у Бахчисараї українські посли уклали угоду з кримським ханом Ісламом-Гіреєм III. Для успішної війни з Польщею необхідно було мати цей мир з Кримом, щоб татари не стали на бік Польщі і не ударили на тили українських військ. Це була головна причина переговорів Хмельницького з кримським ханом, яким би осоружним не виглядав такий союз.

Одночасно порозуміння з Кримом давало змогу використовувати татар у війні як допоміжне військо. Хан Іслам-Гірей ставився до Хмельницького, як до рівного собі і в своїх листах вітав його з належною пошаною: "Мні велце милостивий пане Хмелницкий, мой милостивий пане і приятелю".

Оскільки Кримське ханство було васалом турецького султана, це впливало і на стосунки Хмельницького з Туреччиною. Про початок відносин Хмельницького з Портою подав сенсаційні відомості польський мемуарист Голінський. За його словами, Хмельницький просив допомоги у султана Ібрагіма, обіцяючи, нібито, передати йому Русь і Польщу, а в нагороду хотів дістати Молдавське воєводство. Коли ж султан не захотів зв'язуватися з "малозначною" людиною, гетьман ніби звернувся до яничар, які підняли повстання і скинули Ібрагіма.

Новий уряд султана Магомеда обіцяв вислати на допомогу запорожцям татар, за що вимагав віддати Туреччині Кам'янець-Подільський. Справді, в той час, виникло повстання яничар, Хмельницький за допомогою яничар викликав в Стамбулі двірцевий переворот. Те, що Порта ввійшла у зносини з "бунтівливими козаками" і наказала кримському ханові їм допомагати, було значним успіхом політики Хмельницького.

Окрему роль у дипломатії Богдана Хмельницького відігравали Молдавія, Валахія, Трансільванія. Ці князівства – близькі сусіди України – перебували у васальній залежності від Туреччини, а також у близьких зв'язках з Польщею, і було дуже важливо як поставляться вони до визвольної війни українського народу. Найближчим сусідом була Молдова. За гетьманування Хмельницького було здійснено два походи на Молдову і таким чином встановлено союзницькі відносини. Щоб зміцнити політичні зв'язки з Гетьманщиною, молдовський господар забов'язався видати свою дочку Розанду за сина Богдана Хмельницького – Тимоша.

На цьому гетьман не спиняється і шукає інших союзників проти Польщі. Реальними претендентами були Швеція і Трансільванія. 8 жовтня 1656 року між Військом Запорізьким і Трансільванією було укладено угоду про військовий союз проти Речі Посполитої. Трансільванський князь Юрій (Дєрдь) II Раковці обіцяв допомогти Хмельницькому відвоювати Галичину і частину Білорусі, визнавав за гетьманом титул князя й підтримав його намір передати цей титул синові Юрію.

Починаючи війну з Польщею, Хмельницький шукав також зв'язків з Швецією, і встановив зв'язки з шведами ще в 1652 році. Уже в вересні, коли спалахнула польсько-шведська війна, Хмельницький пропонував шведському королю Карлу-Густаву союз проти Польщі з умовою, що всі українські землі Речі Посполитої буде віддано Україні.
гетьман активно почав створювати коаліцію в складі Швеції, Семигороду, Бранденбургу, України, Молдавії, Волощини та Литви. Все чіткіше почав виявляти себе шведський вектор у зовнішній політиці війська Запорозького. У червні 1657 р. до Чигирина прибуло шведське посольство з підтвердженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполитої.

Епізодичний характер мали відносини України з Бранденбургом, що погрожував Польщі агресією. Між главою Бранденбурга Фрідріхом Вільгельмом та Хмельницьким відбувалося дипломатичне листування ще в період польсько-шведської війни.

У досліджених матеріалах є відомості про відносини Англії з Україною. Краківський міщанин Голінський у своїх записках від 1649 року навів уривок, який з Англії надійшов до Хмельницького: "Богдан Хмельницький, божою милістю генералісимус війська і стародавньої грецької релігії і церкви, володар всіх запорозьких козаків, страх і знищувач польської держави, завойовник фортець, викорінювач римських священиків, переслідувач язичників". Можна висловити припущення, що цього листа писав Хмельницькому Олівер Кромвель.

Також Хмельницький підтримував добросусідські зв'язки з Францією, Венецією та іншими державами.

Надзвичайно важливою передумовою для політики Богдана Хмельницького було возз'єднання України з Росією. Переяславська рада і "березневі статті" відкрили новий етап у відносинах між Україною і Росією, Хмельницький і його сподвижники всебічно сприяли цим тісним зв'язкам. На протязі другої половини 1654 року Хмельницький вислав до Москви щонайменше одинадцять посольств. Таким чином розв'язувалися і основні політичні.

Тактика освіченого полководця.

Отже, зовнішня політика Богдана Хмельницького була надзвичайно вдалою і тактовною. Він вживав всіх дипломатичних заходів з однією головною метою – знищити найгрізнішого ворога українського народу, шляхетську Польщу. Своїми дипломатичними заходами Хмельницький досягнув мети до якої він прямував. Він частково досягнув ізоляції Польщі і ввійшов у добрі відносини з багатьма країнами. Водночас він забезпечив Україні допомогу Криму, добився прихильної нейтральності Туреччини, підготовляв союз із Швецією, ввійшов в дружні відносини з Венецією. Головне завдання, яке все ж таки ставив перед собою Хмельницький, було увійти в близькі і тісні зв'язки з Російською державою. Виконуючи волю українського народу, він зробив перший крок до возз'єднання України з Росією.

Політика Богдана Хмельницького- це житниця українського народу, в якій спочиває талант гетьмана, дипломатичний хист, доблесні походи та ім'я славного сина козацької України.
в лютому 1648 року Б. Хмельницький уклав договір з кримським ханом про спільні воєнні дії;

в лютому 1649 року було укладено аналогічний договір з турецьким султаном;

8 серпня 1649 року було підписано мирну угоду між Б. Хмельницьким і королем Яном II Казимиром - Зборівський договір;

в листопаді 1650 pоку - договір про нейтралітет між Б. Хмельницьким і семиградським князем;

18 вересня 1651 p. - Білоцерківський договір між Б. Хмельницьким і Польщею;

у серпні 1652 року укладено молдавсько-український воєнний союз;

8 жовтня 1654 року - такий самий союз з князем Семигорода Юрієм II Ракоці;

у жовтні 1657 року - І. Виговський уклав воєнний альянс зі Швецією;

6 вересня наступного року ним же підписано Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою, за якою, зокрема, передбачалася широка автономія так званого Князівства Руського у складі Польщі.

22. Переяславська Рада, її історичні наслідки та оцінка

Становлення Української держави відбувалося в надзвичайно складних внутрішньо- та зовнішньополітичних умовах. Тому непростим і водночас кардинальним моментом у політиці гетьмана України Богдана Хмельницького стала Переяславська рада 8 (18) січня 1654 року. Ця подія принципово вплинула на всю подальшу історію українського народу та Європи в цілому. Згідно з Переяславськими домовленостями між гетьманом і царським урядом було укладено Березневі статті 1654. У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б.Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували і врешті решт широка автономія українських земель і Запоріжжя звелася протягом 120 років нанівець.

Безпосередніми наслідками Переяславської угоди для України стало утвердження Української Козацької держави як правової автономії та суб’єкта міжнародних відносин, її легітимація; відбувся розрив стосунків з польсько-литовською Річчю Посполитою. Створено передумови поглиблення процесів інституалізації державного устрою та системи влади в Україні. Незважаючи на свою суперечливість, зазначені процеси розвивалися до першої третини XVIII ст. у конструктивному руслі. Пізніше посилилися процеси колонізації Української Козацької держави, відбулася її повна ліквідація. Почався процес русифікації українського етносу, його денаціоналізації, трансформації Української православної церкви, втрати її автономності.
Ставлення до Переяславської угоди 1654 року завжди було й залишається неоднозначним. Оцінка та з’ясування причин і наслідків цієї історичної події тлумачилися з позицій політичної доцільності Російської імперії. Особливих ідеологічних викривлень зазнала оцінка Переяславської угоди за часів Радянського Союзу: уся історія українського народу подавалася як «віковічне прагнення возз’єднатися з російським». Цей міф був створений ще ідеологічним апаратом Російської імперії та суттєво скорегований радянським суспільствознавством у 1954 році — до 300- річчя події. Специфічне розуміння Переяславської ради як акту «возз’єднання України з Росією» протягом 1950—1980-х років було однією з підвалин радянської імперської ідеології поряд з ідеологемами «Київської Русі — колиски трьох братніх народів», «нової історичної спільноти — радянського народу» тощо. Суттєвими залишаються можливості політичної експлуатації міфу про Переяславську раду й нині. Незважаючи на те, що в наші дні Переяславський міф набув певної автономності в суспільній свідомості населення України, він і тепер

активно використовується в поточному політичному житті.
Оцінка самої Переяславської ради, була і є предметом частих суперечок учених. Справа ускладнюється тим, що оригінальні документи втрачено, збереглися лише неточні копії чи переклади. До того ж російський архіваріус Петро Шафранов доводить, що навіть ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами. Загалом пропонувалося п'ять основних тлумачень Переяславської угоди. На думку російського історика права Василя Сергєєвича (помер 1910), угода являла собою персональну унію між Московією та Україною, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд. Інший фахівець із російського права Микола Дьяконов (помер 1919) доводив, що, погоджуючись на «особисте підкорення» цареві, українці безумовно погоджувалися на поглинення їхніх земель Московським царством, і тому ця угода була «реальною унією». Такі історики, як росіянин Венедикт Мякотін та українець Михайло Грушевський, вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючися в її внутрішні справи; українці ж зобов'язувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомогу і т. д. Інший український історик — Вячеслав Липинський — пропонує думку, що угода 1654 р. була не чим іншим, як лише тимчасовим військовим союзом між Московією та Україною.[20]

Як зазначив Ю.Шевельов [21] Переяслав у перспективі трьох сторіч нам уявляється початком великої трагедії. Але в 1654 році не був закладений розвиток тільки в цьому напрямі. Навпаки, сучасникам Переяслав здавався вихідним пунктом для великої експансії. Майже нічого не втрачаючи політично, Україні відчинявся шлях до культурного завоювання страшного сусіда. Київ в очах тогочасного українця був другим Єрусалимом — центром церкви, культури. Ворогом були турки та поляки, і знаряддям піднесення другого Єрусалиму — Києва мала стати Москва. Її військова сила мала здійснити програму української інтелігенції.

Що таке Москва, — знали, і все-таки пішли на Переяслав. Може тому, що усвідомлювали, наскільки нижчий був той культурний і побутовий рівень, на ньому стояла Москва. Дійсно, Переяслав став передумовою української культурної інвазії. Уже у другій половині XVII століття в Москві було 7 монастирів, повністю заселених українцями й білорусинами. Славнозвісна реформа патріарха Нікона була фактично проведена з участю українців, вихідців з Київської академії. Заснована 1685 року Московська академія, що відома під назвою Слов'яно-греко-латинської, від 1700 року фактично перейшла в українські руки і протягом наступних 64 років із 19 ректорів українцями були 16.

Якщо Україна і зазнала поразки, то це сталося не через переяславські умови. «Політично і військово Переяслав став початком поразки тому, що різні українські кола втягали Москву в Україну, намагаючися використати її проти своїх внутрішніх ворогів»[21].

23. Березневі статті Б.Хмельницького

"Березневі статті" - важливий правовий документ. Б. Хмельницького. Юридично оформили рішення Переяславської угоди і визначили відносне автономне, політичне і правове становище України в складі Російської держави, так звані "березневі статті". Вони були одним з найважливіших правових документів в українській історії. Цей акт було створено в березні 1654 року під час перебування у Москві українського посольства на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником П. Тетерею.

"Березневі статті" і доповнюючі їх царські грамоти разом розглядаються як договір України з Росією. Оригінали всіх зазначених документів не збереглися, але зміст їх не викликає сумніву, оскільки до нас дійшло ряд перекладів, чернеток, робочих записів московських чиновників та інших джерел.Умови договору з російським царем після обрання кожного нового українського гетьмана перезатверджувалися у так званих "гетьманських статтях" (Переяславських статтях 1659 року, московських статтях 1665 року, Тухівских статтях 1669 року, Коломацьких статтях 1687 року, Решетилівських статтях 1709 року і інших).

Отже, зміст статей:

- Збір податків на користь царської скарбниці доручалося вести українським урядовцям.

- Заборонялися дипломатичні відносини гетьмана з турецьким султаном та польським королем;

- Підтверджувалося право київського митрополита й усього духовенства на маєтності, якими вони володіли;

Дата добавления: 2015-05-23