Козацька держава, безумовно, залишила. 3 страница

Ці дії Орлика певною мірою наблизили війну між Росією й Туреччиною, Війна склалася дуже невдало для розбещеної полтавською перемогою російської армії. Росія повертала Туреччині Азов і Азовське узбережжя.

Петра І дуже непокоїла діяльність українських емігрантів. Щоб применшити їхню активність, цар почав тероризувати родичів, які залишилися в Україні, їх вивозили до Москви й на північ, вимагали писати до своїх рідних в еміграцію з проханням припинити антицарську діяльність.

Початок XVIII ст. став переломним у житті Гетьманщини. Спроба гетьмана І. Мазепи зберегти завдяки союзу зі шведським королем Карлом XII козацьку автономію зазнала поразки.Орлик залишився вірним своїй ідеї. Упродовж майже тридцяти прожитих в еміграції років він весь час намагався спричинити війну між Росією й Туреччиною. Мета залишалася старою — визволення України. Проживаючи в різних країнах, Орлик закидав європейські двори меморандумами й нотами, використовував кожний міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб порушити клопотання про вирішення українських справ. Зросла могутність Росії після Полтавської баталії викликала острах у багатьох європейських монархів. Частина країн була знесилена війнами, інші, як задоволена умовами Прутського миру Туреччина, просто не хотіли воювати. Орлик так і помер у вигнанні, а з ним надовго зійшла в могилу ідея незалежної Української держави, аби воскреснути набагато пізніше.

30. Інкорпорація укранських земель до складу Російської імперії. Ліквідація автономії України

І етап (1708—1728) — форсований наступ на українську автономію. Хвиля репресій, розгром Батурина були першою реакцією Петра І на перехід І. Мазепи до шведів. Після цього кроку гетьмана російський цар вирішив остаточно «прибрати Україну до рук». Намагаючись створити сприятливі соціальні умови для реалізації свого задуму, він спочатку видає універсал, у якому обіцяє українському народові всілякі милості та свободи, наказує обрати нового гетьмана.У 1708 р. під тиском царя гетьманом було обрано літнього І. Скоропадського.

До таких політичних кроків, які ліквідовували залишки української державності, слід віднести створення 1722 року так званої Малоросійської колегії, що позбавляла гетьмана й решток тієї ілюзорної влади, яка в нього ще була. До її складу мали входити шість російських офіцерів на чолі з бригадиром. Гетьман Іван Скоропадський спробував оскаржити цей незаконний крок, апелюючи до попередніх домовленостей та угод.Дещо змінила ситуацію поява на політичному горизонті наказного гетьмана П. Полуботка. Намагаючись нейтралізувати руйнівні дії Малоросійської колегії, він проводить судову реформу (Генеральн ий суд стає колегіальним, розгортає боротьбу з хабарництвом, встановлює порядок апеляцій).

II етап (1728—1734) — повернення Україні частини її прав та вольностей. Смерть Петра І, реальна загроза війни з Туреччиною змінили політичну кон'юнктур. Бурхлива діяльність Малоросійської колегії, яка весь час накладала нові податки на українських землевласників, зачепила інтереси всесильного О. Меншикова, який володіввеличезними маєтками і навіть містами в Україні. Це зумовило скасування 1727 р. Малоросійської колегії та певне пом'якшення офіційної російської позиції в українському питанні — було знову дозволено вибори гетьмана. Ним став Д. Апостол

Прибувши на коронацію молодого імператора Петра II, Данило Апостол подав йому петицію про повернення Україні старих прав і привілеїв. На петицію була дана відповідь з 28 пунктів, яка дістала назву «Решительніх пунктов» (1728 p.). «Решительнніе пункти» повернули Україні лише деякі колишні права і привілеї. Але все ж таки в беззаконня петрівських часів вносили певний лад і видимість законності.

Вже по смерті Данила Апостола (1734 р.) запорожці уклали з російськими урядовцями в Лубнах на Полтавщині таку угоду.

III етап (1734—1750) — посилення імперського тиску. Після смерті Д. Апостола в Петербурзі було прийнято ухвалу: нового гетьмана не обирати, а всю повноту влади передати тимчасовому державному органу, що дістав назву «Правління гетьманського уряду». До нього входило шість осіб: троє росіян та троє українців.Характерними риса­

ми цього періоду були свавільне втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя, русифікація українського населення, терор «Таємної канцелярії».

IV етап (1750—1764) — тимчасове уповільнення процесу російської експансії. Коли на трон зійшла дочка Петра І Єлизавета, Україні стало трохи легше, бо фаворитом цариці був Олексій Розумовський, син простого козака з-під Козельця на Чернігівщині.

Коли ж 1762 року на престол зійшла Катерина II, Україні відразу стало непереливки. Вона продовжила політику Петра І щодо колонізації, прямої русифікації України. Варто було українській старшині лише завести мову про переведення гетьманства на спадковий статус у родині Розумовських, як цариця негайно (1764 р.) скасовує гетьманщину. Наступним логічним для Катерини II, але страшним для України, кроком була остаточна ліквідація 1775 року Запорізької Січі. 1783 року було остаточно покріпачене українське селянство, бо указом Катерини II було заборонено селянам переходити від одного поміщика до іншого.

31. Поділи Польщі й перерозподіл українських земель між Російською і Австро-Угорською імперіями

Перший поділ Польщі було закріплено Петербурзькими конвенціями 1772р. між Росією та Австрією, а також між Росією та Прусією.

Відповідно цих документів Австрія отримувала Галичину, Прусія – Помор'я (за вийнятком Гданська) і частину Великої Польщі, Росія – українські та білоруські землі на схід від Західної Двіни та Дніпра, а також Латгалію.

Сейм 1773 р. був змушений ратифікувати дані угоди. В той же час на цьому і на наступних сеймах були схвалені рішення, направлені на внутрішню стабілізацію Польщі.

Чотирирічний сейм (1788–1792 рр.) 3 травня 1791 р. прийняв Конституцію Польщі, що зміцнювала центральну виконавчу владу, запроваджувала конституційну монархію, особисті свободита рівні права всім громадянам.

Обраність короля змінювалася обраністю династії. При королі створювалася рада «Варти законів», що складалася з примасу та 5 міністрів, що призначалися королем. Король очолював раду, мав право призначати єпископів, сенаторів, урядовців та офіцерів, у разі війни здійснював верховне командування армією.

Протягом 1773-1792 років польський король і прибічники реформ ще намагалися врятувати залишки Речі Посполитої та зміцнити державу.

Втручання сусідів привело до другого поділу, затвердженого сеймом у Гродні в 1793 році. Від Речі Посполитої до Пруссії відійшли вся Великопольща та частина Мазовії, а до Росії – українські та білоруські землі. При цьому до уваги не взяли австрійських вимог.

Після другого і третього поділів Польщі до складу Російської імперії увійшли Київщина, Брацлавщина і Волинь. На цих землях було створено Волинську, Брацлавську і Подільську губернії. Відповідно до царського указу від 1796 «Про новий поділ держави на губернії» в Україні замість намісництв утворювалися губернії. На поч. ХІХ ст. існувало 9 губ.: Київська, Полтавська, Чернігівська, Харківська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Подільська і Волинська. 1815 до Російської імперії було приєднано Холмщину і Підляшшя, які 1831 увійшли до складу Сідлецької, Люблінської і Гродненської губернії. (див. також Губернія).

32. Великодержавна політика російського самодержавства щодо України й загострення українського питання

Якщо визначити конкретний вплив Полтавської битви на загальноукраїнські справи, то доведеться констатувати, що український південь був відданий туркам і татарам, Правобережна Україна — полякам. Доступ до Чорного моря був вкотре закритий. Центр України — Київщина, Поділля, Волинь — знову опинився в чужих руках.

Петро І послідовно проводив свою централізаторську політику щодо України. Зрозумівши, яку небезпеку для Росії становить український «сепаратизм», цар вирішив назавжди ліквідувати цю небезпеку. З цією метою він без поспіху, але послідовно, систематично й неухильно нищив усі ознаки української державності. Для цього він політично й економічно ослаблював Україну, тероризуючи її населення, винищуючи його, ліквідовуючи матеріальний добробут українців.

Насамперед він наклав тавро на козацьку автономію. Імперська політика спрямовувалася й на те, щоб позбавити Україну становища самостійного економічного організму та обернути її на російську колонію. Надійним механізмом такої колонізації були обмеження в галузі зовнішньої торгівлі, помножені на протекціонізм, тобто переваги й пільги власним купцям.

Згодом, До таких політичних кроків, які ліквідовували залишки української державності, слід віднести створення 1722 року так званої Малоросійської колегії, що позбавляла гетьмана й решток тієї ілюзорної влади, яка в нього ще була. До її складу мали входити шість російських офіцерів на чолі з бригадиром. Гетьман Іван Скоропадський спробував оскаржити цей незаконний крок, апелюючи до попередніх домовленостей та угод. Петро І дав занадто демагогічну відповідь, яка зовсім не випливала із суті порушених питань. Разом з тим бригадир одержав докладні інструкції, як контролювати гетьманський уряд.

В Україні встановилося своєрідне двовладдя. У Глухові існувало два уряди — Генеральна військова канцелярія на чолі з Полуботком і Малоросійська колегія з бригадиром Вельяміновим. Політика Росії щодо України за Петра І була суто колонізаторською.

Коли ж 1762 року на престол зійшла Катерина II, Україні відразу стало непереливки. Вона продовжила політику Петра І щодо колонізації, прямої русифікації України. Варто було українській старшині лише завести мову про переведення гетьманства на спадковий статус у родині Розумовських, як цариця негайно (1764 р.) скасовує гетьманщину. Наступним логічним для Катерини II, але страшним для України, кроком була остаточна ліквідація 1775 року Запорізької Січі. 1783 року було остаточно покріпачене українське селянство, бо указом Катерини II було заборонено селянам переходити від одного поміщика до іншого.

33. Становище українців в Австро-Угорщині й проблема українських земель

Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Польщі західноукраїнські землі площею понад 60 тис. кв. км з населенням 2,5 млн. осіб (у тому числі 2 млн. українців) стали колонією Австрійської імперії.

Її населення жило в умовах жорстокого соціально-економічного визиску з боку феодально-абсолютистської монархії. Вкрай незадовільним було й культурне становище українців. У Галичині тривав початий ще значно раніше процес полонізації, на Закарпатті – мадяризації, на Буковині – румунізації.

Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями. На західноукраїнських землях розвивалися головним чином винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфоро-фаянсова, цукрова, лісова, добувна галузі. Кріпосництво заважало розвиткові як промисловості, так і сільського господарства, яке відігравало основну роль в економіці Західної України. Інкорпорація західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії збіглася у часі з першою хвилею модернізаційних реформ у цій державі. Ці реформи запроваджувалисяв життя в 70—80-х роках XVIII ст. Марією-Терезою та Йосифом II. Вони базувалися на ідеях освіченогоабсолютизму і мали на меті шляхом посилення державноїцентралізації та встановлення контролю правлячоїдинастії за всіма сферами суспільного життя залучити імперіюдо нових історичних процесів та недопустити її відставаннявід основного суперника — сусідньої Пруссії.

Досить прогресивний закон 1782 р. про скасування кріпосної залежності все-таки зберіг недоторканим прикріплення селянина до землі. Ця селянська «свобода на прив'язі» дала можливість поміщикам у нових умовах шляхом відвертого терору, насилля, обдурювання, підкупу при підтримці владних структур (офіційний дозвіл на тілесні покарання селян тощо) майже повністю відновити свої колишні права та привілеї.

Феодальні відносини гальмували не тільки розвиток сільського господарства, а й промислового виробництва західноукраїнських земель. Ситуація ускладнювалася і колоніальною політикою Австрійської імперії, суть якої полягала в перетворенні західноукраїнського краю на ринок збуту та джерело сировини й дешевої робочої сили. Ці обставини призвели до того, що в середині XIX ст.виробництво промислової продукції на душу населення взахідноукраїнських землях було в п'ять разів нижчим,ніж у чеських та німецьких областях імперії.

Дії австрійського уряду, спрямовані на посилення експлуатації селян, підвищення інтенсифікації їхньої праці, у комбінації з нестримною сваволею поміщиків зумовлювали зростання соціального напруження в суспільстві та відповідну реакцію селянських мас. Ця реакція, я к і в українських землях, підвладних Російській імперії, мала досить широку амплітуду: від пасивного спротиву (скарги, втечі тощо) до активної протидії (вбивства поміщиків,відкритий збройний опір, організація масових антифеодальних виступів тощо). Продовжуючи славні традиції 1810—1825 рр., розгорнувся активний опришківський рух. Його лідерами у Східній Галичині були Ю. Оженюк,Д. Якимчук, П. Мельничук, а на Закарпатті — С. Товта, І. Кокоша та ін.

Всього протягом першої половини XIX ст. відбулося 15 виступів, більшість з я к и х припинилася лише після втручання каральних загонів.

На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання «Руська трійця». Члени «Руської трійці» своє головне завдання вбачали в піднесенні статусу української мови, розширенні сфери її вжитку і впливу, прагненні «підняти дух народний, просвітити народ», максимально сприяти пробудженню його національної свідомості.

Наприкінці першої половини XIX ст. Австрійська імперія була знову змушена повернутися до ідей та політики радикального реформування. Повстання проти шляхти селян Галичини (1846), численні виступи буковинських та закарпатських селян, що були частиною могутньої революційної хвилі, яка піднімалася в імперії, змусили правлячі кола піти на поступки. Намагаючись не допустити загострення революційної кризи та прагнучи відокремити селян від революційного табору, офіційна влада йде на скасування кріпосного права.

У середині XIX ст. українська спільнота здобула свій перший досвід парламентаризму. У скликаному в липні 1848 р. австрійському парламенті інтереси українців представляли 39 депутатів (27 з них селяни). Депутати від народу виступали за безплатне скасування кріпацтва, поліпшення становища селян, розглядали різні аспекти національних відносин (зокрема, подали петицію, підписану 15 тис. осіб, що містила вимогу поділу Галичини на польську та українську частини). Вже в березні 1849 р. було розпущено австрійський парламент, невдовзі відмінено конституцію.

Отже, характерною рисою розвитку західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII — першій половині XIX ст. було чергування періодів реформ з періодами реакції.Революційна хвиля, що прокотилася Європою 1848— 1849 рр., започаткувала новий етап модернізації імперії — було скасовано кріпосне право, проголошено конституцію, створено парламент. Ці та інші модернізаційні зрушення позитивно відбилися на житті західноукраїнських земель, активізували суспільну діяльність населення, особливо у культурній сфері

34. Національно-визвольний рух і активація дипломатичної активності навколо перебудови міжнародних відносин у Східній і Центральній Європі

Наприкінці XIX - на початку XX ст. Османська та Австро-Угорська імперії пригноблювали народи Швденно-Східної (чехів, словаків, українців, поляків, румунів, сербів, хорватів) і Центральної Європи (албанців, болгар, боснійців, македонців, поляків, румунів, сербів, українців та ін.).

1875 р. проти османського панування повстали Герцеговина та Боснія, на допомогу яким прийшли добровольці із Сербії, Чорногорії, Болгарії та Росії. Повстанський рух поширився на територію Болгарії, Сербії, Чорногорії та Македонії. Проте сили сторін у цій війні були нерівні. Османська армія жорстоко придушила опір слов'ян.
Створені в містах Росії слов'янські комітети збирали кошти, посилали добровольців, вимагали від царя більш рішучої позиції. У квітні 1877 р. царський уряд оголосив війну Османській імперії, що закінчилася перемогою Росії. У результаті багатовікове османське ярмо зазнало значного краху, болгари створили свою державу, було визнано незалежність Сербії, Чорногорії та Румунії.

Остаточне визволення народів Південно-Східної Європи, які підлягали Порті, було завершено лише на початку XX ст.
Широкого розмаху визвольний рух набув і в Австро-Угорщині. На початку XX ст. загострилися суперечності між Австрією й Угорським королівством, яке вимагало збільшення контингенту і самостійності угорської армії, повної незалежності угорського державного банку, митного відокремлення Угорщини від Австрії. Загострилися і хорватсько-угорські відносини. Безправне становище хорватського народу викликало постійні антиугорські виступи і в Хорватії постійно діяв надзвичайний стан. Враховуючи напруженість національних відносин в імперії, австрійська соці ал-демократична партія 1899 р. прийняла програмне положення про культурно-національну автономію. Проте це не сприяло вирішенню національного питання.

Одним із актів придушення національно-визвольних рухів південнослов'янських народів була анексія Боснії та Герцеговини в 1908 р., що загострила відносини між Австро-Угорщиною з одного боку, Росією і Сербією з іншого.Своєрідними аграрними колоніями Угорщини були Словаччина і Закарпатська Україна. Широкі кола Словаччини шукали зближення з чеським народом для спільної боротьби проти австро-угорського панування.

Польські землі були розділені між трьома державами - Австро-Угорщиною, Німеччиною і Росією. Провінція Галичина, де мешкало польське й українське населення, користувалася автономією і мала свій сейм. Тут однією з гострих проблем були польсько-українські відносини, бо австрійська влада більш поблажливо ставилася до поляків.
У Польщі діяла впливова політична партія - Соціал-демократія. Польські соціал-демократи співпрацювали з російськими більшовиками і в національному питанні обстоювали право націй на самовизначення. Проте російські правлячі кола ігнорували польське питання, як і взагалі національне питання в країні. Врешті-решт у вирішенні питання про державність Польщі переорієнтувалися на Австро-Угорщину і Німеччину, які й проголосили в 1916 р. незалежне Королівство Польське.

Отже, для кінця XIX - початку XX ст. була характерна не лише активізація національно-визвольних рухів народів Південно-Східної і Центральної Європи. У різних соціально-політичних умовах, на різних етапах історичного розвитку вони ставили перед собою неоднакові завдання, але врешті-решт вони зводилися до завоювання чи відновлення незалежності, створення своєї державності.

35. Національні проблеми в програмах українських партій – пошук моделей перебудови міжнародних відносин у Східній і Центральній Європі
У 90-х рр. XIX ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. У той час на грунті наявних суспільно-політичних течій утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла, розраховані на участь в їх реалізації широких суспільних верств. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними умами, а національний рух, що набував політичного змісту, став масовим.

У Галичині першою такою партією стала заснована 1890 р. Русько-українська радикальна партія (РУРП) — перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. Згодом були створені нові партії: Українська національно-демократична партія — УНДП (1899) — найпотужніша і найвпливовіша в краї, Українська соціал- демократична партія — УСДП (1899) і Католицький русько-народний союз (1896), перетворений 1911 р. в Християнсько-суспільну партію.

Найближчими програмними завданнями РУРП і УНДП поставили змагання за національно-територіальну автономію Східної Галичини і Північної Буковини з власним сеймом і адміністрацією (у 1918 р. ця вимога стосувалась і Закарпаття), УСДП — за культурно-національну автономію. А кінцевою метою національного руху спочатку РУРП (1895), а за нею УНДП і УСДП сформулювали в своїх програмах здобуття культурної, економічної й політичної самостійності українського народу, його державної незалежності та об єднання його земель. РУРП здійснення своїх ідеалів убачала «лише при повній самостійності політичній русько-українського народу. Метою УНДП, вказувалось у відозві її керівного органу — Народного комітету — від 5 січня 1900 р., є «незалежна Русь- Україна, в якій би всі частини нашої нації з'єдналися в одну новочасну культурну державу». УСДП в програмній статті свого органу «Воля» заявляла: «Наша ціль: є вільна держава українського люду — Українська республіка». Подібних програмних засад дотримувалися буковинські Національно-демократична партія (1907) та Радикальна партія (1906).

З того часу політична самостійність України стала головним гаслом національного руху в Галичині й на Буковині. Спільна політична платформа була передумовою тісної співпраці провідних українських партій. Після невдалої спроби досягнення політичного компромісу народовської Народної ради з польською сеймовою і крайовою адміністрацією Галичини (так звана політика «нової ери») та кривавих виборів 1897 р. український рух під політичним проводом УНДП, яка поступово радикалізувалась, при співпраці з нею РУРП і УСДП набуває опозиційного щодо влади характеру, орієнтується на власні сили, на організацію народних мас. Національно свідомі народні маси поступово стають реальною основою руху. Москвофільство зрештою втрачає свої колишні позиції. Греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким (1865-1944) остаточно стає на національний грунт та включається як впливова сила в національний рух. Суспільство, одностайне в своїх національних змаганнях, стає на шлях політичних й культурних здобутків.

Лютий 1917 року приніс в Україну великі надії на національне відродження, на третю історичну спробу встановлення власної державності, самостійності й суверенітету. Надзвичайно зросла активність різних політичних сил. Але понад два з половиною століття, проведених у складі Російської імперії, спричинили певну політичну нерішучість цих сил, неадекватну оцінку ними бажань і можливостей, навіть деяку інертність у висуненні рішучих вимог. І на першому етапі державотворення політичні плани й гасла національних сил не сягали далі прагнення встановлення автономії України у складі федеративної демократичної республіки Росії.

За автономію України у складі Росії виступала й створена 17 березня 1917 року Центральна Рада, і різноманітні форуми у вигляді з'їздів різних політичних і громадських організацій. Новостворені «Просвіти», українські школи, клуби, газети — всі вони в один голос також вимагали автономії України та скликання Установчих зборів.

Лише поодинокі організації й політичні діячі піднімалися у своїх вимогах до необхідності утвердження самостійності України. Навіть Михайло Грушевський тоді в численних брошурах і під час переговорів з представниками лівих партій виступав не просто за автономію, але й проти самостійності України.

16 липня 1917 року Центральна Рада ухвалює свій Другий Універсал. У цьому більш конкретному документі вона визнавала Установчі збори, які мали затвердити автономію України, одночасно наголошуючи, що Україна не має наміру відокремлюватися від Росії. Слід сказати, що на вимогу міністрів Тимчасового уряду Центральна Рада значно розширила свій склад. І тепер у складі Центральної Ради було 212 делегатів Всеукраїнської ради селянських депутатів, 158 — Всеукраїнської ради солдатських депутатів, 100 — Всеукраїнської ради робітничих депутатів. Крім того, до складу Центральної Ради ввійшли 50 делегатів рад робітничих і солдатських депутатів з місць, 20 представників українських соціалістичних партій, 40 — російських соціалістичних партій, 35 — єврейських соціалістичних партій, 13 — польських соціалістичних партій, 84 депутати, обрані на міських та губернських зібраннях. Розширилася Центральна Рада й за рахунок 108 представників професійних, просвітніх, економічних, громадських організацій та національних партій.

36. „Українська карта” в планах і дипломатії троїстого союзу та Антанти

Першу світову війну розпочали два воєнно-політичні блоки - Антанта (Росія, Франція, Велика Британія), з одного боку, і Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина та Італія) - з іншого. Війна велася за перерозподіл уже поділеного світу, за розширення економічних і політичних впливів, за нові ринки збуту. Війна з обох сторін мала несправедливий, грабіжницький, імперіалістичний характер. У цій війні Україна - найбільша серед бездержавних країн Європи, яка мала до того ж величезні матеріальні та людські ресурси, надзвичайно вдале географічне положення, — стала об'єктом зазіхань агресивних держав Європи. Це перетворювало її на зону особливої міжнародної уваги. Суть «українського питання», яке постало в тогочасній міжнародній політиці, полягала у відсутності на населених українцями територіях Європи незалежної української держави, територіальній розчленованості України, незадовільному матеріальному і національно-культурному становищі її населення. «Українське питання» було однією з важливих причин дестабілізації міжнародних відносин в Європі, що підштовхувало два воєнно-політичних блоки до конфлікту. В стратегічних планах Росії, з одного боку, і Австро-Угорщини та Німеччини, з іншого, завоюванню України надавалося першочергового значення. До того часу, поки у складі Російської імперії перебувала Наддніпрянська Україна, царський уряд прагнув захопити й Західну Україну. З іншого боку, доки Австро-Угорщина володіла Західною Україною, її правителі претендували на Наддніпрянську Україну. Про це свідчив досвід XIX ст., так було і напередодні Першої світової війни.
Плани Російської імперії щодо України XX ст
Вступаючи у війну, Російська імперія планувала, зокрема, захопити землі Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Це. дозволяло розв'язати дві проблеми: по-перше, розширити кордони російських володінь, послабивши або знищивши противників на Заході; по-друге, ліквідувати організаційні центри українського визвольного руху в Галичині, яку зовсім не випадково називали «українським П'ємонтом», порівнюючи з історичною областю в Італії, що стала центром боротьби за об'єднання і звільнення країни з-під іноземного гніту.
Грабіжницький характер своїх намірів російська пропаганда прикривала заявами про прагнення зібрати воєдино всі російські землі, до яких вона відносила й українські етнічні території.
Україна у воєнних планах Троїстого союзу
Австро-Угорська імперія прагнула в ході війни зміцнити позиції в Західній Україні і приєднати до своїх володінь інші населені українцями території, зокрема Волинь і Поділля. Це дозволило б їй посилити вплив на інші слов'янські народи імперії (поляків, чехів, словаків), претендувати на керівну роль у слов'янському світі. Зі свого боку, Німецька імперія добивалася розширення територій за рахунок українських земель Сходу і Півдня - найбільш розвинутих в економічному відношенні. Загарбання України серед німецьких політиків вважалося найважливішим кроком для розгрому Російської імперії. «Хто володіє Києвом, той має ключ від Росії», - писав ще у 1897 р. німецький публіцист Пауль Рорбах. Крім того, південний схід України розглядався як зручний плацдарм для подальшого наступу на Схід, аж до Індійського океану. Німецьке командування надавало воєнним діям в Україні особливого значення, вважаючи її територію одним із найголовніших театрів світової війни.
У Німеччині не виключали створення на відвойованих від Росії територіях формально самостійної Української держави.
Обман і самообман в політиці воюючих сторін
Усі воюючі сторони обстоювали виключно власні інтереси і були байдужими до національних запитів українського народу. Водночас, усі вони неодноразово заявляли, що війна ведеться заради визволення малих народів, до яких відносили й український. Як показав розвиток подій, це була чиста демагогія, за якою приховувалося прагнення залучити на свій бік українців і використати їхні воєнні традиції, матеріальні та людські ресурси у боротьбі зі своїми противниками. Однак історія має власну логіку, яка не співпадає ні з таємними планами, ні з демагогічними заявами імперських урядів. Досвід історії показує, що найчастіше розпад багатонаціональних імперій спричинювали війни, які різко загострювали всі внутрішні суперечності в державі й призводили до політичних переворотів чи народних революцій. Та правителі імперій, як правило, цих уроків не пам'ятають і саме війни вважають ефективним засобом зміцнення своєї могутності.
Саме так було з головними учасниками Першої світової війни, яка 19 липня 1914 р.* (*Усі дати до 1 лютого 1918 р. подаються за старим стилем) владно увійшла в життя народів Європи, істотно змінивши напрям і темпи розвитку людської цивілізації, відкривши новітній етап всесвітньої історії.

Дата добавления: 2015-05-23