Ний, але сильний антигетьманський фронт

Кордон.

вона, хоч і на короткий період, стала виразни­

к ом інтересів більшості населення. її виступ, який на по­

чатку багато хто вважав авантюрою, досяг успіху тільки

тому, що спирався на піднесення народної активності, на

масовий рух проти політики гетьманату та окупаційного

режиму. Саме ці обставини дали змогу Директорії зібра­

ти численну армію

і протягом кількох тижнів взяти під контроль майже всю

територію України. Сильною стороною Директорії було й

те, що під своїми знаменами вона зібрала хоча і різних за

поглядами, але досить впливових та авторитетних ліде­

рів — В. Винниченка, С. Петлюру, М. Шаповала, М. Пор-

ша та ін. Це дало змогу сформувати, хоча і не моноліт­

Чому ж Директорії не вдалося надовго втримати владу?

Опозиція П. Скоропадському складалася з політич­

н их угруповань, які мали різні інтереси, пріоритети та

орієнтації. Частково саме цим пояснюються нечіткість

програмних засад, суперечливість та недалекоглядність

внутрішньої політики Директорії.

її влада суттєво послаблювалася і відсутністю чіткої мо­

делі державотворення. На цю роль тоді претендували три

форми суспільної організації: парламентська республіка,

республіка Рад та військова диктатура. За час свого існу­

вання Директорія тією чи іншою мірою апробувала кож­

ну з цих моделей, але обрала військову диктатуру.

Елемент дезорганізації вносило й особисте протисто­

яння лідерів, відсутність єдності щодо першочергових зав­

дань та політичної орієнтації. Так, якщ о В. Винниченко

та його прибічники обстоювали «радянську платформу»,

виступали за союз з більшовицькою Росією проти Антан­

ти та пріоритетне вирішення соціальних проблем, то

С. Петлюра зі своїми соратниками схилявся до зближен­

ня з Антантою, а першочерговим завданням вважав зміц­

нення незалежності держави через посилення армії та її

адміністративних органів.

М іж тим час вирішального вибору орієнтації для Ди­

ректорії наближався, адже повалення гетьманату та від­

новлення УН Р зовсім не означали, що припинилася бо­

ротьба різних сил за Україну і на теренах України. Ра­

дянська Росія не полишала думки про встановлення сво­

го контролю над таким стратегічно важливим для її жит­

тєдіяльності регіоном. І знову, як у попередній період,

було обрано модель війни з використанням своєрідного

«троянського коня» — наприкінці листопада 1918 р. у

Курську під патронатом Раднаркому РСФРР утворився

Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі

з Г. П'ятаковим.

Ці дипломатичні маневри розв'язали руки Раднарко-

мові РСФРР, створили сприятливі умови для вторгнення

радянських військ в Україну.

Всі спроби Директорії зу­

пинити агресію дипломатичним шляхом були марними.

Директорія була змушена 16 січня

1919 р. офіційно оголосити стан війни з РСФРР.

Директорія нама­

галася низкою дипломатичних кроків (спроби налагод­

ження контактів з Антантою, проголошення Акта возз'єд­

нання УН Р і Західноукраїнської Народної Республіки

(ЗУНР) тощо) вивести державу з політичної ізоляції, знай­

ти засоби для зміцнення власних дипломатичних, фінан­

сових та воєнних позицій. Проте ці кроки були безуспіш­

ними. Безперспективним виявився курс на союз з Антан­

тою, яка робила ставку на відновлення «единой и неде- лимой» небільшовицької Великої Росії, а отже, на під­

тримку Добровольчої армії. За цих обставин УН Р цікави­

ла Антанту лиш е тією мірою, якою її можна було вико­

ристати в боротьбі з більшовиками. Відставки зі своїх

постів В. Винниченка та В. Чехівського на вимогу фран­

цузького командування в Одесі, укладення попередньої

угоди про спільну боротьбу Антанти та УН Р проти радян­

ських військ (цей документ так і не було реалізовано на

практиці) дедалі більше віддаляли Директорію від прого­

лошених революційних гасел, звужуючи її соціальну ба­

зу. Не виправдав сподівань і акт возз'єднання, який знач­

ною мірою мав формальний характер, адже як УНР, так і

ЗУН Р не мали реальних сил, щоб посилити інтеграцію та

боронити свою державність, до того ж між двома респуб­

ліками існували суттєві розбіжності в політичних пози­

ціях та орієнтації на міжнародній арені.

55. Створення ЗУНР і Польща

Перша світова війна та жовтневі події в Росії стали чинниками, які кардинально змінили співвідношення міжнародних сил та геополітичне обличчя світу. Багатовікові імперії захиталися під потужним тиском революційних вітрів. Потерпівши поразку і намагаючись зберегти імперію, новий австрійський цісар Карл 16 жовтня 1918 р. видає маніфест, суть якого полягала в пропозиції народам, що входили до складу Австро-Угорської імперії, створити власні сейми, які б представляли новоство- рені держави (ідеал майбутньої держави вбачався в становленні федерації на теренах колишньої Австро-Угорської імперії).

Саме у руслі цих положень законопослушні українські посли українського парламенту, депутати галицького й буковинського сеймів, лідери політичних партій і гре- ко-католицького духовенства 18 жовтня 1918 р. утворили у Львові Українську Національну Раду. Нове представницьке утворення одразу поставило питання про об'єднання західноукраїнських земель в одне ціле і проголошення Української держави.

Спираючись на активність молодих патріотів та підтримку місцевого населення, Українська Національна Рада згодом поширила свій вплив на значну територію. Загальновизнане право народів на самовизначення дало шанс західним українцям на розбудову власної державності. 11 листопада було утворено виконавчий орган влади — Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким,а вже через два дні було затверджено конституційні основи новоствореної держави — вона отримала назву Західноу к р а ї н с ь к а Народна Республіка (ЗУНР), її територія охоплювала 70 тис. к м ² , а населення налічувало майже 6 млн осіб. Гербом ЗУНР став Золотий Лев на синьому тлі, а прапором — блакитно-жовте знамено.

Оговтавшись після українського превентивного удару, польська сторона почала крок за кроком відвойовувати свої позиції в західноукраїнському краї. Краще підготовлені збройні формування поляків, очолювані значною кількістю офіцерів (в українців відчувався їх гострий дефіцит), досить швидко вийшли зі скрутного становища і 21 листопада захопили Львів. Невдовзі польські війська контролювали 10 із 59 повітів, у я к и х ЗУНР проголосила свою владу. Уряд Західноукраїнської Народної Республіки змушений був переїхати до Тернополя, а потім до Станіслава. У цей час молода українська держава енергійно шукала підтримки на міжнародній арені. ЗУНР відкрила посольства в Австрії, Угорщині, Німеччині, заснувала дипломатичні представництва в Чехословаччині, Канаді, Італії, СІЛА, Бразилії тощо. Проте українську державність світове співтовариство, особливо країни Антанти, визнавати не поспішали.

За цих обставин уряди ЗУНР і Директорії, намагаючись взаємно зміцнити свої позиції та реалізувати на практиці споконвічні мрії українців, 1 грудня 1918 р. у Фастові укладають попередню угоду про об'єднання ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) та УНР (Наддніпрянська Україна). Урочисте проголошення Акта з'єднання відбулося 22 січня 1919 р. у Києві. На жаль, ця історична подія мала чисто символічний характер і до справжнього об'єднання справа не дійшла, оскільки і ЗУНР, і УНР втрачали у цей час позицію за позицією, територію за територією. Водночас політичне зближення західноукраїнського регіону з Наддніпрянською Україною все ж дало і певні практичні наслідки.

Реорганізована УГА дедалі впевненіше почувала себе в ході польсько-українського протистояння і, незважаючи на хронічну нестачу зброї, боєприпасів тощо, методично витісняла поляків з Галичини. Намагаючись остаточно взяти стратегічну ініціативу до своїх рук, збройні формування ЗОУНР розпочали в середині лютого 1919 р. Вовчухівську операцію.

Успішний початок операції (фактично було виконано завдання першого етапу) був перерваний втручанням у польсько-український конфлікт представників Антанти. Прагнучи втримати розвиток подій під своїм контролем, західні держави направили 22 лютого 1919 р. до Галичини місію на чолі з французьким генералом Ж. Бартелемі. Делегація Антанти намагалася переконати керівництво ЗУНР у необхідності припинення польсько-українсько- го протистояння та перенесення питання про державну належність Галичини на розгляд майбутньої Паризької мирної конференції.

З одного боку, антантівська пропозиція давала можливість об'єднаній українській державі (ЗУНР і УНР) припинити боротьбу на два фронти і сконцентрувати сили для боротьби на Сході, а це був шанс зберегти ще слабку українську державність у критичних умовах збройних протистоянь. З іншого боку, заявлений в ультимативній формі проект демаркаційної лінії був грабіжницьким та образливим для української сторони.

Час, який було втрачено ЗОУНР на переговори, поляки використали для перегрупування сил та зміцнення своєї армії. Тому УГА починає катастрофічно втрачати здобутки першого етапу Вовчухівської операції Стратегічна ініціатива знову вислизнула з рук української сторони. За цих обставин Рада країн Антанти знову запропонувала воюючим сторонам укласти перемир'я. Цього разу керівництво ЗОУНР погодилося з пропозиціями делегації Антанти, яку очолював генерал Л. Бота.

Дата добавления: 2015-05-23