Чехословаччина 2 страница

— українському населенню в Польщі, як і польському — в Україні гарантувалися національно-культурні права;

— УН Р офіційно погоджувалася на анексію Польщею західноукраїнських земель (під польським контролем залишалися Галичина, Західна Волинь, частина Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщина).

24 квітня представники УНР та Польщі підписали воєнну конвенцію (причому з українського боку генерал і підполковник, а з польського майор і капітан), за якою бойові дії обох сторін могли вестися тільки під польським командуванням. Економічне життя України переходило під контроль Польщі. Валюта мала бути спільною. Польському управлінню підпорядковувалися залізниці. Україна зобов'язувалася постачати польському війську харчування, коней, волів, підводи тощо.

Вже 25 квітня 1920 р. об'єднані польсько-українські військові формування (20 тис. польських і 15 тис. українських воїнів) перейшли Збруч і почали активні бойові дії.

Варшавський договір викликав величезне незадоволення. До того ж незадоволені були всі: галичани й наддніпрянці, військові й цивільні, члени партій і позапартійні. Галичани вважали його зрадницьким, бо він фактично віддавав Галичину на поталу полякам. Невдоволення викликало й те, що договір підписала дипломатична місія, а уряд був лише поставлений до відома.

У жовтні 1920 р. між Польщею та радянською Росією було укладено перемир'я, якепримусило 35-тисячне військо УН Р вести боротьбу самостійно без най­менших шансів на успіх. 18 березня 1921 р. між протидіючими сторонами було укладено Ризький мирний договір, суть якого полягала у визнанні Польщею існування УСРР та переході під контроль польської держави Підляшш я, Холмщини, Західної Волині та Західного Полісся.

Після того, як у листопаді 1920 р. ціною величезних втрат радянські війська вибилиВрангеля з Криму та роз­громили основні сили махновських повстанських загонів, громадянська війна в Україні фактично завершилася.

64. Ризький мирний договір 1921 р.

3-го липня 1920 року Польща розпочала таємні мирові переговори з радянським урядом. Представники двох держав з'їхалися в Ризі для прелімінарних переговорів.

12-го жовтня 1920 року польський і радянський уряди підписали прелімінарний договір, в якому зазначені були кордони між Україною та Польщею.

Радянський уряд використав перемир`я для підготовки наступу по всьому фронту. 10-го листопада більшовицька кіннота зробила глибокий прорив на українському фронті біля Могилева й примусила українську армію, після тяжких боїв відступити за Збруч.

18-го березня 1921 року в Ризі підписано мировий договір між Польщею та радянській Росією. Польща визнала Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Правобережна Україна була поділена.

У Ризькому договорі обумовлено заборону перебувати на території Польщіантибільшовицьким організаціям. Таким чином, Директорія, уряд УНР і всі їх організації втратили право легального існування в Польщі.У сьомій статті Ризького договору Польща зобов'язувалась надати “особам російської, української і білоруської національності, які перебувають у Польщі, на основі рівноправності національностей, всі права, що забезпечують вільний розвиток культури, мови і виконання релігійних обрядів”, крім того, “особи російської, української і білоруської національності в Польщі мають право, в межах внутрішнього законодавства, культивувати свою рідну мову, організовувати і підтримувати свої школи, розвивати свою культуру і створювати з цією метою товариства і спілки”. Однак польський уряд систематично не виконував умови договору щодо забезпечення національно-політичних прав українського населення Другої Речі Посполитої.

Так з 1921 року нібито ліквідовано Україну. Всі частини опинилися під різними окупаціями: з 1918 року Буковина — під румунською окупацією, з 1919 року Закарпаття — під чеською, з 1921 року Наддніпрянська Україна — під російсько-радянською та польською. Долю Галичини було вирішено лише у 1923 р. Конференція послів у Парижі ухвалила приєднати Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних прав.

65. Проблема статусу УРСР як суб’єкта міжнародного життя в 1917-1920 рр.

Після поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. на території України постало державне утворення - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Проте дипломатичні угоди укладалися зовнішньополітичним відомством РСФРР від імені всіх республік, що потрапили під пильне око Москви та ВКП (б).

Так ще у 1920 р. були укладені мирні угоди з країнами Балтії, а пізніше з Польщею, Іраном, Афганістаном та Туреччиною. Незалежні радянські республіки, хоч формально і мали статус "самостійних" держав, були тісно пов'язані між собою, причому роль центру відігравала Російська Федерація, навколо якої гуртувалися всі інші республіки.

Республіки формально розцінювали ці зв'язки як федеративні. Формування радянської федерації відбувалося на основі підписаних наприкінці 1920 - на початку 1921 р. союзних договорів між РСФРР та іншими республіками. Так, 28 грудня 1920 р. представники РСФРР Ленін і Чичерин та представник УСРР Раковський підписали в Москві договір про воєнний і господарський союз між Російською Федерацією і Україною.. У ньому наголошувалося, що обидві республіки визнають "незалежність і суверенність" кожної із сторін.

Для практичного здійснення цих завдань об'єднувалися сім наркоматів обох республік: військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів. За договором об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР і мали в Раднаркомі УСРР своїх уповноважених. Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалося через Всеросійські з'їзди Рад і ВЦВК, до складу яких включалися представники УСРР. У лютому 1921 р. договір ратифіковано V Всеукраїнським з'їздом Рад.

Постановою Раднаркому УСРР від 25 січня 1921 р. "Про уповноважених РСФРР при Раднаркомі УСРР" встановлювалося, що призначувані наркоматами РСФРР уповноважені при Раднаркомі УСРР затверджуються ВУЦВК і входять до складу Раднаркому УСРР на правах народних комісарів.

Договірні зв'язки з самого початку мали передумови нерівноправності республік. Надання державним органам РСФРР загальнофедеративних функцій управління ставило РСФРР у привілейоване становище порівняно з УСРР, що давало змогу апаратним структурам ігнорувати рішення державних органів України і серйозно послаблювати суверенітет УСРР.

66. Дипломатична діяльність УРСР в 1920-1922 рр.

Після закінчення громадянської війни основна частина українських земель входила до складу Української СРР — однієї з 13 держав, що виникли на руїнах колишньої Російської імперії. Якщо Польща, Фінляндія та країни Прибалтики стали справді незалежними, то радянська Україна у цей час мала формальний статус самостійної держави, я к а виявляла незначну дипломатичну активність на міжнародній арені.

Діяльність української радянської дипломатії на початку 20-х років умовно можна поділити на два суттєво відмінні етапи: перший (кінець 1920 — квітень—травень 1922 р.) — рішучий дипломатичний прорив, вихід із ізоляції; другий (червень 1922 — серпень 1923 р.) — поступове згортання зовнішньополітичної діяльності.

На першому етапі окреслилося коло завдань та визначилися магістральні напрями діяльності української дипломатії: розбудова дипломатичних структур; встановлення дипломатичних відносин та укладення договорів; створення правової бази дипломатичної діяльності; робочі конт а к т и з представництвами іноземних держав в УСРР. Основною метою України на міжнародній арені був вихід з дипломатичної ізоляції шляхом досягнення юридичного визнання УСРР з боку великих держав, врегулювання відносин з прикордонними державами, укладення взаємовигідних міжнародних торгово-економічних договорів. Першу мирну угоду радянської України було підписано Ф. Коном та Ю. Коцюбинським 14 лютого 1921 р. з Литвою. Протягом 1921 р. УСРР встановила дипломатичні відносини з Латвією та Естонією.

Особливою складністю відзначалися відносини з Польщею. 18 березня 1921 р. було укладено з нею Ризьку мирну угоду. Державним кордоном сторони визнали лінію фактичного розмежування до початку радянсько-польської війни.

2 січня 1922 р. було підписано договір про дружбу і братерство м іж Туреччиною та Україною, що мало надзвичайно важливе значення для становлення та активізації зовнішньої торгівлі республіки.

У квітні 1921 р. в Берліні було підписано угоду між УСРР і Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами — радянська Україна визнавалася Німеччиною де-факто.

Другий етап: в 1921 — на початку 1922 р. все чіткіше вимальовується тенденція обмеження дипломатичної активності республіки. Це було зумовлено як зовнішніми причинами — небажанням західних держав юридично визнати усі радянські республіки, що утворилися на уламках Російської імперії, так і внутрішніми — зміцненням централізації, посиленням унітаризму, концентрацією владних важелів у руках Москви.

Під тиском центру на початку квітня 1922 р. УСРР змушена була ліквідувати свою дипломатичну місію в країнах Балтії.У цей час Москва взяла курс на витіснення української дипломатії з міжнародної арени.

18 жовтня 1922 р. ЦК КП(б)У приймає постанову «Про згортання апарату НКЗС», а вже в серпні 1923 р. консулати та дипломатичні служби України були злиті з апаратом союзного НКЗС. Нарешті, 20 вересня 1923 р. остаточно перестав існувати апарат НКЗС УСРР. З того часу майже протягом двох десятиліть Україна навіть формально не здійснювала власних дипломатичних кроків, не виявляла активності на міжнародній арені.

67. Входження УРСР до складу СРСР і звуження можливостей длязовнішньополітичної діяльності.

У 1922 році був створений Радянський Союз. Доля цього державного утворення непроста.

Безперечно, об'єднаними силами значно легше було вистояти під час страшної і кривавої громадянської війни. 1 червня 1919 року більшість радянських республік уклала між собою військово-політичний союз. За його умовами об'єднувалися дипломатичні зусилля, збройні сили, економіка, фінанси, транспорт тощо.

Шлях до створення єдиної союзної держави розпочався ще під час громадянської війни і був зумовлений низкою об'єктивних чинників.

Втрата Україною незалежності відбуваласяпротягом тривалого періоду, поступово, у процесі входженняУСРР до складу Союзу РСР, я к и й умовно можнаподілити на кілька етапів.

I етап (червень 1919 — грудень 1920 р.) — утворення«воєнно-політичного союзу» радянських республік, збереженняза Україною формального статусу незалежної держави.У червні 1919 р. ВЦВК прийняв постанову «Провоєнний союз радянських республік Росії, України, Латвії,Литви і Білорусії». Об'єднання створювалося лише «начас соціалістичної оборонної війни», але, по суті, сталопершим реальним кроком до відновлення унітарної держави.

II етап (грудень 1920 — грудень 1922 р.) — формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. 28 грудня 1920 р.представники Росії Ленін і Чичерін та представник УкраїниРаковський підписали угоду про воєнний і господарськийсоюз м іж двома державами. Іхоча формально проголошувалисянезалежність і суверенітет обох держав, взятийна централізацію курс, особливо в 1921 —1922 рр.,посилювався. У цей час об'єднаними і керованими центромбули вже не 5, я к у попередній період, а 7 наркоматів.

З ініціативи української делегації на IV сесії ВЦВК у жовтні 1922 р. Земельний, Громадянський та інші кодексиРСФРР поширено було на всі радянські республіки.

Враховуючи тільки економічні чинники та ігноруючи національніособливості і юридичні права України, держплан РСФРР хотів було поділити республіку на дві економічніобласті — Південно-Західну з центром у Києві таПівденну (гірничопромислову) з центром у Харкові. Економікоюцих областей мали керувати органи ВРНГ і РадиПраці та Оборони (РПО) РСФРР. І лише активний протестпартійних та державних органів Української СРР,втручання Леніна дали змогу залишити республіку єдинимекономічним районом.

III етап (грудень 1922 — травень 1925 р.) — утворенняСРСР, втрата Україною незалежності. ЗО грудня 1922 р.І з ' ї зд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення СоюзуРСР і союзний договір. Союз складався з чотирьохреспублік — РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан,Вірменія, Грузія).

Не вірячи в те, що Сталін щиро відмовився від ідеїавтономізації, X. Раковський наполягав на необхідностіреальних гарантій рівноправності та суверенності республік у межах СРСР. Такі гарантії він бачив у чіткій визначеностісоюзних відносин за принципом: «більше прав,більше засобів, більше ініціативи у всіх галузях окремимрадянським республікам».

26 січня 1924 р. відбувсяII з ' ї зд Рад СРСР, я к и й остаточно затвердив першуКонституцію Радянського Союзу. У ній було окресленоколо питань, що належали до компетенції вищих органіввлади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили,транспорт, з в ' я з о к, планування господарства, оголошеннявійни і підписання миру.

Утравні 1925 р. завершується процес входження Українидо складу СРСР.Отже, остаточна ліквідація державного суверенітетуУкраїни відбулася не в момент утворення СРСР (грудень1922), а дещо пізніше і п о в ' я з а н а головним чином з прийняттямнового тексту Конституції УСРР.

68. Міжнародна дипломатична діяльність державного центру УНР в екзилі

Зазнавши поразки і ліквідувавши регулярний фронт боротьби з Червоною армією, в листопаді 1920 р. на територію Польщі були змушені перейти державні установи та рештки армії УНР. С Петлюра й уряд УНР - державний центр УНР в екзилі розташувався в невеличкому містечку Тарнові на південному сході Польщі. Міністерство закордонних справ УНР розміщувалося у Варшаві. Втративши державну територію, уряд УНР вирішив продовжувати боротьбу за відновлення суверенної Української Держави.

Перебування екзильного уряду в Тарнові вважалось тимчасовим, звідси планували проводити акції, спрямовані на повернення уряду в Україну. Екзильний уряд здійснював дипломатичні кроки щодо визнання УНР, а також очікував допомоги від союзників та близьких сусідів України. Зовнішня політика стала пріоритетною для уряду УНР в екзилі. Він і далі утримував дипломатичні місії та представництва в небагатьох зарубіжних країнах: Австрії (Г. Сидоренко), Бельгії та Голландії (А. Яковлев), Великій Британії (Я. Олесницький), Італії (В. Мазуренко), Німеччині (Р. Смаль-Стоцький), Румунії (К. Мацієвич), США (Ю. Ба-чинський), Туреччині (В. Мурський), Франції (О. Шульгін), Чехословаччині (М. Славинський) і Швейцарії (М. Василько). З огляду на фінансові проблеми, всі ці закордонні установи не були чисельними. Іноді вони складалися з двох-трьох дипломатів.

На початку 20-х років XX ст. міжнародні умови стосовно подальшої боротьби за відновлення української державності виявилися менш сприятливими, ніж в умовах революції. Становище Державного центру (ДЦ) УНР в екзилі ще більше ускладнювалося після підписання Ризького мирного договору між Польщею та радянськими Росією й Україною. За ним польський уряд зобов'язався заборонити перебування на території всім "антирадянським" організаціям. Відтоді польська політика в "українському питанні" стала ще непослідовнішою, хоча польський уряд загалом толерантно ставився до уряду УНР.

У своїй зовнішній політиці ДЦ УНР на еміграції орієнтувався здебільшого на Велику Британію та Францію (Саме Франція у 1921-1922 pp. забезпечила утворення Малої Антанти у складі Румунії, ЧСР та Югославії, сприяла розвитку польсько-румунського альянсу), яким належала вирішальна роль у повоєнній Європі. Уряд УНР намагався скористатися політикою Франції, пропагуючи концепцію Балтійсько-Чорноморського союзу під егідою Парижа. Україна повинна була стати складовою ланкою такого союзу. Однак Франція категорично відкинула можливість своєї підтримки українського уряду УНР на еміграції.

Негативно до незалежності України відносилися США. Американських політиків, незважаючи на зусилля українських дипломатів Ю. Бачинського у Вашингтоні та М. Василька у Швейцарії, не вдалося схилити до визнання та підтримки української незалежності.

УСРР прагнула нейтралізувати діяльність екзильного уряду УНР. З цією метою уряд УСРР 5 червня 1921 р. призначив представником у Варшаві Олександра Шумського. Після приїзду місії УСРР до Варшави подальша співпраця екзильного уряду в Польщі набула військово-розвідувального спрямування, що згодом призвело до погіршення становища уряду УНР у Польщі.

Дещо відмінним було становище української місії в Празі, що очолював Максим Славинський. Вона залишилася однією з найактивніших, хоча уряд ЧСР не погоджувався на її офіційне визнання.

Важливим об'єктом дипломатичної діяльності еміграційного уряду УНР були великі міжнародні форуми й організації. Йдеться, насамперед, про Лігу націй у Женеві, утворену згідно з рішенням Паризької мирної конференції. У листопаді - грудні 1920 р. відбулася перша сесія Генеральної Асамблеї Ліги націй. Уже в цей період дипломатія УНР домагалася прийняття України до Ліги націй, надсилаючи численні ноти і меморандуми на ім'я Генерального секретаря Ліги націй.

69. Український національно-визвольний рух в Польщі, Румунії та Чехословаччині в контексті міжнародного життя

З 1919 р. під польською ок упацією опинилися 125,7 тис. к м 2 земель Східної Галичини та Західної Волині, що становило майже третину усієї площі тодішньої Польської держави.

І етап — «невизначеності» (1919—1923). Суть невизначеності полягала в тому, що з погляду міжнародного права і держав Антанти, влада Польщі над Західною Україною вважалася спірною. На Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 р.) Польща зобов'язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 вересня 1922 р. надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. Українці Галичини намагалися відстояти свої позиції шляхом рішучих дій, демонстрацією активності.

На початку 1923 р. англійський уряд за поступки,я к і йому зробила Франція на Близькому, погодився на анексіюСхідної Галичини Польщею — союзницею Франції.14 березня 1923 р. в Парижі зібралася рада посліввеликих держав — Англії, Франції, Італії та Японії, якаостаточно визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною.

I I етап — «тиску» (1923—1926). У цей період при владів Польщі перебували народові демократи (ендеки), які вукраїнському гитанні відстоювали «інкорпорацїйну» програму. Суть цієї програми полягала в тому, щоб окупувати західні землі України, Білорусії і Литви, домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а потім шляхом примусове!' асиміляції поневолених народів створити однонаціонільну польську державу. Уряд офіційно поділив країну на дві господарські території: Польщу «А», до якої входили корінні польські землі, і Польщу «Б», що складалася переважно із захоплених українсіких та білоруських земель.Сигналом до активної полонізації українських земель

став закон від 31 липня 1924 р., який проголосив, що державною мовою на території Польщі є польська мова. Офіційна влада взяла курс на ліквідацію української школи.

III е т а п — «пошуку компромісу» (1926—1937). На зміну політиці тиску приходить гнучкіша політика певних поступок, пошуку компромісів (іноді імітації поступок і компромісів) з метою створення у поневоленого населення ілюзії ліквідації національного гніту. Суть нового курсу полягала в державній асиміляції національних меншин і у відмові від національної асиміляції (денаціоналізації), особливо мовної, шляхом примусу. Для здійснення цієї програми при міністерстві внутрішніх справ 1926 р. створюється спеціальний відділ національностей; у березні 1934 р. при Президії Ради міністрів Польщі почали діяти Національний комітет і Бюро національної політики

Напередодні Другої світової війни під тиском зовнішніх обставин, а особливо, побоюючись позиції Німеччини в українському питанні, польський уряд 1937 р. змінює акценти у своїй національній політиці, повертаючись до ендецької доктрини однонаціональної польської держави.Вже 1925 р. українці мали 12 своїх політичних партій, що представляли широкий політичний спектр. Реагуючи на полонізацію освіти, свідома українська інтелігенція заснувала у Львові таємний Український університет

(1921—1925).

Коли тиск польського уряду ставав нестерпним, відповідна реакція українського населення дедалі більше починала виходити за межі легальних, мирних форм обстоювання власних інтересів і прав, набираючи характеру революційного, а подекуди — і екстремістського. З весни 1930 р. посилилися виступи селян. У січні 1929 р. у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН). її лідером став Є. Коновалець. ОУН намагалася стимулювати в українському суспільстві стан «постійного революційного бродіння». ОУН — чинник, який дестабілі- зовував внутрішню ситуацію в Польській державі та підтримував у народі революційні настрої, готовність до боротьби за національну незалежність.

Румунія

За офіційною статистикою, 1920 р. на території Румунії проживало майже 790 тис. українців (або 4, 7% усього населення).Колоніальна експлуатація українських земель вела до деградації господарства.. Вже в перші роки окупації майже третину працездатного населення становили безробітні.Ще більше погіршила ситуацію економічна криза, яка охопила Румунію1928 р. Внаслідок її руйнуючої дії кількість підприємств у Північній Буковині до 1935 р. скоротилася наполовину.

І період: 1918—1928 рр У перший період реакції у провінції запроваджується воєнний стан, українські землі активно роздаються офіцерам румунської армії (як у Польщі осадникам). Йде активна румунізація краю: закрито всі українські школи, переслідується українська церква, до 1927 р. Буковина втрачає автономію, якою володіла, перебуваючи під владою Австрії.

ІІ період: 1928—1937 ррпозначений відносною лібералізацією. період 1929—1933 рр. був часом

кризи, нестабільності влади (змінилось 10 кабінетів міністрів), що призвело до певного послаблення колоніального ярма на українських землях. Проте під впливом революційних подій у цей час прем'єр-міністр Румунії Вайда-Воєвод 1933 р. заявив: «Необхідно врятувати країну, переступивши через усі закони, через усі порядки, через усі конституції. Нехай буде диктатура, але країну потрібно врятувати».

Отже, характерними рисами політики Румунії в українському питанні були форсована, жорстка асиміляція, колоніальна експлуатація, гальмування економічного розвитку, блокування політичної активності української спільноти.

Після розвалу Австро-Угорської імперії гостро постало питання про майбутню долю Закарпаття.12 листопада 1918 р. на засіданні Ради в Скрентоні (СІЛА, штат Пенсільванія) і було вирішено приєднати русинські землі до Чехословацької республіки. Це рішення було невдовзі закріплено Тріанонським мирним договором (червень 1920 р.), згідно з я к и м до Чехословаччини приєднувалося Закарпаття під назвою «Підкарпатська Русь». Вона мала одержати найширшу автономію. Значною мірою ці рішення так і залишилися на папері.Чеська буржуазія підкорила собі економіку Закарпаття, фактично перетворивши цей край у аграрно-сировинний придаток економічно високорозвинутих чеських земель.

Позиція властей Чехословаччини на українських землях у суспільно-політичній та культурній сферах була поміркованішою і виваженішою, ніж у Польщі та Румунії. Про це свідчить існування в 30-х роках у Закарпатті майже ЗО політичних партій, що репрезентували широкий спектр поглядів на суспільний розвиток. Зростала кількість початкових шкіл (з 1924 до 1938 р. їх збільшилося з 525 до 8 5 1, а гімназій — з 3 до 11). Велике значення мав дозвіл користуватися в цих школах мовою на власний вибір.

69. Українське питання в дипломатичній практиці міжвоєнної Європи

У березні 1923 року Рада послів ухвалила рішення про поширення суверенітету Польщі на територію Східної Галичини, Цим актом було санкціоновано загарбання західноукраїнських земель Польщею. І впродовж п'ятнадцяти років над цими землями запанували режими санації (оздоровлення), пацифікації (умиротворення) та інших грабіжницьких, розбійницьких кампаній.

Переконавшись у безперспективності силового тиску на СРСР, провідні західні держави почали наввипередки визнавати його не лише де-факто, а й де-юре. Делегації УНР підтримували будь-які рішучі акції британського уряду проти СРСР, надсилали меморандуми з цього приводу, влаштовували зустрічі на різних рівнях.

Англійці дуже цікавляться українськими справами, мають про них досить детальну інформацію. Представників англійського генштабу, які провадили конференцію з військовим міністром УНР Сальським, найбільше цікавили сили УНР в Україні, насамперед в районі Чорного моря. Англійці дуже хотіли, щоб УНР створила партизанську базу в Україні й концентрувала всі свої сили на півдні республіки.

Щодо Франції, то вона сподівалася створити так звану «Чорноморську Антанту», до якої мали увійти як самостійні держави Україна, Кубань, Грузія, Азербайджан під егідою Франції. Саме Париж обрав Петлюра як осідок, центр тієї частини емігрантів, що йшла за ним. У 1926 р. в Парижі національними осередками емігрантів була створена організація "Прометей", котра об'єднувала групи українців, грузинів, туркменів, карелів та ін.

Німеччина у своїй орієнтації більше спиралася на гетьмана Скоропадського."Поставлена на коліна Німеччина" стала центром реваншизму в Європі. Створене ще 1918 року «Німецько-українське товариство» активізувало свою діяльність, доводячи історичну необхідність відторгнення України від СРСР і приєднання її до Німеччини. При цьому воно розглядало Україну не лише як майбутню житницю Німеччини, а і як міст на Кавказ. Деякі німецькі політики, як-от Розенбсрг, ще 1926 р. висунули плани утворепня блоку держав, який охоплював би Велику Британію, Німеччину, Італію та майбутню Україну.

В основі зовнішньої політики Польщі лежала так звана доктрина федералізму. Суть її зводилася до відродження «великої Польщі періоду Яґеллонів» (ота пресловута «Польска от можа і до можа»), тобто до заснування польсько-українсько-литовської держави з польським керівництвом на чолі. Ці плани грунтувалися також на українському питанні, без розв'язання якого (за оцінками польських газет) не могло бути й мови про впорядкування відносин у Східній Європі.

Восени 1928 р. розпочалися переговори про спільний ан'ґи- радянський виступ Польщі та Румунії. Результатом їх стало формування об'єднаного командування польською та румунською арміями, формування українських легіонів для участі в нападі на Україну, утворення Української Народної Республіки як буферної держави між ними й СРСР.

У жовтні 1929 р. до Конгресу США сенатором Коплендом була внесена резолюція, котра закликала уряд США визнати уряд УНР.

Однак плани відродження української держави не були зреалізованими, оскільки "українське питання" й надалі залишалося розмінною монетою в політиці великих європейських держав.Апогеєм "захисту прав і свобод України" став організований радянською владою голодомор на Україні в 1932—1933 рр., котрий стурбував світову громадськість.Як і на початку 20-х років, була запропонована допомога. Але уряд СРСР в особі Сталіна навідріз відмовився від неї, мотивуючи це тим, що жодного голоду немає.
70. Україна в стратегічних планах європейських держав напередодні Другої світової війни

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися

три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського

питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехо-

словаччина — країни, до складу я к и х входили українські

землі. їхня основна мета — втримати вже підвладні

землі й приєднати нові. Друга група — Англія, Франціяі частково США (тобто країни — творці Версальсько-Ва-

шингтонської системи), я к і своїм втручанням у вирішення

українського питання або, навпаки, дипломатичним

Дата добавления: 2015-05-23