Представництва УРСР були, з одного боку, намагання 1 страница

цією акцією заспокоїти міжнародну громадську думку,

мобілізувати український народ на завершення війни і

відбудову; нейтралізувати дії національно-визвольних сил,

я к і боролися за відродження незалежної української держави;

розколоти українську діаспору в західних державах,

а з іншого — бажання створити зручний і безвідмовний

додатковий інструмент для здійснення зовнішньополітичних

планів керівництва СРСР. Хоча в основі відновлення

зовнішнього представництва УРСР лежала певна

децентралізація і тому цей крок союзного керівництва

був своєрідною поступкою, все ж він робився не в бік

лібералізації чи демократизації режиму, а навпаки, був

спрямований на посилення впливу тоталітарної держави

у внутрішній і зовнішній політиці.

Проте навіть за цих

обставин сам вихід України наприкінці Другої світової

війни на міжнародну арену, її вступ до ООН мав велике

значення

83. УРСР в міжнародних організаціях (50-ті-80-ті рр.)
До плюсів міжнародної активності України треба віднести розширення чисельності міжнародних організацій, здебільшого, спеціалізованих організацій системи ООН, у яких Україна отримує членство. Це, насамперед, Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Міжнародпа Організація Праці (МОП) 1954 р. та Міжнародне Агентство з атомної енергії (МА- ГАТЕ) 1957 р., які вважалися сталінською ідеологічною надбудовою радше ідеологічним інструментом імперіалістичних держав, аніж інструментом міжнародної співпраці у різних сферах. Діяльність у міжнародних організаціях не була настільки безхмарною для українських дипломатів. Беручи участь у МОП, українські дипломати наполягали на ухваленні рішень щодо "покращення умов праці" працівників металургії, вугільної промисловості тощо, тоді як у СРСР на ці проблеми практично не зважали. Виступаючи за заборону розробки ядерних озброєнь, вважаючи це надбанням імперіалістичних держав, українська дипломатія не могла не знати про ядерну програму Кремля, зорієнтовану далеко не на мирний атом. Розширенням своєї присутності на міжнародній арені Україна може завдячувати Міжпарламентському Союзу, до якого вона вступила 1955 р.
Якщо 1950 р. Україна була членом 20-ти міжнародних організацій та їх органів й інституцій, то на 1958 р. цей перелік зріс ще на 16. За даними міністерства закордонних справ УРСР, протягом 1964—1962 pp. республіка уклала 50 угод, конвенцій і договорів, беручи безпосередню участь у 29-ти міжнародних інституціях. Більшість поправок і пропозицій становили поправки і пропозиції стосовно захисту прав людини, потім — проблем слаборозвинутих країн, а також проблеми війни і миру. При цьому керівництво у Москві відносини з розвинутими країнами вважало справою центральних органів, які займалися і проблемами країн соціалізму. Українському зовнішньополітичному відомству було «віддано» для діяльності становлення відносин переважно з країнами, що розвиваються.

Як відомо, у 1946р. згідно із статтею 68 Статуту ООН було засновано Комісію ООН з прав людини. Українська РСР була членом Комісії з 1946р. по 1971 р. і з 1983 р. до 1985 р. Комісією підготовлено проекти таких міжнародних актів, прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН, як Загальна декларація прав людини, Міжнародні пакти про права людини, Декларація прав дитини, Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Конвенція про незастосування терміну давності до воєнних злочинців і злочинів проти людства тощо. Представники Української РСР разом з СРСР, БРСР та іншими соціалістичними країнами домоглися за час існування Комісії прийняття численних пропозицій, спрямованих проти колоніалізму, расизму, інших форм масових і грубих порушень прав людини.

Одним з кардинальних питань, з якого Українська РСР виступала з безліччю пропозицій, було питання роззброєння і захисту миру. Це і Декларація про усунення загрози нової війни і зміцнення миру і безпеки народів (1950 р.), про мирне врегулювання корейського питання (1950р.), про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту, про загальне і повне роззброєння (1959 р.) та ін.

У наступне десятиліття УРСР вносила поправки про нерозповсюдження ядерної зброї (1966 р.), відповідальність за воєнні злочини проти людства (1968 р.) тощо. Активну участь представники УРСР брали у роботі міжнародних організацій, при цьому форми участі були досить різноманітні.

Активна зовнішньополітична діяльність України натрапляла й на певні перешкоди, пов'язані з міжблоковим протистоянням СРСР і США. В 1955 р. Конгрес США опублікував документи, які аргументували відсутність міжнародно-правових підстав для членства в ООН УРСР та Білорусі. У них стверджувалось, що ці республіки не є незалежними та суверенними держдавами, а набули членства внаслідок політичних торгів і домовленостей. Однак цей скандал, як і інші, не зміг підірвати авторитету української дипломатії.

84. Національно-дисидентський рух в Україні 60-х-80-х рр. і його вплив на міжнаціональні, міждержавні стосунки

У 1960—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах "соціалістичного табору", зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року "Загальною декларацією прав людини" (СРСР не голосував за неї).

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою “антигромадської поведінки” був релігійний активізм. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Першими організаціями інакодумців України стали:

* Українська робітничо-селянська спілка(УРСС)

* Об'єднана партія визволення України

* Український національний фронт (УНФ)

* Український національний комітет (УНК)

Українські дисиденти були дуже різноманітні у своїх поглядах та цілях. Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій в Україні та за громадянські права в СРСР.

Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 1950-х та на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана “Група юристів” на чолі з адвокатом Левком Лук’яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув’язнення.

Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентст-

ва була боротьба за національні інтереси українського народу,

тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності

національного чинника. Специфіка дисидентського руху

в історії суспільних рухів полягає у тому, що він,

будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав

ні власних організаційних структур (партій, об'єднань),

ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського

руху в Україні був надзвичайно широким:

від марксистської платформи (П. Григоренко) до націо-

нал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї — аж до платформи,

близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та

ідеології ОУН (В. Мороз).

У середині 70-х — на початку 80-х років дисидентський

рух в Україні зменшився кількісно, але виріс якісно

— утворилася і діяла Українська Гельсінська спілка.

Незважаючи на малочисельність,

дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною

загрозою системі, оскільки формував і зберігав

певні суспільні ідеали.

Політика «залізної завіси» щодо західного світу, постійні гуманітарні проблеми, пов'язані з намаганням Москви обмежити потік еміграції з СРСР, що дедалі посилювався, домінування в Радянському Союзі та його сателітах комуністичної ідеології, що виходила з доктри­ни «загнивання капіталізму» й «торжества соціалізму» у все­світньому масштабі, переслідування на цьому грунті полі­тичного дисидентства — все це призводило до охолодження стосунків між західним світом і СРСР не лише на рівні політичного керівництва, а й на рівні громадської думки.

85. Назрівання суперечностей всередині СРСР і формування передумолв завоювання Українською державою суверкнітету, перетворення на повноправного суб’єкта міжнародних відносин

неминуче породжувалася ціла низка внутрішніх і зовнішніх чинників, що сприяли розпадові Радянського Союзу. Це, зокрема:

На міжнародній арені посилився накал «холодної війни». Захід намагався послабити СРСР, насамперед економічно.

Війна в Афганістані. Втрутившись до справ суверенної держави, розв'язавши на її території справжню бійню, СРСР був підданий широкому міжнародному осудові. Не користувалася ця агресія популярністю й усередині країни.

Корінним чином підривала радянську економіку гонка озброєнь. Намагаючись весь час триматися на висоті становища у цій сфері, СРСР виснажував свою й без того слабку, нестабільну, застійну господарську систему.

Всередині країни діяльно заявляли про себе нові лідери та еліти неросійських республік. Зростаюча слабкість центру викликала етнічні конфлікти на території СРСР(Першим виник вірмено-азербайджанський конфлікт, що спалахнув через спірність проблеми Нагірного Карабаху.)

Центральна влада втрачала позицію за позицією. Навесні 1990 р. вибори у республіках Балтії принесли перемогу політичним рухам, які виступали за повний суверенітет поза межами СРСР. Зміцнили свої позиції національно-демократичні сили в парламентах України, Молдови, Білорусі, інших республік. Знаменним стало явище, котре отримало назву «парад суверенітетів». Піонером у ньому стала Литва, Верховна Рада якої 11 березня 1990 р. проголосила відновлення повного державного суверенітету. А потім упродовж 1990 р. майже всі республіки, серед яких однією з перших була РРФСР (12 червня), ухвалили декларації про державний суверенітет.

Такий основоположний документ 16 липня 1990 р. прийняла й Верховна Рада Української РСР.

Крах комунізму у Східній Європі та дезінтеграція СРСР глобально змінили геополітичну систему світу. Колишня рівновага сил порушилася.

По-перше, зникли глобальна двосистемність (Схід — Захід, комунізм — капіталізм) і відповідно двополюсність у міжнародних відносинах (конфронтація по лініях СРСР — США, Варшавський Договір — НАТО). У «холодній війні» зазнав поразки слабший полюс — Радянський Союз.

По-друге, у світі виникла багатополюсність з очевидною перевагою переможця у «холодній війні» — Сполучених Штатів. Окремі центри геополітичної сили (Китай, Японія, Європейський Союз та інші) вимагають перегляду світо-устрою, що склався після Другої світової війни, обстоюють багатовимірність світового розвитку.

По-третє, розвалилася Ялтинська система перерозподілу Європейського континенту на сфери впливу переможців у Другій світовій війні, система, котра перетворилася на систему протиборства і конфронтації «західної демократії» і «табору соціалізму». Зникнення загрози «експорту революції» кардинально змінило роль НАТО. Адже американцям та їхнім союзникам з Північноатлантичного блоку нікого більше стримувати. Забезпечення стабільності в Європі, врегулювання конфліктів, що виникають на етнічно-національному підґрунті, активна співпраця з ЄС, ОБСЄ, ЗЄС, Радою Європи стали головними напрямами діяльності Північноатлантичного блоку.

По-четверте, зменшилася напруженість міжнародних відносин, остаточно була зламана «залізна завіса», що відокремлювала народи колишньої комуністичної імперії від решти цивілізованого світу.

86. Декларація про державний суверенітет України та її роль у зміні статусу України на міжнародній арені
16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР ХІІ-го скликання (Верховна Рада України І-го скликання) прийняла важливий політичний і правовий акт – Декларацію про державний суверенітет України. Відтоді в літописі нашої держави розпочалася нова сторінка, новий відлік часу – епоха утвердження України як самостійної та незалежної країни.

У документі зазначено, що Україна як суве­ренна національна держава розвивається в існуючих кор­донах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення; що громадяни всіх національностей становлять народ України, який є єдиним джерелом державної влади в республіці; що від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада України.

Декларація проголосила, що народ України має виключне право на володіння, користування та розпорядження націо­нальним багатством України, захист усіх форм власності в державі.

Документ став важливим кроком українського народу на шляху до самостійного політичного та економічного розвитку. Відтоді зовнішня політика держави розвивалася логічно, послідовно і наступально. Декларація про суверенітет стала не лише основою для подальшої розробки концепції зовнішньої політики молодої Української держави, а й визначила її принципові засади. Зокрема, проголошено, що Україна активно сприятиме зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, братиме безпосередню участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах, а також у майбутньому прагне стати постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Принципове значення мало й визнання Україною переваги загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

Здобуття Україною незалежності кардинально змінило геополітичну мапу світу. Поява в центрі Європи країни, що територіально та за кількістю населення ставала в один ряд з провідними державами континенту, звісно, не могла не позначитися на особливостях глобальних процесів.

Суверенна Україна, відкриваючи себе світові, змушена була творити й власну, самостійну зовнішню політику. Впровадження її в життя супроводжувалося дією об'єктивних чинників, які визначали тенденції сучасного суспільного розвитку.

У Декларації про державний суверенітет було наголошено: Україна "як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для забезпечення національних інтересів у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, технічній і спортивній сферах. Україна є рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах".

87. Проголошення незалежності України та його міжнародне значення

Першим кроком до фактичного і юридичного утвердження незалежності України стало прийняття Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. Цей документ визначив державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, а також незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.
Події 19-21 серпня 1991 р., пов’язані зі спробою Державного комітету з надзвичайного стану здійснити військовий переворот і узурпувати владу в Москві, спричинили до фактичного розпаду колишнього СРСР і зростання національної самосвідомості союзних і автономних республік, утвердження в них політичних еліт, які не ставили своє майбутнє в залежність від майбутньої долі радянської федерації та єдиної правлячої в ній комуністичної партії.

Верховна Рада України, незважаючи на неоднозначність внутрішньої та зовнішньополітичної ситуації, й надалі була послідовною у своїй державотворчій діяльності. 24 серпня 1991 року український уряд прийняв історичний документ виняткового значення для долі українського народу – Акт проголошення незалежності України
24 серпня 1991 року наша держава офіційно отримала назву – Україна, що відповідає історичній традиції. Розпочався процес утвердження атрибутів державності, без яких не існує суверенних держав. Однак, прийнятий Акт не був наділений відповідною юридичною силою, й Україна впродовж більш ніж трьох місяців залишалася невизнаною державою світу. Ситуацію потрібно було змінювати у такий юридичний спосіб, який би не викликав жодних сумнівів у світової спільноти щодо легітимізації проголошення незалежності України та сприяв визнанню міжнародної правосуб’єктності нашої держави.

З метою підтвердження Акта проголошення незалежності України на 1 грудня того ж року було заплановано проведення всеукраїнського референдуму та вибори президента.

Референдум відбувся в атмосфері пробудження політичної свідомості громадян, піднесення політичної активності суспільства та його включення в політичний процес, пов’язаний із боротьбою за українську національну державність. Підсумки референдуму виявилися більш ніж переконливими – понад 90 відсотків громадян Української РСР підтвердили чинність Акта проголошення незалежності України. Так перестала існувати УРСР. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава – Україна.

Результат референдуму мав величезне значення. Адже це дозволило Україні затвердитися на міжнародній арені як незалежній державі. До 1 грудня 1991 р. формально незалежну Україну не визнала жодна держава, а вже 2 грудня 1991 р. незалежність України була визнана Польщею та Канадою, а пізніше всією світовою спільнотою. Так, за свідченням українських правознавців, лише у період з 1 грудня 1991 р. до 31 січня 1992 р. Україну як суверенну незалежну державу визнали понад 100 країн світу.

Зазначені події однозначно утвердили Україну як незалежну та суверенну, демократичну, правову, соціальну державу, повноцінного суб’єкта міжнародних правовідносин. Україна стала будувати відносини з іншими державами на основі взаємної поваги суверенітету, незалежності та територіальної цілісності, невтручання в їхні внутрішні справи, розвитку всебічних політичних, економічних і культурних зв’язків.

Референдум довів реальну спроможність українського народу самостійно вирішувати найважливіші питання суспільного та державного життя. Це волевиявлення народу ознаменувало шлях до створення Суверенної Соборної Української Держави, розбудови демократичного суспільства.

88. Процес міжнародного визнання незалежності України в 1991-1992 рр.

Після референдуму 1 грудня 1991 р. розпочався процес міжнародного визнання нової держави. Першою 2 грудня 1991 р. незалежність України визнала Польща і вирішила встановити з нею дипломатичні відносини. Того ж дня прем'єр-міністр Канади Брайан Малруні заявив, що Канада визнає Україну як незалежну державу і розпочинає переговори про встановлення дипломатичних відносин. Наступного дня було підписано протокол про встановлення міжнародних відносин між Україною та Угорською Республікою і розпочало роботу перше в Україні посольство.

4 грудня Україну визнали Литва та Латвія, 5 грудня — Росія і Болгарія. Серед західноєвропейських країн першими були Швеція і Норвегія. Досить довго зволікали США, які до самого кінця демонстрували свою підтримку прагненню Горбачова зберегти єдиний СРСР. Однак 25 грудня Вашингтон визнав незалежність України. це зробили Мексика та Ізраїль, далі ФРН, Австралія та Бразилія, КНР, Японія та Італія, Великобританія та Данія. Загалом протягом першого місяця після референдуму Україну визнало 57 держав світу, а на початок березня 1992 р. — 104. Водночас 47 з них встановили з республікою повномасштабні дипломатичні відносини.

Протягом першого року існування незалежної України її державну самостійність визнали більш як 130 країн, дипломатичні відносини було встановлено у повному обсязі з ПО з них, а 40 держав відкрили у Києві свої п представництва.

18 лютого 1992 р. вперше в історії суверенної України в Маріїнському палаці відбулось урочисте вручення вірчих грамот Президенту республіки послом іноземної держави. Леонід Кравчук прийняв їх від Надзвичайного і Повноважного посла Федеративної Республіки Німеччина в Україні Хеннеке Графа фон Бассевітца. Незабаром вірчі грамоти Президенту України вручили Надзвичайні і Повноважні Посли Австралії Кевен Олівер Фентон Хоуг, Угорської Республіки Андраш Палді, Італійської Республіки Вітторіо Клаудіо Сурдо, Французької Республіки Юг Перне, Турецької Республіки Аджар Гермен, Ісламської Республіки Іран Бехзад Мазахери та інші. Першим послом США в Україні став Роман Попадюк — українець за походженням.

Першими Надзвичайними та Повноважними Послами України у зарубіжних країнах стали Роман Лубківський (ЧСФР) та Олег Білорус (США), Тимчасовим повіреним у справах України в Польщі — Теодозій Старак. Послом у Канаді був призначений колишній лідер УРП Левко Лук'яненко (перебував на цій посаді до листопада 1993 р.).

26 лютого 1992 р. Україна зробила важливий крок у напрямі інтеграції в Європу, коли в столиці Фінляндії Президент Кравчук підписав Гельсінський заключний акт. Ця подія знаменувала собою курс на незалежну й рівноправну міждержавну політику.
Серед перших зовнішньополітичних заяв незалежна Україна проголосила відмову від війни як засобу розв'язання міждержавних спорів.

В "Основних напрямах зовнішньої політики України", схвалених Верховною Радою в липні 1993 р., підкреслювалося, що перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в європейських співтовариствах, а також інших загальноєвропейських структурах. Однак у перші роки незалежності пріоритетними залишалися відносини з державами, що виникли після розпаду СРСР, насамперед із Росією.

89. Теоретичні засади сучасної зовнішньої політики України

Основним документом, який визначав принципові засади розбудови державотворчих процесів, у тому числі в сфері зовнішньої політики, став Акт проголошення незалежності України, прийнятий 24 серпня 1991 р. Виходячи з цього документу Верховна Рада України 2 липня 1993 р. схвалила «Основні напрямки зовнішньої політики України». В них, зокрема, наголошується, що неодмінною умовою розбудови незалежної Української держави є її активне та повномасштабне входження до світового співтовариства. Торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на власні фундаментальні загальнонаціональні інтереси, а саме: стратегічні та геополітичні, пов'язані з національною безпекою України та захистом її політичної незалежності; економічні, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство; регіональні, субрегіональні, локальні.

Що стосується основних підвалин, на яких має здійснюватися зовнішня політика України, то ними є: відкритість зовнішньої політики, співробітництво з усіма заінтересованими партнерами, уникнення залежності від окремих держав чи груп держав; засудження війни як знаряддя національної політики, прагнення до вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами; додержання принципів взаємоповаги, рівноправності, невтручання у внутрішні справи інших держав; відсутність територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання територіальних претензій до себе; дотримання міжнародних стандартів прав людини, принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, засудження практики подвійних стандартів у міждержавних стосунках.

Важлива складова формування та реалізації зовнішньої політики України - це визначення її основних напрямів, пріоритетів та функцій.
Розглянемо основні пріоритети та напрямки зовнішньої політики української держави.

1. Центральним напрямком зовнішньополітичної діяльності України є плідна робота в Організації Об'єднаних Націй, в її спеціалізованих органах, установах, структурах, та міжнародних організаціях.

2. Наступний напрямок зовнішньої політики України - це зовнішньополітична дипломатична діяльність.

3. Важливим напрямком зовнішньої політики сучасної України є встановлення, підтримка та всілякий розвиток економічних, культурних, науково-технічних відносин з усіма країнами світової спільноти, за винятком країн, котрим за рішенням Ради Безпеки ООН оголошена економічна блокада.

4. Четвертий напрямок зовнішньої політики України - це участь у вирішенні глобальних проблем сучасного світу.

5. Одним з найважливіших напрямків зовнішньої політики України є збереження та подальше зміцнення добросусідських стосунків з колишніми республіками СРСР.

6. Важливим напрямком зовнішньої політики України є участь у вирішенні складних та невідкладних військово-політичних проблем.

Основними пріоритетами та функціями зовнішньої політики України завдань є: забезпечення національної безпеки; створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки; сприяння науково-технічному прогресові в Україні, розвитку її культури та освіти; участь у вирішенні глобальних проблем сучасності; інформаційна функція; зв'язки з українською діаспорою.
Україна займає певне місце у системі сучасних міжнародних відносин. Основні цілі, геополітичні акценти, пріоритети та напрямки зовнішньої політики сучасної України сформульовані у Акті незалежності України, у Декларації про державний суверенітет, виступах Президента та інших документах.

Головною метою зовнішньої політики України є забезпечення її національних інтересів, захист прав та інтересів її громадян за кордоном, створення сприятливих умов для соціально-економічного розвитку нашої держави.

90. Проблеми стосунків України з державами СНД

Співдружність Незалежних Держав не схожа на організації європейського співтовариства. В ній переважають дезінтеграційні, а не інтеграційні процеси, оскільки ця сукупність країн пов'язана між собою тільки багатовіковою приналежністю до Російської імперії, яка у XX ст. оформилася в Союз Радянських Соціалістичних Республік.

Одним з чинників, які суттєво впливають на геополітичне становище України та її внутрішнє становище, є Росія. Суть стратегічних інтересів Росії полягає в тому, що через територію України проходять життєво важливі для Росії транспортні транзитні шляхи (газо- і нафтопроводи, автомагістралі та залізниці), що з'єднують її з Центральною і Західною Європою. Саме через нашу країну пролягає найкоротший для Росії шлях до регіонів, у яких вона намагається зберегти свої присутність та вплив, — Балкани, Середземномор'я та Придністров'я. Що стосується України, то її «зав'язаність» на Росію пояснюється насамперед імпортом енергоносіїв, усталеними господарськими зв'язками, значним відсотком росіян у складі населення республіки тощо. Транзит є одним із проблемних аспектів у стосунках між країнами.

Безумовно, основною больовою точкою російсько-українських відносин є проблема Криму та Чорноморського флоту. Кримська проблема має два важливі аспекти, через які проходить конфронтаційна лінія, що розділяла Київ та Москву:

1. Легітимність (законність) перебування Криму в складі України.

2. Особливості сучасного етнічного складу Криму.

Дата добавления: 2015-05-23