Український контрнаступ

Після укладення Берестейського миру (9 лютого 1918) і домовленості з німецьким і австрійським урядами про звільнення України від більшовицької окупації, українські частини під проводом генерала К. Прісовського і С. Петлюри, разом з німецькими і австрійськими частинами повели успішні бої на Правобережжі під Житомиром, Бердичевом, Козятином, Бучею і 01.03.1918 звільнили Київ.. Упродовж березня-квітня німецькі і австрійські війська звільнили Лівобережну Україну, а військові загони отамана П. Болбочана і В. Сікевича — Крим і Донеччину. Переляканий німецьким наступом, В. Ленін доручив своєму представникові в Україні С. Орджонікідзе удавано українізувати російські загони В. Антонова і Муравйова, однак і цей маневр не мав успіху. У той час бої відбувалися за залізничні вузли, а просування військових частин здійснювалося панцерниками залізничними коліями. Тим часом радянська Росія змушена була визнати умови Берестейського миру і згодом, підписала з Українською Державою прелімінарний мир.

64.

Другий Зимовий похід

В жовтні 1921 командуванням Армії УНР та Повстанчою Командою було розроблено план, який передбачав надання воєнної допомоги партизанському рухові в Україні. Активні дії повстанських загонів повинні були перешкодити вивезенню продовольства з України в Росію і тим самим врятувати населення відголоду. Стратегічним завданням операції було підняття всенародного повстання і повалення більшовицького режиму в Україні. Ця акція ввійшла в історію під назвою Другий зимовий похід Армії УНР або Листопадовий рейд.

22 квітня 1920 року представники Української народної республіки і Польщі підписали політичний договір і військову угоду. В цих документах, зокрема, значилося, що Польща визнає право України на незалежне державне існування та уряд УНР на чолі з Симоном Петлюрою. 26 квітня польська армія разом з українськими частинами вдарили по більшовикам з гаслом "За нашу і вашу свободу!". Вщент розгромивши 7-у московсько-більшовицьку армію, 7 травня зайняли Київ. Москва кинула проти поляків і українців першу кінну армію Будьонного, яка прорвала їхній фронт. Об'єднані українсько-польські війська залишили Київ і відступили на Захід. Проте 15 вересня під Варшавою більшовики зазнали повного розгрому і відступили на схід.

18 березня 1921 року в Ризі був укладений міждержавний договір Польщі з Москвою, згідно з яким Польща визнавала український радянський окупаційний уряд. У договорі зазначалося, що Армія УНР повинна добровільно роззброїтися і перейти на становище інтернованих (на практиці це означало те, що поляки зрадили українців і зламали раніше укладену угоду з УНР, ред.). Та навіть у таборах інтернованих українські патріоти прагнули змінити перебіг подій на користь УНР. Уряд УНР вирішив направити в Україну, якою правили більшовики, військовий загін, який очолив генерал Юрій Тютюник.

Натерпівшись польських "привілеїв", чимало інтернованих воліли краще померти на рідній землі, ніж поневірятися в польських таборах. Українські сміливці продовжували надіятися на зміну ситуації на краще, хоча після Ризького договору були приречені на поразку. Другий 3. п. (Листопадовий рейд) відбувся в листопаді 1921. Загальне командування Повстанською Армією здійснював Юрій Тютюнник, начальником штабу був полковник Юрій Отмарштейн. В листопаді 1920 частини Армії УНР, які перейшли річці Збруч, були за наказом польського уряду інтерновані у таборах для військовополонених. В жовтні 1921 року командуванням Армії УНР та Повстанчою Командою було розроблено план, який передбачав надання воєнної допомоги партизанському рухові в Україні. Активні дії повстанських загонів повинні були перешкодити вивезенню продовольства з України в Росію і тим самим врятувати населення від голоду. Стратегічним завданням операції було підняття всенародного повстання і повалення більшовицького режиму в Україні.

Другий Зимовий похід 1921 року є унікальним явищем. Для того, щоб усвідомити його велич і мужність учасників потрібно знати, що навіть всесвітня військова історія має невелику кількість подібних героїчних прикладів. Українська ж нація неодноразово демонструвала подібне. Зокрема відносинах, однак фактично, починаючи з 1919 р., вона була у повній залежності від останньої. Російські керівники не зважали на незалежний статус України і час від часу втручалася в її внутрішні справи.

З цього приводу українське керівництво звернулися у березні 1922 р. до ЦК РКП(б) з пропозицією упорядкувати відносини між РСФРР і УСРР, маючи на увазі утворення конфедерації радянських республік, тобто збереження їх суверенітету. Враховуючи, що подібні пропозиції були висунуті і в інших республіках, політбюро ЦК Російської компартії створило спеціальну комісію під головуванням В. В. Куйбишева. Спочатку комісія схилилася до пропозиції Й. В. Сталіна про входження республік до складу РСФРР на правах автономії. Однак після гострої критики плану «автономізації» з боку В. І. Леніна комісія ухвалила ленінський план створення федерації рівноправних республік.

Союз РСР був створений 30 грудня 1922 р. на І Всесоюзному з'їзді Рад. Його заснували: Росія, Україна, Білорусія, Закавказька федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). Згідно з Союзним договором СРСР мусив стати федеративною державою, тобто союзом держав на чолі з центральною владою (конфедерація не має такої влади). Більшість питань внутрішньої та економічної політики мала вирішуватися на республіканському рівні. Однак жорстка централізація, що посилилася в умовах правління Сталіна, поступово призвела до повної ліквідації суверенітету республік і перетворення СРСР із федеративної держави в унітарну, тобто таку, де республіки фактично були не державами, а адміністративними територіями, хоча і зберігали деякі атрибути державності. Про це свідчать визнання територіальної цільності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав компактно проживаючим національним меншинам та ін. Свідченням унітарного характеру новоствореної багатонаціональної держави є той факт, що більшість республіканських керівників України призначалися з Москви: у 1923 р. – П. Постишев, у 1925 р. – Л. Каганович, у 1938 р. – М. Хрущов.

66. Історичні умови напередодні утворення ЗУНР. Напередодні поразки Австро-Угорщини в Першій світовій війні активізувався національно-визвольний рух у західноукраїнських землях.

Переговори делегації Української Центральної Ради з представниками країн Четверного союзу в Бресті завершилися зобов'язанням Австро-Угорщини і Німеччини передати велику частину Холмщини і Підляшшя УНР, а решті західноукраїнських земель надати автономію, перетворивши їх в окремий край.

Протягом тривалого часу австро-угорська влада відмовлялася виконувати це зобов'язання, і тільки 16 жовтня 1918 р., коли імперія була вже приречена, з'явився маніфест імператора «До моїх вірних австрійських народів», який передбачав федеративну перебудову держави. Рішучими супротивниками цих планів виступили польські державні кола, що спиралися на численне польське населення, сконцентроване здебільшого в містах Східної Галичини. 28 жовтня в Кракові була створена Польська ліквідаційна комісія. її представники повинні були 1 листопада 1918 р. прибути до Львова, щоб прийняти від австрійського намісника владу над Східною Галичиною.

Частина молодих українських офіцерів, які вважали, що в рамках чинних законів домогтися визнання Української держави мирним шляхом не вдасться, ще у вересні 1918 р. створили Центральний, у бою під Берестечком 300 козаків захищали переправу через р. Пляшівка і до останнього подиху боролися з поляками. Вони не прийняли за зраду ідеї обіцяне їм життя і всі згинули на полі бою.

Деякі сучасні дослідники зазначають, що Другий Зимовий похід закінчився цілковитою поразкою і через це повалення більшовицької влади прийшлося відкласти на невизначений термін. Це твердження в певній мірі має сенс, адже не вдалося виконати запланованого – підняти всенародне повстання та повалити більшовицьку владу. Багатьох українських героїв, які прийняли у ньому участь було втрачено.

Та навіть ці недоліки не можуть применшити значення Зимового походу 1921 р. для продовження процесу українського державотворення.

Підсумовуючи все сказане треба зазначити, що Зимовий похід 1921 р. поруч з негативними мав певні позитивні наслідки, які сприяли продовженню національно-визвольної боротьби українського народу та його державотворенню, яке завершилося створенням незалежної України. Крім того, подвиг здійснений його учасниками є яскравим прикладом того, як потрібно любити свою країну.

65.

Незабаром, 18 березня 1921р., між Польщею та Росією в Ризі було підписано мир. Подібно Директорії УНР, російські більшовики, заявляючи на словах бажання єдності національних прагнень українців, укотре на ділі відмовилися від своїх заяв, виявивши повне нехтування українськими інтересами. Лише за польське визнання УСРР російські більшовики заплатили українськими територіями Польщі. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся отримала Польща, а Східну Волинь — Росія. Доля Східної Галичини становила для більшовиків внутрішню справу Польщі, оскільки не була предметом їхнього зацікавлення. Договором заборонялося перебування на території Польщі урядів, організацій та військ, ворожих Раднаркому Росії. Тому уряд УНР та всі українські організації змушені були перейти в Польщі на нелегальне становище.

Таким чином, Україна знову не змогла втримати свою державність. Її вкотре розчленували на окремі частини, що опинилися під владою сусідніх держав. Чимало українських земель увійшли до складу радянської УСРР, діяльність якої на міжнародній арені провадилася чітко у фарватері зовнішньополітичної діяльності Раднаркому Росії.

Україна вийшла з громадянської війни поділеною на 4 частини: Галичина і Волинь опинилась у межах Польщі, Буковина – Румунії, Закарпаття – Чехословаччини; всі землі на схід від р. Збруч увійшли до складу Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР).

Формально УСРР виникла як самостійна Держава, що знаходилася з РСФРР лише у договірних військовий комітет. Коли про плани Польської ліквідаційної комісії стало відомо у Львові, на терміново зібраному засіданні Центрального військового комітету було вирішено підняти повстання.

2. Утворення ЗУНР. Уночі проти 1 листопада 1918 р. українські військові частини взяли під свій контроль усі головні пункти Львова. Над ратушею був піднятий синьо-жовтий національний прапор. 1 листопада Українська Національна Рада взяла владу в свої руки в Станіславі, Раві-Руській, Коломиї та інших містах Східної Галичини. Того ж дня австрійська влада у Львові погодилися на передачу влади Українській Національній Раді. Подальшому піднесенню її авторитету сприяли обіцянки демократичних прав і свобод, аграрної реформи в інтересах селян, введення 8-годинного робочого дня.

Але події 1 листопада 1918 р. значно загострили українсько-польські відносини, вони стали початком українсько-польського збройного протистояння, що переросло у масштабну війну.

11 листопада 1918 p. у Львові Українською Національною Радою був створений виконавчий орган влади (уряд) - Державний секретаріат. Його головою став К. Левицький, членами - В. Панейко, Л. Цегельський, Д. Виговський, С. Голубович та ін.

13 листопада Українською Національною Радою був затверджений тимчасовий Основний Закон, відповідно до якого за створеною Українською державою закріплювалася назва Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), визначалися її кордони, герб і прапор. Президентом ЗУНР було обрано Є. Петрушевича.

УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ - Збройні сили ЗУНР. Процес творення Галицької армії (назву Українська галицька армія ця структура отримала після вимушеного об'єднання з Добровольчою армією ген. А. розпочався відразу після Листопадового повстання 1918 у Львові. Початок українсько-польської війни змусив уряд ЗУНР приділити особливу увагу розбудові власних Збройних сил. Українська Національна Рада ЗУНР видала закон про загальну військову службу громадян ЗУНР. Відповідно до цього закону Державний секретаріат військових справ 15.11.1918 проголосив загальну мобілізацію чоловічого українського населення віком від 18 до 35 років та встановив військово-територіальний поділ держави. Особи інших національностей мобілізації не підлягали, але до армії зголосилося багато німців і євреїв, здебільшого лікарів. Територію ЗУНР було поділено на три військові області: Львів, Тернопіль, Станіслав, на чолі кожної стояв військовий командант. До обов'язків команданта входили набір новобранців, їхній вишкіл та поповнення діючої армії вишколеними підрозділами. Для керівництва всіма військовими справами ЗУНР Державному секретаріаті ЗУ HP-30 УНР 9.11.1918 створено військове міністерство - Державний секретаріат військових справ (ДСВС). Структурно ДСВС поділявся на Військову канцелярію і 16

Творенням і розбудовою Галицької армії керувала Начальна команда Галицької армії (НКГА), яка до називалася Українська генеральна команда. Начальна команда була найвищим органом управління Української галицької армії, який фактично виконував функції генерального штабу і керував усіма воєнними операціями, організовував фронт і прифронтову смугу.

67.

У результаті революції в Росії та розпаду Австро-Угорської імперії постали дві українські держави: Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка. Вони відрізнялися між собою політичними, економічними, соціальними і міжнародними орієнтирами. Це було зумовлено як історичною долею цих земель, так і обставинами, що склалися.
В УНР основна увага приділялась соціальним питанням, правам національних меншин, у той час як у ЗУНР основне питання було національне. Суттєво різнилася у правах еліта двох держав. При владі в УНР знаходились молоді діячі, які у своїй діяльності значною мірою керувалися революційним романтизмом. Уряд ЗУНР складався з представників української аристократії та інтелігенції, яка мала великий досвід парламентської боротьби і в своїй діяльності виходила з потреб моменту.
Незважаючи на розбіжності і власні амбіції, лідери двох українських держав перед обличчям смертельної небезпеки прийшли до згоди про об'єднання. Здійснювалась мрія багатьох поколінь борців за незалежність і соборність України.
Ініціатором об'єднання виступила ЗУНР, яка опинилась у тяжкому становищі перед обличчям польської та румунської агресії. 6 листопада 1918 р. до Києва прибула делегація Національної Ради просити у Гетьмана П. Скоропадського військової і морально-політичної підтримки. П. Скоропадський пообіцяв підтримку. До Львова було відправлено спеціальну комісію, а також незначну кількість зброї. 10 листопада Українська Національна Рада ЗУНР прийняла резолюцію: "Державному Секретаріатові проробити потрібні заходи до з'єднання всіх українських земель в єдину державу".
Але стрімкі події у Наддніпрянській Україні, які призвели до повалення Гетьманату, а також Перестороги галицьких політиків щодо проросійських настроїв Гетьмана, не дали змоги реалізувати цю резолюцію.
Прихід до влади Директорії і відновлення УНР дало новий поштовх об'єднавчому процесу.
1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній договір про об'єднання. З січня 1919 р. Українська Національна Рада ЗУНР у Станіславі урочисто проголосила з'єднання ЗУНР з УНР в одну суверенну Народну республіку. 16 січня 1919 р. делегація ЗУНР відбула до Києва.
Святковий Акт злуки розпочався 22 січня 1919 р. о 12 годині. Державний секретар ЗУНР Цегельський зачитав і передав Винниченку ухвалу Української Національної Ради від З січня 1919 р. Представник Директорії Ф. Швець виголосив Універсал, у якому зазначалося: "... Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Ужгородська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України.
Віднині є єдина незалежна УНР. Віднині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має тепер змогу з'єднати всі спроби своїх синів для утворення нероздільної незалежної української держави на добро і щастя робочого люду".
Також в Універсалі зазначалося, що Акт злуки має бути затвердженим Установчими зборами, скликаними з території всієї України. До того часу Західна область УНР (ЗОУНР) залишалась при своїх власних законодавчих і виконавчих органах.
Рішення про злуку було затверджено на Трудовому конгресі, який відбувся 22 січня 1919р. Євгена Петрушевича, голову Національної Ради ЗУНР, було обрано до складу Директорії. На допомогу Галичині уряд УНР виділив 500 млн гривень, надав військову і продовольчу допомогу.
Проте до справжнього об'єднання справа не дійшла. Через декілька днів після проголошення злуки Директорія змушена була покинути Київ під ударами Червоної Армії. На плечі ЗОУНР ліг весь тягар війни з Польщею. Акт фактично перестав бути чинним, і наприкінці 1919 р. Євген Петрушевич його денонсував. Як зраду сприйняли галичани переговори уряду УНР з Польщею навесні 1920р.
Незважаючи на невдачу, Акт 22 січня 1919 р. має велике історичне значення як факт реального об'єднання українських земель у єдиній соборній державі.

Дата добавления: 2015-05-23