Будинок з химерами

Побудований у 1902-1903 рр. на пагорбі по вулиці Банковій, 10 у стилі модерн. Це перша споруда у Києві, де використано цемент. Було забито 50 свай на глибину до 5 метрів. З боку Банкової вулиці він має 3 поверхи, а з боку театру імені І. Франка – 6 поверхів. Фасад прикрашений фігурами реальних і міфічних істот. Інтер’єр не менш вигадливий. У вестибюлі світильник зображує велетенського сома, на ліпнині – восьминіг, спрут – переважають морські мотиви. В. Городецький жив в одній з квартир цього будинку до 1912 р., решту здавав в оренду. У 1913 р. споруду придбав Данило Балаховський, після революції стає комуналкою, після ВВВ став лікарнею ЦК КПУ. Нині – резиденція Президента України.

М. Приймаченко Приймаченко Марія Оксентіївна (12 січня 1909, Болотня – †18 серпня 1997, Болотня* – українська народна художниця, представниця «народного примітиву» («наївного мистецтва»*; лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка.

Батько, Авксентій Григорович, був теслею-віртуозом, майстрував дворові огорожі у вигляді стилізованих «головкатих» зображень. Мати, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишивання (сама Марія Авксентіївна вбиралася у сорочки, вишиті власноручно*.

Дитинство Марії Авксентіївни було затьмарене страшною недугою – поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір. Марія Авксентіївна гідно і мужньо пронесла всі життєві знегоди, пізнала щастя любові (чоловік загинув на фронті* і щастя материнства: її син Федір – теж народний художник, він був її учнем і другом.

Талант Примаченко відкрила киянка Тетяна Флору (у 1960–1970-х роках широку популяризацію творчості Примаченко організував журналіст Г.Мєстечкін*. 1936 року Марію Авксентіївну запрошують до експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва. Її творчість стає різноманітнішою – Марія малює, вишиває, захоплюється керамікою. У Державному музеї українського народного та декоративно-ужиткового мистецтва зберігаються її чудові керамічні глечики й тарелі цього періоду. Яким Герасименко, визнаний майстер української кераміки, охоче передавав Примаченко виготовлені ним різних форм вироби, а Примаченко розписувала їх рудими лисичками, страшними звірами, крокуючими по стеблах полуниць блакитними мавпами і неповторними зеленими крокодилами, вкритими квіточками.

Творчість Марії Примаченко – явище самобутнє, неповторне, як мистецтво кожного з великих майстрів.

Марія Примаченко дивовижно об'єднала у своїй творчості малюнок і живопис. Це – і живописна графіка, і графічний живопис водночас. За типологією роботи Примаченко можна умовно поділити на сюжетні (фігурні*, знакові, ритміко-орнаментальні. Якщо у середині 1960-х років на виставках її творчість була представлена переважно квітково-пташиними композиціями, то вже 1967 року вона виконала цілий ряд побутових сценок. Особливий розквіт її сюжетної творчості припадає на початок 1970-х років: «Весілля», «Катерина співає пісню», «Роман і Оксана», «Галя на весілля запрошує», «Сватання», «Після весілля хрещеного батька та матку хрещену везуть до магазина» та інші.

Персоніфіковані фантастичні квіти (наприклад, «квіти-оченята»* і ті, що легко вгадуються,- соняшник, бузок, рожі. Композиції з квітів – декоративні і монументальні, вони нагадують стінопис. У них неповторний ритмічний лад, що тримається саме у цьому кольорі, саме у ньому розмірі. Ритмічно довершені квітково-птапіині композиції: «Веснянки-роговички – веселі птички», «Чайка над полем пролітала», «Куріпочки пляшуть і хліб пашуть», «Кочубарки на маках».

Примаченківська «звірина серія» – явище унікальне і не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві. Сюжетні твори Примаченко – при усій їхній самобутності – мають деяку спільність з народними картинками. А ось фантастичні звірі – це витвір уяви художниці. Таких звірів не існує у природі – порівняння тут зайві. «Дикий чаплун» – від слова чапати – таку назву придумала Примаченко одному із звірів, акцентуючи увагу на його лапах, що здатні продиратися крізь таємничі хащі життя.

Примаченківські фантастичні звірі – це і пересторога («Будь проклята війна!»*, і заклик до дружби, до миру. Укрупнені форми небачених звірів, справжня злива кольорів у поєднанні з орнаментальною розробкою тулуба слугують створенню вражаючого своєю емоційною силою образу. Вступає у дію магія справжнього мистецтва: звірі ніби ворушаться, дихають, ростуть у нас на очах.

Разом з незаперечним тяжінням до декоративності у творчості Примаченко набуває подальшого розвитку її прагнення до втілення виразного словесного образу. Тут слід згадати про творчу співдружність двох поетів – Марії Примаченко і Михайла Стельмаха, співдружність, що подарувала дітям чудові книжки «Журавель» та «Чорногуз приймає душ». Виконала Примаченко й ілюстрації до українських народних дитячих пісень «Ой коники-сиваші». За характером світосприймання, за специфікою відбору найголовнішого, на й образнішого, за мірою узагальнення малюнки Примаченко якнайбільше відповідають образній структурі дитячих казок. Але Примаченко у жодній з виставочних робіт не повторила своїх блискучих ілюстрацій. Отже, вона добре розумілася на різниці книжкового малюнка і картини.

Примаченко-поет реалізує себе у власних підписах до картин. Її образи завжди пов'язані з естетичними і морально-етичними настановами народу, з його мовним багатством. Звідси та дивовижна синхронність художнього образу і віршованих примаченківських підписів-примовок. Підписи ці легко запам'ятовуються, неначе вкарбовуються у пам'ять: «Три буслики у горосі живуть у нас і досі».

Є у М.Примаченко композиції, що безпосередньо походять від народного лубочного моралізування: «Лежень ліг під яблунею, щоб яблуко само упало у рот, а воно його у лоб». Є й роботи, що неначе виникли під враженням газетного репортажу: «Свинарка виростила тисячу сімдесят поросять». Але Примаченко-поет не може миритися з такого «прозою» і вже наступну композицію, таку ніжну, ліричну, підписує: «Галя свиней у колгоспі годувала. Виростила поросят тисячу і сімдесят».

У Київському музеї українського народного декоративного мистецтва зберігається одна з ранніх робіт Марії Примаченко, датована 1935 роком, тричастинна за своєю композиційною будовою. На одній частині намальована мавпоподібна істота. Характерно, що, безвиїзне живучи до 1936 року у Болотні, Примаченко живої мавпи не бачила, і тому мавпа «олюднена» і скоріше нагадує когось із сусідок художниці. Оце нагадування, подібність – не зовнішня, а образна, суттєва – стає внутрішньою ознакою фантастичних звіриних образів художниці.

Органічна взаємодія зображень, взаємодія тваринного і рослинного світу в їхніх правічних, таємничо-глибинних стосунках стає провідною у творчості художниці. Свідченням цього є і її композиція «Сидить баба на печі, пряде куделицю». Тут зображено інтер'єр селянської хати з розкішною уквітчаною піччю, на якій і сидить баба. Хата вся наповнена рослинами і тваринами. Летить птах – ластівка, несучи до хати добробут. Мирно співіснують кіт і миші: одна з мишей навіть бавиться з котячим хвостом. Оця філософія добра як категорія змісту примаченківських творів також наскрізь проходить у її творчості. Але як протидія добру виступає зло. Якщо прообраз «добрих» звірів і птахів майже завжди легко вгадується – ведмеді, леви, зайці, лелеки, ластівки,- то зло – сила химерна і непізнаванна, так само як химерний витвір гоголівської уяви «Вій» або ж колективної народної уяви – домовик. Але і тут Примаченко вдається до свого улюбленого прийому «олюднення» – фантастичні звірі у неї найчастіше з людськими очима, отороченими пухнастими віями.

У Примаченко ніде немає етнографічне точно відтвореного орнаменту – це примаченківські узори рушників, сорочок, скатертин. У подібних композиціях відчувається поетичне перетворення побутової теми, її вознесіння у світ краси, мрії. Їхня реалістичність, життєвість проявляється у правді настрою. Правда настрою зберігається і у фантастичних композиціях Примаченко. Народна фантастика втілювала певні етичні категорії, глибоку філософію життєствердження. Ця філософія і стає провідною у фантастичних композиціях Примаченко. Вона бачить свого фантастичного птаха як реального, живого і знаходить відповідні художні засоби для його образу. Птахи у неї шовково-золотаві, квіткоподібні, птахи з крилами-вишиванками. Птахи і звірі у художниці добрі або злі. Вони у неї сині, жовті, зелені, вогняні.

У 1970-і роки усе менше і менше працювала Примаченко на білому тлі. Власне, на виставці 1973 року із 142 робіт лише одна композиція була на білому тлі – «Сидить баба на печі, пряде куделицю». Найчастіше на інтенсивному і глибокому, ніби підсвіченому зсередини тлі художниця промовисто зіставляє чисті, інтенсивні червоні, сині, блакитні, зелені, жовті, рожеві фарби. Тло надає всім її творам колірної та композиційної міцності, завершеності, певної монументальності. Колір – основний компонент композицій М. Примаченко. Здається, що він сам начебто обирає необхідну форму. Шар фарби різний – то густий, то прозорий, навіть видно легкий підготовчий малюнок олівцем. Мазок позбавлений одноманітності, будь-якої стандартизованої виробленості. Він то зовсім не відчувається, то, навпаки, визначає собою форму. Він то короткий і уривчастий, то широкий і густий, іноді рівний, іноді дещо кострубатий. Неспокійний, динамічний мазок у композиції «Під сонцем на морі чайка годує своїх дітей» створює враження бурхливого моря як самого життя.

У її арсеналі не було «професійних хитрощів»: малювала на звичайному ватмані пензлями фабричного виготовлення, використовує гуаш, акварель. Перевагу віддавала гуаші, бо саме вона дає соковиту, щільну декоративно виразну пляму з чітким силуетом. Художниця спочатку вела лінію олівцем, якось недбало, «по-дитячому» окреслює контури зображення, а вже потім упевнено, вправно кладе колір. Її кольори то засяють таємничою глибиною емалі, то сліпуче спалахнуть золотом, то бризнуть небувалою синню ультрамарину. Вони створюють особливий настрій «кольороносного» простору.

1986 року художниця створила вражаючу «чорнобильську» серію (Болотня знаходиться майже у 30-кілометровій зоні*.

Найвідоміша картина – «Гороховий звір» (1977*. Це фантастична істота з добрими довірливими очима і кігтиками-серпиками.

Олекса́ндр Порфи́рович Архи́пенко (*30 травня (11 червня* 1887, Київ – †25 лютого 1964, Нью-Йорк* – український та американський скульптор і художник, один із основоположників кубізму в скульптурі.

Роботи Архипенка визначаються динамізмом, лаконічністю композиції й форми; він запровадив у скульптуру поліхромію, увігнутість і отвір, як виражальні елементи скульптури, синтетичні об'ємні рухомі конструкції. Одним з перших Архипенко використовувати експресивні можливості «нульової», наскрізної форми – такою є пустота між піднятою рукою в скульптурі «Жінка, що вкладає волосся», 1915 року.

Народився в Києві. Молодший син професора Київського університету Порфирія Антоновича Архипенка і Парасковії Василівни Мохової-Архипенко. Старший брат – Євген Архипенко.

У 1902–1905 роках навчався в Київському художньому училищі, з якого був виключений 1905 за участь у студентських виступах, пов'язаних з початком революції 1905–1907. В 1906 продовжив навчання мистецтву у Станіслава Святославського. В 1906 разом з Олександром Богомазовим організував першу виставку своїх творів у Києві. В цьому ж році переїхав до Москви, де в 1906–08 продовжив освіту в Московському училищі живопису, архітектури і скульптури.

У 1908 – переїхав до Парижа, де продовжив освіту у Паризькій мистецькій школі. У Парижі Архипенко оселився в колонії художників «Вулик» (фр. «La Ruche»*, де також жили художники - виходці з України Володимир Баранов-Россіне, Соня Делоне, Натан Альтман. Там познайомився з А.Модільяні, А.Годьє-Бжеско та іншими. Після заснування у Парижі власної школи (1910*, здійснив велику подорож з виставкою своїх робіт Італією, Швецією, Францією, Німеччиною, Чехословаччиною. У 1912 році відбулася перша персональна виставка Архипенка у Хагені (Німеччина*. З 1912 по 1914 роки Архипенко викладає у своїй власній Школі мистецтв у Парижі. 1914 року переїжджає до Ніцци. 1920 року бере участь у Дванадцятому бієннале у Венеції.

1921 року засновує власну Школу мистецтв у Берліні.

З 1923 р. оселився у США, де відкрив школу пластики (Нью-Йорк, 1924*, викладав у Чиказькій школі індустріальних мистецтв та університеті в Канзас-Сіті.

Родоначальник кубізму в скульптурі («Боксери», 1914; «Солдат іде», 1917*, працював у манері конструктивізму, абстракціонізму та інших новітніх мистецьких течій («Жінка», 1918; «Жозефіна Бонапарте», 1935; «Заратустра», 1948; «Балерина», 1957*. Створив новий різновид рельєфної різьби – т.зв. скульптомалярство («Купальниця», 1915; «Жінка, що стоїть», 1919*, відкрив і обґрунтував принципи рухомого малярства, сконструював особливий механізм – «архипентуру».

1934 року бере участь у оформленні українського павільйону на виставці у Чикаго, виставляє в ньому свої роботи.

Більшості його композицій властива манера кубізму, конструктивізму та абстракціонізму.

Творчість Архипенка мала великий вплив на розвиток модерністського мистецтва, у тому числі архітектури та дизайну в країнах Європи та Америки. Твори О.Архипенка перевернули світові уявлення початку XX ст. про скульптуру. Саме Архипенко вперше «склав» єдину форму з різних нееквівалентних форм, вводячи у композиції скло, дерево, метал, целлулоїд. Пластика, рух, проявлена конструкція і конструктивність, ліричність – основні якості його творів, які були високо оцінені сучасниками – Г.Аполлінером, П.Пікассо, Ф.Леже, М.Дюшаном, Р. и С.Делоне, А.Родченко, П.Ковжуном, послідовниками і дослідниками.

Його твори визначаються динамізмом, лаконічністю композиції й форми; запровадив у скульптуру поліхромію, увігнутість і отвір, як виражальні елементи скульптури, синтетичні об'ємні рухомі конструкції (Медрано*; Танок, Анжеліка, бюсти Т.Шевченка, І.Франка.

Ряд творів, зокрема «Танок», серії жіночих скульптурних портретів, скульптурні портрети князя Володимира Святого, Т. Шевченка, І. Франка, виконано в реалістичній манері.

Реалістичні тенденції знайшли вияв у серії пластичних жіночих торсів (1916, 1922* та портретів (Т.Шевченка, 1923, 1933; І.Франка, 1925; диригентів В.Менгельберга, 1925; В.Фуртвенглера, 1927*.

У 1920–1930-х рр. брав участь у художніх виставках в Україні, працював над пам'ятниками Т.Шевченку, І.Франку, кн. Володимиру Святославичу для парку в Чикаго. За життя Архипенка відбулося 130 його персональних виставок. Твори Архипенка зберігаються в багатьох музеях світу, а також у Національному художньому музеї України, Національному музеї у Львові. Твори О.Архипенка мають за честь експонувати найпрестижніші музеї та галереї світу: Центр Помпіду в Парижі, музей Modern Art та галерея Соломона, Гугенгайма в Нью-Йорку, музеї Стокгольма, Берліна, Тель-Авіва, Москви…

Ім'я О.Архипенка посідає гідне місце в шерензі Митців ХХ століття: Матісс, Пікассо, Брак, Лєже, Малевич. Його вважали вчителем майстри світової скульптури: Манцу, Джакометті, Мур, Колдер, Кавалерідзе.

Помер і похований у м. Нью-Йорк (США*.

В пам'ять про О.Архипенка в Києві встановлено пам'ятний знак у вигляді копії одного з його жіночих образів. Знак знаходиться у відкритому атріумі бізнес-центру «Київ-Донбас» (вул. Пушкінська, 42, біля пл. Л.Толстого*.

Понад півстоліття ім’я Архипенка офіційним мистецтвознавством замовчувалося в Україні так само, як імена К.Малевича, Б.Кандинського, О.Екстер, Д.Бурлюка, М.Бойчука. Їхні образи існували в переказах старшого покоління художників. Вони були не лише міфом про свободу, але й активно впливали на формування нової художньої думки в мистецькому андеграунді за радянських часів, а особливо в пострадянське десятиліття.

Тетя́на Ни́лівна Ябло́нська (*11 (24* лютого 1917, Смоленськ – †17 червня 2005, Київ* – українська малярка-жанрист, народний художник УРСР (з 1960 року*.

1941 року закінчила Київський художній інститут (нині НАОМА – Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури*, клас Федора Кричевського.

Велику популярність й офіційні визнання здобула агітаційно-рекламним твором «Хліб» (1949*.

Тетяна Яблонська – сестра Олени Яблонської та Дмитра Яблонського.

Творчість

«У парку»

«Перед стартом» (1944*

«Весна» (1950*

«Над Дніпром» (1954*

«На будові» (1957*

«Наречена» (1966*

«Колиска» (1968*

«Життя йде» (1971* тощо.

У 1960-х роках звернулася до джерел народного мистецтва, шукаючи в мистецьких традиціях ритміки форм і кольорів. Це дало її мистецтву нову формотворчу живучість, зокрема у таких творах:

«На ярмарку в Солотвині» (1960*

«Весілля» (1963*

«Разом з батьком» (1962*

«Травень» (1965*

«Літо» (1967* та ін.

У цих творах наблизилася до основного руху нового українського мистецтва – бойчукістів, які прагнули до гармонійного поєднання традицій з модерністичними напрямами сучасності.

Мисткиня відома також як ілюстратор дитячих видань.

Член-кореспондент Академії мистецтв СРСР (з 1953 року*, дійсний член Академії мистецтв СРСР (з 1975 року*, учасниця міжнародних виставок радянського мистецтва.

Картина «Хліб» зберігається в Третьяковській ґалереї (Москва* як зразковий твір «соціалістичного реалізму».

З 1967 р. – викладач Київського художнього інституту.

2006 року на честь Тетяти Яблонської названа одна з вулиць Києва.

Лесь Ку́рбас (повністю – Олександр-Зенон Степанович Курбас; * 25 лютого 1887, Самбір – † 3 листопада 1937, Сандармох* – український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист Республіки (1925*.

Народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської області* у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичі*. Батько його, хоча й був мандрівним українським актором, проте і в бідності своїй прагнув дати Олександрові гарну освіту.

Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Вже тоді Курбас мріяв працювати на Надніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ* і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з'явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр – це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів.

Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою «Кийдрамте»(Київський драматичний театр* трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані.

Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922–1926*, а потім і філософського (1926–1933* театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків* Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.

Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Гурович Куліш. Першою його п'єсою, що побачила світло рампи на сцені театру "Березіль", стала «Комуна у степах» (Київ*. Творча співпраця тривала і в Харкові.

Кульмінація здобутків Курбаса пов'язана з драматургом Миколою Кулішем (1892-1937* і художником Вадимом Меллером (1884–1962*.

У Києві «Березіль» мав під своїм крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом і під одним проводом – Курбасовим. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі «Шпана», «Алло на хвилі», «Чотири Чемберлени»*, агітпроп. Було підготовлено серію «Костюмовані історії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»*.

П'єси М.Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на жаль, не знайшли розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.

Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.

Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника «Березолю» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у єврейському театрі на Малій Бронній. Його було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім його відправили на Соловки. 1937 року після повторного суду його було розстріляно в урочищі Сандармох, а 1957 року посмертно реабілітовано.

1989 року на фасаді Харківського державного академічного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка було встановлено меморіальну дошку в пам'ять про Леся Курбаса, а «Мала сцена» театру знову отримала назву «Березіль».

Йо́сип Дми́трович Ста́дник (*18 березня 1876, с. Валява Перемиського повіту, Галичина — †8 грудня 1954, Львів* - український актор, режисер і театральний діяч, чоловік Софії і батько Стефанії Стадник.

Біографія

Закінчив польську драматичну студію Конопка.

1894-1913 - у театрі товариства «Руська Бесіда» у Львові, з 1906 його режисер і дир.

1917-1918 - актор і режисер у Театрі М.Садовськогр в Києві

1919 - очолював Укр. Театр ЗОУНР у Станіславі і в Кам'янці Подільському

1921-1924 (до 1923 р. разом з О.Загаровим* - завідував театром «Укр. Бесіди» у Львові.

Пізніше очолював різні трупи і власну («Артистичне Турне»*.

1939-1941 - мистецький керівник Держ. Укр. Драматичного Театру ім. Л.Українки у Львові

1941 - у Львівському Оперному Театрі

1942-1944 - очолював Підкарп. Театр у Дрогобичі.

1944-1947 - режисер «Театру Мініатюр» у Львові.

Репресований, по поверненні з заслання з Углича над Волгою до Львова незабаром помер.

С. багатогранний актор, зіграв понад 130 ролей у різних жанрах драматургії. Його акторськими шедеврами були: Гарпаґон і Тартюф («Скупар», «Тартюф» Ж.-Б.Мольєра*, Іван («Війт Заламейський» П.Кальдерона*, Урієль Акоста (в однойменній драмі К.Ґуцкова*, Хлестаков («Ревізор» М.Гоголя*, Яґо («Отелло» В.Шекспіра*, Франц Моор («Розбійники» Ф.Шіллера*, Шалапут (в однойменному фарсі К.Ілінського* та ін.

Як режисер поставив понад 240 вистав (у тому ч. 160 драматичних творів, 15 опер, 50 оперет і бл. 10 сцен у «Театрі Мініатюр»; зокрема з зах.-евр. репертуару «Загибель Надії» (Г.Геерманса*, «Примари» (Г.Ібсена*, «Романтичні» (Е.Ростана*, «Хвилі моря й любови» (Ф.Ґрільпарцера*, «Вільгельм Телль» (Ф.Шіллера* та ін.; опери: «Жидівка» (Ш.Галеві*, «Мадам Батерфляй» (Д.Пуччіні*, «Кармен» (Ж.Бізе*, «Травіата» (Дж. Верді*, «Фавст» (Ш.Ґуно*, «Казки Гофмана» (Ж.Оффенбаха*, «Продана наречена» (Б.Сметани*, «Галька» (С.Монюшка* й ін.; оперети: «Баядерка», «Маріца» (І.Кальмана*, «Кльокльо» (Ф.Легара* та ін.

Переклав понад 50 драматичних творів і лібретто опер з світової літератури.

Залишив спогади.

Софі́я Андрі́ївна Ста́дникова (*1888, Тернопіль – †1959* – акторка і співачка (сопрано*.

Біографія

Дочка Андрія і Елеонори Стечинських. Дружина Йосипа Стадника і мати Стефанії Стадниківни.

Вокальну освіту здобула у Флям-ПоМінського у Львові і О. Муравйової у Києві. У 1901–1913 в театрі товариства «Руська Бесіда» у Львові, 1915–1918 у театрі Миколи Садовського в Києві, пізніше у різних трупах, очолюваних Йосипом С. 1939–1941 – у держ. Театрі ім. Л. Українки у Львові, 1941–1944 у Львівському Оперному Театрі, згодом у театрах Дрогобича і Львова; 1946 залишила сцену.

Творчість

Стадникова виступала у ролях героїнь:

Маруся Богуславка (однойменна драма М. Старицького*,

Анна («Украдене щастя» І. Франка*,

Харитина, Соня («Наймичка», «Хазяїн» І. Карпенка-Карого*,

Поля, Наташа («Міщани», «На дні» М. Ґорького*,

Ріта («Чорна пантера...» В. Винниченка*,

Мавка («Лісова пісня» Л. Українки* та ін.

З успіхом грала в комедіях:

Мірандоліна (однойменна комедія К. Ґольдоні*,

Сільвета («Романтичні» Е. Ростана*,

Аделіна («Шалапут» К. Ілінського* й ін.

У 1940-х роках перейшла на характерні ролі:

Марія Тарасівна («Платон Кречет» О. Корнійчука*,

Пошльопкіна («Ревізор» М. Гоголя*.

Стадникова співала заголовні партії в операх

М. Аркаса («Катерина»*,

Д. Січинського («Роксоляна»*,

С. Монюшка («Галька»*,

Виконувала ролі

Наталки («Наталка Полтавка» М. Лисенка*,

Одарки («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського*,

Маргарити у «Фаусті» Ш. Ґуно.

Відома також як концертова співачка.

Стефа Стадниківн а походить із славетної родини артистів. Її дідусь по лінії матері Андрій Стечинський був актором, режисером і перекладачем п’єс, а бабуся Елеонора Стечинська – артистка театру товариства “Руська Бесіда”. Батько Йосип Стадник – відомий діяч галицького театру, режисер, перекладач; мати Софія Стадникова – драматична артистка і співачка; брати Ярема Стадник – комік та герой–коханець оперети; Михайло Стадник–учасник театрального оркестру і автор невеликих одноактівок; сестра Софія Стадник–Заблоцька – довголітня співачка хорової капели “Трембіта” у Львові. Чоловік – актор Ярослав Геляс. А вона, Стефа Стадниківна, - в юності примадонна і немеркнуча зірка оперети та виконавець ролей у співочих п’єсах, з 1939 р. - драматична актриса.

Народилася артистка 20 вересня 1912 р. в Тернополі. Коли дівчинці було півтора місяця, то мати залишала немовля родичам, а сама бігла до театру, який гастролював у місті, і грала Марусю Богуславку. Життя маленької Стефи аж до шкільного віку минало в мандрах з театром. Ще в дитинстві батьки залучили її грати ролі дітей на сцені, зокрема у виставах “Маруся Богуславка” і “Запорожець за Дунаєм”. Підлітком вона самотужки поставила у Львові виставу з дітьми інших акторів.

Навчалася співу і драматичної гри у Ф. Франчковського у Львові. Фахові екзамени склала у Варшавській драматичній школі. Практику сценічної майстерності отримала від батька у його театрі. Вже 14–річною у сезоні 1926 – 1927 рр. С. Стадниківна успішно дебютувала на сцені Українського театру Й. Стадника у ролі Спінози (“Уріель Акоста” М. Гуцкова*.

У 1926 – 1933 рр. С. Стадниківна працювала у мандрівному театрі свого батька, гастролювала на Тернопільщині. Вона співала партію Наталки (“Наталка Полтавка”*, Оксани (“Запорожець за Дунаєм”*, Есмеральди (“Продана наречена”*. Чарівною і неповторною Стефа була у партнерстві з матір’ю Софією Стадниковою, братом Яремою, М. Бенцалем. І в танці, і в співі, і в дії, жестах відзначалася точністю й тонкістю пластичного малюнка ролі, глибиною почуттів та емоцій своїх героїнь. Молодість, краса, шляхетність у всьому, модно пошитий одяг, чарівний усміх – були запорукою її великого успіху в глядачів. Її батько–режисер багато працював з нею, відточував кожну роль до досконалості.

Гра Стадниківни в оперетах відзначалася легкістю. Як метелик, вона вибігала на сцену, а глядач вітав свою улюбленицю громом оплесків. Ролі Стадниківни в українському музичному театрі сприймали як “нове диво сцени”. Такими були в її виконанні образи чарівних дівчат Амори (“Орфей у пеклі”*, Юляни (“Циганська любов”*, Лізи (“Княжна Маріца”*, Стассі (“Сільва”*, Маргіт (“Жайворон”*.

Коли ж у Харкові створили Театр музичної комедії на чолі з режисером Я. Бортником, то в 1930 р. запросили С. Стадниківну на сезонні гастролі. Про галичанку із захопленням говорив увесь Харків.

Артистку запросили на гастрольні сезони також до польських театрів, де вона здобула велику симпатію в публіки й критики. У 1934 р. С. Стадниківна вела естрадний ревю-театр “Артистичне Турне”. У його репертуарі були уривки з оперет та комедій, гумористичні скетчі, читання гумористичних та сатиричних творів. Серед головних виконавців – Стефа, Софія, Йосип, Ярема Стадники.

Із 1939 р. С. Стадниківна працювала у Львівському театрі ім. Лесі Українки, де перейшла на драматичні ролі – дівчини в "Украденому щасті” І. Франка, наївної школярки Майки у "Платоні Кречеті” О. Корнійчука. Знімалася в кінофільмах у ролі дівчини–наймички Марисі (“Вітер зі сходу”, 1941* і подруги Дзвінки (“Довбуш”, 1941; не вийшов на екран*.

У післявоєнному Львові подружжя артистів С. Стадинківна і Я. Геляс працювали на сцені Театру юного глядача. Вони грали Лізу і Чацького у “Горі з розуму” О. Грибоєдова, веселу Мірандоліну і красеня-кавалера в “Мірандоліні”, а також були зайняті у "Кам’яному господарі” О. Пушкіна.

Художній керівник Харківського драмтеатру ім. Т. Шевченка Мар’ян Крушельницький запросив подружжя до себе на роботу. Там вони плідно працювали у 1948 - 1957 рр. С. Стадниківна заявила про себе як вдумлива і талановита драматична артистка. Вона вдало створила образи у виставах зарубіжної класики: Біанка (“Отелло” Шекспіра*, Луїза (“Підступність і кохання” Шіллера*, Елеонора (“З коханням не жартують” Кальдерона*. Образи закоханих: дівчини Шірін і Фардаха створили артисти С. Стадниківна і Я. Геляс у виставі “Легенда про любов” Н. Хікмета.

Етапною виставою шевченківців була вперше поставлена на їх сцені (режисер В. Оглоблін* сатирична комедія В. Минка “Не називаючи прізвищ”, де С. Стадниківна виконувала роль Поеми. Майстерною грою артистка чудово вписалася в ансамбль вистави. Вдалою стала ще одна роль С. Стадниківни - Нана у виставі “Вулиця трьох солов’їв” Добричанина.

Далі був рік праці артистки у Київському театрі ім. І. Франка. Але невідрадні житлові умови змусили її залишити столичну сцену і повернутися до Львова, де в 1959 - 1978 рр. вона працювала у театрі ім. М. Заньковецької. Тут вона створила понад 25 різнопланових образів у виставах режисерів А. Горчинського, В. Грипича, О. Ріпка, М. Гіляровського. Серед кращих її ролей - образи Насті (“Украдене щастя” І. Франка*, дружина Борулі (“Мартин Боруля” І. Карпенка-Карого*, Надії Петрівни (“Блакитна троянда” Лесі Українки*.

Пішла С. Стадниківна із життя раптово, 27 лютого 1983 р. Похована на Личаківському цвинтарі у Львові, в спільній могилі з батьком, матір’ю і братом.

Позитивним моментом для розвитку літературного процесу в Україні була політична “хрущовська” відлига (1956-61 рр.*. У цей час відбувається відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур, зокрема – української. Під впливом громадської думки, яка створювалась зусиллями провідних діячів української культури, серед яких були М. Рильський, А. Хижняк, М. Шумило, П. Плющ, П. Тимошенко, відбувається поліпшення мовної ситуації, зокрема, перевидається “Словник української мови” Б. Грінченка, робляться деякі кроки в напрямі українізації системи вищої та середньої спеціальної освіти, насамперед в західних областях України.

Головним наслідком “відлиги” було формування генерації молодих українських письменників, поетів, публіцистів, митців, т. зв. “шістдесятників”, котрі прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи. Період 60-80-х років для України приніс пожвавлення літературного, мистецького, наукового життя не лише у зв’язку з “хрущовською відлигою”, але й “завдяки глобальним зрушенням у політичному, соціальному, культурно-мистецькому прогресі людства”[1]. Це позначилось боротьбою за соціальну справедливість і права людини в різних країнах, крахом колоніальної системи, виникненням опору в “соціалістичному таборі”, студентськими заворушеннями, появою нових мистецьких форм, що заперечували традиційну культуру”[2].

Поява такого суспільно-культурного явища, як шістдесятництво, яке називають також українським національним відродженням. В цей час був створений “генетичний код нової України”, це був справді “інтелектуальний бунт”. За визначенням О. Пахльовської, основними рисами української літератури стають відомі ще з 1920-х рр. інтелектуалізм, елітарність, європеїзм: “Завдяки цим своїм трьом основним ідейним і психологічним векторам шістдесятництво народжувалось як новітнє відображення культурного синтезу 20-х років і як вияв іманентної енергії оновлення”. Шістдесятництво не тільки відродило мистецькі здобутки Розстріляного Відродження, але й відновило таке безсумнівно позитивне явище, як експеримент. Творча та громадська діяльність І. Світличного, Є. Сверстюка, В. Стуса, В. Марченка, Л. Костенко, В. Симоненка, І. Драча, М. Вінграновського, М. Руденка, Є.Гуцала, В. Мороза, В. Чорновола, М. Осадчого, О. Заливахи, І. Марчука та багатьох інших, яка була спрямована на відродження національної самосвідомості та гідності, становить одну з героїчних сторінок в історії української культури. “Відлига” скінчилась трагічно для покоління “шістдесятників”. Більшість з них були репресовані, а В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в ув’язненні.

Дата добавления: 2015-05-23