Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Раціоналістичне трактування політики в працях англійських просвітників




Політичні концепції Нового часу.

Томас Гоббс (1588-1679) трактат «Левіафан». В світі Біблії Левіафан – морське чудовисько, що має вигляд крокодила, величезного змія або дракона. Гоббс іменує Левіафана – державу. Гоббс розглядав три моменти становлення політичного організму: природний стан – перехід до держави – державний стан. У природного стану немає загальної влади, немає законів і, відповідно, немає справедливості. У цьому стані немає власності, кожен має право на все, у тому числі й на життя людини. У природному стані точиться «війна всіх проти всіх». Людина, як істота егоїстична, завжди знаходиться під страхом смерті, під впливом інстинкту самозбереження, що перемагає усі інші почуття. Але, розум, здатність людей розмірковувати, вказують умови виходу з цього стану. Ці умови – природні закони. До них мислитель відносить прагнення миру, необхідність виконання укладених угод, відмова кожного від своїх прав тією мірою, якою цього вимагають інтереси миру й самозахисту. Але наявність природних законів ще не веде до миру та безпеки. Закон може виконуватися за допомогою примусу і сили. Такою силою є у вченні у Гоббса держава.

Мета держави – забезпечити безпеку життєдіяльності громадян. Кінцевою причиною, метою чи наміром людей (котрі за своєю природою люблять свободу і панування над іншими), при накладенні на себе пут, що зв’язують нас, коли ми живемо в державі, є турбота про самозбереження і водночас про життєвий добробут. Тобто, встановлюючи державу, люди керуються прагненням позбавитись од лиховщини війни, яка є непоборним наслідком природних пристрастей людей там, де немає видимої влади… Людей домовляється і укладає договір кожного з кожним у тому, що заради миру між ними і захисту від інших кожен визнаватиме своїми усі дії і міркування тієї людини чи зібрання людей, котрому більшість дає право представляти усіх незалежно від того, голосував він за чи проти них.

До наслідків такого існування Т.Гоббс відносить наступні: піддані не можуть змінити форму правління; верховна влада не може бути втрачена; ніхто не може, не порушуючи справедливості, виступати проти настановлення суверена, якого проголосила більшість; піддані не можуть засуджувати дії суверена; жодного суверена не можуть покарати його піддані; суверен – це суддя в усіх питаннях, що стосуються всього необхідного для миру і захисту свої підданих, і суддя щодо того, яким доктринам слід їх навчати; право встановлювати правила, завдяки яким кожен підданий розумітиме, що саме становить його власність, яку ніхто інший не може, не порушивши справедливості, відняти у нього; суверенові також належить судова влада і право розв’язувати суперечки; і право оголошення війни і укладення миру, залежно від того, що він вважатиме доцільнішим; і право вибору всіх радників і міністрів, як цивільних, так і військових; і право нагороджувати і карати на його розсуд (якщо воно раніше не визначено в іншому законі); і право визначення почесних титулів і табеля про ранги. На думку Т.Гоббса, верховна влада згубна меншою мірою, ніж її відсутність, і шкода виникає тоді, коли більшість важко кориться меншості.

Різних форм держави може бути тільки три. Якщо представником є одна людина, тоді держава – монархія; якщо збори всіх, хто хоче брати участь, тоді це демократія, або народовладдя; а якщо верховна влада належить зібранню лише частини громадян, тоді це аристократія. Інших видів держави не може бути, оскільки верховну владу мають або один, або багато людей, або усі разом. Тиранія і олігархія – це лише різні назви монархії і аристократії. Справді, ті, хто зазнав образ за монархії, називають її тиранією, а незадоволені аристократією називають її олігархією. Так само ті, кому було заподіяно прикрість за демократії, називають її анархією (що означає відсутність уряду), і проте ніхто, гадаю, не вважатиме, що безвладдя – це якась нова форма правління. Розпорядження про передачу престолу хоч би й королю іншої нації не є законним.

Т.Гоббс поділяв владу на батьківську і деспотичну, закономірно віддаючи перевагу першій. Батьківського виховання можна досягти або шляхом виховання, або шляхом передачі підданства одним із батьків іншому. Деспотичного панування досягають не шляхом перемоги, а через домовленість про покору. Влада суверена в державі повинна бути абсолютною. Людей, які мешкають в державі, Т.Гоббс поділяв на впорядкованих і невпорядкованих. Першими він називав тих, в яких одна людина або зібрання людей виступають як представники всієї групи. Усі інші групи називаються невпорядкованими. Державних службовців верховної влади мислитель поділяв на наступні групи: службовці для загального управління (протектори, віце-королі і губернатори); для спеціального управління, такого, наприклад, як управління господарством; для навчання народу; для судочинства; для виконання рішення. Радники, які не виконують ніяких інших функцій, окрім надання порад, не є державними службовцями.

Багато уваги звертає Т.Гоббс на закони, які поділяє на основні й неосновні. Основним законом у кожній державі є такий, в разі скасування якого держава, подібно до будівлі, підвалини якої зруйновано, має впасти і остаточно розвалитися. Тому основним законом є той, на підставі якого піддані зобов’язані підтримувати всяку владу, що дана суверену – монархові чи верховному зібранню, і без якої держава не може встояти. Такими законами, наприклад, є право оголошення війни і укладення миру, судова влада, право призначати посадових осіб і право суверена робити все, що він вважатиме за потрібне для інтересів держави. Неосновним є той закон, скасування якого не викликає розпаду держави, наприклад, закон про позови між підданими. Вбачав Т.Гоббс відмінність між законом і правом. Право – це свобода, саме та свобода, яку залишає нам цивільний закон. Цивільний же закон є зобов’язанням і забирає в нас ту свободу, яку надав природний закон.

Дж.Локка (1632-1704), якого справедливо вважають родоначальником класичного лібералізму. Він походив з пуританської сім’ї дисидентів, яка проживала у Рінгтоні в Сомерсетширі. Закінчив Вестмінстерську школу та коледж Оксфордського університету, де був найталановитішим студентом. Основний його політичний твір “Два трактати про врядування” (1690), в якому мислитель висунув наступні положення своєї політичної теорії:

1) політичній (державній) владі передує природний стан людей, який був доволі впорядкованим і благополучним. Однак механізму, здатного забезпечити використання природніх прав, тоді не було, і люди самі повинні були їх захищати;

2) заради того, щоб уникнути зайвих зіткнень і непорозумінь, забезпечити безпеку життя, свободу і власність, люди укладають між собою суспільний договір, результатом якого є утворення держави;

3) держава сама по собі неспроможна гарантувати природні права людини, так як влада, якщо вона не контрольована, може виходити за рамки своїх повноважень;

4) для того, щоб держава не виходила за межі своїх повноважень, Дж.Локк пропонує спеціальний конституційний механізм, який містить у собі два елементи: принцип розподілу влад та принцип законності. Принцип розподілу влад полягає в тому, щоб не допустити концентрації влади в руках монарха. Принцип законності полягає в тому, що “жодна людина, яка належить громадянському суспільству, не може бути винятком стосовно законів цього суспільства”;

5) у народу, виходячи з теорії суспільного договору, залишається верховна влада та право змінювати, перебирати склад законодавчого органу;

6) класифікуючи форми держави, Дж.Локк виділяє демократію, олігархію і монархію, віддаючи перевагу першій.

Раціоналістичне трактування політики у працях французьких просвітників. Одним із перших французьких просвітників був Шарль Луї Монтеск’є (1689-1755), автор фундаментальних праць “Перські листи”, “Роздуми про причини величі й занепаду римлян”, “Про дух законів”. Він, поряд з Дж.Локком, був основоположником теорії розподілу влади в суспільстві на законодавчу, виконавчу і судову. Розподіл влади гарантує безпеку громадян від сваволі та зловживань владою, забезпечує їм політичну свободу, робить право справжнім регулятором стосунків між громадянами та урядом.

Ш.Монтеск’є в історії державності виділив чотири найбільш характерні форми правління – демократію, аристократію, монархію і деспотію, кожна з яких має свої вади, позитивні риси і принципи функціонування. Значну увагу в своїй творчості Ш.Монтеск’є приділив впливу навколишнього середовища на політичне життя суспільства (розміри держави, клімат, грунти, чисельність населення, місцезнаходження держави тощо). Розглядаючи сутність законів, він приходить до висновку, що законодавство повинно виходити із “духу законів” того народу, для якого воно створюється (звідси назва роботи “Про дух законів”). Дух законів, вважав Монтеск’є, визначається цілим рядом чинників:

1) природа і принцип правління;

2) фізичні властивості країни (ландшафт, розміри тощо);

3) традиції, звичаї, моральні норми;

4) своєрідність законодавчого процесу.

Своєрідну роль у Просвітництві відіграв Жан-Жак Руссо (1712-1778). Його політичний трактат має назву “Про суспільний договір, чи принципи політичного правління» (1762). Вузлові положення його політичної теорії наступні:

1) Основою політичної теорії Руссо є вчення про природній стан людства, природні права людини та суспільний договір.

2) На відміну від інших мислителів, Руссо дещо ідеалізує первісний стан людства, називаючи його “золотим віком”. Не випадково Вольтер саркастично заявив, що Руссо пропонує людству стати навколішки і повзти до первісного лісу.

3) Після того, як з’являється приватна власність, а відтак і політична нерівність, Руссо вважає, що людство стало приреченим на важку працю, рабство і злиденне життя.

4) Руссо ставить перед собою мету створити новий суспільний устрій, де кожний, поєднуючись з іншими, підпорядковувався тільки собі, і був би настільки ж вільним, як і у природньому стані. Він хоче зняти з людей кайдани, які накладені на них у ході історичного розвитку людства. Недаремно його робота починається словами: “Люди народжуються вільними, але весь час знаходяться в кайданах”.

5) Державний устрій за Руссо характеризується наступними ознаками: а) основою державного устрою є народний суверенітет, загальна воля народу; б) говорячи про панування в державі загальної волі, Руссо твердить про неможливість існування асоціацій, партій, які роз’єднують загальну волю. Тобто, в його ідеалізованій моделі особистість не має ніяких правових гарантій проти влади держави; в) законодавча влада в Руссо реалізується безпосередньо народом, так як вона не може бути відчужена від нього по своїй природі. Таким чином, Руссо повертається до ідеалізації античного прямого народоправства; г) виконавча влада утворюється на основі суспільного договору за рішенням суверена (народу), і має підтримувати й виконувати закони, які діють у державі. В залежності від того, кому належить виконавча влада (одному, декільком, всім), Руссо говорить про демократичне, аристократичне чи монархічне правління. Великої різниці між ними він не проводить, оскільки джерелом влади є народ, який завжди зможе змінити уряд, якщо той порушить суспільну угоду.

Одним з перших у Німеччині, хто почав системно обгрунтовувати принципи лібералізму, який у той час вважався ідейною платформою буржуазії в Західній Європі, був професор Кенігсберзького університету І.Кант (1724-1804). На його могилі в Кенігсберзі викарбувані такі слова: “Дві речі переповнюють душу все більшим хвилюванням, чим частіше про них думаєш: це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені”. “Зоряне небо” у І.Канта – це закони необхідності, причинності, які діють у природі та суспільстві (все має свою причину), а моральний закон – це закон свободи, свободи дій, вчинків особистості. Ось цю дилему між необхідністю і свободою й робить спробу вирішити в своїй політичній філософії І.Кант. Вирішує він її з допомогою категоричного імперативу – морального закону, якому має підпорядковуватись поведінка людей у суспільстві. Суть його в тому, що кожна людина має діяти в суспільстві згідно такої максими, керуючись якою, вона може побажати, щоб дана максима стала всезагальним законом. Категоричний імператив І.Канта – це перефразоване правило моральної поведінки, про яке говорив китайський мудрець Конфуцій: “Не роби іншому того, чого б не хотів, щоб робили тобі”.

Але І.Кант допускає можливість того, що не всі громадяни будуть організовувати свою життєдіяльність, керуючись вимогами категоричного імперативу, а значить, сам по собі він не зможе реалізовувати себе на практиці. Тому І.Кант вважає, що свобода кожної особистості має бути обмежена, щоб ніхто не міг посягати на свободу інших. “Свобода одного, - пише І.Кант, - закінчується там, де починається свобода іншого”. Це завдання (обмеження свободи) виконує право, яке по цій причині у І.Канта виступає сутнісною формою буття свободи. Право має мати примусовий і всезагальний характер, який зможе забезпечити йому тільки держава. Таким чином, у політичній філософії І.Канта робиться перехід від етики до права. І.Кант вважає, що головне призначення держави – створити правову основу для функціонування суспільства. Звідси І.Канта вважають одним із засновників ідеї правової держави.

Виникнення держави І.Кант трактує, виходячи з теорії “суспільного договору”, який заключають між собою морально розвинуті люди. Тому державна влада не може поводити себе з громадянами як з істотами, які не знають морального закону і не можуть правильно вибирати лінію своєї поведінки. Тобто, І.Кант критикує “батьківську опіку” з боку держави над суспільством.

Загальноприйнятій класифікації державних форм правління І.Кант не приділяв особливої уваги, виділяючи три їх види: автократію, аристократію і демократію. Він вважав, що проблема устрою держави пов’язана із засобами і методами управління суспільством. З цієї позиції він виділяв республіканську (існує розподіл влад) і деспотичну (злиття влади законодавчої і виконавчої) форми устрою держави.

З передових, прогресивних позицій І.Кант аналізував і проблеми зовнішньої політики. У роботі “До вічного миру” він сформулював шість “попередніх статей” запропонованого ним проекту угоди про “вічний мир” між народами: 1) мирний договір знищує всі наявні причини майбутньої війни; 2) жодна самостійна держава не може бути загарбана іншою державою; 3) постійні армії мусять поступово зникнути; 4) забороняється використовувати державні позики для фінансування війни; 5) жодна держава не має права шляхом насильства втручатися в устрій інших держав; 6) жодна держава під час війни не може вдаватись до таких дій, а саме: порушення умов капітуляції, підступні вбивства тощо. Оцінюючи соціально-історичний зміст філософії І.Канта, К.Маркс у 1842 р. називає її “німецькою теорією французької революції”.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-23; Просмотров: 491; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.028 сек.