Святкові страви

До складу святкових страв і печива входила обрядова їжа, яка виконувала релігійно-магічну функцію і без якої обряд не міг відбутися. Традиційну святкову та обрядову їжу можна поділити на дві групи: страви і печиво до сімейних свят та обрядів (уродини, весілля, похорон, поминки) і їжа на календарні свята. Вона відрізнялася вищою, аніж щоденна їжа, калорійністю, кращими смаковими якостями. Лише на свята основна маса селян споживала м'ясо, яйця та масло. На сімейних урочистостях (уродини, хрестини, весілля), а також на похороні та поминках українці подавали одні й ті ж страви: борщ або м'ясну юшку, кашу, гречані млинці, капусту, домашню локшину. Заможні селяни готували холодець, а в центральних областях України та на Поліссі — м'ясну печеню («жарьонку»). На Поділлі, в Карпатах і на Прикарпатті поширеною стравою на свята були голубці з квашеної капусти.

На уродини, хрестини, весілля та похорон готували спеціальні обрядові страви і печиво: на весілля випікали коровай, калачі, «шишки», «лежень», «пару», «борону»; на похорон варили «коливо» з медовою ситою (водою з медом). Обов'язковою стравою на хрестинах у поліських селах була «бабина каша». Горщик з пшоняною чи гречаною кашею наприкінці частування під час хрестин розбивали. Право розбити горщик мав той, хто поклав на кашу найбільше грошей (як правило, хрещений батько). Середину каші з грішми віддавали породіллі або бабі-повитусі. Кашу їли всі присутні й навіть брали її додому.

Багато різних видів печива існувало у весільному обряді. На весілля випікали (лише у молодої, або в молодої та молодого) коровай, який дарували молодим від усього роду. Коровай місили з пшеничного борошна. У поліських селах нижню частину короваю («підошву», «пудошву») робили з житнього тіста. У коровай клали сирі яйця, зерно, мед, а також гроші, вартість яких визначалась парним числом — 10, 20... Зверху коровай оздоблювали квітами, голубками, баранчиками, виготовленими з прісного тіста. Усе це, згідно з народними віруваннями, уособлювало подружню любов, добробут і багатство. Процес випікання короваю супроводжувався обрядовими піснями. Спечений виріб прикрашали «різгою» — трьома гілочками, які були обліплені тістом та запечені в печі. Наприкінці весілля староста чи дружба розрізав коровай і частував ним усю родину. Нижню частину віддавали музикам.

Весільні калачі були круглими або подовгастими. Круглі калачі сплітали з двох, трьох чи восьми валків тіста, всередині вони мали дірку. Подовгасті калачі робили із шматка тіста, на яке зверху клали «косу» з трьох валків тіста. «Лежень», що був поширений на Півдні України та на Полтавщині, мав овальну форму, зверху гладенький або оздоблений «шишками». «Лежень» і калач виконували таку ж саму роль, що й коровай: їх ділили поміж гостей. У Центральному Подніпров'ї, на Полтавщині випікали спеціальне печиво — «шишки», з яким ходили запрошувати на весілля.

У селах Західного Полісся обов'язковим весільним печивом була «пара», «двойка» — два невеликі хлібці, спечені разом. З «парою» молоді вінчалися, а на другий день з'їдали її. За народним повір'ям «пара» мала магічне значення: повинна була забезпечити щасливе подружнє життя у парі.

На поминальний обід після похорону скрізь подавали гарячу страву — борщ чи капусняк. Згідно з віруваннями українців, з парою відлітала душа покійника. Обов'язковою поминальною стравою було «коливо», «канун» — зварена пшенична чи ячмінна крупа, полита медовою ситою. На початку XX ст. замість крупи використовували покришену білу булку або хліб. Три ложки «колива» з'їдали на початку поминального обіду.

У селах Західного і Центрального Полісся існував давній звичай: поминати померлих родичів весною і восени «на діди», у «дідову п'ятницю». Поліщуки вважали, що тоді душі всіх померлих родичів приходять на вечерю. Тому в кожній сім'ї обов'язково готували кілька страв: борщ, капусту, кашу, рибу, вареники, узвар та «коливо». Для померлих родичів відкладали в окрему миску по три ложки кожної страви. Наприкінці вечері під стіл виливали воду і казали: «Вибачайте, душечки, чим мали, тим поминали. Як будете допомагати, будем краще приймати».

У поминальних звичаях українців збереглись релікти дохристиянських вірувань: приготуванням їжі для померлих живі намагалися улестити предків, отримати допомогу від них, відвести від себе їх можливий згубний вплив.

Серед календарних свят головними були зимові (різдвяно-новорічні) та Великдень. З-поміж зимових свят вирізнялися Свят-вечір, Різдво, Новий рік і Хрещення, у яких тісно переплелись християнські й народні звичаї та обряди. їжа на Свят-вечір, Хрещення була пісною, на Різдво і Новий рік — скромною. На Свят-вечір готували сім, дев'ять або дванадцять страв (хоч не всім селянам це було під силу), серед яких обов'язковими була кутя (з пшениці чи ячменю) та узвар із сушених фруктів. Крім того, на Свят-вечір варили борщ, вареники (з капустою, маком, картоплею, грибами, сливами), рибу, горох, квасолю чи біб, гриби та кашу. Усі ці страви виконували ще й магічну функцію — мали забезпечити добробут сім'ї протягом року.

У карпатських селах на Свят-вечір пекли спеціальний хліб — «крачун», «василь», у якому запікали зерна пшениці, жита, кукурудзи, квасолі, а також зубчики часнику. В деяких селах у «крачуні» запікали і страви, приготовлені на Святвечір. «Крачун» лежав на столі до Нового року чи Хрещення як символ сімейного добробуту. На ньому на Різдво або Новий рік ворожили про майбутній урожай (котили його від порога до столу). їли «крачун» усі члени сім'ї і давали худобі.

На Різдво споживали кутю з салом, борщ чи капусняк ковбаси, сальтисон, кров'янку (якщо селянин колов перед святом свиню). Крім цього, варили домашню локшину на молоці чи м'ясній юшці. На Новий рік намагалися приготувати якнайбільше скоромних страв, щоб цілий рік не відчувати нестачі їжі.

Зимовий цикл календарних свят закінчувався Масляною, чи сирною неділею, коли головними стравами були вареники з сиром чи бринзою, млинці та молочні каші.

Особливі страви споживали українці під час Великого посту, який тривав сім тижнів і передував Великодню. У перший день Великого посту селяни не куховарили, а їли квашену капусту, редьку та хрін. Спеціально до цього дня пекли прісні коржики — «жиляники», «кострубаники», «дужики». Тісто замішували з житнього, гречаного чи ячмінного борошна, інколи додавали квашеної капусти. На Поліссі «жиляники» зверху посипали маком або мастили медом. Ці коржики їли для того, щоб бути жилавими, дужими.

Під час постів заборонялося споживати яйця, м'ясо-молочні продукти та страви з них. Усю їжу селяни мастили олією або так званим «бичачим молоком» — потовченим та розведеним водою конопляним чи лляним сім'ям. Основними стравами на піст були: борщ з грибами чи рибою, вівсяний кисіль, квашена капуста (сира або варена), огірки, варена чи печена картопля, риба.

У середу четвертого тижня Великого посту селяни пекли печиво (з прісного чи заквашеного тіста) у вигляді хреста — «хрестяники», «крижики», «хрести». У поліських селах їх наповнювали сушеною чорницею, маком або квасолею. їх їли усі члени сім'ї, а також давали худобі. «Хрести» тримали в засіках з зерном; з ними починали сівбу зернових та садіння картоплі. З «хрестом» виганяли перший раз худобу на пасовище.

На Сороки — свято зустрічі весни, яке українські селяни відзначали 9 березня за старим стилем, — вважалося за необхідне варити 40 вареників чи пекти 40 бубликів, пампушок. У деяких місцевостях пекли печиво у вигляді сорок або жайворонків і частували ним дітей.

На Великдень в Україні пекли паски та фарбували (красили) яйця («крашанки»). Процес приготування тіста (з житнього чи пшеничного борошна), випікання паски супроводжувався різними магічними діями, які були спрямовані на те, щоб паска добре виросла, не потріскалась. Вважалося, що тоді родину оминатимуть хвороби, ніхто протягом року не помре. Заможні селяни до Великодня різали порося і на свято запікали в печі шматок м'яса (шинку) чи сала, варили холодець. У XIX ст. на Поліссі, Поділлі, у центральних областях України до свят запікали в печі мале порося.

У карпатських селах існував звичай: після посвячення великоднього печива та їжі чимдуж бігти додому. Вважалося, що чим швидше господар опиниться в хаті, тим скоріше він упорається з польовими роботами. Існували інші тлумачення цього звичаю: щоб худоба брикала або швидко ріс хліб у полі.

На Петра і Павла — свято, яке в народі вважалося пастушим, селяни пекли із сиру, яєць і борошна «мандрики», «сирники». їх давали дітям-пастухам. На Маковія (14 серпня) готували страви з маку: пекли прісні коржі, які заливали солодкою водою, заправленою тертим маком. Це були «коржі з маком». У поліських селах на Маковія варили вареники з маком, пекли пиріжки з маком, варили макову юшку. На Спаса (19 серпня) скрізь святили яблука і груші, пекли пиріжки з яблуками та варили фруктовий кисіль.

Багато страв традиційної української кухні побутують і в наш час (борщ, капусняк, юшки, деруни, каші, галушки, локшина, вареники, капуста, пиріжки, сирники, холодець тощо), їжу, яка колись була виключно святковою, тепер готують і на щодень. Однак чимало традиційних страв зазнали певних змін: покращились їх смакові якості, підвищилась калорійність. Широко відомі сьогодні й обрядові страви і печиво до родинних та календарних свят («бабина каша», коровай, калачі, «пара», кутя, коржі з маком та ін.). Однак в обрядовій їжі послаблюється чи зовсім втрачається релігійно-магічна символіка, в той же час посилюється естетична та розважальна функції.

Український народ завжди відзначався своєю гостинністю. Подорожнього, прошеного чи непрошеного гостя слід було нагодувати, подаючи кращу їжу, яку господарі не могли їсти щодня. Якщо під час їди хтось заходив у хату, він говорив: «Хліб та сіль». У карпатських селах той, хто нагодився на сніданок, обід чи вечерю, промовляв: «Час на обід (полуденок, вечерю)» або «Харчуйте здорові». Поява гостя у цей час вважалася доброю ознакою; це, згідно з віруваннями українців, забезпечувало родині достаток і благополуччя. Господарі обов'язково запрошували гостя, захожого чи сусіда до столу: «Просим Бога і Тебе: сідай обідати» або «Просим і Вас», «Просимо і Вас до обіду (полуденку, вечері)». Треба було скуштувати кожної страви, яку подавала господиня. Однак часто, особливо в Галичині, відмовлялися від гостини: «Заживайте здорові, дякую» чи «Обідайте, най вам Бог дасть на пожиток».

В Україні існували вироблені впродовж віків правила народного етикету, які виявлялися у святкових частуваннях. Вважалося поганою ознакою багато і жадібно їсти в гостях.

Гості ніколи не починали їсти, поки господарі не просили: «Бог благословить, а хазяїн велить — корміться, господа», «їжте, гості дорогі», «Ану гості, кусайте, попивайте», «Ану прошу, досягайте» тощо. З'ївши кілька ложок страви, гості знову чекали «принуки». Гостина, на якій гостей мало просили до їжі, вважалася поганою. Про це свідчить і прислів'я: «Давали їсти й пити, лише принуки не було» чи «Вміли подавати, та не вміли припрошувати».

Педiатри В. Гьобель та М. Гльоклер [15] радять в перiод дозрiвання мозку дитини – до трьох рокiв уникати картоплi, м'яса, яєць у харчуваннi малюкiв. Вони пов'язують передчасну втрату зору iз вживанням картоплi. Вiдична наука i етнографiчнi дослiдження стверджують, що замiсть м'яса була щириця (амарант) [16], бобовi (сочевиця, горох, кольорова квасоля, нут), горiхи, iнше [17, 18].

Нашi предки давнi українцi були справжнiми екологами. Вони передали нам Божi дарунки: українську мову, землю, традицiї i звичаї збереження рiвноваги в Природi.

Галина Хоткевич, музикознавець, писанкарка, автор Зеленої книжечки

Передмова

Кризова ситуацiя сучасної цивiлiзацiї: екологiчна, етична, демографiчна, оздоровча, соцiально-економiчна змушує замислитися над причинами цих явищ. В пошуках виходу ми звертаємося до правитокiв нашого народу – тих часiв, коли розумнi батьки вчили дитину вiтатись i розмовляти з Природою, Сонечком, Вiтром, Водою, Землею, Травами, Деревами, птахами, звiрами, з усiма сущими в свiтi. Втрата скарбiв iсторичного минулого дорiвнює втратi майбутнього. Найбiльший наш скарб – глибинно мудра традицiйна звичаєва культура, що промовляє до нас через словникове багатство української мови, пiснi, рiчне обрядове коло. Божественно радiсна чистота i освiченiсть наших пращурiв звучать у вiншуваннi господаря, що очiкує нащадка:

«Чи дома, дома сей же пан господар» з приспiвом: «Рай розвився, ой рай розвився та в його дому...»

Якi духовнi закони розвитку були закладенi в традицiї i звичаї в давнi часи, щоб дати людинi вiдчуття гармонiї – раю? _рунтовна праця Володимира Шаяна «Вiра Наших Предкiв» [3] стверджує, що вiдична (вiдати-знати [4]) iндiйська культура має давньоукраїнськi витоки. Аналогiчнi твердження знаходимо в працях iндiйських iсторикiв [5]. Матерiальним доказом слугує манускрипт давньоукраїнського мудреця-вiдуна Цараки (Чараки на санскритi). Цей манускрипт, як найбiльшу святиню, зберiгають в Індiї до сьогоднiшнього дня. Манускрипту понад п'ять тисяч рокiв i принесений вiн в Індiю з берегiв Днiпра пiсля Божественного одкровення мудрецю про необхiднiсть збереження вiдичних знань вiд навали кочових племен, якi, як сарана, наступали на високорозвинену давньоукраїнську цивiлiзацiю. В наш час iндiйськi iсторики і лiкарi звертаються до iнтелiгенцiї: «Повертайте вiдичнi знання в Україну!».

Про силу духовностi i знань давньоукраїнської цивiлiзацiї свiдчать записи засновникiв Києво-Печерської Лаври, якi вели лiточислення за календарем наших предкiв, який майже на двi тисячi рокiв давнiший, нiж iудейський [6] (див. Додатки у виданнi 1926 року).

Вiдична давньоукраїнська культура базується на ретельно розроблених Богооткровенних духовних принципах, що втiлились i передаються в народi через звичаєву культуру. Ми знаходимось на пiдходах по розкриттю практичного значення українського нацiонального одягу, пiснi, вишивки, творiв ужиткового мистецтва, звичаєвого рiчного кола, свят для збереження і вiдновлення здоров'я народу.

В журналi «Соцiонiка, ментологiя i психологiя особистостi» [7] з'явилась стаття Л. Лiтровника про символiку карпатських виробiв з доказами того, що на тарелях зображена найскладнiша з вiдомих у свiтi космогонiчна концепцiя найдавнiших знань.

В науково-популярному фiльмi С. Марченка «Вiдгомiн забутого неба» ми бачимо астрономiчнi споруди давньоукраїнської цивiлiзацiї, яким понад 4 тисячi рокiв.

Сучаснi астрономи довели, що у Всесвiтi проявленої матерiї менше 10%, а непроявленої матерiї i енергiї» – решта – понад 90%.

Сучасна матерiалiстична наука послуговується 4 вимiрним способом свiтосприйняття i може аналiзувати менше 10% (за даними [8] – 4,2 %) об'єму iнформацiї. В той час, як вiдична система, проявлена в писанках, тарелях карпатських i iнших творах народного мистецтва, стверджує iснування в наших пращурiв восьмого i вище рiвня свiтосприйняття.

5-й рiвень свiтосприйняття – розвинене яснобачення з усвiдомленням дiї рiзних сил у людинi, просторi, часi;

6 – ясний слух i розумiння мови всiх iстот i сил природи;

7 – ясне осязання структури, форми i устрою iстот, простору i часу;

8 – ясний iнтуїтивний зв’язок з Божественним свiтом, вiдповiдальнiсть за його розвиток.

Давньоукраїнська восьмикутна Родздвяна зiрка є символом знань восьмивимiрного свiтосприйняття. Вищi рiвнi свiтосприйняття Божественного закриваються i стають недоступнi людинi при вживаннi їжi насилля* (м’ясо, риба, яйця).

Людське тiло має: 350 тисяч енергетичних каналiв (широко вiдомi 12), 49 енергетичних центрiв – чакр (найвiдомiшi 7) i понад 100 енергетично надчутливих точок.

Тому вiдична наука, яка володiє знаннями про побудову людського тiла i Всесвiту, має iнформацiю як про проявлену, так i непроявлену матерiю та енергiю, якi ними керують. Вона в усіх деталях описує будову духовного i матерiального свiтiв та їх закони, у тому числi астрономiю, космiчну бiоритмологiю, ботанiку, бiологiю, зоологiю, медицину та iншi науки.

На початку третього тисячолiття прийшов час нам повертатися до давньоукраїнських принципiв життєзабезпечення.

Основнi принципи давньоукраїнської вiдичної науки:

Духовний вiдичний аспект розвитку базується на принципi чутливостi свiдомостi до Первiсного Духа – Бога – Творця та принципi творення, який закладений i проявляється через Велику Природу. Цi два принципи поєднанi в свiдомостi i її творчiй виконуючiй силi. Одночасно в усьому сущому присутнi як iндивiдуальнiсть, свiдомiсть i сутнiсть, так i сила проявлення, потенцiал творчого розвитку. Сила проявлення i потенціал творчого розвитку володiють трьома основними якостями, трьома головними властивостями:

1. Принципом свiтла, сприйняття, розуму й гармонiї;

2. Принципом енергiї, емоцiйностi, неспокою;

3. Принципом iнертностi, темноти, тупостi й протидiї.

Індивiдууми, якi обирають принцип свiтла, сприйняття, розуму й гармонiї, цiнують iстинну чеснiсть i спiльне благо. Тi, якi обирають другий принцип, цiнують силу, престиж, авторитет i владу. Обравши третiй принцип, людина перебуває в пастцi страхiв, невiдомостi, руйнацiї себе й оточуючих i в рабськiй покорi.

В природi цi три принципи проявляються як через музику, слово, думку, повiтря, так i через їжу.

Актуальнiсть переходу на давньоукраїнську вiдичну систему харчування:

Сонце безперервно генерує безмежну кiлькiсть тепла i свiтла. Фiзики стверджують, що Всесвiт – це суцiльний, динамiчний, пульсуючий безмежний океан енергiї. Якщо навколо в Природi дуже багато енергiї, то як її засвоїти, щоб не втомлюватись? Вiдична наука стверджує: через свiтлi думки, музику, слова, воду, повiтря i їжу. З часу сотворiння Первiсним Духом – Богом – Творцем людини наш органiзм пристосований до споживання живих елементiв, що мiстяться в природно живiй їжi, яка має сонячну енергiю. Споживаючи цю їжу з молитвою-подякою i пошаною до Бога, Сонця, Води, Повiтря, Землi, батькiв i людей, що її виростили, ми стаємо здоровими.

У вiдичнiй давньоукраїнськiй системi харчування найкращим є вживання: ягiд, фруктiв, овочiв, трав, бобових, горiхiв, насiння, меду, квiткового, соснового i бджолиного пилку, білої гречки, кисломолочних напоїв, коров'ячого масла (топленого на водянiй банi), зернових у солодах, киселях, кашах. Гречаники на молочнiй сироватцi слугували додатком до каш. В Українi до середини XVIII столiття хлiб на заквасцi з рослин випiкався тiльки для ритуальних дiйств i споживався тiльки на великi свята.

Всi сучаснi вiдичнi лiкарi, в тому числi Васант Лад i Дiнак Чопра [9, 10], для подолання хронiчної втоми, iнертностi, темноти, тупостi, страхiв, невiдомостi й протидiї всiм i всьому радять уникати в їжi:

1. Червоного м'яса (свинина, волове, теляче);

2. Картоплi, грибiв, копченостей, твердих витриманих сирiв;

3. Рафiнованого цукру (рафiнованi-борошно та олiя виключаються сучасними натуропатами);

4. Чорної кави, алкоголю (чорний чай виключають сучаснi лiкарi-натуропати);

5. Старих харчiв, термiн придатностi яких вийшов.

Крiм хронiчної втоми, цi продукти сприяють розвитку всiх хвороб цивiлiзацiї: алкоголiзму, онкологiї, серцево-судинних, дiабету, iн. стверджують сучаснi лiкарi-практики: Степан Зощук [11], кандидат медичних наук Єлiсєєва [12], Богдан Бiлас [13].

Сучаснi дослiдження кандидата біологічних наук Мегалинської Г. П., Грицай М. П. та Даниленко Є.В. [14] по визначенню гемаглютинуючої активностi лектинiв як способу персоніфікації харчових рослин свiдчать, що лектини бульб картоплi є токсичними для еритроцитiв всiх чотирьох груп кровi людини, тобто картопля знижує iмунiтет людини.

Педiатри В. Гьобель та М. Гльоклер [15] радять в перiод дозрiвання мозку дитини – до трьох рокiв уникати картоплi, м'яса, яєць у харчуваннi малюкiв. Вони пов'язують передчасну втрату зору iз вживанням картоплi.

Вiдична наука i етнографiчнi дослiдження стверджують, що замiсть м'яса була щириця (амарант) [16], бобовi (сочевиця, горох, кольорова квасоля, нут), горiхи, iнше [17, 18].

Вченi Ростовського унiверситету [19] доводять, що щириця (амарант) по збалансованості амiнокислот оцiнюється в 100 балiв i перевершує всi бiлоквмiснi твариннi та рослиннi харчi.

За вмiстом незамiнних амiнокислот: триптофану, треонину, фенiлаланину, тирозину структура амаранта така ж, як бiлок жiночого молока.

Амарантова олiя – джерело сквалена, який є основним компонентом шкiри людини, сприяє засвоєнню органiзмом кисню, пiдвищує в декiлька разiв сили iмунної системи, сприяє стiйкостi органiзму до рiзних хвороб.

Сквален захищає органiзм вiд радiацiї. Показання до застосування амарантової олiї: онкозахворювання, вiрус герпес, виведення радiонуклiдiв, солей важких металiв, проблеми шкіри i органiв травлення, зниження iмунiтету.

Народнiсть лемкiв зберегла знання про те, що на свято Рiздва до кутi додавали не пшеницю, а щирицю, яка перевершує по дiєтичнiй цінності злаковi i бобовi.

Досвiд родин, що пережили голодомори, вiйни, репресiї i вцiлiли завдяки знанням давньоукраїнської системи харчування, беззаперечно доводить необхiднiсть перегляду стандартiв харчування [11].

Приклад моєї родини є яскравим тому пiдтвердженням. В лютому 1929 року мого діда розстрiляли за складання гумористичних приказок супротив колективiзацiї. Родину пограбували, забравши все майно й хату. Бабуня з малими дiтьми перейшла жити в стодолу i навчила дiтей збирати пiд снiгом насiння, розтирати на камiнчиках i готувати страви. Бабуня Наталя, Царство їй небесне, була в селi траво- i звичаєвознавицею. Завдяки цим знанням вона зберегла дiтей в голодомор 1932-33 рокiв, хоча село майже повнiстю вимерло. Тi, хто дослухався до її порад, вижили. Першим правилом в неї було звернення-молитва до Бога, Сонця, Води, Землi, Повiтря, Трав, Дерев. Коли рано до сходу Сонця ми, онуки, йшли по зiлля, то вона навчала, що, поки не привiталися з Природою, нічого не чiпати. Земля свята – навчала Бабуня – i плювати на неї, тобто не шанувати її, означає прирiкати себе i свiй рiд на хвороби. Бабуня казала, що якщо колись зайди посягнуть торгувати нашою Землею, то Бог їх покарає, бо наша Земля є святою i вона вмiє себе боронити. Харчування було скромне, але рiзноманiтне в залежностi вiд пори року. Для витривалостi й пiднесення сили духовної i фiзичної вона давала рiзне зiлля. Вона знала властивiсть рослин зiгрiвати або охолоджувати органiзм людини. Тому взимку радила частiше споживати зiгрiваючий узвар, горiхи, насiння, жито, а влiтку охолоджуючi: пшоно (в кулешi), кваски, сироватку iз зеленню i впродовж всього року – буряковий квас.

Особливо актуальним є знання перелiку i особливостей вживання чаїв, харчових, пряноароматичних, пряних i харчових рослин, якi сприяють пiдсиленню в людинi принципiв свiтла, сприйняття, розуму i гармонiї, допомагають омолодити клiтини нервової системи, мозку, очищають органiзм. Бiльшiсть рослин включена в рiчне обрядове коло: васильки, iмбир, чорнобривцi, полини, любисток, м'ята, кульбаба, ромашка, гуньба синя, жито й iншi.

Для застосування кожної рослини є показання i застереження. За нашим звичаєм привiтаємося з ними, ознайомимося:

Васильки (лат. – оcinum basillicum) (базилiк) пiдсилює вiру через надання розуму ясностi, очищає ауру, пiдсилює iмунну систему. Застереження: висока емоцiйнiсть.

Імбир (лат. – ingiber officinale) – ця рослина оспiвана в давньоукраїнськiй пiснi, її бажано вирощувати i споживати в малих дозах – від 0,25 до 0,5 г. Імбир є кращим протизастудним засобом, вiн усуває метеоризм, знiмає спазми, це хороший засiб при артритах, дiє знеболююче, очищає шлунково-кишковий тракт вiд токсинiв, покращує травлення. Застереження: виразки.

Полин євшан-зiлля, полин-чорнобиль (лат. – artemisia vulgaris) – покращує пам'ять, захищає i вiдновлює пiсля стресiв.

Гуньба (лат. – trigonella) (пажитник, тоя, рослина Матерi Божої) – проростки гуньби синьої ефективнi при зниженiй функцiї печiнки i пiдшлункової залози, вона заживляє рани, є хорошим додатком до їжi при занепадi сил, особливо при слабкостi нервової, дихальної i репродуктивної систем. Застереження: вагiтнiсть i емоцiйнiсть. Доза вiд 1 до 5 г на добу.

Найактуальнiшим є замiна в системi хлiбопечення спиртових дрiжджiв на ферментнi закваски, широка iнформацiя про важливiсть введення щирицi (амаранту) до хлiба, кашi, квасу, солодових напоїв i виведення з харчового рацiону картоплi. Картоплю забороняли вживати запорозьким козакам. Замiсть картоплi – кашi з овочами, зеленню, насiнням гарбуза, топiнамбур.

Наша давньоукраїнська система харчування є бiльш ефективною, нiж дiюча з 1978 р. В Голландiї система протипухлинного лiкування iз застосуванням лактоововегетарiанства – це рослинна їжа з кисломолочними напоями, яєчним жовтком.

Дата добавления: 2015-03-31