Регіональна політика держави

Дотримання принципів РПС є основою регіональноїполітики (РП) держави. Регіон є об’єктом РП. Ефективність РП залежить від визначення території регіону, меж, природно-ресурсного та соціально-економічного стану.

Для ефективного здійснення регіональної політики потрібно провести соціально-економічний аналіз дійсного соціально-економічного потенціалу регіону, визначення джерел і масштабів розвитку, оцінки варіантів перспективного розвитку регіону.

Складовою частиною регіональної політики є державні регіональні програми, виконання яких забезпечується спеціальними фондами регіонального розвитку на наданням пільг, розподіл бюджетних фінансових коштів.

Основу регіонального господарського механізму становить система регуляторів та стимулів територіальних відношень. Механізм централізованого економічного управління має забезпечити економічними засобами проведення загальнодержавної регіональної політики, зокрема національне розміщення підприємств та поліпшення використання територіальних ресурсів.

Лекція 2

Тема: “Економічне районування і територіальна структура господарства України.

План:

1).Територіальний поділ праці;

2). Економічне районування як метод аналізу територіальної організації господарства;

3). Територіально-виробничі комплекси;

4). Метод енерго-виробничих циклів;

5). Сучасна мережа економічних районів.

Територіальний поділ праці (ТПП)

ТПП – це об’єктивний процес розвитку ПС, при якому відбувається відокремлення різних видів трудової діяльності, спеціалізація окремих виробничих одиниць, обмін між ними продуктами своєї діяльності. Ця просторова форма поділу праці означає закріплення певних видів виробництва за територіями.

Поділ праці між районами має важливе значення для розвитку теорії РПС, для економічного районування і територіально-виробничого комплексоутворення.

Територіальний поділ праці (ТПП) – це процес виробничої спеціалізації території, який зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами.

ТПП передбачає наявність просторового розвитку між окремими стадіями виробництва, між виробництвом та споживанням. В основі ТПП лежать природні умови та ресурси, відмінності між народами.

Виділяють наступні різновиди ТПП:

а) генеральний – між країнами та окремими районами;

б) внутрішньорайонний – між промисловими вузлами і містами;

в) біля економічного центру (міста і т.д.);

г) постадійний, коли стадії виробничого процесу територіально роз’єднані;

д) фазовий – один і той же вид продукції надходить з різних місць;

е) епізодичний – непостійний обмін товарами між країнами та регіонами.

Економічне районування як метод аналізу територіальної організації господарства.

В теорії РПС особливе місце займає економічне районування. Вчення про господарські (економічні) райони і про районування як процес базується на синтезі величезної інформації: на вивченні зв’язків явищ природи, розселення, праці і міграцій населення, господарства, науки, культури, освіти. Районування відбиває територіальну диференціацію господарства на основі системи територіального поділу праці, це метод аналізу розміщення і територіальної організації продуктивних сил.

Економічне районування країни – це відокремлення, відмежування на її території самостійних регіонів, які представляють економічні райони.

Економічний район – це цілісна складна територіальна система ПС, яка є складовою господарського комплексу країни і виконує певну функцію в межах національного ринку, що має наступні ознаки:

- спеціалізацію;

- комплексність;

- керованість.

Спочатку в Україні було фізико-географічне районування, а потім воно об’єктивно переросло у економічне районування.

Економічні райони поділяються на галузеві та інтегральні.

Галузеві райони – це райони, які зосереджені на території підприємств окремих галузей.

Інтегральні райони – це економічні райони, для яких характерні внутрішні економічні зв’язки, територіальна та адміністративна цілісність.

В території виділяють:

Мікрорайони (група адміністративних районів);

Мезорайони (2-3 області);

Макрорайони (велика частина території, яка може налічувати 10 і більше областей).

Територіально-виробничі комплекси.

Об’єктивною основою економічного району є територіально-виробничі комплекси (ТВК).

ТВК – це економічне сполучення підприємств, для яких територіальна спільність є додатковим фактором ефективності за рахунок тривалості взаємозв’язків виробництва, скорочення транспортних витрат, раціонального використання ресурсів.

Створення ТВК пов’язане з реалізацією довготермінових цільових регіональних проблем. З урахуванням ТВК, економічний район розглядається не лише як ланка народногосподарського комплексу, але і як велика територіально-виробнича система з потужним ресурсним потенціалом.

Існують три типи ТВК: монопродуктові, субпродуктові та поліпродуктові.

Для реалізації міжгалузевих народногосподарських програм створюють програмно-цільові ТВК – науково-технологічні зони та технополіси.

Науково-технологічна зона – це певна територія, на якій є ВУЗ, науково-дослідний центр міжнародного рівня та відповідна технологічна інфраструктура задля впровадження наукових виробок в практику. Наявність венчурного (ризикового) капіталу, висококваліфікованих кадрів дає можливість зменшити час від наукової розробки до її впровадження у виробництво.

Технополіси – це центри науково-технічної думки разом з передовими технологічно гнучкими промисловими підприємствами і комплексами. Зосередження технополісу для випуску науковомісткої продукції на обмеженій території називається технопарком.

Основними напрямками технополісу є: машинобудування, медицина, морегосподарський комплекс, сільськогосподарське виробництво, екотехніка та охорона навколишнього середовища.

Енерговиробничі цикли.

Одним із вагоміших методів аналізу структури виробництва районів та міжгалузевих зв’язків є метод енерговиробничих циклів (ЕВЦ).

Енерговиробничі цикли – це сукупність виробничих процесів, які виникають підпорядковано, взаємообумовлено довкола основного процесу для даного різновиду енергії і сировини.

ЕВЦ мають наступні властивості: співпідпорядкованість підприємств, їхнє базування на одному, певному провідному різновиді сировини або енергії; територіальна стійкість сукупності; типовість для схожих за природними і економічними передумовами розвитку районів.

Сучасна система ЕВЦ включає цикли:

- пірометалургійний кольорових металів;

- пірометалургійний чорних металів;

- хіміко-металургійний рідкісних металів;

- нафтоенергохімічний;

- газоенергохімічний;

- вуглеенергохімічний;

- сланцеенергохімічний;

- гірничохімічний;

- лісоенергохімічний;

- теплоенергопромисловий;

- атомоенергопомисловий;

- гідроенергопромисловий;

- машинобудівний;

- текстильно-промисловий;

- рибопромисловий;

- індустріально-аграрний;

- гідрометаліоративний індустріально-аграрний;

- індустріально-будівельний.

Сучасна мережа економічних районів.

Оскільки система економічних районів – це прояв територіального поділу праці, районоутворення виступає як важлива умова регіонального управління народним господарством.

Наукове і практичне значення економічного районування в сучасних умовах розвитку господарства України полягає у формуванні раціональної структури виробництва, в основу якої повинна бути покладена система районних виробничих комплексів.

НАН України запропонувала наступне районування України:

РАЙОН	ОБЛАСТІ
Карпатський	Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька.
Подільський	Вінницька, Тернопільська, Хмельницька.
Поліський	Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська.
Донецький	Донецька, Луганська.
Східний	Полтавська, Сумська, Харківська.
Придніпровський	Дніпропетровська, Запорізька.
Центральний	Київська, Кіровоградська, Черкаська.
Причорноморський	Миколаївська, Одеська, Херсонська, Автономна Республіка Крим.

Дата добавления: 2015-03-29