Міжнародна міграція робочої сили

Міжнародна міграція робочої сили — процес переміщення працездатного населення у межах світового господарства в пошуках роботи, кращих умов життя та ін., а також сукупність економічних відносин з приводу організації цього процесу та привласнення результатів праці мігрантів.

Міжнародна міграція робочої сили спричинена насамперед економічними факторами:

1) дією законів капіталістичного нагромадження, народонаселення, нерівномірності економічного розвитку тощо, які зумовлюють відносне перенаселення в одних країнах та нестачу робочої сили в інших;

2) істотною різницею в умовах праці, рівні заробітної плати, рівні життя, умовах підприємницької діяльності тощо;

3) циклічним характером економічного розвитку, зокрема асинхронністю економічного циклу в різних країнах;

4) нерівномірним розгортанням НТР, структурних криз і структурних реформ;

5) демографічними факторами, різницею у природному прирості населення;

6) політичними, військовими, національно-етнічними та іншими неекономічними чинниками.

З погляду соціально-економічної форми міжнародна міграція робочої сили означає процес формування її інтернаціональної вартості, а також певну сукупність відносин економічної власності між різними суб'єктами з приводу привласнення створеного нею необхідного і додаткового продукту.

Процес формування інтернаціональної вартості робочої сили формують три основні елементи:

1) формування нових витрат, пов'язаних з утриманням самого працівника і членів його сім'ї, тобто зростаючих фізичних, нервових, психічних, розумових витрат, зумовлених підвищенням інтенсивності та продуктивності праці, а також споживання певної кількості матеріальних і духовних благ за іншими цінами, оплата житла тощо. Зміни в утриманні членів сім'ї пов'язані з грошовими переказами на утримання сім'ї, а в разі міграції найманого працівника з сім'єю — зі споживанням інших благ та новими цінами на них;

2) поява нових витрат, зумовлених необхідністю перекваліфікації, отримання нової професії, вивчення мови тощо;

3) розвиток нових потреб найманого працівника в якісно новому середовищі, тобто модифікація соціально-історичного елемента вартості робочої сили, в якому відображається розвиток матеріальних, соціальних і духовних потреб.

Щорічно в пошуках роботи, кращих умов життя у 90-ті роки XX ст. емігрувало до 25 млн. осіб (на початку 80-х років — приблизно 20 млн.). Кількість іноземних працівників у США в середині 90-х років становила 7—8 млн., в країнах Західної Європи — понад 14 млн., у нафтодобувних країнах Близького Сходу — до 4 млн. осіб. Це свідчить про переміщення центру міграції робочої сили зі США до Західної Європи. Найбільшого динамізму й завершеності набула міжнародна міграція робочої сили в країнах ЄС.

Створюючи кращі умови праці, встановлюючи вищу заробітну плату, США здійснюють активну політику переміщення кадрів вищої та найвищої кваліфікації, особливо молодих. Тому майже третина всіх лауреатів Нобелівської премії в цій країні — емігранти.

Міграційні процеси робочої сили потребують державного та наддержавного регулювання.

Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили — сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу держави на міграційний рух працездатного населення з метою його пристосування до потреб національної економіки і потреб розширеного відтворення великого капіталу.

Країни-експортери робочої сили також впливають на міжнародну міграцію працівників різними методами:

1) регулювання обсягів еміграції та якісного складу емігрантів (деяким із них відмовляють в еміграції через нестачу кваліфікованих і висококваліфікованих спеціалістів, за несприятливої демографічної ситуації);

2) використання еміграції як засобу залучення валютних ресурсів в економіку країни (відкриття валютних рахунків з наданням вищих відсоткових ставок, створення вигідніших умов для використання цих коштів, вимога про переказ у країну певної частки зарплати тощо, залучення частин коштів посередницьких організацій та ін.);

3) намагання захистити права емігрантів за кордоном, укладаючи двосторонні угоди з країною-імпортером, використовуючи контрактну форму найму робочої сили для роботи за кордоном (яка повинна гарантувати певну заробітну плату, оплату проїзду, житла, медичного обслуговування тощо);

4) організація спеціальних установ, фондів, представництв, аташе з праці при посольствах тощо, які приймають народні конвенції, угоди з трудової міграції, стежать за дотриманням основних прав емігрантів, допомагають у забезпеченні їх медичними послугами, житлом, навчанням дітей у школі (цим займаються спеціальні фонди).

Важливим засобом регулювання процесу трудової міграції є запровадження обов'язкового державного ліцензування діяльності організацій щодо найму працівників для роботи за кордоном. Ліцензію надають лише тим організаціям, які мають необхідні знання, досвід роботи, міжнародні зв'язки й можуть нести відповідальність (юридичну, матеріальну) за свої дії.

Регулювання міжнародної міграції робочої сили окремими країнами в сучасних умовах відбувається на підставі правових норм і правил, зафіксованих у документах міжнародних організацій, насамперед МОП. При цьому держави, які ратифікували міжнародні конвенції, визнають пріоритет міжнародного права над національним.

Дата добавления: 2015-04-24