Розділ шостий

Містер Гіндлі Ерншо прибув додому на похорон; і – що вразило нас та дало привід для пліток сусідам – привіз із собою дружину. Він ніколи не розповідав, хто вона і звідки – мабуть, була без роду‑племені і без грошей, а то б чого йому а приховувати свій шлюб від батька.

Вона була не з тих, хто підіймає увесь дім на ноги заради якоїсь власної примхи. Все довкола її вражало й захоплювало, ледве вона переступила поріг, – надто всі речі, що стосувалось безпосередньо її, окрім приготувань до похорону та пристуності жалібниць. Я спершу подумала, що вона якась дурненька: під час похорону втекла до своєї кімнати й вимусила мене сидіти з нею, хоч я ще мала перевдягти дітей. Вона постійно здригалася, заламуючи руки, і весь час перепитувала: «Вони вже пішли?» Потім дівчина в істериці повідала, яке страшне враження на неї справив чорний колір; нею тіпало – і зрештою з її грудей вихопилося ридання. Коли я спитала, в чому справа, вона відповіла, що не знає, але так боїться смерті! Як на мене, то вмирати дружина Гіндлі Ерншо збиралася не більше, ніж я. Дівча було хоч і худеньке, проте ще зовсім молоде, мало свіже рум'яне личко і блискучі, мов діаманти, очі. Щоправда, я завважила, що вона засапалася, підіймаючись сходами; найменший шум кидав її у дріж, і часом вона надривно кашляла. Та я ще не знала, що саме знаменують ці симптоми, і не мала приводу їй співчувати. Ми тут не дуже прихильні до чужинців, містере Локвуд, поки вони першими не зроблять крок назустріч.

Молодий Гіндлі Ерншо дуже змінився за три роки відсутності. Він змарнів, поблід і став говорити й вдягатися зовсім інакше; в день свого повернення сказав Джозефові й мені, що відтепер ми мусимо сидіти на кухні, а дім – то для нього. Він навіть хотів облаштувати вільну малу кімнату як вітальню, обклеївши її шпалерами та постеливши там килим; та його дружині так припали до смаку біла підлога, і величезний коминок, і тарілки у шафі, і собачий закуток, і обшир приміщення, що заради її втіхи він облишив свій задум.

Вона також була рада віднайти серед своїх нових знайомих сестричку: весь час гомоніла до неї, пестила і носилася з й нею, засипаючи подарунками, – але це тільки на перших порах. її почуття пригасли дуже скоро, а коли вона дратувалася, А Гіндлі ставав просто тираном. Кілька її неприязно кинутих в бік Гіткліфа слів пробудили в ньому давню ворожість до хлопця. Гіндлі Ерншо відлучив його від їхнього товариства, запроторивши до слуг, поклав край його навчанню у вікарія і зажадав, щоб натомість хлопець працював у полі, як будь‑який інший із парубків на фермі.

На Гіткліфа спершу це не дуже вплинуло, бо Кеті навчала його всього, про що дізнавалася сама, і працювала або гралася разом із ним на луках. З обох них мали вирости справдешні дикуни, та молодому хазяїнові було байдуже, як вони поводились і чим займались, – аби лиш його не чіпали. Він навіть не завважував, чи ходять вони неділями до церкви, поки Джозеф із вікарієм не починали йому цим докоряти; тоді Гіткліфа він наказував висікти, а Катрину лишав без обіду чи вечері. Та в них одне було на думці: втекти вранці на вересові поля і гуляти там аж до самісінького вечора – і майбутнє покарання тоді видається таким потішним і далеким! Хай вікарій задає Катрині вивчити напам'ять стільки псалмів, скільки його душі завгодно, а Джозеф лупцює Гіткліфа до посиніння – вони забували про все тієї ж миті, як опинялися разом або коли вигадували якусь бешкетну помсту. І скільки ж разів я нишком плакала, бачачи, як нерозважливо вони себе поводять! Та не сміла мовити й слова, боячись втратити ті залишки впливу, який я досі мала на цих закинутих дітей.

Одного недільного вечора трапилося так, що їх вислали з їдальні – через зчинений галас чи щось незначне на кшталт цього. Коли я пішла кликати їх до столу, вони вже знову кудись зникли. Ми обшукали згори донизу дім, потім – подвір'я і стайні, та їх не було й сліду. Нарешті Гіндлі Ерншо у гнівізвелів замкнути двері і заприсягся, що до ранку втікачів у дімне впустить. Всі повкладалися спати, а я, надто стривожена, щоб заснути, відчинила віконниці і вистромилась назовні, хоча надворі лив дощ. Всупереч забороні я надумала впусти‑й ти втікачів, тільки‑но вони прийдуть. За мить я вчула кроки і побачила, що крізь решітку брами блимає світло ліхтаря, і, У нап'явши на голову хустку, збігла вниз, щоб не дати їм стуком У Двері збудити містера Ерншо. Та за дверима стояв один Гіткліф – і мене тут‑таки охопив страх.

– Де міс Катрина? – гарячково вигукнула я. – Сподіваюсь, нічого не сталося?

– Вона у Трашкрос‑Грейнджі,– була відповідь.– І я теж мав би там бути, та на це не вистачило їхніх манер.

– Ну, ти своє отримаєш, шибенику! Адже тебе хлібом не годуй, дай тільки нашкодити. І з якого дива тебе понесло у Трашкрос‑Грейндж?

– Дай‑но я тільки перевдягнуся, Неллі, і все‑все тобі розкажу!

Я попередила, щоб не шумів, аби ненароком не розбудити хазяїна; поки хлопець перевдягався, а я чекала, коли можна буде поставити свічку на місце, він повів далі:

– Ми з Кеті втекли з дому через пральню, щоб трошки поблукати на волі, а тоді, завваживши, що у Трашкрос‑Грейнджі світиться, вирішили подивитись, як воно ведеться тим Лінтонам. Чи вони так само недільними вечорами стовбичать по кутках, дрижачи від холоду, поки їхні тато з мамою об'їдаються, обпиваються, регочуть, співають і смажаться біля вогню? Як думаєш, в них так? Чи вони читали псалми, а слуга товк їм катехізис і загадував вивчити напам'ять купу біблійних цитат, якщо вони збивалися з ладу? Як думаєш, так було?

– Мабуть, ні,– відказала я. – Вони, безперечно, слухняні діти і не заслуговують на такі покарання, які заробляєте ви.

– Перестань, Неллі, це все дурниці! Ми за мить збігли з Перевалу до парку, причім Катрина цілковито програла забіг, бо була боса (доведеться тобі попошукати завтра в трясовинні її черевики). Пролізши крізь дірку в огорожі, ми відшукали й в темряві стежку і отаборилися у квітнику під вікном їхньої вітальні. Звідти падало світло: віконниці були розчинені, а завіски спущені лише наполовину. Ми обоє, ставши на виступ фундаменту і прикипівши до підвіконня, могли бачити все, що відбувається всередині. І ми дивилися – о, що це була за кімната! Заслана малиновим килимом, з такого ж кольору кріслами, столиками і чудовою білосніжною стелею з сяючим канделябром, що спускався долі на срібних ланцюжках і мерехтів міріадами крихітних свічечок. Старших Лінтонів там не було, тож Едгар і його сестра були залишені напризволяще. Хіба це не щастя? На їхньому місці ми б почувалися на сьомому небі від щастя! А тепер вгадай, чим займалися твої слухняні діти! Ізабелла – гадаю, їй років одинадцять, десь на рік молодша від Кеті – лежала у дальньому кутку кімнати і верещала так, ніби її відьми пекли розпеченим залізом. Едгар стояв біля коминка і тихо рюмсав, а на столі сидів маленький песик, що дриґав лапкою і жалібно скавчав. З їхніх взаємних обвинувачень нам стало ясно, що вони не поділили саме його, ледь не розірвавши навпіл. Ото дурники! Така їхня втіха – розсваритися через клубочок теплої плоті і розревітися, бо після тривалого борюкання ніхто не хоче його взяти. Ми тут‑таки й розреготалися з цих пестунчиків – ми їх просто почали зневажати! Ти коли‑небудь бачила, щоб я вимагав того ж, чого хочеться Катрині? Чи бачила ти, щоб ми не знайшли кращої розваги, ніж розбігтися по різних кутках, ревіти, вищати і качатися по підлозі? Я й за тисячу життів не зміняю своє на пробування Едгара Лінтона у Трашкрос‑Грейнджі – хіба що мені дозволять спустити Джозефа долі з найвищої стріхи і заквецяти двері кров'ю Гіндлі Ерншо!

– Тихше, тихше! – перепинила його я. – Гіткліфе, ти мені досі не пояснив – чому Катрина залишилась там?

– Як я сказав, ми сміялися. Лінтони нас почули і стрімголов кинулися до дверей; спершу було тихо, а потім до нас досі линули їхні верески: «Мамо, мамо! Ой тату! Ой матусю, йди бігом сюди! Ой, татку!» Ні, вони справді щось подібне гукали. Ми почали страшно шуміти, щоб ще більше їх налякати, а потім зістрибнули з виступу, бо хтось наблизився до дверей, і ми збагнули, що настав час дати волю ногам. Я схопив Кеті за руку і весь час її квапив, аж раптом вона впала. «Біжи, Гіткліфе, біжи! – прошепотіла вона. – Вони спустили на нас бульдога, і він ухопив мене!» Клятий пес вп'явся їй у гомілку, Неллі; до мене долинуло бридке собаче сопіння. Вона не скиглила, ні! Вона б не опустилася до цього, навіть якби її підняла на роги скажена корова. Натомість я загорлав щосили, шпетячи їх на всі лади! Схопивши каменюку, я встромив її псині між зубів і спробував щосили їх розтиснути. Нарешті надійшов той гемонський служник із ліхтарем і почав дерти горло: «Тримай його, Сталкере, тримай міцніше!» – та враз затнувся, побачивши Сталкерів трофей. Пес нарешті видих‑ся: висолопив довжелезного язика, а з його відвислої пащеки капала кривава слина. Служник узяв Кеті на руки. Вона зовсім охляла, та не від страху, я певен, а через біль. Він поніс її до будинку, я пішов слідом, поливаючи прокльонами їхні дурні голови.

«Що, щось упіймали, Роберте?» – загукав старший Лінтон із порога.

«Сталкер упіймав якесь дівча, сер, – відповів служник.– І з ним ще хлопчак, – додав він, вчепившись у мене, – на вигляд викапаний крадюжка! Схоже на те, що злодії примусили їх влізти у вікно, щоб відімкнути їхньому бандитському кодлу двері, як ми всі полягаємо спати, аби вони нас тут спокійненько порішили. Стули рота, ти, злодюго! Бо підеш за це прямцем на шибеницю! Містере Лінтон, сер, не зволікайте зі зброєю!»

«Так‑так, Роберте, – заспішив старий дурень. – Поганці, напевно, дізналися, що вчора я отримав орендну платню, і думали пошити мене в дурні. Що ж, хай навідаються – я їм влаштую гарний прийом. Дженні, дайте Сталкеру води. Замахнутися на суддю в його власній оселі, та ще й в Божий празник! І до чого ще вони дійдуть? Мері, люба, поглянь, – не А бійся, це всього лиш хлопчисько, – та у нього на пиці напи– сано, що він за звір! Хіба не буде рятунком для всієї околиці негайно ж повісити його, перш ніж він покаже свою вдачу на ділі?»

Він потяг мене до свічника; місіс Лінтон начепила на носа окуляри та перестрашено сплеснула руками. Ті мала боягузи теж присунули, й Ізабелла почала лопотіти: «Ну і жах! Таточку, вкинь його до льоху. Він схожий на того сина ворожбита, що вкрав мого фазанчика. Правда ж, Едгаре?»

Поки вони роздивлялись мене, Кеті прийшла до тями – і засміялась, почувши останні слова. Кілька хвилин витріщаючись на неї, Едгар Лінтон зібрав усі свої розумові здібності докупи і нарешті її признав. Вони бачили нас у церкві, ти ж знаєш, хоч деінде ми зустрічалися рідко.

«Мамо, це міс Ерншо, – зашепотів він. – Подивися, як Сталкер вкусив її – з рани просто‑таки цебенить кров!»

«Міс Ерншо? Що за дурниці? – скрикнула леді. – Щоб місіс Ерншо стала вештатися околицями з циганом! Хоча дівчинка, здається, в жалобі, любий, – точно, вона у траурному вбранні,– і може лишитися скаліченою довіку!»

«Яка недбалість із боку її брата! – відгукнувся містер Лінтон, розвертаючись від мене в бік Катрини. – Зі слів Шилдерса (то був наш вікарій, сер), Гіндлі Ерншо ростить її у цілковитому язичництві. А це хто? Де вона надибала такого приятеля? Еге! Безсумнівно, це і є дорогоцінне ліверпульське надбання мого покійного сусіди, – вигнанець родом з Америки або далеких іспанських берегів!»

«У будь‑якому разі хлопчина непевний, – докинула стара леді.– І вкрай негодящий для порядного дому! Лінтоне, ти чув, як він розмовляє? Я вражена, що моїм дітям довелося ці таке почути».

Я знову почав лаятись, – не сердься, Неллі,– і тому Робертові наказали виштовхати мене геть. Я кричав, що не піду без Кеті; він відтягнув мене у сад, тицьнув у руку ліхтаря і запевнив, що містера Ерншо негайно ж сповістять про мою У поведінку, й, наказавши вшиватися звідти, зачинив двері перед моїм носом. Завіски з одного боку вікна були так само розсунуті, і я нишком прослизнув на наше старе місце і почав шпигувати; бо, тільки‑но б Катрина захотіла повернутись, я б не вагаючись розтрощив їхні чудово засклені шиби, аж поки б вони не випустили її! Та вона спокійно сиділа на канапі. Місіс Лінтон скинула з неї сіру свитину, яку ми поцупили в корівниці для нашої вилазки, і, хитаючи головою, дружньо її корила, наскільки я зрозумів. Адже Катрина – молода леді, тому вони й поставилися до неї інакше, ніж до мене. Потім служниця принесла мисчину теплої води і обмила їй ноги, містер Лінтон змішав склянку гарячого вина з водою, а Ізабелла дала цілу тарілку тістечок. Лиш Едгар стовбичив осторонь та витріщався на неї. Потім вони висушили й зачесали її чудове волосся, вручили пару величезних капців, і посадили до вогню. Такою я її й залишив – веселою, що далі нікуди, – вона ділила своє частування між тим малим цуциком і Сталкером, щипаючи його за носа, поки він їв. Вона змусила збляклі голубі очі Лінтонів засяяти новим життям – слабким відблиском її власного внутрішнього вогню. Я бачив, як вони повнилися дуркуватим захватом, вона здавалася їм такою прегарною й незмірно вищою за них, як ніхто на землі,– та вона ж така і є, правда, Неллі?

– Ця витівка тобі так легко не минеться, – попередила я, вкриваючи його ковдрою і прибираючи світло. – Ти невиправний, Гіткліфе, й цілком ймовірно, містер Гіндлі покарає тебе якнайсуворіше, – ну та подивимося.

На жаль, мої слова справдилися більшою мірою, ніж я того бажала: Гіндлі Ерншо оскаженів, довідавшись про цю пригоду. Наступного дня до нас завітав старий містер Лінтон, аби залагодити справу, і прочитав таку лекцію на тему й слизької доріжки, на яку ступила родина молодого хазяїна, що Гіндлі взявся за хлопця по‑справжньому. Гіткліфа не висікли, проте повідомили, що коли він хоч слово скаже до міс Катрини, його виженуть геть, а місіс Ерншо взяла на себе обов'язок всіляко убезпечувати дівчину від подібних контактів, коли вона повернеться додому; звісно ж, не силою, а хитрощами, бо діяти силовими методами тут було б63. марною справою.

Дата добавления: 2015-03-29