Залежно від активності людини та участі волі в діяльності уяви її поділяють на мимовільну та довільну. 3 страница

Інтенсивність відчуттів – це кількісна характеристика відчуттів, тобто більша чи менша сила їх виявлення. Інтенсивність відчуттів залежить від сили подразника, що їх викликає і функціонального стану рецептора, що визначає ступінь його готовності виконувати свої функції. Наприклад, при нежиті інтенсивність сприйманих запахів може бути спотворена.

Тривалість відчуття – це часова характеристика виниклого відчуття, яка визначається функціональним станом органу чуття, часом дії подразника і його інтенсивністю. У відчуттів існує так званий латентный (прихований) період – при дії подразника на орган чуття відчуття виникає не відразу, а через деякий час. Латентний період різних видів відчуттів неоднаковий (для тактильних відчуттів – 130 мс, для больових — 370 мс, а для смакових – 50 мс).

Відчуття також не зникає одночасно з припиненням дії подразника, ця інерція відчуттів виявляється в так званій післядії в аналізаторах (див.зорове відчуття – види відчуття). Слід від подразника залишається у вигляді послідовного образу, який може бути позитивним і негативним. Позитивний послідовний образ відповідає первинному подразненню, полягає в збереженні сліду подразнення тієї ж якості, що і діючий подразник. Відчуття тиску одягу на плечі, наприклад, триває після того, як його вже скинули.

Негативний послідовний образ полягає у виникненні якості відчуття, протилежної якості впливаючого подразника. Наприклад, тяжкість-легкість, тепло-холод і ін. Виникнення негативних послідовних образів пояснюється зменшенням чутливості певного рецептора до певної дії.

Для відчуттів також характерна просторова локалізація подразника. Аналіз, здійснюваний рецепторами, дає нам данні про локалізацію подразника в просторі, тобто ми можемо сказати, звідки падає світло, йде тепло або на яку ділянку тіла впливає подразник.

До основних закономірностей відчуттів відносяться: пороги чутливості, адаптація, взаємодія відчуттів – сенсабілізація, контраст і синестезія.

Основним кількісним параметром основних характеристик відчуттів є ступінь чутливості органу чуття. Під чутливістю розуміють здатність аналізатора реагувати на дію адекватного подразника, відчувати його. Розрізняють два види чутливості: абсолютну та розрізнювальну. Абсолютна чутливість – це здатність відчувати та реагувати на мінімальні подразники, а розрізнювальна – здатність відчувати слабкі відмінності між подразниками. Для виникнення відчуття сила подразнення повинна мати певну величину. Адекватний подразник викликає відчуття тоді, коли інтенсивність його дії, його сила досягає певного рівня, порогу. Підпорогова сила подразника відчуття не викликає. Зона дії подразників, що не викликають відчуттів, називається «субсенсорною областю».

Поріг чутливості – рівень інтенсивності подразника, здатний викликати відчуття. Це поняття виражає психологічну характеристику залежності між інтенсивністю відчуття і силою подразників. Розрізняють абсолютний і розрізнювальний (диференційний) пороги.

Абсолютний поріг чутливості – мінімальна величина подразника, яка викликає помітне відчуття. Кожен вид відчуття має свій поріг – та, найменша, сила дії на органи відчуттів, яку вони здатні уловити.

Абсолютний поріг буває нижній і верхній. Нижній поріг характеризує мінімальну силу подразника, яка здатна викликати у людини відчуття. Він відображує міру гостроти чутливості аналізатора до адекватного подразника, яку можна виміряти. Зв’язок абсолютної чутливості та абсолютного порогу виражається формулою Е = 1/Р, де абсолютний поріг – Р, а абсолютна чутливість – Е. Наприклад, якщо індивід відчуває цокання годинника на відстані 5 метрів, то поріг його слухової чутливості Е = 1/5.

Верхній поріг чутливості – це максимальна сила подразника, яка ще викликає адекватне відчуття. Подальше збільшення його сили викликає неадекватне відчуття – больове або інше. Наприклад, звуки з частотою вище 20 тисяч герц ми не чуємо.

Абсолютна чутливість і величина порогу відчуття перебувають в зворотній залежності – чим вища чутливість, тим нижчий поріг чутливості, і навпаки, при слабкій чутливості поріг відчуття зростає.

Поріг відчуття залежить від індивідуальних особливостей людини – природжених (тип НС, чутливість аналізатора) та набутих (праця, умови виховання, стан здоров’я). Належні умови життя, праця, виховання сприяють розвитку тієї чи іншої чутливості, а несприятливі спричинюють її згасання. Віддалення верхнього абсолютного порогу від нижнього характеризує діапазон чутливості особистості, який у похилому віці значно зменшується.

Інша важлива характеристика аналізатора – його здатність розрізняти зміни в силі подразника. Поріг розрізнення (диференційний поріг) – найменша надбавка до сили діючого подразника, при якій виникає ледве помітна відмінність в силі або якості відчуттів, або здатність відчувати найменшу різницю в інтенсивності двох діючих подразників, диференціювати подразники за силою. Поріг розрізнення для різних органів чуття різний, але для одного і того ж аналізатора має постійну відносну величину і виражається у вигляді відношення: ∆I / I = const, де I — величина діючого стимулу, ∆I — його прирощення, ∆/ — величина, на яку повинен бути змінений початковий, викликавший відчуття стимул, щоб людина дійсно відмітила, що він змінився. Цей факт був встановлений французьким фізиком П.Бугером, підтверджений і уточнений німецьким психофізиком Е.Вебером (закон Бугера–Вебера). Постійна величина, що виражає відношення приросту подразника до його початкового рівня, яке викликає відчуття мінімальної зміни подразника називається константою Вебера.

Так, П. Бугер довів, що помітна різниця в яскравості світла – стала величина стосовно вихідної дорівнює 1/100 вихідної величини яскравості. Наприклад, щоб помітити різницю між якимось світлом та світлом потужністю 200 Вт, треба, щоб воно збільшилося на 1/100 своєї яскравості, тобто 202 Вт.

Е.Вебер показав, що відчуття різниці за вагою двох предметів дорівнює 1/30 ваги вихідного предмета. Наприклад, щоб відчути різницю ваги 100 г, треба до 100 г додати 1/30 цієї ваги, тобто 3,4 г. Також доведено сталість відношення різниці вихідного та порівнюваного з ним іншого подразника, щоб відчути між ними різницю в інтенсивності, і для інших аналізаторів. Для звукової чутливості ця різниця дорівнює 1/10, для смакової – 1/6 – 1/10, для нюхової – 1/4 – 1/3.

Німецький фізик, філософ і психолог, засновник психофізики Г.Фехнер, на основі експериментальних даних Вебера, вивів закон, згідно якому: зміна сили відчуття пропорційна логарифму зміни сили впливаючого подразника – S = K * LgI +C, (S — інтенсивність відчуття; I — сила подразника; K и C — константи). Ця формула отримала назву основного психофізичного закону (закону Вебера—Фехнера). Наприклад, щоб сила відчуття, з умовною початковою величиною 0, стала рівною 1, необхідно, щоб величина подразника, який спочатку викликав його, зросла в 10 разів. Для того, щоб відчуття, що має величину 1, зросло в 3 рази, потрібно, щоб початковий подразник, що становить 10 одиниць, став рівним 1000 одиницям – тобто кожне подальше збільшення сили відчуття на одиницю вимагає посилення подразника вдесятеро. Головний сенс даної закономірності в тому, що інтенсивність відчуттів зростає не пропорційно зміні подразників, а набагато повільніше. Фехнер також розробив ряд методів непрямого вимірювання відчуттів, зокрема три класичні методи вимірювання порогів.

Після винаходу електронного мікроскопа дослідження електричної активності окремих нейронів показали, що генерація електричних імпульсів в рецепторі під дією подразника підкоряється закону Вебера–Фехнера.

Чутливість до розрізнення сили подразників, як і абсолютна чутливість, перебуває в оберненій залежності з її порогом. При кращій чутливості її поріг менший, а при слабшій – більший, тобто в першому випадку різниця буде меншою, а у другому – більшою. Розвиток розрізняльної чутливості допомагає правильно орієнтуватися в оточуючому світі, дає можливість діяти відповідно до щонайменших змін в навколишніх умовах.

Пороги чутливості індивідуальні для кожної людини. Так, одна людина чує дуже слабкі звуки (наприклад, цокання годинника, що знаходиться на великій відстані від вуха), а інша не чує. Тобто, абсолютна слухова чутливість у першої вища, ніж у другої.

Пороги абсолютної чутливості можуть змінюватися впродовж життя людини: чутливість у дітей розвивається, досягаючи до юнацького віку вищого рівня – пороги стають нижчими, а чутливість досягає оптимального рівня. До старості пороги чутливості підвищуються.

Відчуття сили подразника може підвищуватись і знижуватись. Зниження чутливості викликається адаптацією – зміна чутливості, яка відбувається унаслідокпристосування органу чуття до подразника, яке виявляється в зниженні або підвищенні порогів. Наприклад, у першу хвилину, коли людина входить в річку, вода здається їй холодною, а потім відчуття холоду зникає, і вода здається достатньо теплою.

Як правило, при дії на органи чуття достатньо сильних подразників чутливість зменшується, а при дії слабких подразників або за відсутності подразника – збільшується. Так, орган зору, пристосовуючись до яскравого світла, знижує свою чутливість, а в темряві вона більш ніж у 200 тисяч разів підвищується. Така зміна чутливості вимагає певного часу, причому часові характеристики цього процесу неоднакові для різних органів чуття. Адаптація органу слуху до навколишнього фону дорівнює приблизно 15 с., зорового аналізатору (досягнення в темній комнаті необхідної чутливості, здатності добре орієнтуватися в темноті) – близько 30 хв.

Адаптація відчуттів головним чином залежить від процесів, що відбуваються в самому рецепторі. Наприклад, під впливом світла розкладається (вицвітає) зоровий пурпур в паличках сітківки ока. У темноті він відновлюється, що призводить до підвищення чутливості. Проте явище адаптації пов'язане і з процесами, що протікають в центральних відділах аналізаторів, зокрема зі зміною збудливості нервових центрів. При тривалому подразненні к ора головного мозку відповідає внутрішнім охоронним гальмуванням, що знижує чутливість. Розвиток гальмування викликає посилене збудження інших осередків, сприяючи підвищенню чутливості в нових умовах.

Явище адаптації помітно виявляється в тактильній, нюховій, слуховій чутливості, а у больовій і статичній чутливості – значно менше. Звикання до сильного холоду або сильної жари, так само як і до больових подразників, майже не зустрічається.

Адаптація аналізатора до сили подразника має як позитивне, так і негативне значення. В одних випадках зменшення відчуття сили подразника сприяє життєдіяльності (адаптація до сильних звуків, незначна адаптація до стану організму в просторі), а в інших — завдає значної шкоди (нюхова адаптація за умов загазованого середовища).

Діяльність аналізаторів не є ізольованою – вони взаємодіють. Тому інтенсивність відчуттів залежить не тільки від сили подразника і рівня адаптації рецептора, але і від подразників, що впливають в даний момент на інші органи чуття. Зміна чутливості аналізатора під впливом подразнення інших органів чуття називається взаємодією відчуттів. Існує 2 види взаємодії відчуттів: 1) взаємодія між відчуттями одного виду і 2) взаємодія між відчуттями різних видів.

Всі системи аналізаторів здатні в більшій або меншій мірі впливати один на одного. Взаємодія відчутів виявляється по-різному. Загальна закономірність цієї взаємодії полягає в тому, що слабкі подразники в одній системі аналізатора підвищують чутливість іншої системи, а сильні – знижують.

Підвищення чутливості органу чуття в результаті взаємодії аналізаторів, а також систематичних вправ називається сенсибілізацією. Наприклад, освітлення ока підвищує слухову чутливість, а слабкі звуки підвищують зорову чутливість та ін.

Можна виділити 2 сфери, що визначають підвищення чутливості органів чуття:

– сенсибілізація унаслідок необхідність компенсації сенсорних дефектів (сліпота, глухота); дефект роботи одного аналізатора зазвичай компенсується посиленою роботою і вдосконаленням інших аналізаторів при втраті одного з них. Так, за відсутності зору і слуху у сліпо-глухих настільки розвивається і загострюється діяльність аналізаторів, які залишилися, що люди вчаться добре орієнтуватися в навколишньому оточенні.

– сенсибілізація, обумовлена специфічними вимогами діяльності та завдяки тривалим тренуванням відповідного виду чутливості (наприклад, д освідчені льотчики на слух вільно відрізняють 1300 від 1340 оборотів двигуна).

Синестезія – збудження виниклими відчуттями однієї модальності відчуттів іншої модальності, або виникнення під впливом подразнення одного аналізатора, відчуття, характерного для інших аналізаторів. Взаємодія відчуттів в центральних ядрах аналізатора, призводить до того, що у людини під тиском, наприклад, звуків можуть виникнути колірні відчуття, а колір може викликати відчуття холоду, тепла. Наприклад, чуття кольоровості звуку (“малиновий дзвін”), теплоти кольорів – “холодні” або “гарячі” тони кольорів тощо.

1. Поняття чутливості, абсолютного та відносного порогів відчуттів.

Основним кількісним параметром основних характеристик відчуттів є ступінь чутливості органу чуття. Під чутливістю розуміють здатність аналізатора реагувати на дію адекватного подразника, відчувати його. Розрізняють два види чутливості: абсолютну та розрізнювальну. Абсолютна чутливість – це здатність відчувати та реагувати на мінімальні подразники, а розрізнювальна – здатність відчувати слабкі відмінності між подразниками. Для виникнення відчуття сила подразнення повинна мати певну величину. Адекватний подразник викликає відчуття тоді, коли інтенсивність його дії, його сила досягає певного рівня, порогу. Підпорогова сила подразника відчуття не викликає. Зона дії подразників, що не викликають відчуттів, називається «субсенсорною областю».

Поріг чутливості – рівень інтенсивності подразника, здатний викликати відчуття. Це поняття виражає психологічну характеристику залежності між інтенсивністю відчуття і силою подразників. Розрізняють абсолютний і розрізнювальний (диференційний) пороги.

Абсолютний поріг чутливості – мінімальна величина подразника, яка викликає помітне відчуття. Кожен вид відчуття має свій поріг – та, найменша, сила дії на органи відчуттів, яку вони здатні уловити.

Абсолютний поріг буває нижній і верхній. Нижній поріг характеризує мінімальну силу подразника, яка здатна викликати у людини відчуття. Він відображує міру гостроти чутливості аналізатора до адекватного подразника, яку можна виміряти. Зв’язок абсолютної чутливості та абсолютного порогу виражається формулою Е = 1/Р, де абсолютний поріг – Р, а абсолютна чутливість – Е. Наприклад, якщо індивід відчуває цокання годинника на відстані 5 метрів, то поріг його слухової чутливості Е = 1/5.

Верхній поріг чутливості – це максимальна сила подразника, яка ще викликає адекватне відчуття. Подальше збільшення його сили викликає неадекватне відчуття – больове або інше. Наприклад, звуки з частотою вище 20 тисяч герц ми не чуємо.

Абсолютна чутливість і величина порогу відчуття перебувають в зворотній залежності – чим вища чутливість, тим нижчий поріг чутливості, і навпаки, при слабкій чутливості поріг відчуття зростає.

Поріг відчуття залежить від індивідуальних особливостей людини – природжених (тип НС, чутливість аналізатора) та набутих (праця, умови виховання, стан здоров’я). Належні умови життя, праця, виховання сприяють розвитку тієї чи іншої чутливості, а несприятливі спричинюють її згасання. Віддалення верхнього абсолютного порогу від нижнього характеризує діапазон чутливості особистості, який у похилому віці значно зменшується.

Інша важлива характеристика аналізатора – його здатність розрізняти зміни в силі подразника. Поріг розрізнення (диференційний поріг) – найменша надбавка до сили діючого подразника, при якій виникає ледве помітна відмінність в силі або якості відчуттів, або здатність відчувати найменшу різницю в інтенсивності двох діючих подразників, диференціювати подразники за силою. Поріг розрізнення для різних органів чуття різний, але для одного і того ж аналізатора має постійну відносну величину і виражається у вигляді відношення: ∆I / I = const, де I — величина діючого стимулу, ∆I — його прирощення, ∆/ — величина, на яку повинен бути змінений початковий, викликавший відчуття стимул, щоб людина дійсно відмітила, що він змінився. Цей факт був встановлений французьким фізиком П.Бугером, підтверджений і уточнений німецьким психофізиком Е.Вебером (закон Бугера–Вебера). Постійна величина, що виражає відношення приросту подразника до його початкового рівня, яке викликає відчуття мінімальної зміни подразника називається константою Вебера.

Так, П. Бугер довів, що помітна різниця в яскравості світла – стала величина стосовно вихідної дорівнює 1/100 вихідної величини яскравості. Наприклад, щоб помітити різницю між якимось світлом та світлом потужністю 200 Вт, треба, щоб воно збільшилося на 1/100 своєї яскравості, тобто 202 Вт.

Е.Вебер показав, що відчуття різниці за вагою двох предметів дорівнює 1/30 ваги вихідного предмета. Наприклад, щоб відчути різницю ваги 100 г, треба до 100 г додати 1/30 цієї ваги, тобто 3,4 г. Також доведено сталість відношення різниці вихідного та порівнюваного з ним іншого подразника, щоб відчути між ними різницю в інтенсивності, і для інших аналізаторів. Для звукової чутливості ця різниця дорівнює 1/10, для смакової – 1/6 – 1/10, для нюхової – 1/4 – 1/3.

Німецький фізик, філософ і психолог, засновник психофізики Г.Фехнер, на основі експериментальних даних Вебера, вивів закон, згідно якому: зміна сили відчуття пропорційна логарифму зміни сили впливаючого подразника – S = K * LgI +C, (S — інтенсивність відчуття; I — сила подразника; K и C — константи). Ця формула отримала назву основного психофізичного закону (закону Вебера—Фехнера). Наприклад, щоб сила відчуття, з умовною початковою величиною 0, стала рівною 1, необхідно, щоб величина подразника, який спочатку викликав його, зросла в 10 разів. Для того, щоб відчуття, що має величину 1, зросло в 3 рази, потрібно, щоб початковий подразник, що становить 10 одиниць, став рівним 1000 одиницям – тобто кожне подальше збільшення сили відчуття на одиницю вимагає посилення подразника вдесятеро. Головний сенс даної закономірності в тому, що інтенсивність відчуттів зростає не пропорційно зміні подразників, а набагато повільніше. Фехнер також розробив ряд методів непрямого вимірювання відчуттів, зокрема три класичні методи вимірювання порогів.

Після винаходу електронного мікроскопа дослідження електричної активності окремих нейронів показали, що генерація електричних імпульсів в рецепторі під дією подразника підкоряється закону Вебера–Фехнера.

Чутливість до розрізнення сили подразників, як і абсолютна чутливість, перебуває в оберненій залежності з її порогом. При кращій чутливості її поріг менший, а при слабшій – більший, тобто в першому випадку різниця буде меншою, а у другому – більшою. Розвиток розрізняльної чутливості допомагає правильно орієнтуватися в оточуючому світі, дає можливість діяти відповідно до щонайменших змін в навколишніх умовах.

Пороги чутливості індивідуальні для кожної людини. Так, одна людина чує дуже слабкі звуки (наприклад, цокання годинника, що знаходиться на великій відстані від вуха), а інша не чує. Тобто, абсолютна слухова чутливість у першої вища, ніж у другої.

Пороги абсолютної чутливості можуть змінюватися впродовж життя людини: чутливість у дітей розвивається, досягаючи до юнацького віку вищого рівня – пороги стають нижчими, а чутливість досягає оптимального рівня. До старості пороги чутливості підвищуються.

1. Сприймання як пізнавальний процес та його фізіологічна основа.

Чуттєве пізнання оточуючого світу відбувається не лише за допомогою відчуття, але і більш складного психічного процесу – сприймання.

Відчуття і сприймання – нерозривно взаємозв'язані, проте між ними існують і корінні відмінності. Суть процесів відчуття полягає у відображенні лише окремих властивостей об'єктів і явищ навколишнього нас світу. Але людина живе не в світі ізольованих світлових або колірних плям, звуків або дотиків, а в світі речей, предметів і форм, складних ситуацій. Сприймання дає цілісні образи предметів або явищ, їх властивостей, в результаті людина пізнає предмети і явища навколишнього світу в цілому.

Сприймання – це психічний процес відображення в мозку людини предметів та явищ у цілому, у сукупності всіх їх якостей та властивостей при безпосередній дії на органи чуття.

Сприймання включає відчуття і грунтується на ньому, але воно не зводиться до суми відчуттів. Наприклад, ми сприймаємо книгу, а не просто суму відчуттів форми, об'єму, гладкості поверхні предмету. Відображення образів предметів виходить за межі ізольованих відчуттів. Спираючись на спільну роботу органів чуття, відбувається синтез окремих відчуттів в складні комплексні системи. Він може протікати в межах однієї модальності (наприклад, коли ми дивимося кіно, відбувається об'єднання окремих зорових відчуттів в цілі образи) та декількох модальностей (сприймаючи апельсин, ми об'єднуємо зорові, дотикові, смакові відчуття та знання про нього). В результаті ізольовані відчуття перетворюються на цілісне сприймання, переходять від відображення окремих ознак до відображення цілих предметів або ситуацій.

При цьому будь-який перцептивний образ включає цілий ряд відчуттів, оскільки предмети і явища володіють різними властивостями, кожне з яких здатне незалежно від інших викликати відчуття. Але окрім відчуттів, сприймання включає минулий досвід людини у вигляді уявлень і знань та процеси осмислення того, що сприймається (пам'ять, мислення). Сприймаючи, ми осмислюємо певний образ предмету, розуміємо його, звертаємось до минулого досвіду. Процес сприймання відбувається у зв’язку з різними психічними процесами особистості: мисленням (усвідомлення об’єкту сприймання), мовою (називання предмету сприймання певним словом), почуттями (ставлення до обєкту сприймання), волею (організація перцептивної діяльності свідомим зусиллям). Важливу роль у сприйманні має емоційний стан особистості, її прагнення, переживання змісту сприйнятого. Емоції постають як мотив, внутрішнє спонукання до пізнання предметів та явищ.

У процесі сприйняття важливу роль також відіграють активність, дієвість особистості, яка виявляється в рухових компонентах, або рухах органів чуття, спрямованих на об’єкти, які сприймаються (обмацування предметів, рух очей при сприйнятті конкретних предметів, обстеження зором їх контурів, проспівування чи проговорювання певних звуків при сприйнятті мови). Тому сприйняття є сприймаючою (перцептивною) діяльністю суб'єкта, результатом якої є цілісне уявлення про предмет, явище.

Велику роль в сприйнятті грає бажання і необхідність сприймати певний предмет, вольові зусилля, направлені на краще сприйняття, наполегливість, тобто в сприйманні задіяні увага і спрямованість (в даному випадку бажання). Цікавий предмет сприйматиметься активніше, а байдужий – ми можемо навіть не помітити.

Отже, сприймання є не просто психічним процесом, але й перцептивною системою людини.

З практичної точки зору головна функція сприймання полягає в забезпеченні розпізнавання об'єктів, у віднесенні їх до тієї або іншої категорії (це – сорочка, це – кішка тощо). Розпізнаючи об'єкти, ми робимо висновки про безліч їх прихованих властивостей. Наприклад, якщо це сорочка або костюм, то вони зроблені з тканини, призначені для того, щоб їх носити. Тобто, розпізнавання – це процес, що дозволяє вийти за межі чуттєвого відображення властивостей предмету.

Спеціальних органів сприймання не існує, основний матеріал для нього дають системи аналізаторів (зорові, слухові, нюхові тощо), комплексна діяльність яких є ф ізіологічною основою сприймання. Будь-який предмет або явище дійсності є складним, комплексним подразником.Сприймання є результатом аналітико-синтетичної діяльності кори головного мозку: окремі збудження, відчуття зв'язуються один з одним, утворюючи певну цілісну систему. У сприйманні предмета як своєрідного синтезу його властивостей відбувається реакція на комплексний подразник, рефлекс на відношення між його якостями. У результаті сприймання виникають суб’єктивні образи сприйманих об’єктів – уявлення.

Будь-яке сприймання визначається діяльністю перцептивної системи як декількох аналізаторів. Значення їх може бути нерівнозначне: один з аналізаторів є провідним, а інші доповнюють сприйняття предмету або явища.Якщо однаково інтенсивно мобілізуються декілька різних аналізаторів – спостерігаються прояви складних видів сприймання, в яких найважливіша роль належить моториці. У всіх різновидах сприймання м оторний компонент сприяє виокремленню предмета серед інших об’єктів. Практичні дії – це одна з основних передумов адекватного сприймання предметів та явищ об’єктивної дійсності.

Дата добавления: 2015-04-24