Політичні погляди мислителів Київської Русі

Демократичне народництво М.Костомарова

Демократично-народницький напрям започаткувало Кирило-Мефодіївське братство, головним ідеологом якого був Микола Костомаров. Його «Закон божий (Книга буття українського народу)», що синтезував романтичні ідеї з радикальними політичними і соціальними ідеями та християнськими цінностями, був програмою кирило-мефодіївців. Ця програма містила такі ідеї:

1) визнання української етнокультурної ідентичності;

2) створення самостійної української республіки в рамках федерації слов'янських народів;

3) знищення кріпацтва й утвердження суспільного ладу на засадах правової і соціальної рівності в дусі християнського заповіту;

4) протиставлення українських демократичних традицій традиціям аристократичної Польщі й самодержавної Росії.

У поглядах на державу М. Костомаров виходив з того, що всяка влада походить від Бога й не може бути абсолютною, самодержавною. Обґрунтовуючи цю позицію, він знов-таки посилається на історію. Старі слов'янські поняття про суспільний устрій, на його думку, визнавали єдиним джерелом загальної народної правди волю народу, присуд віча. При цьому давно вже виникла і вкоренилась ідея князя — правителя, третейського судді, встановлювача порядку, захисника від зовнішніх і внутрішніх загроз. У Києві й Новгороді князь вважався атрибутом держави, але він обирався і міг бути вигнаний, якщо не задовольняв вимог народу або зловживав владою. На Сході, навпаки, особиста свобода звужувалась і в кінцевому підсумку була знищена, поступившись місцем самодержавству.

Засуджуючи самодержавство, М. Костомаров водночас бачив і недоліки республіканського устрою, який не дає гарантій захисту від свавілля влади «багатьох царків». Перевагу він віддає такому республіканському устрою, де влада є виборною, змінною та підзвітною народним зборам, а відносини між народами будуються на федеративних засадах.Суть слов'янської федерації М. Костомаров вбачав у тому, «щоб кожен народ скомпонував свою Річ Посполиту і управляв незмісимо з другими» і водночас щоб були «один сейм або рада слов'янська, де сходились депутати од усіх Речей Посполитих і там розважали і порішали такі діла, котрі б належали до цілого союза слов'янського». Тобто, щоб кожна слов'янська держава — польська, литовська, українська, білоруська, російська — була самостійною та щоб у них був спільний виборний орган для вирішення загальних справ.

Для аналізу пануючих суспільно-політичних ідей Київського держави служать ті, що дійшли до нас вельми багаточисельні джерела: літопису, политико-религиозные трактати релігійних діячів, збірки і зведення законів і ін. Серед них особливо важливе значення мають: "Повість тимчасових років", "Слово про закон і благодать" Іларіона, "Російська правда", "Остромірово Євангеліє", "Ізборник Святослава", "Слово про полк Ігореве", "Повчання Володимира Мономаха" і ін. У цих творах розглядаються такі найважливіші проблеми: походження держави, виникнення правлячої династії, єдність і протиріччя політичної влади, форми організації влади, можливість і необхідність обмеження влади великого князя за допомогою дружини, ради, бояр і ін., взаємовідношення між церквою і державою.

Для розуміння суспільно-політичної думки Київської Русі важливе значення має релігійний і філософсько-політичний твір "Слово про закон, і благодать" видатного мислителя XI ст. Іларіона, першого київського митрополита русича за походженням, освяченого на цей пост без дозволу візантійського патріарха. (Його обрання було приурочене до завершення будівництва центру древнекиевской метрополії - Софії і ознаменувало проголошення незалежності староруської православної церкви від Константинополя.) У цьому вигадуванні містяться цікаві думки про владу, мораль і закон, кордони закону не лише в релігійному, але і в конкретно - політичному аспекті. Іларіон чітко розрізняє закон і істину. Закон, на його думку, це зовнішнє розпорядження, насильницький регулююча поведінка людей. Виходячи з релігійно-християнського учення, Іларіон акцентує увагу на тому, що закон роз'єднує народи, прославляючи одних і принижуючи інших, що свідчить про рабський стан людства. І зовсім інше значення має істина: вона універсальна, всеохватывающа і тому тотожна благодаті, яка долає однобічність закону і подібно до сонця однаково світить всім. "Істина вища за миттєву користь", писав митрополит. Таким чином Іларіон сприймає істину як абсолют, ідеал людської досконалості, що єдиний для всіх часів і народів, дає можливість оцінювати дійсність і поведінку людей. Безумовно, у той час найвищою істиною проголошувалося учення Христа, і лише пізнання і пошана його дасть можливість пізнати істинність буття. Єство держави для нього - в божественній волі, а князь - ставленик Бога, влада якого повинна грунтуватися на законі. Вища мета держави - інтереси, благо всіх підданих і особливо турбота про що найбільш потребують допомоги. Головне завдання держави - забезпечення світу, запобігання війні і найкраща внутрішня організація управління. Іларіон активно відстоював монархічну тенденцію княжої влади. У єдиновладності він убачав вирішальний чинник єдності і сили держави, її територіальній цілісності. Великокняжий централізм, на думку автора вигадування, - єдина дорога подолання тенденції до роздробленості країни, все зростаючого питомо-феодального централізму. Лінія, на повну відповідальність монарха за долю країни, стає ще виразнішою в пізніших документах, зокрема, в "Повчанні..." Вл. Мономаху.

У цейперіод піднімалася також проблема свободи моралі. Митрополит Іларіон підкреслював пріоритет моральних критеріїв в поведінці людей. Ця лінія знаходить своє продовження в "Повчанні" Вл. Мономаху, який наставляв, щокнязь має бути для своїх підданих не лише справедливим, таким, що діє згідно законам, але і гуманним, милосердним, а тому повинен зобов'язати і своїх "отроків служивих" дотримуватися закону, вимог милосердя, аби вони не злодіювали, не ображали людей, оскільки це підриває авторитет держави, князя ісамих "служивих".

У староруський період в юридичну термінологію було введено поняття "правду", яке включає моральну мотивацію: правда виступала як зведення законів, право судити, карати, милувати. Високий рівень розвитку політичного життя виявився у виробленні на Русі власного права і його кодифікування ще в першій половині XI ст у відомому зведенні законів "Російська правда" {"Правда Ярослава"}. У цьому документі обгрунтовуєтьсяідея великокняжої єдиновладності. Але це збірка цивільного і кримінального права періоду формування феодальних стосунків також свідчить про ціннісні орієнтації наших предків. З нього видно, що вони високо цінували честь, засуджували лиходіїв і вбивць, але були милосердними: жодна стаття "Російської правди" не передбачала смертної кари. Вищим покаранням було вигнання з рідної землі.

До досягнень політичної думки Київської Русі слід віднести корінну зміну поглядів на війну, її роль в суспільному житті. Ідея світу, мирних стосунків яскраво виражена в передсмертному обігу Ярослава Мудрого до своїх синів: "Якщо житимете в коханні між собою, то Бог буде з вами... А якщо в ненависті житимете, в сварках і усобицях, то і самі загинете, і землю отцов і дідів своїх погубите, здобуту такою великою працею. Слухайте брат брата, живите мирно." Такий же заповіт залишив і Володимир Мономах, а в "Слові про полк Ігореве" засудження агресії і заклик до забезпечення світу пронизує весь твір.

Підведемо підсумок: У IX - XIII в.в., в ході розвитку складних суспільних процесів відбуваються величезні прогресивні зміни у формуванні политико-властных структур. В умовах існування могутньої ранньофеодальної держави - Київській Русі, що займала гідне місце серед цивілізованих європейських народів, політичні ідеї виступали важливим чинником государственнообразовательных процесів, регуляції суспільно-політичних стосунків.

Дата добавления: 2015-04-24