Типи та функції політичної культури

Політична культура має винятково важливий аспект, пов'язаний з поведінкою та діяльністю політичного суб'єкта, які визначають передусім стиль участі суб'єкта в політичному житті, тобто сукупність методів і засобів його політичної практики, компетентність, професіоналізм, моральність тощо. Відомо, що не всі суб'єкти політики володіють належним стилем діяльності. Тому одним із основних критеріїв оцінки їх політичної культури е здатність до участі в політичному процесі, уміння правильно оцінювати політичну ситуацію, результативність діяльності.

Чим людина активніша, зацікавленіша, конструктивніша, тим вища її політична культура. Безумовно, зміст політичної культури, зокрема її аспект, пов'язаний з поведінкою суб'єкта, досить ємний. Приміром, помітне місце в ньому посідають політичні традиції та символи. Традиції зберігають елементи минулого політичного досвіду, є способом передачі зразків політичної свідомості й поведінки від покоління до покоління. Хоча зі зміною історичних умов вони можуть оновлюватись або навіть зникати. Своєрідною ознакою культури соціуму є політична символіка (прапор, герб, гімн. Символіка має яскраво виражене емоційне забарвлення і подекуди здатна відігравати мобілізуючу роль.

Політична культура виконує певні соціальні функції:

· Виховна функція. Її призначення полягає в підвищенні політичної свідомості й національної самосвідомості через безпосередню участь громадян в управлінні, політичному житті, зростанні їх інформованості й компетентності, освіченості.

· Регулююча функція. Покликана забезпечувати вплив громадян на політичний процес, насамперед через участь у контролі за роботою органів влади й управління, а також за допомогою існуючих норм, традицій, ідеалів тощо. Це сприяє попередженню політичних реформацій, нормалізації та стабілізації життя суспільства.

· Захисна функція. Полягає в охороні політичних цінностей, що відповідають вимогам соціального прогресу, демократії, гуманізму (захист прав і свобод людини тощо).

· Прогностична функція. Сприяє передбаченню можливих варіантів поведінки суб'єктів політики за певних ситуацій, у перебігу політичних подій.

· Комунікативна функція. Забезпечує ідейно-політичний зв'язок громадянина з політичною системою, іншими членами суспільства.

Процес формування політичної культури відбувається передусім під впливом політичного життя, певних режимів, політичних систем. Чим вони демократичніші, тим вищий рівень політичної культури громадян. За таких обставин виховний процес здійснюється об'єктивно. Але, попри це, необхідні цілеспрямовані заходи й засоби: демократична система освіти й політосвіти, змістовна робота засобів масової інформації, високий духовний рівень мистецтва й літератури, конструктивний вплив на маси партійних і непартійних об'єднань, творчий розвиток гуманітарних наук тощо. Виняткове значення в набутті політичної культури мають суспільні ідеали. Їх відсутність спустошує людину, робить її байдужою, аполітичною, здирницьки раціональною. Суспільство без справжнього гуманістичного І ідеалу є неповноцінним, історично нежиттєздатним.

Класифікація політичної культури за типами дуже різноманітна. Охарактеризуємо типологію американських політологів Г. Алмонда і С. Верби.

Патріархальний тип. Він притаманний суспільству з несформованою політичною системою, де відсутні спеціалізовані політичні ролі та інтерес громадян до політики, а їх політичні орієнтації невіддільні від релігійних і соціальних (існує переважно у відсталих племен).

Підданський тип. Йому властиве здебільшого пасивне ставлення до політичної системи: особа в дусі підданської культури шанує авторитет уряду, пасивна в політичному житті (найпоширеніший цей тип у феодальному суспільстві).

Активістський тип. Він вирізняється чіткою орієнтацією індивідів на активну роль у політичній системі, незалежно від позитивного чи негативного ставлення до її елементів або системи загалом.

У реальній політиці існують, як правило, змішані типи: піддансько-активістський, патріархально-підданський та ін.

Типологію політичних культур, що базується на формаційному підході, запропонував польський політолог Є. Вятр. На його думку, докапіталістичним формаціям притаманний традиційний тип політичної культури з такими рисами: визнання святості влади, регулювання прав і взаємин підданого та влади на основі традиційних норм ("так було завжди"); непорушність політичної системи, її усталених норм. Основні види цієї культури, за Вятром, — племінна, теократична, деспотична; другорядні — патриціанська, дворянська.

Для капіталізму головним типом політичної культури є буржуазно-демократична, яка, у свою чергу, поділяється на консервативно-ліберальну і ліберально-демократичну. Консервативно-ліберальна політична культура визнає головними цінностями громадянські права і свободи, традиції, але часто заперечує радикально-реформаторські зміни (особливо там, де при владі консервативні сили). У ліберально-демократичній культурі визнання буржуазно-демократичних цінностей і взірців супроводжується більшою лібералізацією та очікуванням соціальних реформ (скандинавські держави, де впливові соціал-демократичні партії).

У капіталістичному суспільстві може існувати і другорядна політична культура — автократична у формі авторитарної чи тоталітарної (Німеччина за часів нацизму). Соціалістичному суспільству, стверджує Вятр, властива політична культура соціалістичного демократизму, а також другорядна — реліктова автократична культура.

Донедавна у вітчизняній політичній науці панувала типологізація політичних культур за історично-формаційним критерієм. Згідно з нею вирізняють рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний типи культур. У межах кожного з них виділяються класові види політичної культури: буржуазна, пролетарська та ін. На сучасному етапі набув поширення поділ на тоталітарний, плюралістичний і перехідний типи політичної культури. Тоталітарна культура базується на принциповій одномірності соціального, економічного та духовного життя суспільства, на його тяжінні до стирання політичного, ідеологічного та іншого розмаїття, до монополізму, тотального контролю, згортання прав і свобод людини.

Плюралістичний тип політичної культури стверджує багатоманіття, множинність усіх форм матеріального, політичного, ідеологічного, соціального буття, свободу думки і вибору в межах закону, вільну змагальність та конкуренцію, захист прав і свобод людини. Перехідний тип політичної культури (від тоталітарного до плюралістичного) притаманний переважній більшості постсоціалістичних країн, у т. ч. Україні.

За територіально-національною ознакою виокремлюють національний тип політичної культури. Він відповідає традиціям і особливостям певного етносу в межах його території. Однак навіть у культурі відносно "чистого" й національного типу внутрішні політичні цінності, настанови — неоднорідні. Тому теорія політичної культури широко послуговується поняттям "політична субкультура".

Політична субкультура — сукупність особливостей політичної культури певної соціальної групи, які відрізняють цю політичну культуру від культури іншої групи людей.

Групові особливості зумовлені відмінностями в соціальному стані людей, освітніми, статевими, віковими, етнічними, релігійними та іншими чинниками, що дає підстави для тверджень про субкультуру жінок, робітників, підприємців, селян, молоді. Приміром, молодіжну субкультуру вирізняють гострота сприймання політичних подій, емоційність, нерідко недостатня зваженість оцінок, тяжіння до нового, а подекуди бунтарство й апатія. Водночас складовою політичної субкультури соціальної групи є найтиповіші риси політичної культури суспільства.

Наявність у суспільстві полярних політичних субкультур, їх велика розбіжність породжують фрагментарну політичну культуру, яка спричиняє нестабільність у суспільстві, неповагу до загальнолюдських, загальнонаціональних цінностей, інтересів та ідеалів, намагання вивищити над ними регіональні, групові, партійні, що стримує прогресивні зрушення в суспільстві.

Політична свідомість: зміст, структура, типологія

Від розвитку політичної свідомості суб'єкта, правильного чи ілюзорного відображення в людській свідомості політичного буття залежить і рівень його політичної культури. Спонукаючи людей до дії чи бездіяльності, політична свідомість зворотно впливає на суспільне життя. У ній фіксується політичний інтерес індивідуального чи колективного соціального суб'єкта.

Політична свідомість — опосередковане відображення політичного життя, формування, розвиток, задоволення інтересів та потреб політичних суб'єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які відображають політико-владні відносини.

Існують два взаємопов'язані блоки елементів політичної свідомості — мотиваційний та пізнавальний.

Мотиваційний блок. До нього належать: політичні потреби та інтереси, політичні цілі та цінності, психологічні установки та ідеологічні настанови, політичні переконання. Ці елементи, обумовлюючи одне одного, спонукають людей до певної політичної поведінки. Цей процес супроводжується емоціями, почуттями тощо.

Пізнавальний блок. Він охоплює: політичну інформованість, політичні знання, теорії, уявлення, політичну ідеологію носіїв політичної свідомості. Виняткове місце в політичній свідомості посідає правосвідомість, що є водночас відносно самостійною субстанцією. Адже знати, поважати і виконувати правові норми — обов'язок кожного громадянина правової держави і суб'єкта політичних відносин.

Глибина розвитку компонентів політичної свідомості соціального суб'єкта визначає рівень його політичної освіченості та зрілість політичної культури в цілому. Звичайно, політичні знання, уявлення — відносні, як і людські знання взагалі. Нерідко вони мають різний ступінь адекватності реальному стану речей, оскільки ґрунтуються не лише на об'єктивних фактах, а й на домислах, неперевіреній інформації, ортодоксальних ідеологемах, необґрунтованих, упереджених теоріях тощо.

Це зумовлює і незрілість політичної культури в суспільстві, необхідність її підвищення та збагачення. Система компонентів політичної свідомості формує світогляд суб'єктів політики — їхнє розуміння світу, місця і ролі в ньому людини. Світогляд може бути матеріалістичним, ідеалістичним, позитивістським, релігійним тощо.

Залежно від критерію, взятого за основу, політологи розрізняють різні рівні політичної свідомості.

За ознакою суб'єкта політики (соціологічний підхід) розрізняють такі її рівні:

· політична свідомість суспільства;

· політична свідомість соціальної спільноти (клас, нація, професійна, вікова група і т. ін.);

· політична свідомість особи.

Щодо гносеологічного підходу (рівень знань, усвідомлення політичних процесів та ін.) виділяють теоретичний і буденний рівні політичної свідомості. Буденний (емпіричний) рівень — це сукупність поглядів, уявлень, стереотипів, які виникли із повсякденної практики людей. Водночас він не позбавлений деяких теоретичних та ідеологічних елементів. На такому рівні політичної свідомості політичні процеси і явища віддзеркалюються поверхово, без глибокого проникнення в їх сутнісні характеристики. Йому властиві спрощеність оцінок, емоційність, імпульсивність, гострота сприймання політичного життя, обожнювання кумирів чи граничне невдоволення політичними лідерами. Буденна свідомість суттєво впливає на формування громадської думки. Саме буденну свідомість великої маси людей називають масовою свідомістю, а свідомість групи людей — груповою. Нерідко її експлуатують різні політичні сили для досягнення своєї мети.

Важче маніпулювати політичною свідомістю на її теоретичному, науковому рівні, оскільки вона є сукупністю політичних теорій, ідей, поглядів, в основі яких — наукові дослідження політичних явищ, процесів, відносин. На цьому рівні відбувається формування законів, понять, концепцій політичного життя, вироблення прогнозів. Теоретична свідомість є стрижнем політичної іде­ології. Нею володіє обмежена група людей — вчені, ідеологи, політичні діячі.

42. Виборчі права громадян та виборчі елементи.

Вибори є невід'ємним атрибутом демократичного суспільства, адже шляхом виборів у такому суспільстві забезпечується відтворення і легітимність інститутів державної влади.

Демократія невіддільна від виборів. Слово "демократія" перекладається із давньогрецької як "влада народу". Влада народу в сучасній державі може бути здійснена не інакше як через виборних представників. Тоді ця влада називається представницькою, тому що обрані нами депутати представляють нас в парламенті. "Демократію, - на думку французьких учених П. Лалюмьера і А. Демішеля, - можна визначити як режим, при якому урядовці назначаються шляхом вільних і чесних виборів".

Серед основних прав громадянина є виборче право.

Виборче право - це сукупність норм, які регулюють участь громадян у виборах, у їх організації і проведенні, взаємовідносинах між виборцями й виборними органами чи посадовими особами, а також відкликання депутатів, які не виправдали довір'я виборців.

Виборче право поділяється на активне й пасивне. Активне виборче право - це право обирати.

Пасивне виборче право - це право бути обраним.

Принципи виборчого права: загальні - обмежені; рівні -нерівні; прямі - опосередковані; з таємним голосуванням - з відкритим голосуванням.

Якщо країна дотримується принципів, наведених у лівому стовпчику, то така країна

належить до демократичних.

Загальне виборче право означає право всіх дієздатних громадян, які досягли певного

віку, брати участь у виборах.Рівне виборче право означає наявність у кожного виборця однакової з іншими кількості голосів при голосуванні.

Пряме виборче право означає, що, беручи участь у виборах, громадяни віддають свої голоси безпосередньо "за" чи "проти" того чи іншого кандидата в депутати.

Таємність голосування означає заборону будь-якого спостереження або контролю за

волевиявленням громадян.

Етапи виборчого процесу:

1) утворення одномандатних виборчих округів та багатомандатного округу;

2) утворення виборчих комісій;

3) складання списків виборців;

4) висування, реєстрація кандидатів у депутати в багатомандатному виборчому окрузі;

5) висування, реєстрація кандидатів у депутати у одномандатному виборчому окрузі;

6) проведення передвиборчої агітації;

7) процес голосування;

8) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів виборів депутатів;

9) реєстрація обраних депутатів.

Виборчий процес - врегульована законами діяльність уповноважених органів та громадян, спрямована на підготовку і проведення виборів представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування, обрання та наділення повноваженнями посадових осіб.

Виборчий процес здійснюється на засадах:

1) законності та заборони незаконного втручання будь-кого у виборчий процес;

2) політичного плюралізму (багатопартійності);

3) гласності й відкритості виборчого процесу;

4) рівності прав партій (блоків) -, суб'єктів виборчого процесу;

5) рівності всіх кандидатів у депутати;

6) свободи передвиборної агітації, рівних можливостей доступу до засобів масової інформації;

7) неупередженості до партій (блоків), кандидатів у депутати з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб та керівників

підприємств, установ й організацій.

Виборчий процес завершується офіційним оприлюдненням Центральною т

окружними виборчими комісіями результатів виборів депутатів.

Виборча система - це сукупність установлених законом правил проведення виборів, регламентів здійснення конкретних процедур виборчої кампанії, способів підведення результатів голосування.

Головною ознакою, яка відрізняє одну виборчу систему від іншої, є порядок визначення результатів виборів. Установлення тієї чи іншої виборчої системи є наслідком тривалого суспільно-політичного розвитку країни, історичних традицій та політичної культури.

Основні типи виборчих систем:

- мажоритарна;

- пропорційна;

- змішана.

Мажоритарна виборча система. Суттєвою ознакою мажоритарної (франц. majorite - більшість) виборчої системи є те, що результати голосування тут визначаються за ознакою більшості. За мажоритарної виборчої системи обраним у виборчому окрузі вважається той кандидат або партійний список, який здобув установлену більшість голосів.

Пропорційна виборча система. Пропорційне представництво виходить з ідеї, що вплив партії (блоку) має відповідати кількості виборців, які голосують за них. Пропорційна виборча система вперше була застосована в XIX столітті. Зараз вона найбільш поширена. Ця система грунтується на пропорційній відповідності між кількістю завойованих голосів та кількістю отриманих мандатів. За пропорційної системи утворюють великі виборчі округи, від кожного з яких обирається кілька депутатів. Такі округи називаються багатомандатними. Вибори тут суто партійні: за місця в парламенті змагаються не окремі кандидати, а політичні партії. Кожна з них формує свій список кандидатів на виборчі посади, і виборець голосує за список тієї партії, якій він симпатизує. У деяких випадках громадянам надається можливість визначати окремо своє ставлення до кандидатів в середині списку однієї партії.

Змішана виборча система. Серед виборчих систем, окрім згаданих мажоритарної та пропорційної, є ще й змішаний, або пропорційно-мажоритарний тип. За цієї системи частина мандатів, як правило, - половина, розподіляється по одномандатних виборчих округах, решта - за пропорційним принципом по багатомандатних округах. Так, у ФРН половина депутатів бундестагу обирається за мажоритарною системою відносної більшості, а друга половина - за пропорційною з партійних списків. Змішаний принцип застосовується в Польщі, Литві, Росії,

В Україні встановлено змішану виборчу систему.

Вивчаючи й порівнюючи виборчі системи, які існують у світі, марно шукати, яка з них найкраща. Будь-яке представництво не відображає повною мірою реального стану інтересів та уподобань суспільства. Вичерпно представляти ціле суспільство не може жодна інституція, нехай навіть її сформовано за умов найретельнішого дотримання всіх правил і процедур будь-якої з виборчих систем. Жодна виборча модель не є досконалою.

У виборах та виборчих системах ніколи немає бездоганної досконалості. Вибори розуміють як делегування громадянами владних повноважень своїм представникам, як визнання людини чи установи авторитетним представником загального інтересу.

Депутат та влада можуть і повинні репрезентувати інтереси та потреби свого округу й цілого суспільства.

Для общего развития:

Виборча система — неодмінний елемент сучасної цивілізації, елемент будь-якої демократії, яка взагалі не може існувати без повноважного представництва, яке забезпечує реальну участь населення в управлінні справами суспільства і держави. Таке представництво, в свою чергу може бути демократичним лише при умові його формування самим суспільством, самим народом. Представницька демократія сама по собі не вирішує всіх проблем народовладдя. Тільки у поєднанні з безпосередньою демократією вона забезпечує цивілізований розвиток суспільства, створює необхідні умови самореалізації народу. В.с. є найважливішою формою прямої демократії, головна функція якої — формування повноважного народного представництва. Характер виборчої системи безпосередньо зумовлює основні характеристики представницької системи. Вибори — не тільки важлива форма безпосередньої участі населення у здійсненні державної влади, не тільки акт обрання представників народу до органів державної влади. Це також засіб його виховання і самоорганізації. Нарешті, це практична реалізація виборчого права громадян, ефективний засіб перебудови сучасного суспільства. Історичний досвід переконливо свідчить про те, що серйозні зміни суспільного життя в цілому і в окремих його сферах (а найперше — а політичній) неодмінно стосувались виборчої системи, а в деяких випадках її радикальні зміни висувались на перший план. Існуюча нині система відповідає потребам становлення української державності і як така потребує радикальних змін і оновлення. В.с. — сукупність юридичних, організаційних та інших засобів формування представницьких органів державної влади та здійснення громадянами своїх виборчих прав. Інститут В.с. знайшов свій законодавчий вираз у Конституції України, законах про вибори до Рад народних депутатів різних ланок, про порядок відкликання депутатів народних рад. В.с. будується на таких конституційних принципах, як загальне, рівне і пряме виборче право при таємному голосуванні, висунення кандидатів громадськими організаціями трудовими колективами, зборами військовослужбовців; вільне і всебічне обговорення якостей кандидата в депутати; передвиборна агітація; проведення виборів на кошти держави; забезпечення виборів по округах виборчими комісіями; накази виборців; відповідальність за порушення законодавства про вибори тощо. Розрізняють кілька різновидів В.с.: мажоритарна система (система більшості), пропорційна система представництва політичних партій та змішана.

Виборча влада — в деяких країнах офіційно визнаний різновид публічної влади — нарівні з законодавчою, виконавчою та судовою. Здійснюється вона виборчим корпусом країни, тобто в спеціальних судових чи квазісудових органах типу виборчих трибуналів, які розглядають спори, пов'язані з організацією і проведенням виборів. В Україні такого інституту немає: їх роль виконують виборчі комісії — від дільничної до Центральної виборчої комісії і суди — від районного до Верховного Суду України.

Виборча дільниця — територіальна одиниця, створена для проведення голосування і підрахунку голосів на виборах до всіх ланок рад народних депутатів. Організація і робота В. д. визначається законодавством про вибори. Так, наприклад, у відповідності з Законом України «Про вибори народних депутатів України» від 17 листопада 1993 року для проведення голосування і підрахунку голосів на виборах народних депутатів України територія районів, міст, районів у містах, які входять до виборчих округів, ділиться на В.д. В.д. утворюються з кількістю від 20 до 3 000 виборців, а в необхідних випадках з меншою або більшою кількістю виборців.

Виборча застава — грошова сума, яку згідно з законодавством ряду країн, в тому числі й України, повинен внести при реєстрації кандидат в депутати і яка повертається йому лише в тому випадку, якщо кандидат одержить на виборах не менше п'яти відсотків голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. Застава, що не підлягає поверненню, зараховується до державного бюджету. В Україні В. з. вноситься кандидатом у депутати в розмірі п'яти мінімальних заробітних плат.

Виборча комісія — орган, утворений для організації та проведення виборів до Рад народних депутатів. В Україні система виборчих комісій включає Центральну виборчу комісію по виборах народних депутатів України, окружні виборчі комісії, дільничні виборчі комісії — для проведення виборів народних депутатів України; обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські виборчі комісії; окружні та дільничні виборчі комісії — для проведення виборів депутатів місцевих рад. Центральна виборча комісія утворюється Верховною Радою України за поданням відповідних органів не пізніше як за 4 місяці до виборів у складі голови, секретаря і 11 членів комісії. Строк її повноважень — 4 роки. Обласні, районні, сільські В.к. утворюються відповідною Радою строком на 4 роки.

Виборчий округ — просторова (національно-територіальна) одиниця утворювана для проведення виборів до Рад народних депутатів. Кількість В.о. залежить від складу відповідних Рад. Норми представництва та кількість В.о. визначаються законодавством про вибори. Так, Закон про вибори народних депутатів України трактує, що для виборів народних депутатів України утворюється 450 одномандатних округів. Вони утворюються Центральною виборчою комісією за поданням відповідних Рад. Від кожного В. о. обирається один народний депутат. Та округи утворюються приблизно з рівною кількістю виборців на всі території України.

Виборче право має два значення: 1) сукупність юридичних норм, які регламентують участь громадян України у виборах представницьких органів влади, організацію і проведення виборів, взаємовідносини між виборцями, депутатами і представницькими установами; 2) право громадян обирати (активне виборче право) і право бути обраними (пасив не виборче право). Іншими словами це суб'єктивне право громадян. В.п. — один із найважливіших інститутів конституційного права України. Це сукупність конституційно-правових норм, які регламентують порядок організації і проведення виборів, умови участі громадян у виборах представницьких органів влади, взаємовідносини між депутатами і виборцями, порядок відкликання депутата виборцями.

Виборчий процес в Україні здійснюється на таких засадах:

1) вільне і рівноправне висунення претендентів і кандидатів;

2) гласність;

3) безпристрасність до кандидатів з боку державних органів, установ, організацій, органів місцевого і регіонального самоврядування;

4) рівність можливостей для всіх кандидатів;

5) свобода агітації;

6) контроль за джерелами фінансування та витратами на виборну кампанію.

Виборчий процес — встановлена законодавством процедура, порядок організації і проведення виборів, один із елементів виборчої системи-Передбачає певні етапи, стадії, недотримання яких може призвести до небажаних наслідків — аж до касації результатів виборів. Складовими В.п. є: 1) призначення виборів, які можуть бути черговими, позачерговими (достроковими), повторними, а також замість депутатів, які вибули. 2) Утворення виборчих округів і виборчих дільниць, системи виборчих комісій — Центральної виборчої комісії, окружних та дільничних виборчих комісій. 3) Складання списків виборців, яке здійснюється дільничними виборчими комісіями. 4) Висування і реєстрація кандидатів у депутати, право на які належить суб'єкті безпосередньо визначеним законом. 5) Процесуальні дії, пов'язані із забезпеченням гарантій діяльності кандидатів у депутати та інших учасників виборчого процесу. 6) Проведення голосування. 7) Підрахування голосів і визначення результатів виборів (голосування), причому під час підрахунку голосів виборча комісія повинна дотримуватись визначеної законом послідовності дій, належним чином оформляти відповідні документи. 8) Однак описана процедура може мати своє продовження, коли виникає потреба проведення повторного голосування повторних виборів та виборів депутатів замість вибулих.

Дата добавления: 2015-04-24