Внимание и наблюдательность в деятельности учителя. Условия, методы и приемы активизации внимания учащихся. 2 страница

41. Педагогічна теорія і практика Російської держави 18 ст.

В конце 17- нач. 18 вв. Россия пересматривает курс развития, в том числе в сфере школьного образования. Примером этого служит воспитание и обучение Петра 1-го(1672-1725). До 10 лет будущий государь воспитывался даже более по-старому, чем его старшие братья и отец.

В начале 18 в. в России появились государственные школы различных типов. Подобная реформа была одним из направлений преобразований Петра 1-го. В них не только готовили моряков, мастеровых, строителей, писарей и пр., но и давали общее образование (родной и иностранные языки, арифметика, философия, политика и пр.). В учебных заведениях, созданных в начале 18 в., обучали на русском языке. Была усовершенствована русская азбука, чтобы облегчить усвоение родного языка. Использовались пособия зарубежных и отечественных авторов. Одним из первых представителей русского Просвещения, участник школьных реформ Василий Никитич Татищев. Он приходит к заключению о том. Воспитание и обучение должны соответствовать возрасту человека.

Периодом наивысшего развития школьного дела в России 18 в. оказалось царствование Екатерины 2-й(1762-1796). Русские просветители включились в общеевропейскую полемику о воспитании. При этом они высказывали свои оригинальные суждения. В своих сочинениях они проводили идею свободного развития личности. Идеи европейского Возражения и Просвещения пользовались особым вниманием русской императрицы. Екатерина стремилась использовать достижения Дж. Локка, Монтеня, Фенелона, Ж.-Ж.Руссо при реализации своих проектов.

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

ШКОЛА И ПЕДАГОГИЧЕСКАЯ МЫСЛЬ В XVIII в.

В начале XVIII в. происходило быстрое развитие Русского. государства. В это время были проведены по инициативе Петра I различные хозяйственные, политические, военные, административные и культурные преобразования, направленные на преодоление известной отсталости России, явившейся следствием ханского завоевания. Дав известный толчок развитию производительных сил, реформы не преодолели однако, до конца эту отсталость, так как проводились в целях укрепления и расширения крепостнических отношений.

- В первой четверти XVIII в. издавалось много светской научной литературы — переводной и оригинальной, был создан новый гражданский алфавит, на котором теперь печатались книги, открывались светские школы.

В 1701 г. в Москве в Сухаревой башне была открыта школа математических и навигационных наук. В ней изучали арифметику, алгебру, геометрию, тригонометрию и, кроме того, специальные науки: навигацию — для специалистов морского дела, фортификацию, необходимую военным инженерам, астрономию, географию и землемерие. Школа отличалась от прежних русских учебных заведений: главными предметами в ней были светские науки, а не священное писание. Количество учащихся в школе колебалось в пределах 200—300 человек. Они были главным образом из низших сословий: дети дьяков, подьячих, солдат, посадских людей; дворянские дети составляли небольшой процент учащихся. Это объяснялось нежеланием дворян учиться, их косностью, привычкой к праздности. Дети простых людей приходили учиться добровольно, дворян же приходилось присылать в школы принудительно.

Главным учителем в этой школе был Леонтий Магницкий, один из культурнейших людей своего времени, который составил первое учебное руководство по математике “Арифметика, сиречь наука числительная”. Он подготовил много прекрасных специалистов — математиков, морского дела, артиллерийской службы, учителей и составителей учебников. Московская школа математических и навигационных наук была первым реальным училищем в Европе и явилась образцом для других светских училищ, открытых в начале XVIII в.,— артиллерийских, навигационных горных и так называемых “цифирных школ”.

В 1715 г. на основе переведенных в Петербург морских классов этой школы открылась Морская академия.

В 1725 г. в Петербурге была создана Академия наук с университетом и гимназией. Она сыграла большую роль в развитии науки, а ее учебные заведения — в подготовке образованных людей, преданных служителей отечественной науки.

43.Педагогычны проблеми у творчості українських діячів культури 19 ст. Українська педагогіка другої половини 19- поч.20ст.

Частиною громадсько-політичного піднесення 60-х років був освітній рух. Прогресивна громадськість вимагала демократизації системи освіти, ліквідації станової школи, відновлення української національної школи, вирішення проблем жіночої освіти, автономії вищої школи тощо. Колишні кирило-мефодіївці М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко та ін. у нових умовах активно включилися у розв'язання освітніх проблем. П. Куліш у 1857 р, створив "Граматику", Т. Шевченко у 1861 р. — "Буквар південноруський", М. Костомаров видавав книжки для народу, П. Чубинський» у Борисполі відкрив школу, в якій навчання дітей велося українською мовою, на Херсонщині таку саму роботу провів учитель Шварц, повсюдно відкриваються недільні школи. В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський та інші визначні діячі української культури спільно з учителями звертаються до Петербурзького комітету грамотності з вимогами про необхідність навчання в Україні українською мовою. У 1861 р. всі гімназії Київського навчального округу висловилися за навчання дітей у народних школах рідною мовою, З цього часу питання національної мови є головним у вимогах національно-визвольного руху в Україні. Пожвавлення національного питання в освітній справі було несхвальне сприйняте царським режимом. У 1862 р. в Україні закриваються недільні школи, в яких інтелігенція навчала українську молодь. У 1863 р. було видано зловісний Валуєвський циркуляр.

Прихід на посаду міністра народної освіти графа Д. Толстого негативно позначився на всій освітній справі. Почалися переслідування прогресивних педагогів, усунення Їх від роботи. У 1862 р. звільнено з навчальних закладів К.Д. Ушинського, В.І. Водовозовова та ін. З 1864 р. циркулярами для вчителів рекомендувалося "указывать Премудрость Божию, ходить неуклонно к церковным службам; классные дамы должны были доносить на учителей, если не хотели сами подвергнуться увольнению, как сообщницы. Люди иных убеждений приглашались сами покинуть службу в учебных заведеннях, если не хотели быть дольше терпимы на этой службе".

Загострення реакції виявилося в нових утисках української культури. У 1876 р. видається царський Емський указ про заборону ввезення української книги з-за кордону, заборону українського театру й друкування нот українських пісень тощо. Це, у свою чергу, викликало спротив української інтелігенції, посилило її культурну й освітню діяльність в Україні. Очолили цей патріотичний рух М.П. Драгоманов, Б.Д. Грінченко, І.Я. Франко та інші просвітителі.

Навчальна робота в школах здійснювалась на низькому організаційно-методичному рівні. Не було достатньої матеріальної бази. Моральне виховання часто зводилось до релігійного. Не надавалось належного значення фізичному й розумовому розвитку дитини, практикувалось бездумне заучування. Узаконене було фізичне покарання. Випускники мали низький рівень знань навіть з програмних дисциплін-художньої літ, хімії, фізики, матем. У школах працювали недостатньо підготовлені учителі. Більшість із них не мала вищої, а дехто-й середньої освіти. В кінці 19ст. відкриваються двокласні училища з5-6 річним курсом навчання. На початку 20 ст. шириться революційно-демократичний рух учнів, студентів, учителів. У зверненні до царя була й вимога «загальної та обов’язкової народної освіти за державний рахунок». 17 жовтня 1905р. Микола II підписав конституційний маніфест про політичні свободи. Навчальний режим став демократичним. У ряді шкіл запроваджується вивчення укр. мови і викладання нею.

Після придушення революції всі здобутки в галузі освіти було зведено нанівець: закрилися школи, бібліотеки. Але потреби виробництва вимагали кваліфікованих кадрів. Тому відкриваються нові школи для дорослих. У роки першої світової війни шкільна справа ще погіршилась. Активну боротьбу за національну освіту та рідну мову в школах вели осередки української демократичної інтелігенції- «Громади» Протягом 1910-1914 статті журналу «Світло» піднімали на боротьбу за освіту рідною мовою. В Петербурзі відбувся 1 всеукраїнський з’їзд і розробив програму радикальної шкільної реформи, яка передбачала: обов’язкове навчання для представників усіх національностей Россії; навчання рідною мовою, вивчення рідної мови і літератури як окремого предмета. З третього року навчання-вивчення російської мови; усунення школи від політики, забезпечення національних шкіл учителями, які добре володіють мовою народу, знають його історію, літературу; підготовку вчителів до навчання дітей їхньою рідною мовою; заснування кафедр мови. Літ-ри, історії окремих національностей при місцевих вищих школах для підготовки вчителів. Перед Першою світовою війною українська освіта в Галичині все ж досягла певних успіхів.

44.Проблеми формування особистості у педагогічній теорії та практиці М.І.Пірогова, Л.М.Толстого, П.Ф.Каптерова, П.Лесгафта.

Толстой зазначав, що сім’я є одним з найголовніших факторів у вихованні дитини(Т). Пірогов надрукував у журналі «Морской сборник» статтю «Вопросы жизни», в якій розглядає питання сімейного і суспільного виховання дітей. Початкове сімейне виховання дітей дошкільного віку вони вважали тим ступенем, з якого починає формуватися моральна людина, тією основою, на якій будується подальша шкільна освіта.(П) Толстой вимагав, щоб батьки виховували в дітей любов до праці, піклувалися про всебічний розвиток дітей. Він стверджував, що від природи в дітей немає негативних якостей і недоліків, що вони виникають під впливом зовнішнього середовища, неправильного виховання. Розвиток дітей вони розглядали як процес самовільного розкриття їхніх якостей при обережній допомозі вчителя.(Т) Лесгафт зазначив, що сім'я є одним з найголовніших факторів у вихованні дитини.(«Сімейне виховання дитини та його значення»). Великим внеском Л. в педагогічну науку є розроблена ним теорія та методика фізичної освіти і виховання, наукове обґрунтування її необхідності як органічної частини гармонійного розвитку особистості.

Через всі праці Каптерева проходить ідея народності виховання, розроблена К. Д. Ушинським. Виходячи з цієї ідеї, Каптерев прагнув активно сприяти розвитку вітчизняної теорії дошкільного виховання, яка б відповідала потребам Росії та заснованої на практиці кращих дитячих садів і на даних дитячої психології. Він спростовував думку про те, що Фребель ніби був основоположником дошкільного виховання, і доводив, що над розвитком дошкільних установ, що передували дитячому саду, працювали не тільки німці, але й інші народи, зокрема російські люди. Теорії дитячого садка треба розробляти, вважав Каптерев, стосовно до національних потреб народів, в особливості окремих держав.

Дитячий сад Каптерев вважав першим ступенем в системі громадського виховання дітей. "Детский сад слід визнати необхідним виховним закладом у ряді інших... Дитячий сад укладає в собі елементи сім'ї та школи ".

П. Ф. Каптерев указував на важливу роль дитячого колективу у вихованні почуття товариства у дітей. Він рекомендував виховательці при підготовці до занять враховувати інтереси всього дитячого колективу та індивідуальні особливості дітей групи. Він правильно зазначав, що "життя в суспільстві товаришів - серйозна наука, надзвичайно багатий джерело збудження і розвитку дітей".

42.Педагогічна система Ушинського.

Створюючи свою пед-ну систему, Ушинський. виняткового значення надавав одному з найважливіших принципів організації освіти й виховання – принципу народності. (в «Журнале для воспитания» Ушинський. опублікував статтю «Про народність у суспільному житті») На думку Ушинського., народне вих.-ня – таке вих.-ня, яке проникає в побут, характер, поведінку й усе життя народу.

Інші фактори виховання – природа і життя. Він вважав людину частиною живої природи – «Людина як предмет виховання». «Природа є одним з наймогутніших агентів у вихованні людини. Бідолашна та дитина, якщо вона зросла, не зірвавши польової квітки, не прим'явши на привіллі трави». Велике значення надавав Ушинський. естетичному вихованню, зокрема співу, музиці. У. відводить велику роль праці, як засобу виховання особистості. У своїй роботі «Праця в її психічному і виховному значенні» він підкреслює, що людина формується і розвивається у трудовій діяльності. Під гармонійно розвинутою особистістю Ушинський. розумів людину, в якій поєднані розумова зрілість, моральна досконалість і фізична розвиненість.. Ушинський. опублікував статті «Про народність у суспільному вихованні». Принципи: 1.Для всіх соціальних слоїв, вероісповідань. Общепартійная, общеобов"язкова.2. Рідна мова. Українські діти в Українських школах (Ушинський)»Краса світу відкривається через красу слова.» (Ушинський) 3. Мова має бути головною синтетичною мовою в початковій школі. 4.В навчальний план обов'язково повинні входити предмети, в яких розповідається про життя та історичні досягнення свого народу, про умови їх проживання, про його відмінності та схожість з іншими народами (історія, етнографія, географія, культура, мистецтво) 5. Народна школа не має ізолювати дитину від других народів, а має формувати уявлення про спільний світ і народ як сім'ю народів.»Мова - засіб умиротворення, гармонізації, досягнення общечоловічності.» Ушинський.6.Нар. школа - школа співпраці дітей і школи, особистості і школи, дитини та вчителя.

Ушинський. – один з найвидатніших дидактиків, творець теорії навчання в загальноосвітній школі. Свої дидактичні погляди він виклав, головним чином, у працях «Керівництво до викладання рідного слова», «Педагогічна подорож до Швейцарії». Його величезна спадщина з дидактики не втратила своєї актуальності та значення й нині. Він був переконаним прихильником класно-урочної системи і розцінював урок як головну ланку навчально-виховного процесу. За Ушинським, існують такі типи уроків: комбінований урок, урок повідомлення нових знань, урок усних і письмових вправ, урок контролю і перевірки знань учнів. Він вимагав, щоб урок був пізнавальним, цікавим, захоплюючим, хоча є і нудні речі на уроці для дітей, тому потрібно вчити учнів наполегливо працювати, щоб здобути знання.

45. Становлення Української школи та педагогічної думки у 1917-1939р.р.

Освітньо-педагогічні перетворення на центральних українських землях розпочалися із захопленням влади більшовиками в грудні 1919 р. через руйнування узвичаєних шкіл розмаїтого характеру й насаджування уніфікованої радянської школи — єдиної трудової. У 1920 р. було ліквідовано університети й на їх місці організовано мережу інститутів,

Більшовицький уряд в Україні у шкільництві здебільшого копіював те, що робилось в Москві. У 1919 р. він видав ряд де­кретів: про утворення Народного комісаріату освіти УСРР, губернських і повітових відділів народної освіти; про відок­ремлення церкви від держави й школи від церкви; про переда­чу всіх навчальних закладів у відання Наркомосу та ін. На ос­нові цього Наркомос УСРР теж видав низку постанов та інструк­цій про керівництво школою й зміст навчання, про заборону викладання закону Божого й релігійного виховання.

у 1925 р. офіційно було проголошено обов'язкову й безплатну початкову освіту. Але до школи не приймали дітей "буржуїв" та "куркулів", тому й навчанням було охоплено за­ледве трохи більше половини учнів. Щодо успіхів в українізації, то вони були справді визначними. Провідну роль у ній відіграв Народний комісаріат освіти, зокрема його керівники ~ Олександр Шумський (1925— 1926 рр.), а згодом Микола Скрипник (1927—1932 рр.). Завдяки їм було досягнуто помітних зрушень в українській національній освіті та культурі. В кульмінаційному для українізації 1929 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл і ЗО % ВНЗ вели навчання виключно українською мовою, 97 % українських дітей навчалися рідною мовою. У школах йшло інтенсивне вивчення українознавства, проходили творчі пошуки ефективних шляхів навчання учнів. Українознавство охоплювало систему наукових знань і дослі­джень з історії етносу, природи, мови, нації, держави, культури, міжнародних відносин українців з їх власною долею і суверенністю, ментальністю й цілісністю (соборністю).

Протягом 1918—1930 рр. було видано тисячі україно­знавчих праць, що підготували фундамент майбутніх україно­знавчих енциклопедій, гарантували нові успіхи в розвитку україн­ського шкільництва, педагогіки, освіти й культури. Це неабияк налякало імперський режим.

З вересня 1929 р. розпочалися масові арешти й розстріли визначних діячів української науки, освіти й культури.

Сталін пішов у наступ на неп. З грудня 1927 р. розпочалася примусова колективізація сільського господарства. Всіх, хто чинив навіть найменший опір, ув'язнювали. Сотні тисяч українських заможних селян разом із сім'ями було запроторено до Сибіру. Безкінечні реквізиції хліба породили страшний голодомор в Україні 1932—1933 рр., жертвами якого стали до 8 млн українців* Цей тяжкий злочин вчинили більшовицькі можновладці, аби зламати волю українського народу. Перед очима цілого світу від організованого більшовиками штучного голоду українське селянство вимирало селами й районами. Натомість сюди наслали з Росії росіян. Традиційне українське село зі своїми виховними звичаями і традиціями, народною педагогікою перестало існувати.

Та й взагалі Після геноциду, застосованого проти українського селянства, почався наступ на українську національну культуру (1933— 1939 рр)- За трагічністю наслідків цей час увійшов в історію як "розстріляне відродження". Це був період згортання українізації та проведення русифікації усіх сфер українського життя, освіти й педагогіки. Застосовуваний більшовиками проти українців етноцид, геноцид і лінгвоцид супроводжувався фізичним нищенням української інтелектуальної еліти, національно свідомих учителів, що призвело до масового обезголовлювання українського народу. Йшов розгром українського національного шкільництва. Всі найкращі пласти української національної культури, науки, літератури й мистецтва, твори видатних вітчизняних та зарубіжних письменників опинилися під офіційною забороною й були вилучені з програм та. підручників шкіл і вищих навчальних закладів. Більшовицьке вето було накладено навіть на такий педагогічний шедевр, як народна казка, через навішування їй ярлика "пережитку феодалізму". Школа УРСР навіть не мала власних підручників, а користувалася виданими в РРФСР.

Постанови ЦК ВКП(б) "Про початкову й середню школу"(1931 р.) "Про навчальні програми і режим у початковій і середній школі" (1932 р.) та ін. означали наступ на українське шкільництво й педагогіку і впровадження тоталітарного режиму, закріпачення вчителів, повсюдне насадження сталінської псевдопедагогіки. А обов'язкове створення в школі, починаючи з 1930 р., піонерської, комсомольської і партійної організацій засвідчило тотальну ідеологізацію й партизацію життя учнів та вчителів, витравлення в них, під виглядом "інтернаціоналізму", національного духу.

47. Проблема підготовки вчителя у вітчизняній педагогічній теорії та практиці.

Початковий період розвитку радянської педагогіки при всіх його суперечностях і драматичних моментах характеризується злетом педагогічної думки, пошуком і впровадженням оригінальних ідей створення нової школи і нового вчителя. Цьому сприяла активна діяльність плеяди передових педагогів, добре освічених носіїв кращих традицій світової педагогіки, зусиллями яких було дано теоретико-методологічне обґрунтування нових підходів до організації виховання й освіти, у тому числі і вчителя, а також запропоновані різноманітні шляхи для їхньої реалізації.

Булонський (1884–1941) надавав величезну роль самоосвіті та самовдосконаленню вчителя, шукав шляхи пробудження в учителі цього прагнення. З цих позицій Блонський розробляв основи педагогічної освіти, що реалізовувалися в діяльності керованої ним Академії соціального виховання. Пропонувалася поетапність підготовки вчителя, що включала спочатку загальне виховання й освіту, потім педагогічне і тільки потім спеціальне вивчення предмета і методики його викладання. Підкреслювалося значення психологічних знань для вчителя, педагогічної практики, а також використання дослідницьких, дискусійних форм навчання студентів, виховання в них готовності до професійного самовдосконалення.

С. Т. Шацький (1878–1934) у своїх підходах до «нового педагогічного мистецтва» указував на роль творчості як перетворюючої функції педагогічної діяльності, котра, «як і діти, повинна бути живою, діяльною, рухливою, пошуковою». Педагогічну творчість він також пов’язував з обов’язком учителя бути «спостерігачем і дослідником тих явищ, які перед ним відбуваються». Уважаючи творчість невід’ємним елементом педагогічної праці, Шацький пояснював це тим, що «педагогічний інстинкт притаманний усім», хоча «він часто дрімає або спрямований неправильно». Тому велике значення в педагогічній майстерності надавалось професійній техніці вчителя. «Не відкладаючи питання про творчість,...ми повинні говорити про вміння цю роботу робити». Виділяючи в підготовці вчителів навчальну, дослідницьку і практичну сторони, Шацький представляв педагогічні навчальні заклади комплексними центрами, де переважали активні форми навчання студентів, набувалися вміння осмислювати практичний досвід, оцінювати в ньому головну ідею.

Блискучий український педагог-практик А. С. Макаренко, який заявив новаторський гуманістичний підхід до питань виховання, сформулював ряд положень по проблемі педагогічної праці, що по праву вважаються основоположними в теорії педагогічної майстерності. Називаючи вміння виховувати мистецтвом, А. С. Макаренко розглядав діяльність вихователя з позицій виробництва, людини праці, професії і виділяв майстерність вихователя, відокремлюючи в такий спосіб виховний процес від освітнього.

А. С. Макаренко займав достатньо чітку позицію щодо формування педагогічної майстерності. А. С. Макаренко відмічав, що, на жаль, у сучасних йому педагогічних вузах і не знають, що таке педагогічна майстерність, і був переконаний, що в майбутньому в педагогічних навчальних закладах будуть викладатися основи педагогічної техніки, майстерності у спеціальному курсі. А. С. Макаренко пропонував переглянути програми підготовки вчителів як до викладання, так і до виховної роботи та наголошував на необхідності широкої освіти вчителя незалежно від профілю, відповідно до «духу часу», а також підкреслював важливість отримання майбутніми вчителями не тільки спеціальної освіти, а й спеціального виховання — бути організованими, підтягнутими, увічливими, культурними.

У роботах В. О. Сухомлинського розкривається ідеальна модель гарного вчителя високого рівня педагогічної культури, якому властиві гуманізм, духовність, громадянськість, загальна культура, інтелект, якості дослідника, творчий підхід до справи, здатність до самовдосконалення, і подається всебічна характеристика складових педагогічної культури, показується їхнє переплетіння і взаємозв’язок. За думкою сучасних дослідників, проблеми педагогічної майстерності у творчості В. О. Сухомлинського розглядаються як єдність особистісних якостей педагога, його освіченості і володіння педагогічною технікою, а структура збагачується такими компонентами, як педагогічний оптимізм, характер духовного спілкування, широта емоційного діапазону вчителя, інші. Головний критерій оцінки культури праці вчителя великий педагог бачить в умінні пробудити в дітях інтелектуальні почуття, радість пізнання і визначає ряд умов для їх розвитку.

У книзі «Сто порад вчителя» Сухомлинський подає поради щодо зміцнення вчителів поняття «покликання учителя» (як його формувати, які якості необхідно мати вчителю-вихователю, як навчитись виховувати себе, власну самодисципліну та боротись з лінощами). Для того, щоб виявляти творчість вчитель має глибоко володіти фактичним матеріалом, який він доносить до дитячої душі (він має знати на 2-3 порядки більше, ніж це передбачено навчальною програмою). У вчителя необхідно мають бути знання психології дитячої особистості. У «Розмові з молодим директором школи» Сух. стверджував, що керівник повинен постійно вдосконалюватись, щоб бути ерудованим, володіти мистецтвом викладання та навчання.

48.Проблеми формування особистості у педагогічній спадщині Й.Г.Песталоцці, Й.Ф.Гербарт, А.Дістервега.

Дистервег полагал, что разумно организованное воспитание должно строиться с учетом трех принципов:

природосообразности (учет возрастных и индивидуальных особенностей физического и психологического развития ребенка),

кулътуросообразности (учет условий, в которых ребенок живет, национальной культуры),

самодеятельности (стремление развивать детскую творческую активность). Дистервег сформулировал целостную систему дидактических правил, изложенных в его знаменитом "Руководстве к образованию немецких учителей". В этой работе содержится много важных советов и рекомендаций для учителей относительно самообразования, совершенствования своей деятельности, систематического изучения педагогики и методики. Таким образом, общечеловеческое воспитание ориентировало народную школу на развитие у детей таких качеств личности, которые дали бы возможность каждому найти свое место для проявления активности в последующей жизни. Дистервег настаивал на расширении естественнонаучного образования. Идеи Дистервега пронизаны духом человечности. Все обучение происходит ради образования субъекта, развития ученика. Он приветствовал в обучении: ясность, четкость, последовательность, самостоятельность учащихся, заинтересованность учителя и ученика и др.

По Гербарту, воспитание должно создавать гармонию между волеизъявлением и выработкой многосторонних интересов. Задачи воспитания: управление, которое поддерживает порядок и уничтожает природную, первобытную необузданность, через это питомец входит в сферу разумной человеческой свободы. Меры: занять воспитанника настолько, чтобы не оставалось свободного времени, надзор, приказания, запрещения, авторитет. Обучение должно не просто давать некий объем знаний, но в основном способствовать усовершенствованию всего субъекта. Нравственное воспитание (дисциплина) всякое непосредственное влияние на характер воспитанника с целью облагораживания его нрава и привести его к нравственности. Нравственно развивать характер - значит предоставлять право самому питомцу принимать доброе и отвергать злое, таким образом, через деятельность возвышаться до самосознающей личности.

Песталоцци выдвинул ряд принципов воспитания и обучения: основные начала воспитания должны не сочинять, но отыскивать; они лежат в природе человека; в природе человека лежит живое стремление к развитию - свойство органической природы. Воспитание должно устранять со своего пути препятствия, действуя отрицательно, чем положительно; положительное действие – возбуждение; развитие человека начинается с чувственных ощущений, впечатлений; средство к самостоятельности и самоопределению – самостоятельность. Практическая ловкость человека зависит от количества духовных и физических сил, следовательно, главное дело воспитания: нормальное развитие сил. Религиозное воспитание должно находиться в руках матери. Главнейшие предметы формального образования или развития сил: форма, число, язык. И.Г. Песталоцци видит природу человека двойственно. В ней сосуществуют: животные потребности и человеческие потребности. Он отмечал, что для удовлетворения человеческих потребностей следует сначала удовлетворять животные потребности. От всего обучения Песталоцци требует основательности. Воспитание Песталоцци рассматривал как многообразный социальный процесс и утверждал, что обстоятельства формируют человека, но и человек формирует обстоятельства. Путем реализации своей педагогической теории Песталоцци разработал метод элементарного образования. Суть метода заключается в том, чтобы пробудить задатки способностей, которые заложены в каждом ребенке. Идея элементарного образования - развитие в ребенке основ веры и любви через средства хорошей семьи. Цель воспитания: воспитание разносторонне развитого человека: физически, умственно, нравственно, эстетически развитого, готового к труду.По мнению Песталоцци, воспитание должно идти в семье и школе на протяжении всей жизни.

Дата добавления: 2015-04-24