Право на українських землях в XIVст. – поч.. XVIIст. 1 страница

Право на выбор гражданства (ч.1.ст.6.)

· ФЗ “О гражданстве”.

1. Джерела права.

2. Головні риси права.

3. Литовські статути 1529р., 1566р., 1588р.

4. Джерела права та головні риси права козацького.

5. Суд і судочинство.

1. Джерела права.

Правова система Литовсько-Руської держави була своєрідним від­дзеркаленням політичного становища українських князівств. Вона ор­ганічно поєднувала право Київської Русі та Галицько-Волинської дер­жави з литовським і частково польським законодавством. Через це в Україні утворилась досить строката система правових джерел.

Значний вплив на розвиток права Великого князівства Литовсько­го справила видатна законодавча пам'ятка Київської Русі — "Руська Правда". Литовські князі, проголосивши принцип "старовини не ру­хати, новини не заводити", не лише підтвердили законність дії старо­руського права, а й надали йому державної санкції. Правова система держави сформувалася на основі синтезу давньоруського права, місце­вих звичаїв та нормативних актів епохи раннього феодалізму. При цьому роль звичаєвого права була досить значною, тривалий час (до кінця XV ст.) воно діяло поряд з нормами писаного права.

Привілейні грамоти як джерело права дістають найбільше по­ширення наприкінці XIV ст. — у першій половині XVI ст. Вони були дуже різноманітними за змістом, а через брак писаних законів нерід­ко становили єдине джерело законодавства. Зрозуміло, привілеї не нормували загальних прав, а стосувалися лише окремих суспільних верств, осіб чи станів. Вони поділялися на пожалувані, пільгові, охо­ронні. Пожалувані привілеї діяли при виділенні землеволодінь, надан­ні шляхетського титулу, посади; пільгові стосувалися звільнення від податків, підсудності, сплати мита тощо; охоронні застосовувались у випадку порушення особистих чи майнових прав. Були ще земські привілеї, в яких ішлося про взаємовідносини шляхти з іншими вер­ствами населення чи державними урядовцями. Обласні привілеї ви­значали організацію місцевого управління, правове становище певно­го регіону в складі держави. Поширеними були грамоти або привілеї про надання містам магдебурзького права.

Ще одне джерело права — земські устави — законодавчі акти для земель-намісництв, воєводств, князівств. Вони стосувалися не ок­ремих осіб чи станів, а всієї землі та всіх жителів. їхнє головне при­значення полягало у регулюванні відносин між громадянами, держав­ними і міськими органами влади. Як правило, земські устави видавалися у випадку ліквідації удільних князівств та створення намісництв, з метою заспокоєння населення.

Важливе місце серед джерел права посідали збірники законів, які певною мірою уніфікували чинне законодавство. Це сприяло кращому застосуванню його норм у судовій практиці. Такими збірниками були Судебник великого князя Казимира (1468 р.) та Литовські ста­тути (у трьох редакціях).

Судебник великого князя Казимира був укладений урядовцями-правниками великокнязівської канцелярії і затверджений на провін­ційному сеймі у Вільно. Його джерелами була "Руська правда", привілейні грамоти, звичаєве право, новий законодавчий матеріал. Судебник складався з 25 статей, які за своїм змістом стосувались ма­єткових прав, порушення межі володінь, наїздів на чужі маєтності, крадіжок майна тощо. Так, у статті 7 зазначалося, що злодій мусить заплатити штраф, якщо його впіймано з речовим доказом факту кра­діжки, якщо ж платити буде нічим, то грошовий штраф стягувався з дорослих дітей і дружини за умови, що вони знали про крадіжку. Са­мого злодія в такому разі карали на смерть.

У Судебнику чітко простежується поєднання давньоруського пра­ва і нових законодавчих джерел литовської доби. Скажімо, ряд статей взято з "Руської Правди", однак характер передбачених покарань значно суворіший, зустрічається покарання на смерть, якого не було у "Руській Правді". Зокрема, стаття 13 встановлювала смертну кару (повішання) за крадіжку корови або у випадку, коли сума вкрадено­го майна складала півкопи грошей. У цілому Судебник охоплював не­значну частку правовідносин у галузі карного права.

Значно ґрунтовнішою і ширшою кодифікацією стали Литовські статути: Перший ("Старий") 1529 p., Другий ("Волинський") 1566 р. та Третій ("Новий") 1588 р. Вони були досить подібними один до одного, тому часом їх називають трьома редакціями Лито­вського статуту. Ці кодекси виникли як правові акти багатонаціональ­ної держави, тому в них широко використано звичаєве право всіх на­родів, які проживали на її території, зокрема, норми давньоруського, римського, німецького, польського права, законодавства Великого князівства Литовського. Одним із вагомих джерел цих актів була "Ру­ська Правда", їх норми відтворювали звичні "давні права" і розгляда­лися українцями як власне споконвічне право. Саме цим можна пояснити той факт, що Литовські статути залишались найавторитет­нішим джерелом діючого права в Україні в добу Української Геть­манської держави XVII—XVIII ст. Вони стали джерелом усіх кодифі­каційних проектів XVIII — початку XIX ст. і продовжували діяти в лівобережних і правобережних губерніях України аж до 1840—1842 pp., коли на останні було поширене російське законодавство. З урахуван­ням того, що Литовсько-Руська держава як суверенне князівство при­пинила існування після укладення Люблінської унії 1569 р. та утво­рення Речі Посполитої, мова піде про Перший та Другий Литовські статути, видані за часів Великого князівства Литовського. Як джерело права Статути цінні ще й тим, що вони демонструють успадкування Литовсько-Руською державою староруських правових норм, засвідчу­ють, що саме вона, на противагу Московії, стала спадкоємницею пра­вових відносин Київської Русі.

Джерелами права були також міждержавні договори, зокрема, між Великим князівством Литовським та Тевтонським і Лівонським орденами, з Новгородом, Псковом, Московським князівством, з Польським королівством.

Правова система на українських землях після Люблінської унії 1569 р. формувалась на основі звичаєво­го руського права та законодавчих документів польсько-литовського законодавства (статутів, судебників, сеймових постанов, привілеїв тощо).

Королівські та великокнязівські грамоти, «Устава на волоки», Литовські статути визнавалися польськими судами основними джерелами чинного права. Звичаї, як джерело права, відійшли на останнє місце. Однак спочатку роль польського права у регуляції суспільного життя на українських територіях не була значною. У Польщі на той час ще не була вирішена проблема кодифікації права, хоча й діяли окремі збірники законів і статути. Зважаючи на це, більшість дослідників стверджують про рецепцію Річчю Посполитою більш розвиненої правової системи, що склалася у Великому князівстві Литовському на основі київського права.

Польська влада сприяла значному поширенню на українські землі магдебурзького права, відповідно до якого окремі міста дістали право самоврядування. В українському судочинстві за­стосовувались положення з німецьких збірників у польському перекладі, зокрема: «Статей магдебурзького права» Б. Троїцько­го, «Зерцала саксонів» II. Щербича, «Права цивільного хелмін- ського» П. Кушевича. Однак місцева інтерпретація магдебур­зького права не дозволяла містам стати цілком самостійними і незалежними. Можна погодитися з думкою С. Юшкова, який вважав, що магдебурзьке право в українських містах застосову­валося лише як зразок юридичного регулювання.

Магдебурзьке право посилило диференціацію міського насе­лення: верхівка (шляхта, купецтво, власники майстерень) набу­ла панівного становища, а нижчі верстви городян усувалися від участі в управлінні містом.

Джерелами церковного (канонічного) права православної церкви були кормчі книги «Номоканон», і церковні устави Володимира і Ярослава. Основною кодифікацією католицького права був «Звід канонічного права» 1532 р.

2. Головні риси права.

Цивільне право. У литовсько-руському праві оформились і були грунтовно врегу­льовані інститути власності, договірне та зобов'язальне право, корис­тування чужими речами, заставне право тощо. Одна з головних засад права полягала в закріпленні феодальної власності на землю, первин­ною формою якої було "феодальне держання": князь роздавав землю своїм васалам за умови несення ними служби, а основним обов'язком васала була його явка за першою вимогою господаря "конно, збройне і оружно". Феодали, які відмовлялися йти в похід, каралися конфіс­кацією маєтків.

Феодальна земельна власність формувалася на основі розпаду об­щинної власності, захоплення общинних земель або освоєння пусток. Одним із видів такої власності були так звані данини або держання — земельні пожалування князя своїм васалам з умовою служби, що на­давалися тимчасово або довічно. Згодом феодали домоглися від князя грамот на передання земель у вотчину, тобто у спадкове володіння. Були ще успадковані чи куплені землі, власник яких мав право розпо­ряджатися ними на свій розсуд. З метою запобігання розпаду та роз­дрібненості феодальних володінь статути обмежували свободу розпо­рядження власністю, зокрема щодо заповідання та дарування землі.

Застосовуючи рецепцію римського права, статути врегульовували сервітутне право — право користування чужим майном, зокрема, чужим лісом (брати дрова на паливо, збирати гриби та ягоди, полю­вати), право використовувати сіножаті, пасовиська, водопої тощо. Водночас власнику чи утримувачу землі можна було заборонити змі­нювати русло річки, будувати греблі, мости, млини, якщо це могло якось зашкодити сусідам.

У галузі зобов'язального права помітно вирізнявся такий його елемент, як договори. Незважаючи на те, що всі вони укладались у письмовій формі, іноді ще вимагались реєстрація їх у суді або укла­дення в присутності свідків. Найпоширенішими були договори по­зички, купівлі-продажу, найму. Подальшого розвитку набуло застав­не право, добре відоме ще з часів Давньоруської держави. Так само, як і в "Руській Правді" та інших джерелах княжої доби, застава іс­нувала для забезпечення виконання договору. Заставлене нерухоме майно переходило у володіння кредитора. Водночас закон стояв на сторожі майна власника, застерігаючи, що навіть у випадку несплати боргу лихвар чи інший кредитор не мав права продати закладене майно. Він повинен надати час і можливість боржникові викупити свою власність і повернути борг.

Шлюбно-сімейне та спадкове право. Ця галузь права була найбільш консервативною. У дохристиянські часи основною формою шлюбу було викрадення нареченої. Вона збе­рігалася тривалий час, хоч різні закони передбачали за це покарання. Законним вважався шлюб, оформлений через вінчання в церкві. Спо­чатку вимагалося, щоб на шлюб був дозвіл князя або когось з місце­вих правителів. Зрозуміло, що це обмежувало інтереси шляхти, панів, ображало їхню гідність. Тому в 1447 р. це правило було скасовано.

31 артикул (III розділ) Другого Литовського статуту забороняв на­сильно віддавати заміж панянок, княгинь, дівчат і вдів, обов'язково враховувати волю і бажання тих, хто брав шлюб.

Встановлювався принцип спільності майна подружжя. Відповідні артикули статутів регулювали правове становище посагу дружини. У свою чергу, чоловік повинен був записати на користь дружини час­тину свого майна, так зване "віно", яке після смерті чоловіка перехо­дило у власність дружини. Якщо шляхтич одружувався з простою жінкою, то після одруження вона та її діти також ставали шляхтича­ми. Якщо жінка вдруге виходила заміж за простолюдина, вона втра­чала шляхетство.

Звичайно, правовий статус дружини був нижчий від чоловіка, од­нак норми права в багатьох випадках захищали інтереси жінки та ді­тей. У литовсько-руське законодавство перейшли давньоруські норми, що передбачали відповідальність жінки за борги чоловіка. Більше то­го, чоловікам надавалось право віддавати своїх дружин або дітей кре­диторам для відробітку боргу. Батьки мали право карати своїх дітей за непослух.

Успадкування майна відбувалося за законом і за заповітом, при­чому, на відміну від "Руської Правди", дочки успадковували майно нарівні з синами. Вдова отримувала довічне утримання, що після неї переходило дітям. Як зазначено в 32 артикулі (III розділ), батько міг заповісти свій маєток і майно дітям лише з доброї волі, а не за при­мусом.

Кримінальне право. Кримінальне право дістало достатнє поширення в усіх редакціях статутів та в інших джерелах. Воно мало становий характер: життя, честь, гідність, майно привілейованих станів захищалися посиленими заходами кримінальної репресії. І навпаки, деякі злочини, вчинені феодалами, карались м'якше або зовсім не карались. Так, у випадку завдання рани шляхтичем шляхтичу винного карали позбавленням руки, а за поранення простої людини передбачався лише грошовий штраф.

Литовсько-руське кримінальне право під злочином розуміло "кривду" або "шкоду". Пізніше до цього виду небезпечних діянь ста­ли відносити порушення певних суспільних устоїв: "виступ", "гвалт", "злочинство". Привілей 1457 р. встановив принцип особистої відпо­відальності, яка наставала спочатку з 7-річного віку, а за Другим ста тутом — з 14 років. Щоправда, покарання для дітей не були дуже жорстокими.

Серед злочинів розрізнялись умисел, необережність і рецидив. Найтяжчими були злочини проти держави і релігії, особливо "образа маєстату" (посягання на главу держави), бунт, зрада, віровідступ­ництво, вихід з християнства, чаклунство, язичництво, за які передба­чалася, як правило, смертна кара. Додатковими покараннями були конфіскація майна та позбавлення честі. Артикул 6 першого розділу Статуту 1566 р. передбачав смертну кару і позбавлення честі та май­на для злочинця, який вчинив державну зраду, перейшовши на бік ворога. Однак діти та дружина злочинця переслідувань не зазнавали.

Значна увага приділялась у статутах злочинам проти особи та май­на. Крадіжка майна каралась надзвичайно суворо — аж до застосу­вання смертної кари. Зокрема, такі вироки виносилися у випадку ре­цидивної крадіжки коня, челяді, підпалу. За таємне навмисне вбивство шляхтичем особи, рівної до нього, закон передбачав четвер­тування чи посаження на палю та позбавлення честі. Крім цього, ро­дині вбитого сплачувалась головщина у подвійному розмірі. За нав­мисне покалічення шляхтича винного чекала смертна кара і нав'язка з його майна.

Як і кожне феодальне право, закони Литовсько-Руської держави передбачали відповідальність за вчинений злочин відповідно до соці­ального стану обох сторін. Так, при звинуваченні кількох панів у вбивстві шляхтича смертній карі піддавався лише один із них — той, на кого присягнуть інші. Співучасники повинні були виплатити головщину у розмірі 100 коп. грошей і відбути тюремне ув'язнення тер­міном півтора року. Коли ж такий злочин вчинили особи "простого звання", всі вони карались на смерть. Щоправда, до страти за голову шляхтича могли засудити не більше трьох чоловік. Тільки за навмис­ний напад на панський маєток і вбивство шляхтича всі винні підда­вались смертній карі.

До тяжких злочинів, передбачених статутами, належало вбивство дітьми своїх батьків, навмисне позбавлення батьками життя своєї ди­тини, вбивство пана слугою, зґвалтування. Так, батьковбивця позбав­лявся честі, його майно передавалось родичам, а сам він піддавався га­небній кваліфікованій смертній карі з додатковими болісними покараннями: його водили по ринковій площі, кліщами рвали тіло, а потім садили у шкіряний мішок разом із собакою, півнем, вужем та котом і топили. До такого самого покарання засуджувались співучас­ники. Навмисне вбивство дитини каралось тюремним ув'язненням на один рік і шість тижнів, а після цього вбивця повинен був 4 рази на рік при церкві чи костьолі приносити покаяння і сповідатися в гріху перед прихожанами. За навмисне вбивство чи навіть поранення свого пана слуга карався четвертуванням. Смертна кара застосовувалась і за зґвалтування, але лише в тому випадку, коли потерпіла звала на допо­могу і два-три свідки могли достеменно вказати на факт насилля. У випадку, коли жінка виявила бажання одружитися з насильником, покарання не застосовувалось.

Публічне виконання страти та тілесних покарань мало на меті за­лякати та застерегти населення від злочинних дій.

Дрібні злочини проти особи та її майна здебільшого карались гро­шовим штрафом на користь казни і компенсацією потерпілій сторо­ні. Пережитком минулого залишався принцип таліону (в тому числі за наклеп, коли наклепникові завдавали такої самої шкоди, якої міг зазнати звинувачений), а також символічного таліону. Слузі, який ри­зикнув оголити зброю перед паном, відрубували руку.

У другій половині XVI ст. поширилося покарання тюремним ув'язненням. З цією метою передбачалась наявність вежі при замко­вих судах, регламентувався порядок утримування в ній злочинців. Термін такого ув'язнення був від трьох тижнів до декількох років. Тюремне ув'язнення застосовувалося за незначні злочини.

Особливим каральним заходом, що застосовувався лише до пред­ставників привілейованих верств, було "виволання" — публічне ого­лошення вироку, яке, власне, означало громадянську смерть засудже­ного. Згодом виволання замінили "опалою", що передбачала не лише втрату громадянських прав, а й примусове вигнання за межі держави.

Характерною рисою системи покарань була їх невизначеність. Тим самим створювалися умови для зловживань з боку суддів, вико­ристання покарання з метою залякування, у класових чи станових ін­тересах.

Після Люблінської унії 1569р. у Річ Посполитій сформовані такі риси права:

Цивільно-правове регулювання. Серед основних інститутів права того часу було право власності. Існував поділ речей на ру­хоме й нерухоме майно. До останнього за польсько-литовським правом належали маєтки, будівлі, землі, ліси, тобто усе, що було пов'язано із землею. Головна увага приділялася правовому регу­люванню феодального землеволодіння (королівського, велико­князівського, магнатського, шляхетського, церковного). Власни­ками землі могли бути лише «вільні люди шляхетського, вій­ськового і громадянського стану».

Третій Литовський Статут заборонив селянам віджучувати землі, на яких вони сиділи, без згоди своїх панів.

Правовий режим маєтків залежав від способу їх придбання. Розрізнялися: а) одержані у спадщину родові володіння («отчини», «дідини»); б) одержані в користування за службу на визначе­ний час (наприклад, «до живота», «до волі панської»); в) «купле­ні». Якщо власник купленого маєтку розпоряджався ним вільно, то щодо землеволодінь, отриманих іншими шляхами, існували певні обмеження. Так, за Литовськими статутами 1529 і 1566 pp. власники родового і вислуженого майна могли продавати, міняти, дарувати лише третину такого майна. Зрозуміло, що ці обмежен­ня суперечили як статусу шляхти, так і потребам господарського розвитку. Литовським статутом 1588 р. вони були остаточно ска­совані.

Право володіння ґрунтувалося на пожалуванні господаря, яке підтверджувалося відповідною грамотою. У разі відсутності гра­моти застосовувався принцип давності часу. За Статутом 1529 р. після 10-тн років володіння землею гарантувалася недоторкан­ність таких володінь і будь-які позови визнавалися недійсними. За загальним правилом, шляхетська земельна власність усіх ви­дів була недоторканною. Винятком було майно державних зло­чинців, яке конфісковувалося.

Обов'язком кожного землевласника, за Литовськими статута­ми 1529, 1588 pp., було особисте несення військової служби. Крім того, він був зобов'язаний поставити на війну певну кіль­кість озброєних людей, залежно від розміру володіння. Шлях­тич, який не виконував військову повинність, втрачав право на володіння землею. Передбачалась можливість неприбуття па службу лише через хворобу.

У самостійний правовий інститут виділилось і спадкове пра­во. Успадкування розрізнялося за законом, за заповітом і на ос­нові звичаю. За законом діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Однак у Польщі нерухоме майно переходило до синів і лише у разі їх відсутності маєтки успадковували дочки. Пізніше, за Литовськими статутами, до спадкоємців за законом почали належати діти, внуки, правнуки, а за їх відсутності - бічні кров­ні родичі (брати, сестри тощо). Але, що стосується батьківсько­го, в тому числі купленого майна, дочкам належало «тільки при­дане з четвертої частини». Материнське ж майно, як рухоме, так і нерухоме, рівно розподілялося між дітьми.

У деяких випадках спадкоємці могли бути позбавлені спад­щини. Так, втрачали свою частку батьківського майна дочка, яка виходила заміж без згоди батьків або за іноземця, вдова-шляхтянка, яка без згоди родичів виходила заміж за простолюдина.

За заповітом успадковувалось рухоме майно і куплена неру­хомість, яка не входила в родову власність. Права заповідати майно не мали неповнолітні, ченці, сини, які не були відокремле­ні від батьків, залежні люди. За відсутності нащадків родове (батьківське) майно переходило до близьких родичів по чолові­чій лінії, а материнське - успадковували родичі, які були ближ­че до материнської маєтності. У разі відсутності спадкоємців за законом і за заповітом майно визнавалося вимороченим і пере­ходило у власність держави.

Чимало конкретних питань успадкування Литовський статут 1588 р. відносив також до сфери регуляції норм Руської правди і звичаєвого права.

В умовах феодального суспільства зобов'язальне право не на­було значного розвитку. У натуральному господарстві були по­ширені насамперед договір міни і договір дарування. Чітко було врегульовано і договір оренди, який часто застосовувався на практиці. З розвитком грошових відносин набуває розповсюд­ження договір купівлі-продажу спочатку рухомого, а потім і не­рухомого майна. У деяких випадках (наприклад, при позиці на суму понад «десяти коп.. грошей») закон вимагав письмової фор­ми договору. Як спосіб забезпечення виконання зобов'язань мог­ла застосовуватися застава (землі, маєтку тощо).

Законом встановлювалися строки позовної давності в п'ять або десять років. При укладанні угод застосовувалися іі норми звичаєвого права (вимагалась присутність свідків, які «перебива­ли» потискання сторонами рук; виставлявся могорич, договір скріпляли присягою).

Право чітко регламентувало процедуру продажу, дарування або застави маєтків. Такі угоди складалися в присутності трьох-чотирьох свідків шляхетського походження і скріплялися підписами та особистими печатками. Про передачу маєтку ро­бився запис у книзі замкового суду, а під час сесії земського су­ду запис переносився «до книг земських».

Шлюбно-сімейні відносини врегульовувалися нормами звичає­вого нрава та окремими законодавчими актами, в основі яких бу­ли принципи християнського православного права. Шлюбу пе­редував зговір батьків нареченого і нареченої. Передбачалася згода сторін, тобто тих, хто вступав у шлюб. Питання розриву шлюбу вирішувалося церковними судами, а спори про майнові відносини розглядалися світськими судами. Детально були вре­гульовані майнові відносини: у випадках винуватості жінки вона позбавлялася приданого й віна, у разі винуватості чоловіка - він позбавлявся віна; коли ж шлюб визнавався недійсним, придане залишалося жінці, а віно поверталося чоловікові. Пережитком патріархальних відносин було право батьків під час злиднів, го­лоду чи іншого нещастя віддавати дітей у найми або в заклад. Батьки не відповідали перед судом на скарги своїх дітей.

Чіткого розмежування між нормами цивільного і криміналь­ного права не існувало. Кримінальне право, що застосовува­лося на українських землях, мало становий характер. Це вияв­лялося, з одного боку, у тому, що особисті і майнові права пред­ставників панівних станів захищались посиленими санкціями. Наприклад, Литовський статут за образу шляхтича передбачав ув'язнення, а за образу нешляхтича - штраф. З іншого боку - відповідальність магнатів і шляхти за деякі злочини, порівняно з простими людьми, була значно меншою. В законодавстві і су­довій практиці розрізнялися такі кримінально-правові інститу­ти, як умисел, необережність, замах на злочин, закінчений склад злочину, співучасть, необхідна оборона, крайня необхідність. До суб'єктів злочину почали відносити не лише вільних, а й фе­одально залежних осіб. Підвищився вік кримінальної відпові­дальності: за Другим Литовським статутом він становив 14, а за третім - 16 років.

Злочини поділялися залежно під їх об'єкта. Найтяжчими вважалися злочини проти релігії (віровідступництво, богохуль­ство, хула Богоматері і святих, чаклунство). Далі йшли злочини проти королівської і панської влади (зрада, бунт, замах на життя і здоров'я короля чи пана, образа суду тощо). Злочинами проти особи вважалися вбивства, тілесні ушкодження, фізичні й сло­весні образи та ін. Вбивства, наприклад, каралися смертю. За вбивство шляхтича додатково встановлювалася плата родичам потерпілого. До злочинів проти власності належали крадіжка, грабунок, знищення чи пошкодження чужого майна і т. ін. Наїз­ди, розбій, грабіжництво, підпали каралися, здебільшого, стра­тою. Виокремлювалися й злочини проти сім'ї та моральності (примушування до одруження, шлюб із близькими родичами, двоєженство, зґвалтування тощо).

Існувала розгалужена система покарань. Покарання передба­чало відшкодування збитків та страхання за принципом «на страх іншим». За чинними нормами права, відповідно до виду злочину, визначався вид покарання, але була відсутня визначе­ність чіткої міри покарання.

Найвищим видом покарання була смертна кара, яка прису­джувалась за релігійні й державні злочини, вбивство, грабіж­ництво, крадіжку, військові злочини, злочини проти сім'ї та мо­ралі. Розрізнялась проста (новішання, відрубання голови) і кваліфікована смертна кара (спалення, четвертування, посад- ження на палю, закопування живим у землю). До селян та ін­ших простих людей застосовувалися калічницькі (відрубання рук, ніг, відрізання вух, виколювання очей) та тілесні кари (биття киями, батогами, різками). За незначні злочини практи­кувалося наземне або підземне ув'язнення на декілька тижнів, місяців у башті, фортеці чи в'язниці. Крім того, засуджених ви­користовували як робочу силу. Існувала досить складна систе­ма майнових покарань, яка включала «головщину» (грошову виплату родичам вбитого), конфіскацію майна, відшкодування збитків тощо.

До панів і шляхти, якщо вони не хотіли підкорятися судовому рішенню, застосовувалося виволання (позбавлення прав і честі). Така людина втрачала шляхетство, право на майно, змушена бу­ла переховуватись за кордоном, бо в разі затримання її належало вбити. Пізніше, у XVI ст., виволання було замінено на опалу (позбавлення громадянських прав).

3. Литовські статути 1529р., 1566р., 1588р.

Ініціатива видання Першого Литовського статуту належала шляхті, представники якої на сеймі 1514 р. подали великому князеві прохання "дарувати" писані закони, які визначали б шляхетські пра­ва і привілеї. Про свій намір підготувати відповідний акт Сигізмунд І оголосив спеціальним декретом на сеймі 1522 р. Проект статуту був розроблений князівськими урядовцями і обговорений на кількох сей­мах. Восени 1529 р. статут був ухвалений. Документ, що мав руко­писний вигляд, для практичного вжитку переписувався, через що у списках, які дійшли до нашого часу, є істотні розбіжності.

Перший Литовський статут мав 13 розділів, кожен з яких був по­ділений на декілька артикулів (усього їх було 264). Перший розділ містив положення про верховну владу та її відносини з населенням; другий — про "земську оборону", тобто про організацію військової служби; третій — про шляхетські вольності; четвертий — про суддів та про суди; всі інші регулювали окремі інститути цивільного і кри­мінального права, а також порядок судочинства. Остаточна редакція статуту була результатом певної боротьби між панами-магнатами та дрібною шляхтою. Документ визначив усю шляхту як єдиний стан і зафіксував ту суму прав і привілеїв, які здобула собі шляхетська вер­ства. Критерієм приналежності до шляхетського стану було визнано принцип давності: шляхтичем визнавали того, хто здавна, від кількох поколінь користувався боярськими правами. В окремих випадках на доказ шляхетського походження треба було виставити певне число свідків-шляхтичів, які мусили присягнути, що дана особа "єсть зроду шляхтич". Заново шляхетство надавалося лише правителем держави.

Статут уперше гарантував шляхті, що її не каратимуть "безправ­но", тобто без публічного судового процесу; таким чином, магнат-сюзерен втратив право вчинити будь-яке свавілля щодо свого шляхтича-васала. Шляхті забезпечувалося володіння землею, яку не можна було відібрати без вини. їй надавалося право апеляції на суд воєводи або старости безпосередньо до великого князя, гарантувалася свобода ви­їзду за кордон. Управителі областей повинні були призначити до складу суду двох місцевих шляхтичів. Передбачені статутом покаран­ня теж виразно підкреслювали привілейований статус цієї категорії феодалів. За вбивство шляхтича рівний йому сплачував 100 коп. грошей "головщики' родині вбитого і стільки ж "вини" великому кня­зю, тоді як "простий хлоп" піддавався смертній карі.

Отже, Перший Литовський статут захищав насамперед інтереси великих магнатів, їхнє привілейоване становище в державі. Тому, по­чинаючи з 1544 p., шляхта на кожному сеймі наполегливо вимагала "поправи" статуту. Понад 20 років великий князь та пани-магнати з різних причин відхиляли ці домагання, однак під час Лівонської війни їм довелося піти на створення спеціальної комісії для перегляду ста­туту. У 1556 р. сейм затвердив його нову редакцію, яка дістала назву другого Литовського статуту. Цей документ законодавчо офор­мив "шляхтизацію" суспільно-політичного устрою Великого князів­ства Литовського в останні роки його існування як окремої держави. Він, як і попередній статут, не друкувався, а розповсюджувався в ру­кописних списках. Система структурної побудови статуту збереглася, але було значно розширено розділ про шляхетські права і про кримі­нальні злочини. Документ мав 12 розділів та 366 артикулів. Ним за­кріплювалося представництво шляхти на сеймах, поділ влади між ве­ликим князем і сеймом, задовольнялись інші вимоги шляхти. Зокрема, феодалам надавалось право вільно розпоряджатися своїми землями та підданими селянами. Слово "боярин" остаточно зникає, а натомість вживається термін "шляхтич". У статуті чітко простежу­ється лінія на значне обмеження прав селянства, аж до повного за­кріпачення, яке було юридично оформлене Третім Литовським статутом 1588 р.

Дата добавления: 2015-05-10