Економічні гарантії

ЗАГАЛЬНІ ГАРАНТІЇ ПРАВА НА СОЦІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Економічні, ідеологічні, політичні, соціальні та організаційні фактори виступають гарантіями правових гарантій права на соціальне забезпечення. Відсутність їх робить неможливим реалізацію права на соціальне забезпечення, а негаразди в економіці, політиці, в організації системи соціального забезпечення суттєво утруднюють здійснення цього права. На ці фактори право впливає опосереднено шляхом спрямування їх у бажаному для держави напрямку. Цим передумовам юристи приділяють мало уваги, вважаючи їх предметом дослідження економістів, політологів, соціологів, фахівців державного управління. У правовій літературі вказані фактори як гарантії розглядаються мимохідь і надзвичайно поверхнево. Спробуємо більш детально зупинитись на передумовах як базових гарантіях здійснення особою права на соціальне забезпечення.

Економічні гарантії – це економічні умови та засоби, які забезпечують особі здійснення права на соціальне забезпечення. Вони є визначальними у системі загальних гарантій, оскільки створюють такі матеріальні умови, які забезпечують найбільш повне задоволення постійно зростаючих матеріальних і духовних потреб особи. Економічні гарантії складають ті фактори й умови, які сприятливо впливають на економічний розвиток країни, дають можливість створити матеріальну базу (соціальні фонди) для здійснення соціальних виплат, наданих соціальних послуг, а саме: 1) стала економіка, що розвивається по висхідній; 2) стійка грошова система та відсутність інфляції; 3) наявність відповідних виробничих потужностей; 4) свобода економічної діяльності і господарська самостійність; 5) визнання і захист різних форм власності; 6) соціальна спрямованість економіки; 7) постійне зростання продуктивності праці; 8) продумана цінова політика та ін. Вказані гарантії знайшли своє відображення у статтях 13,41,95 та інших Конституції України.

Після здобуття незалежності Україна приступила до побудови ринкової економіки. Світова економічна наука сформулювала низку ознак, які визначають режим вільного ринку, а саме: 1) необмежена кількість учасників конкуренції; 2) вільний доступ на ринок та вихід з нього; 3) кожна особа має право займатися будь-яким видом підприємництва, організовувати його на свій розсуд і припиняти діяльність за власним бажанням; 4) власник грошових доходів має право вибору та придбання тих товарів і послуг, які йому потрібні; 5) мобільність матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів, зокрема можливість оперативно вкладати і переміщувати свій капітал з однієї галузі виробництва в іншу, з однієї сфери народного господарства в іншу залежно від власних економічних інтересів. Об’єктивними умовами існуван­ня ринку є наявність розвинутого товарного виробництва, суспільного поділу праці, економічної відокремленості вироб­ників. Таким чином, нормально функціонувати ринок може за таких умов: 1) незалежності суб’єктів господарювання, наявності певних прав і свобод товаровиробників у поєднанні з їхньою економічною відповідальністю; 2) права власності на засоби виробництва, створений продукт і дохід; 3) право самостійно визначати ціни на виготовлені товари й послуги та ринок збуту продукції; 4) свободи вибору господарської діяльності, джерел фінансування і ресурсів; 5) розвиненої ринкової інфраструктури (фондові та товарні біржі, банки, страхові організації та ін.); 6) стійкої фінансової і грошової системи; 7) наявності певного економічного середовища і клімату, які сприяли б господарюванню в ринкових умовах, тобто наявність достовірної інформації щодо ринку і його суб’єктів та правових гарантій вільного підприємництва [73].

Економісти розглядають державу як захисника і гаранта прав власності й цілісності національного суверенітету, законності, правопорядку, стабільності національної валюти. Однак реалізація державою цих функцій не може забезпечити ефективного функціонування ринку, безпосередньо не впливає на економічні результати. Ринковий механізм не спроможний зрушити економіку в бік рівноваги. Це в змозі зробити тільки держава. Сучасний конкурентний ринок не може нормально функціонувати без державного втручання. Держава бере на себе відповідальність за правильну організацію грошового обігу, задоволення частини колективних потреб людей, компенсацію, ліквідацію і попередження негативних впливів ринку. Обов’язковими є втручання держави в перерозподіл доходів, оскільки ринковий механізм не гарантує реалізації права людини на стандарт добробуту, який забезпечує їй нормальне існування незалежно від форми і результатів діяльності. Механізм ринку не забезпечує дотримання трудових прав людини й обов’язком держави є регулювання ринку робочої сили з метою підтримання зайнятості, скорочення безробіття, матеріального забезпечення непрацюючих верств, установлення мінімального рівня оплати праці.

Державне регулювання економіки – це система заходів для здійснення підтримуючої, компенсаційної та регулюючої діяль­ності держави, спрямованої на створення нормальних умов ефективного функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем розвитку національної еконо­міки всього суспільства [74].

Відповідно до ст.10 Господарського кодексу України основними напрямами економічної політики, що визначаються державою, є:

1) структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного госпо­дарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньо­галузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конку­ренто­спромож­ність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення. Складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

2) інвестиційна політика, спрямована на створення суб’єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального викорис­тання цих коштів та здійснення контролю за ним;

3) амортизаційна політика, спрямована на створення суб’єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцін­них умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі;

4) політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб’єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;

5) цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб’єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;

6) антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб’єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб’єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки;

7) бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загально­державних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу;

8) податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб’єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб’єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;

9) грошово-кредитна політика, спрямована на забезпе­чення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб’єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;

10) валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання;

11) зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулю­вання державою відносин суб’єктів господарювання з іноземними суб’єктами господарювання та захист національ­ного ринку і вітчизняного товаровиробника.

Сама по собі некерована ринкова економіка не є гарантією соціально-економічних прав людини, а, навпаки, демонструє прояв негативних фактів, зокрема, значну диференціацію доходів та різке розшарування населення на багатих і бідних, зубожіння народу, безробіття, інфляцію, спад виробництва тощо. Такими гарантіями виступають позитивні результати ринкової економіки.

Економічне зростання, яке має позитивну динаміку, виступає економічною гарантією права на соціальне забезпечення. Це зростання визначається і вимірюється двома способами: річними темпами зростання у відсотках реального внутрішнього валового продукту за певний період часу та річними темпами зростання внутрішнього валового продукту на особу у відсотках. Указане зростання визначають чотири групи факторів: 1) фактори пропозиції; 2) фактори попиту; 3) фактори ефективності; 4) соціокультурні, інституційні та інші фактори. Таке зростання оцінюється за такими основними показниками, як: 1) валовий внутрішній продукт на душу населення; 2) показники ефективності функціонування економіки, що обчислюється на базі ВВП; 3) виробництво основних видів продукції на душу населення; 4) рівень та якість життя населення; 5) індекс людського розвитку. Експерти Світового банку зазначають, що економічне зростання має своїм результатом підвищення попиту на робочу силу і заробітної плати, скорочення безробіття, збільшення продуктивності праці, дає можливість масштабніше фінансувати соціальну сферу і є неодмінним фактором подолання бідності, сприяючи скороченню надмірної диференціації, підвищенню добробуту всіх верств населення [75]. Економічне зростання, за умови рівноправного розподілу його результатів серед усіх груп населення, є підґрунтям для підвищення добробуту кожного громадянина, подолання надмірної диференціації та бідності, але в жодному разі не може автоматично усунути бідність, уберегти від загрози соціальних потрясінь, гарантувати безпечне існування людини в суспільстві. Часто економічне зростання супроводжується різкими диспропорціями в регіональному розвитку та збільшенням нерівності в доходах і обидві ці проблеми потрібно вирішувати за допомогою дійових заходів державної політики [76].

Економічною гарантією виступає стабільність грошово-кредитної (фінансової) системи та низький рівень інфляції. Сучасна економіка є грошовою економікою. Гроші як економічна категорія відображають складну природу економічних взаємо­відносин між суб’єктами економічної системи. За допомогою грошово-кредитної і валютної політики держава впливає на грошову масу, кредитні ставки, валютний курс, величину банківських резервів. Основними інструментами грошово-кредитного регулювання є маніпулювання обліковими ставками, регулювання обсягів рефінансування, зміна обсягів обов’язко­вих банківських резервів. У країнах з перехідною економікою необхідною умовою поступового неінфляційного зростання грошової маси є дотримання відсоткових ставок на рівні 7-17% для кредитів і 5-9% для депозитів. Це можливо лише за умови досягнення стабільних макроекономічних параметрів економіки і невисокої дисконтної ставки тривалий час.

Важливою умовою фінансової стабільності держави є становлення і регулювання фінансових ринків – грошового, фондового, валютного. Періодичні фінансові кризи змушують до розробки антикризових заходів фінансової стабілізації, що зводяться до впорядкування операцій купівлі-продажу валюти, обмеження в оплаті валютою, посилення контролю за діяльністю комерційних банків, підтримки ліквідності банківської системи, збільшення обсягів і поліпшення кредитного портфеля комерційних банків, їх орієнтації на обслуговування реального сектора економіки тощо.

Інфляція є одним із проявів макроекономічної нестабіль­ності і характеризується зростанням загального рівня цін упродовж певного періоду часу, яке супроводжується знеціненням національної грошової одиниці. Основними причинами інфляції є надмірне зростання грошової маси порівняно з ростом національного продукту, дефіцит державного бюджету, мілітаризація економіки, монополізм, неефективна структура економіки. Залежно від рівня змін розрізняють три види інфляції: 1) помірну (зростання цін на 10% за рік, збільшення заощаджень); 2) галопуючу (зростання цін на 20-100% і більше відсотків на рік, зменшення заощаджень, скорочення інвестицій, вивіз коштів за кордон, конвертація грошей); 3) гіперінфляцією (зростання цін на 1000 і більше відсотків на рік, споживчий психоз, зростання вартості життя, зростання зарплати і цін, активізація спекулятивної діяльності, товарні диференціації, вивіз коштів за кордон). Заходами щодо боротьби з інфляцією є: 1) індексація – механізм зміни номінальних доходів пропорційно коливанням цін за певний період; 2) монетарна політика – однакові темпи зростання грошової маси та економічного зростання (національ­ного продукту), зменшення облікової ставки, норми резерву­вання, проведення активних операцій на відкритому ринку; 3) скорочення бюджетного дефіциту шляхом оптимізації його видаткової частини, зниження податкових ставок; 4) обмеження монополізму, розвиток конкуренції, структурна перебудова економіки, інвестиційно-інноваційна діяльність, протекціонізм тощо; 5) раціоналізація зовнішньоекономічних зв’язків країни.

Фінансова стабільність, низький рівень інфляції є запорукою введення накопичувальної пенсійної системи та нормального функціонування недержавного пенсійного забезпечення.

У літературі до економічних гарантій відносять: 1) спосіб виробництва; 2) економічний лад суспільства, який має забезпечувати неухильне зростання продуктивних сил на основі визнання й захисту різних форм власності на засоби виробництва; 3) соціально-орієнтовану ринкову економіку; 4) економічну свободу громадян та їхніх об’єднань у виборі форм і здійсненні підприємницької діяльності [77]; 5) різні форми власності; 6) економічну політику держави, яка полягає у підтримці різних прошарків громадян [78]; 7) ринкову економіку, яка ґрунтується на принципах вільного підприємництва, різноманітних форм власності на засоби виробництва, договірних відносинах між господарюючими суб’єктами, обмеженого втручання держави в господарську діяльність [79]; 8) ресурсну, фінансову та технологічну незалежність національ­ної економіки від інших країн [80] тощо.

У перехідний період економічні гарантії проявляються не повною мірою і самі потребують гарантування. Так, Україна у 2011 році посіла 164 місце в рейтингу економічних свобод серед 179 країн світу (у 2010 р. – 162, у 2009 – 152).

Стан, у якому сьогодні опинились системи охорони здоров’я, охорони сім’ї і дитинства, освіти, науки, відпочинку, соціального захисту, забезпечення громадян житлом і оплачу­ваною роботою, створення безпечного для життя і здоров’я людини довкілля тощо, характеризується вкрай обмеженими фінансовими можливостями держави. Вони ж, у свою чергу, обумовлені неефективною економічною політикою держави. Проте економіка будується на економічних законах, що виникають та існують об’єктивно (закон вартості, закон адекватності виробничих відносин рівню і характеру продуктив­них сил, закон зростання потреб, закон попиту і пропозиції тощо), і не чекає, коли ці закони держава почне враховувати в законодавстві. Тому вже давно “тіньова” економіка в Україні фактично стала альтернативною і саме вона дає можливість багатьом громадянам здійснювати своє право на працю, на охорону здоров’я, на освіту, на житло, на достатній життєвий рівень тощо. Однак вона не стільки економічно, як політично і морально не спроможна забезпечити комплексну реалізацію прав та свобод людини і громадянина [81].

Дата добавления: 2015-05-10