Інші юридичні гарантії права на соціальне забезпечення

Крім конституційних, міжнародно-правових, процесуальних та процедурних гарантій, права людини у сфері соціального захисту забезпечуються й іншими юридичними гарантіями. До них, зокрема, відносяться:

1. Нормативна база, тобто сукупність нормативно-правових актів різної юридичної сили, що регулюють суспільні відносини в сфері соціального забезпечення. При підготовці правових актів до них пред’являються такі вимоги: 1) чіткість і однозначність формувань змісту норм права; 2) недопустимість використання слів та словосполучень, які: а) мають декілька значень; б) не мають чітко визначеного значення; 3) визначення змісту понять і термінів, які використовуються в нормативно-правовому акті; 4) недопустимість колізій змісту нормативно-правового акта зі змістом Конституції або нормативно-правових актів вищої або однакової юридичної сили; 5) правильне визначення назв державних та недержавних організацій, їх посадових осіб та інших суб’єктів; 6) дотримання всіх обов’язкових реквізитів нормативно-правового акта та ін. У нормативно-правовому акті необхідно однозначно закріпити: 1) права особи у сфері соціального забезпечення; 2) умови, за яких надається конкретний вид матеріального забезпечення; 3) розмір пенсії чи допомоги і способи його обчислення або обсяг соціальних послуг, що надаються; 4) органи, які уповнова­жені вирішувати ці питання; 5) порядок реалізації суб’єктивного права на той чи інший вид соціального забезпечення; 6) порядок оскарження прийнятого індивідуально-правового акта; 7) відповідальність за порушення вимог соціального закону. У закріпленому в акті механізмі правового регулювання міститься ряд інших правових гарантій забезпечення права на соціальне забезпечення.

2. Принципи права соціального забезпечення – основні засади, висхідні ідеї, загальноприйняті норми, які визначають суть, зміст, правовий статус учасників правовідносин та механізм функціонування права соціального забезпечення. Закріплені в праві загальноправові, міжгалузеві, галузеві та внутрігалузеві принципи права соціального забезпечення є однією з важливих гарантій права на соціальне забезпечення. Суворе їх дотримання, особливо в практичній діяльності органів соціального захисту населення, створює умови, за яких особа реалізовує і відстоює на законних підставах права, передбачені правом соціального забезпечення.

3. Самозахист. Відповідно до ч.5 ст.55 Конституції України кожен має право будь-якими незабороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Визначення самозахисту дано у ст.19 ЦК України. Ним є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Тут же підкреслюється, що способи самозахисту мають відповідати змісту права, яке порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. У праві соціального забезпечення право особи на самозахист від порушень і протиправних посягань не закріплене. На думку автора, такий спосіб захисту можливий, але в меншому обсязі, ніж у цивільному праві. Способами самозахисту можуть бути звернення до засобів масової інформації, до депутатів, використання громадських організацій, виступи на зборах, погроза оскарження дій посадової особи до суду чи в порядку підпорядкування, відмова від отримання недоброякісного соціального обслуговування тощо. Характерною ознакою самозахисту є те, що правозахисні дії вчиняє заінтересована особа без будь-якого спеціального правового регулювання вказаних дій.

4. Правова регламентація діяльності органів соціаль­ного захисту населення. Питаннями соціального захисту населення займається багато відомств як у центрі, так і на місцях. Їх повноваження повинні бути чітко визначені нормативними актами. Слід добитись відсутності дублювання роботи, прогалин у визначенні їх повноважень, установити доступний для всіх порядок звернення до цих органів та розгляду скарг громадян у порядку підпорядкування. Практична діяльність даних органів у відповідності до вимог нормативних актів є дієвою гарантією захисту прав людей у сфері соціального забезпечення.

5. Права людини. Належні людині права не тільки гарантуються певними юридичними засобами, але й самі виступають прямо чи опосередковано гарантіями того чи іншого права. Наприклад, згідно з Конституцією України право людини на соціальне забезпечення гарантується правом на: 1) життя (ст.27); 2) повагу до гідності людини (ст.28); 3) свободу та особисту недоторканність (ст.29); 4) недоторканність житла (ст.30); 5) таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.31); 6) невтручання в особисте і сімейне життя (ст.32); 7) свободу пересування (ст.33); 8) свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст.34); 9) свободу світогляду і віросповідання (ст.35); 10) об’єднання в громадські організації (ст.36); 11) участь в управлінні державними справами (ст.38); 12) мирні збори, мітинги, походи та демонстрації (ст.39); 13) направлення індивідуальних чи колективних письмових звернень або особистих звернень до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст.40); 14) володіння, користування, розпорядження своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст.41); 15) підприємницьку діяльність (ст.42); 16) працю (ст.43); 17) страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст.44); 18) відпочинок (ст.45); 19) житло (ст.47); 20) достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (ст.48); 21) охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст.49); 22) безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст.50); 23) свободу шлюбу та рівності прав і обов’язків у шлюбі та сім’ї (ст.51); 24) рівність дітей у своїх правах (ст.52); 25) освіту (ст.53); 26) судовий захист (ст.55); 27) відшкодування за рахунок держави та органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди (ст.56); 28) знання своїх прав і обов’язків (ст.57); 29) правову допомогу (ст.59). Звичайно, що цей перелік не є вичерпним. Дотримання вище перерахованих прав сприяє належному здійсненню людиною права на пенсію, допомогу, інші соціальні виплати, отримання соціальних послуг.

6. Державні соціальні гарантії – встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, установлені законом та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму. Згідно зі ст.17 Закону України від 5 жовтня 2000 року „Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії” до основних державних соціальних гарантій належать: 1) мінімальний розмір заробітної плати; 2) мінімальний розмір пенсії за віком; 3) неоподаткований мінімум доходів громадян; 4) розміри державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат. Тут же підкреслюється, що основні державні соціальні гарантії, які є основним джерелом існування, не можуть бути нижчими від прожиткового мінімуму, установленого законом. У ст.18 цього Закону передбачено встановлення державних гарантій щодо: 1) рівня життя населення, що постраждало внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС; 2) рівнів оплати праці працівників різної кваліфікації в установах та організаціях, які фінансуються з бюджетів усіх рівнів; 3) стипендій учням професійно-технічних та студентам вищих державних навчальних закладів; 4) індекса­ції доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін; 5) надання гарантованих обсягів соціально-культурного, житлово-кому­наль­ного, транспортного, побутового обслуговування та обслуговування в галузі освіти, охорони здоров’я, фізичної культури та спорту, торгівлі та громадського харчування; 6) забезпечення пільгових умов задоволення потреб у товарах та послугах окремим категоріям громадян, які потребують соціальної підтримки. Указані державні соціальні гарантії передбачають мінімальні розміри виплат на рівні прожиткового мінімуму та обсягу надання окремих послуг і є суттєвою гарантією права на соціальне забезпечення.

7. Юридична відповідальність – передбачені нормами права заходи примусу за вчинене правопорушення у сфері соціального забезпечення. Видами юридичної відповідальності є конституційна, кримінальна, адміністративна, цивільна, дисциплінарна, матеріальна. У праві соціального забезпечення відсутній особливий вид юридичної відповідальності. В основних законах, що стосуються соціального забезпечення, в основному містяться відсилочні норми. За порушення вимог закону особи несуть цивільно-правову, адміністративну та кримінальну відповідальність. Відповідальність насамперед установлена для органів соціального захисту населення та їх працівників. Фізичні особи, як правило, несуть відповідальність за незаконно отримані виплати чи соціальні послуги. Боязнь наслідків санкцій правової норми змушує суб’єктів правовідносин у сфері соціального забезпечення діяти в рамках правового поля.

8. Правова культура – система отриманих знань щодо правового регулювання суспільних відносин у сфері соціального забезпечення та поведінка фізичних осіб і дії працівників органів соціального захисту населення відповідно до приписів норм права соціального забезпечення. Основними напрямками її формування є правова пропаганда, правове навчання та прищеплення навичок і звичок правомірної поведінки. У системі органів соціального захисту населення повинна бути розроблена програма інформування населення про соціальне законодавство, належні особам права у сфері соціального забезпечення, порядок реалізації суб’єктивних прав, механізм захисту таких прав. Крім того, через систему семінарів, короткотермінових курсів, навчальні дисципліни в навчальних закладах, радіо і телебачення людей слід ознайомити з основами права соціального забезпечення. І, нарешті, їх необхідно навчити користуватись належними правами у сфері соціального забезпечення та захищати вказані права від порушень з боку інших громадян та посадових осіб органів соціального захисту населення.

Дата добавления: 2015-05-10