Практика. Її форми та роль у житті людини і суспільства

Проблема діяльнісної сутності людини.

Важко, а то й неможливо знайти людину, яка за все своє життя не виконала б навіть однієї найменшої дії. У цьому знаходять точку збігу, наприклад, такі непримиренні ідеї, як біблійне, християнське вчення про створення людини і не менш відомий твір Фрідріха Енгельса «Роль праці у перетворенні мавпи на людину». Вказана спільність стосується, звісно, звичного, земного життя. Фізична праця не завжди результативна: «І до Адама сказав Він: «... проклята через тебе земля! Ти в скорботі будеш їсти від неї всі дні свого життя. Тернину й осот вона буде родити тобі, і ти будеш їсти траву польову. У поті свого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох, - і до пороху вернешся». Вона є наслідком гріхопадіння і реальністю, яка існуватиме до другого пришестя Христа. На думку співзасновника марксизму, що дав один із класичних зразків натуралістичної концепції антропогенезу, праця — «перша основна умова всього людського життя, до того ж такою мірою, що ми у відомому сенсі маємо сказати: праця створила саму людину».

У темі «Філософська антропологія» йтиметься про наявні в історії культури визначення людини. Нагадаємо деякі зі шкільної програми: «Людина — тварина, яка вміє виробляти речі»; «Людина — це тварина, здатна продукувати засоби виробництва»; «Людина — тварина, здатна до свідомих цілеспрямованих дій»; «Людина — тварина, що живе у світі свободи і є творчим суб'єктом»; «Сутність людини є сукупність відносин з іншими людьми»; «Праця створила людину і становить її сутність»; «Людина — істота, яка підкоряється моральному імперативові»; «Людина — звір, що прагне нового» і т. п.

Як бачимо, сутність людини так чи інакше описується характеристиками практики. Це не випадково. Практика справді прямо стосується людської природи. Усі різновиди практичної діяльності впливають на сутнісну визначеність людської істоти.

Практика в перекладі з грецького означає "активність", "діяльність". Практика — це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ. Людина як суспільна, матеріальна істота, що наділена свідомістю, змінює дійсний світ у трьох вимірах:

1) матеріально;

2) на певному конкретно-історичному етапі розвитку суспільства та за допомогою і в межах відповідних суспільних відносин;

3) свідомо.

Поза цими моментами неможливе людське перетворення світу, але кожний з них, узятий розрізнено, або просте перерахування їх не вичерпують сутності практики як філософської категорії.

Практика є основою пізнання. В процесі пізнання субєкт, вступаючи у сферу невідомого змушений застосовувати ті знання, засоби пізнання, які вироблені попередніми поколіннями, і поширювати їх на якісно нові об'єкти і нові умови. В результаті сам прогресивний розвиток науки може породжувати заблудження. Проте в процесі освоєння нових явищ пізнання долає заблудження, знання, якими керується людина в своїй життєдіяльності, завжди є неповними, обмеженими певним рівнем досягнутого наукою в даний час, "на-сьогодні". Але практична діяльність не може чекати, поки будуть одержані більш глибокі знання, і постійно піддавати сумніву їхню істинність. У протилежному разі вона взагалі не могла б функціонувати і розвиватися. Практика потребує негайного застосування усіх наявних знань як цілком повних, досконалих, як нібито вони є об'єктивно істинними.

Отже, на кожному конкретно історичному етапі розвитку людське знання самою практикою організовується в завершену систему, яка має дати цілком адекватні відповіді на всі або майже всі питання, розв'язання яких забезпечує функціонування та розвиток життєдіяльності людини і суспільства. Проте багато з них з часом демонструють свою обмеженість, а при деяких обставинах навіть стають гальмом на шляху розвитку пізнання та практики. Але все ж на певному конкретно-історичному етапі розвитку практика виступає по відношенню до наявного знання в абсолютизуючій функції. Саме через цю абсолютизуючу функцію самої практики заблудження і є постійним і невід'ємним супутником істини в процесі пізнання.

Пізнання здійснюється через єдність та боротьбу – істини та заблудження, джерелом їхнього співіснування є практика, оскільки саме вона є основою пізнання в цілому, а, значить і його результатів.

Це положення на перший погляд суперечить іншому фундаментальному положенню сучасної матеріалістичної гносеології про практику як критерій істини. Здавалося б, істина і тільки вона має бути продуктом вивіреного практикою процесу пізнання. Заблудження ж, навіть коли воно з'являється в разі нерозвинутості самого пізнання, має відразу ж виявлятися практикою і виключатися з подальшого функціонування в системі знання. Проте в дійсності все відбувається по-іншому. Все стане зрозуміло, якщо не абсолютизувати практики як критерію істини, а враховувати, що в своїй критеріальній функції вона є діалектичною єдністю абсолютного та відносного. Це пояснюється історичним характером практики та багатогранністю її проявів

Відносність практики як критерію істини пов'язана з деякими особливостями взаємозв'язку між теоретичними знаннями та практикою. Коли мова йде про те, що те чи інше знання підтверджується практикою, мають, як правило, на увазі, що діяльність здійснювана згідно з даними знаннями, дала очікуваний результат або що дане знання без суперечностей пояснює всі наявні факти даної теорії.

Проте вся складність полягає в тому, що заблудження в цьому плані може бути не менш "доказовим", ніж істина. Взаємозв'язок теоретичногс знання і реальної дії має складний і опосередкований характер. Істина, справді, несуперечливо пояснює наукові факти і, реалізуючись у дії, дає корисний ефект. Але це не означає, що справедливим буде і протилежне твердження: з корисного ефекту неодмінно витікає істинність того чи іншого положення.

Заблудження не меншою мірою, ніж істина, може давати і дає корисний ефект, особливо, коли це не стосується суспільнозначущих цілей і потреб у їх загальноісторичному значенні, коли ставиться мета досягнення корисного ефекту.

Дата добавления: 2015-05-08