Лінгвокультурологія як наука. Східнослов’янська лінгвокультурологія

Білет 1.

З якого моменту у кредиторів виникає право почати процедуру визнання боржника банкрутом?

Етапи порушення справи про банкрутство:

1. Встановлення факту неплатоспроможності боржника.

2. Документальне підтвердження вимоги кредитора, який ініціював порушення справи про банкрутство.

3. Визначення майнових активів боржника.

4. Виявлення всіх можливих кредиторів.

5. Обґрунтування можливості реструктуризації або санації.

6. Реструктуризація або санація, якщо такі можливі.

7. Визнання боржника банкрутом.

Главенствующее место в современном языкознании заняла лингвокультурология. Придерживаясь концепции В.Н. Телия, можно сказать, что главная цель науки - это «выявление «повседневной» культурно-языковой компетенции' субъектов лингвокультурного общества. Эту компетенцию следует рассматривать на основе культурных коннотаций, соотносимых с концептуальным содержанием языковых знаков различных типов и воспроизводимых вместе с ними в процессе употребления языка, и тем самым несущих сведения о совокупной идентичности культурно-языкового самосознания как части общекультурного менталитета социума» [Телия 1999: 24].

Характер лінгвістичних досліджень початку ХХІ ст. вирізняється тенденцією до міждисциплінарності. Традиційне мовознавство, об'єднавши зусилля з сучасними науковими напрямами, прагне розширити поле своїх досліджень і по-новому поглянути на глобальну проблему «мова – культура – мислення». Великі потенційні можливості у вирішенні цієї проблеми має лінгвокультурологія.

Лінгвокультурологія (далі ЛК) як самостійний науковий напрямок сформувалася тільки на початку ХХІ ст. та виокремила свій предмет дослідження (ціннісно культурні знання та досвід, що зафіксовані в мовній картині світу), відмежувавшись насамперед від культурології та країнознавства. Культурологія вивчає культуру як суспільне явище та спосіб людського буття у всій її багатогранності та цілісності. Для дисциплін лінгвістичного спрямування важлива одна з основних форм культури – мова, зокрема конкретні мови світу, що акумулювали в собі специфічні відомості про дійсність, та поняття «лінгвокультура», яке і є основним об’єктом дослідження ЛК. Лінгвокультура, з точки зору М. Алефіренка, це «невід'ємна частина будь-якої етнокультури, що представляє собою синергетично виниклу амальгаму (злиття, сплав, сукупність) взаємопов'язаних явищ культури і мови, зафіксовану й освоєну певною етномовною свідомістю» [Алефиренко 2010]. У центрі уваги вчених різних гуманітарних напрямків постали культури і ментальності конкретних народів у їх мовному віддзеркаленні, оскільки саме мова є основною формою культури, що поєднує в собі знання про матеріальні та духовні надбання людства. Науковий інтерес до питань формування мовної свідомості сприяв формуванню та активному розвитку в другій половині ХХ – на початку ХХІ сторіч таких взаємопов’язаних напрямків, як лінгвокраїнознавство,етнолінгвістика, соціолінгвістика, когнітивна лінгвістика. Вирішення різноманітних питань науковцями, що представляють ці напрямки, зумовлене спільним об’єктом дослідження – мовною системою.

Культура як єдність матеріальних та духовних цінностей, накопичених людством протягом багатьох століть, оперує смисловими просторами, що у кожній окремій культурі створюють певну аксіологічну шкалу та відображають специфіку ментальності того чи іншого народу (які [простори] у термінах концептології можна назвати концептосферами; пор. «Концептосфера мови – це по суті концептосфера [російської] культури» [Лихачев 1997: 284]). Аксіологія як розділ філософії, що вивчає природу загальнолюдських духовних (моральних, етичних) цінностей, має велике значення для ЛК, яка, враховуючи систему загальнолюдських смислових домінант, концентрує свої зусилля на вивченні національних цінностей (етнокультури), серед яких найважливішими є вітальні, соціальні (правові, освітянські й т. ін.), релігійні та морально-етичні. Завдання відповісти на філософські питання на зразок «що є благом для людини?», «як розрізнити добро та зло, прекрасне і потворне?» тощо зближує філософів, культурологів, психологів, етнологів у своєму прагненні визначити критерії істинного знання.

В основі розуміння ЛК як наукового напрямку і дисципліни лежить та чи інша концепція. Порівняємо, наприклад, визначення ЛК В. Воробйова, М. Алефіренка та В. Телія. В. Воробйов вважає, що «л і н г в о к у л ь т у р о л о г і я – комплексна наукова дисципліна синтезуючого типу, що вивчає взаємозв'язок і взаємодію культури і мови в її функціонуванні й відображає цей процес як цілісну структуру одиниць в єдності їх мовного і позамовного (культурного) змісту за допомогою системних методів і з орієнтацією на сучасні пріоритети та культурні встановлення (система норм і загальнолюдських цінностей)» [Воробйов 2006: 36–37]. На думку М. Алефіренка, «сучасна лінгвокультурологія – це наукова дисципліна, що вивчає (а) способи і засоби репрезентації в мові об'єктів культури, (б) особливості представлення в мові менталітету того чи іншого народу, (в) закономірності відображення в семантиці мовних одиниць ціннісно-смислових категорій культури» [Алефиренко 2010]. Науковець також посилається на концепцію В. Телія, яка вважає, що «лінгвокультурологія, на відміну від інших культурологічних дисциплін, покликана вивчати живі комунікативні процеси в їх синхронному зв'язку з етнічним менталітетом, який діє в дану культурну епоху» [там само]. Однак зауважимо, що, на наш погляд, діахронний підхід в лінгвокультурології є не менш, а то й більш важливим для дослідження механізмів формування та розвитку етнічного (національного) менталітету, який є динамічним утворенням колективної свідомості. Отже, діахронний та синхронний методи опису мовних одиниць – основні методи ЛК. Крім цього, використовуються такі методи, як порівняльно-історичний, типологічний, лексико-семантичний, описовий, компонентний тощо.

Одним із основних понять ЛК є лінгвокультурологічна компетенція (далі ЛКК). В. Воробйов дає таке визначення ЛКК: «Представляється, насамперед, необхідне ввести поняття л і н г в о к у л ь т у р о л о г і ч н о ї к о м п е т е н ц і ї як знання ідеальним мовцем-слухачем усієї системи культурних цінностей, виражених у мові. Таке гранично узагальнене знання знаходить відображення в загальних і галузевих енциклопедіях, дослідженнях з культури і мови тощо. Воно є підсумком знання в цій галузі» [Воробйов 2006: 73–74]. В. Маслова, називаючи таку компетенцію к у л ь-т у р н о-м о в н о ю, трактує її як «природне володіння мовною особистістю процесами породження мовлення і сприйняття мовлення і, що особливо важливо, володіння установками культури» [Маслова 2001].

В основі поняття ЛКК знаходиться розуміння м о в н о ї к о м п е т е н ц і ї, яку Н. Хомський визначав як вроджену систему уявлень про граматику мови, що залежить від екстралінгвальних чинників: місця проживання, трудового досвіду тощо. Його приклад речення «зелені ідеї сплять» є ілюстрацією до пояснення існування інтуїтивного, підсвідомого знання своєї рідної мови. Відомі американські психолінгвісти Д. Слобін і Дж. Грін описували структуру поняття «мовна компетентність» як таку, що містить в собі «мовну здатність» та «мовну активність» (практичну реалізацію здатності) [Слобін 1970: 23]. І. Горєлов під мовною компетенцією розуміє реальне знання мовних знаків, правил їх сполучуваності та використання, які зберігаються в пам’яті (народу, окремого індивіда) [Горелов 1987: 96–97].

З поняттям «лінгвокультурологічна компетенція» тісно пов’язано поняття «культурна грамотність», що розроблене американським дослідником Е. Хіршем у його книзі «Культурна грамотність: Що повинен знати кожен американець». Культурна грамотність зумовлена, на його думку, утилітарним підходом до зберігання інформації, тобто корисність таких загальновідомих знань повинна визнаватися всіма носіями культури. Безперечно, це положення має відношення до понять «ключове слово культури» та «прецедентний текст». Визначення ключових слів культури, на думку А. Вежбицької, повинно ґрунтуватися на певних правилах: слово повинно бути загальновживаним, частотним у використанні в рамках певної семантичної сфери, знаходитися в центрі фразеологічного поля тощо, а також відображати важливі культурні, історичні, політичні, соціальні та інші особливості життя народу, національну свідомість [Вежбицкая 2001]. У своїй монографії «Семантика, культура і пізнання» польська дослідниця виокремлює такі ключові слова російської культури, як (рос.) судьба, душа і тоска [Вежбицкая 1997]. Нижче ми детально розглянемо концепти СУДЬБА/ДОЛЯ та ДУША в контексті східнослов’янської лінгвокультури.

Підкреслюючи роль прецедентних текстів як інтелектуально-емоційних актуалізаторів комунікативного поля мовної особистості, Ю. Караулов визначає їх як «тексти, 1) значущі для тієї чи іншої особистості в пізнавальному й емоційному відношенні, 2) які мають понадособистісний характер, тобто добре відомі й широкому оточенню даної особистості, включаючи її попередників і сучасників <...>, 3) звернення до яких відновлюється неодноразово в дискурсах даної мовної особистості» [Караулов 1987: 216]. Такого роду тексти існують у вигляді зразків усної народної творчості (билин, казок, переказів), міфів, притч, біблійних сказань, різножанрових текстів художньої літератури. До них також належать фольклорні матеріали, що містять у собі дані про особливості міфологічного розуміння світу, а також вирази, що стали стійкими, й т. ін. Навіть в окремих апелятивних і власних номінаціях може використовуватися фрагмент прецедентного тексту (пор. імена біблійних персонажів Мойсей, апостол Павло, слова-символи агнець, єдинорог, лев, олень у значенні «Ісус Христос»).

Наведемо приклади використання прецедентності в художньо-публіцистичному дискурсі Ліни Костенко «Записки українського самашедшого». Глобалізація сучасного світу передбачає приналежність кожного члена суспільства до подій сьогодення (згадаймо відомі слова з епіграфу відомого роману Е. Хемінгуея «For Whom the Bell Tolls» Не запитуй, за ким дзвонить дзвін: він дзвонить за Тобою, які письменниця ревербалізує фразою І якби навіть хто вдарив у найпотужніший дзвін, все одно не почуємо. Надто багато світових алярмів. Людям не те що позакладало вуха – людям позакладало душі (222). Зауважимо, що у романі доволі багато прецедентних метафоричних ремінісценцій, часто іронічно-саркастичних, на зразок суспільство … виразно плебейське. Насамперед воно хоче хліба та видовищ (39); сльоза дитини більша за космос (313); все сплелося у такий всесвітній вузол, що нема того Гордія, який би його розрубав (189); ходить по Україні привид шовінізму (197); сон нашого розуму їх і породив (345) та ін. Посилання на певний твір може бути інтертекстуальним. Так, наприклад, згадування картини П. Брегеля «Сліпі» відсилає нас до біблейської притчі про сліпих та слів: Залиште їх, вони – сліпі поводирі (вожді) сліпих, а якщо сліпий веде сліпого, то обидва впадуть у яму (Матф. 15: 14). У контексті подій роману знаковість символу сліпця набуває нового прочитання. Перед нами типовий приклад гіпертекстового усвідомлення тексту з метою виявлення прихованих та «сплячих» (термін Ж. Дерріда) смислів концепту (аналогічно: вплітання у текст роману фрагментів або образів із Біблії, а також творів М. Гоголя, М. Булгакова, Т. Шевченка та ін.).

Значну роль у сучасній політичній комунікації відіграє система прихованих посилань, що транслюються за допомогою ремінісценцій та алюзій. Через посилання на прецедентні тексти (як вербальні, так і невербальні) здійснюється апеляція не стільки до свідомості, скільки до підсвідомості, пробуджуються певні емоції та асоціації. Ступінь складності посилань може бути неоднаковим – розрахованим на різний рівень культурної, зокрема лінгвокультурологічної компетенції аудиторії. Так, для розуміння фрази чарівник не прилетить на голубому вертольоті, що відсилає до всім відомої дитячої пісеньки з мультфільму про крокодила Гену та Чебурашку, достатньо невисокого рівня такої компетенції. А ось сприйняття театральної метафори на пуантах ввійшла Україна в історію, що була використана в інформаційній програмі ТСН, присвяченій Дню незалежності України, неможливо без знання того, що всі тривожні події, які відбувалися в радянській країні, як правило, супроводжувалися демонстрацією по телебаченню «Лебединого озера» П. Чайковського (останній раз – в день початку путчу ГКЧП у Москві в 1991 році). Назва публікації «Скромна чарівність нескромної Роснафти чекає прихильників», яка містить антропоморфну метафору та відсилає до сюрреалістичного фільму Луїса Бунюеля «Скромна чарівність буржуазії». Алюзія (більш приховане посилання) передвиборчого ролику Н. Королевської «У мене є мрія …» була сприйнята лише невеликою частиною електорату, тому що містила в собі вагому подію для історії Америки – промову-передбачення Мартіна Лютера Кінга з аналогічною назвою. Творці політичної реклами, мабуть, й розраховували на історичну необізнаність громадян, інакше це було б інтерпретовано в суспільстві як політичний плагіат і спровокувало б низку неоднозначних асоціацій. Інтертекстуальність передбачає текстову синтагматику, що дозволяє представити події на тлі інших подій, при чому останні можуть стати вирішальними в розумінні ситуації.

Велике значення для удосконалення своєї ЛКК має опанування так званими фоновими знаннями (див., наприклад, праці В. Телія, Є. Верещагіна, В. Костомарова, Г. Томахіна). Методика опису концептосфер (особливо архаїчних) має свою специфіку, яка включає в себе обов'язкове залучення фактів матеріальної і духовної культури як фонових знань: вивчення концептуальної картини світу вимагає додаткових відомостей з області філософії, психології, історії, культурології. Наш досвід дослідження діахронних концептів переконує в тому, що, крім вербальних засобів представлення когнітивних знань, необхідно обов'язкове залучення інформації з інших семіотичних систем. Інформація вилучається з семантики мовних одиниць і підтверджується, а також доповнюється артефактами, наповненими паралельними смислами.

Залучення фонового контексту – поширений прийом істориків мови, етимологів, культурологів, соціологів. Так, Е. Бенвеніст на прикладі французьких дієслів voler «літати» і voler «красти» пояснює їх глибокий етимологічний зв'язок за допомогою мовного і «фонового» контексту – опису ритуалу соколиного полювання, коли хижак, який летить, викрадає свою жертву [Бенвенист 1974: 333]. Вивчення різнопланових концептосфер східнослов'янської мовної спільноти, їх репрезентантів та їх смислових трансформацій у діахронії, а також наше розуміння механізмів зміни історичного тла призвело до необхідності введення такого поняття, як рефреймінг культурного контексту. Рефреймінг контексту, який розуміється в психології як процес переформування (перекомбінації) змісту (мислення, поведінки), коли статус значущості отримує інша мета чи намір, що змінює перспективи поведінки людини і забезпечує можливість нового вибору, трактується нами у лінгвокультурологічному аспекті як процес переформування фонових знань, в результаті якого трансформується смислове поле культури. Наведемо приклад. Так, фразема козел відпущення, маючи в архаїчному гіперконцепті «жертовні тварини» своє індиферентне місце (нульову модальність, яка тяжіє до знаку +) в семітській культурі, набуває в сучасному ментальному просторі різко негативну конотацію. Динаміка зміни семантичного поля номінації козел простежується вже у давньоруський період, де зоосемізм і відповідний йому зооморфізм набувають негативної конотації: Поставитъ wвцы по правицы своей, а козлы по лэвицы (Каліст. І, 20. 1616 г.); И бысть на немъ силою десницы вышняго измэнение изъ смраднаго козлища въ тихое овча и незлобное (ДАИ V, 451. 1667 г.). Тільки знання релігійного контексту, а саме сакральної семітської культури, дозволяє реконструювати початкові смисли, пов'язані з виразом козел відпущення (аналогічно пор. облудна овечка).

Розуміння мотивації назви міста Волковийськ (сучасне: Волковиськ), яка неодноразово згадується в старобілоруській писемності (для лэпшого потверженья и помноженья мэста Волковыйского и мэщанъ всихъ, далъ и даровалъ пререченому мэсту … воскобойню на забиванье воску – АЗР II, 11. 1507 г.), пов'язане з геральдикою, а саме описом його герба, що з'явився в XVI ст. разом з магдебурзьким правом. На думку дослідників геральдики (В. Швед, О. Гостєв), місто отримало герб із зображенням відірваної вовчої голови за наказом Стефана Баторія ще в 1579 р. З тих пір цей артефакт зазнавав різні зміни: наприкінці ХІХ століття був затверджений герб Волковийська, в нижній частині якого зображувалася вже ціла фігура вовка, поява якої, мабуть, свідчить про трансформації ідеї небезпеки: вовк уже не сприймається як предмет страху і об'єкт знищення, його образ поступово стає даниною традиції.

Зупинимося на аналізі ще одного геральдичного зображення. Дискусія, що розгорілася в наші дні навколо фігури барана на гербі російського міста Каргополь, є наочною ілюстрацією того, як в корені змінилися уявлення про архаїчну символіку та історично-релігійну основи метафори «людина – вівця» (баран). Ще у ХVIII ст. імператриця Катерина затвердила герб міста, на лазуровому полі якого зображувався лежачий на дровах у вогні білий баран. Сучасники, розуміючи фігуру барана як символ покірності й дурості, заперечують проти того, щоб герб міста зберіг це зображення. Наукові співробітники історичного музею міста спробували довести городянам правомірність фігури жертовного барана як геральдичного образу. Основний аргумент – російська геральдика, що відображала історію давнього культу тварин, – має в своєму арсеналі різноманітні зображення тварин і птахів (вовків, тхорів, козлів, змій, гусей тощо), але ніколи населення міста не ототожнює себе з цими представниками фауни. Девіз старого герба Каргополя «Неробка вірність», з точки зору істориків, свідчив про те, що геральдичний баран, що не боїться навіть вогню – символ сміливості і вірності (доцільно порівняти символ барана в тюркських та європейських культурах).

Безсумнівно, що артефакт вказує на дуже давню традицію обряду жертвопринесення в язичницькі часи, але, перш за все, символізує християнську жертовність і смиренність, які були стрижнем моральності окремої людини і оплотом православної моралі в цілому. Як сам опис ритуалу бараняча неділя, коли селяни заколювали барана і приносили його в жертву пророку Іллі (раніше – Перуну), так і його назва, існує досі в народній мови й свідчить про усвідомлення образу барана як символу добровільної жертовності, що мала дуже високий статус в язичницькому, а пізніше християнському світі слов'ян, де він ототожнювався з фігурою Ісуса Христа. Унаслідок розвилися негативних експресивно-оцінних обертонів у лексеми баран, Ісус Христос в релігійних текстах алегорично частіше іменувався Агнцем. Проте в староукраїнській та старобілоруській (особливо часто) писемності в цій функції зафіксований зменшувальний апелятив баранок: А прч7стаа мт7и, w нεзлобива wвε(ч)ко, комоу пороучаεшь сн7а своεго, волкови бара(н)ка … (УЕ Трос, 50. ХVI в. – Карт. Тимч.); гсда нш7его баранка бж7ого … за тридесят сребреников продал (Зб. 107, 106. ХVII в.). Словотворчий варіант баранок зі зменшувальним суфіксом –ок мав в розмовній мові значення «молодий баран» і «згладжував» вже сформовану на той час в народній свідомості негативну модальність номінації баран. Сакраментальне значення лексеми баранок посилюють визначення божий, непокаляный, правдивый: Баранокъ, в^s тэню старозаконном, знаменовалъ правдивого, в^s новой ласце, баранка Ха7 Бг7а нашего (Каліст I, 41б. 1616 г.); не золотомъ ани сребромъ, але кровию непокаляного баранка хс7та естесмо wткупени (Зб. 259, 376. ХVII в.). Таким чином, геральдична фігура агнця, що «підтримувалася» в релігійних дискурсах своїми вербальними репрезентаціями, була наповнена позитивними смислами, які трансформувалися з часом.

Отже, підсумуємо сказане вище щодо ЛКК. Лінгвокультурологічна (або лінгвокультурна) компетенція – це здатність застосовувати специфічні культурні знання та досвід у різних сферах соціальних компетенцій, що зафіксовані в конкретній мові, з метою успішної суспільної діяльності та міжкультурної комунікації, а також здатність використовувати усталену систему культурних знаків, що мають свої вербальні відповідники, через усвідомлення ключових слів культури, прецедентних текстів, фонових знань тощо.

З огляду на вищесказане визначимо специфіку курсу «Східнослов’янська лінгвокультурологія», який присвячений розгляду питань мовної презентації культурних цінностей східних слов’ян засобами їх національних мов – української, білоруської, російської. Одним із завдань цієї дисципліни є порівняльний аналіз знакового, зокрема вербального, представлення культурних констант народів як в синхронії, так і діахронії. Саме тому окрема лекція буде присвячена особливостям формування та розвитку східнослов’янської картини світу та її відображенню в писемній давньоруській (давньокиївській) мові. Сутність тієї чи іншої давньої культури розкривається перед нами насамперед через її словесну фіксацію в пам’ятках писемності. Уявлення про античний світ, єгипетську, індійську культуру були б неповні без вивчення філософських трактатів, художніх та ділових дискурсів, написаних ще до нашої ери на давньогрецькій, латинській, давньоєгипетській, давньоіндійській мовах. Історія писемної культури східних слов’ян починається з ХІ ст. – часу появи перших пам’яток давньоруської писемності. На наше переконання, це саме той час, з якого повинні вчені починати дослідження східнослов’янської ЛК. Тому особливістю нашого курсу є діахронний підхід до вивчення лінгвокультурологічних питань у рамках такого наукового напрямку як діахронна когнітивна лінгвістика.

Наступним важливим завданням курсу «Східнослов’янська лінгвокультурологія» є формування лінгвокультурної компетенції у межах споріднених східнослов’янських культур. Виконання завдань передбачає попереднє вивчення витоків ЛК та її міждисциплінарних зв’язків.

Дата добавления: 2015-05-08