Зв’язки лінгвокультурології та етнолінгвістики

Білет 2

Тісні зв'язки етнолінгвістики (також етнопсихології чи етнопсихолінгвістики) та ЛК закономірні та пояснюються спільним інтересом до етнографічних (народознавчих, етнологічних) реалій та виявів народного характеру, що так чи інакше фіксується в мові. Наприклад, праці Х. Шухардта, М. Фуко, дозволили скорелювати світ речей та їх мовні еквіваленти в полі культури. Принцип дослідження історії слова разом з історією відповідної реалії зберігається в спільних дослідженнях мовознавців та істориків. Невипадково дослідники процесів взаємодії мови і культури народу прийшли до розуміння існування ментального корелята слова і речі, що функціонує у свідомості людини як генералізуючий концепт [Степанов 1997: 65–66]. Поняття «синонімізація слів і речей» у рамках семіотичної концепції (на основі вчення про еволюційні ряди Е. Тайлора) визначається як «процес концептуалізації у сфері культури» коли «в межах окремої «концептуалізованої області» слово і ритуальний предмет, слово і міфологема тощо можуть особливим чином семантично поєднуватися – виступаючи замісником або символізатором одне одного» [там само: 68]. В одну «концептуалізовану область» можуть входити живі й неживі об'єкти, їх слова–замісники та номінації суміжних з ними понять, артефакти різних часових епох та ін. Наприклад, у релігійній концептосфері східних слов'ян особливе місце займає концепт АГНЕЦЬ, де основними смисловими фігурами є Ісус Христос, його символізує Агнець, обряд жертвопринесення ягняти, саме ягня як об'єкт ритуальної дії, просфора під назвою агнець тощо.

Базисною концепцією етнолінгвістів є теорія В. фон Гумбольдта, у відповідності до якої, мова не тільки відображає національний характер своїх носіїв, а й формує його; мова є «орган, що утворює думку» [Гумбольдт 1956; 1984]. Фундаментальні положення праці В. Гумбольдта «Про відмінність будови людських мов і її вплив на духовний розвиток людства» важливі для розуміння ролі конкретної мови у формуванні ментальності народу. У роздумах автора праці мова постає як творчий процес, що виражає «дух народу» і за допомогою якого акумулюється і транслюється культурна інформація від покоління до покоління. На думку Гумбольдта, мова формує «картину світу» (Weltbild), яка певним чином відображає реальність і впливає на мислення і поведінку своїх носіїв: «Як ні одне поняття неможливо без мови, так без неї для нашої душі не існує жодного предмета, тому що навіть будь-який зовнішній предмет для неї знаходить повноту реальності тільки через посередництво поняття. І навпаки, вся робота з суб'єктивним сприйняттям предметів втілюється у побудові та застосуванні мови. Бо слово виникає якраз на основі цього сприйняття; воно є відбиток не предмета самого по собі, але його образу, створеного цим предметом у нашій душі <...>; в кожній мовою закладено самобутнє світобачення. Як окремий звук встає між предметом і людиною, так і вся мова в цілому виступає між предметом і природою, що впливає на неї зсередини і ззовні. <...> За допомогою того ж самого акта, в силу якого вона [людина] сплітає (herausspinnt) мову зсередини себе, вона вплітає (einspinnt) себе в неї; і кожна мова описує навколо народу, якому вона належить, коло, звідки людині дано вийти лише остільки, оскільки вона вступає в коло іншої мови» [Гумбольдт 1956: 80].

Е. Сепір (один із авторів гіпотези лінгвальної відносності) стверджував: «Було б помилковим вважати, що ми можемо повністю усвідомити дійсність, не вдаючись до допомоги мови, або що мова є побічним засобом вирішення деяких часткових проблем спілкування і мислення. Насправді «реальний світ» у значній мірі несвідомо будується на основі мовних норм даної групи» [Сепир 1960]. Доказом цієї думки є багато фактів дослідження особливостей граматичних систем мов світу. Наведемо деякі приклади, що стосуються форм дієслова.

Передумовою для проведення когнітивно-граматичних досліджень граматичних категорій окремих частин мови є твердження когнітивістів про те, що виділення частин мови має під собою когнітивну основу, а самі частини мови є «проекціями» об'єктів дійсності у світ мови [Кубрякова 1978: 5]. Основний постулат когнітивної граматики – граматичні категорії виявляють безпосередній зв'язок з когнітивної діяльністю людини. Розуміння того, що кожна граматична система по-своєму членує реальність і пропонує свою власну категоризацію світу [Кубрякова 1994: 5], не заперечує думки про те, що існують спільні для всіх граматичних систем компоненти.

Дієслівні форми часу, з точки зору прихильників гіпотези лінгвальної відносності, доводять, що в залежності від них відчуття часу кожен народ має своє. Передмайбутнє, теперішнє минуле (перфект, що поєднує значення минулого та теперішнього), та давноминуле (плюсквамперфект), які функціонували у давньоруській мові, представлені у ментальності українця відповідною граматичною формою передминулого часу, яка зникла в російській та білоруській мовах: Так, минуле та теперішнє поєдналося у фразі Україна відчайдушно хотіла бути. І вона є [Костенко 2011: 394]. Цей час виражає дію, що відбулася у минулому і передувала іншій минулій дії. Походить давноминулий час з давньої східнослов’янської форми плюсквамперфекта (есмь былъ ходилъ). У сучасній українській мові вживається рідко й утворюється за допомогою допоміжного дієслова бути у минулому часі і форми минулого часу основного дієслова: був пішов, була пішла, почав був говорити. У давньоруській картині світу часова лінія мала незвичний для нас вигляд, про що академік Д. Лихачов пише наступне: «Самі уявлення про час були в Київській Русі іншими, ніж у нас. Ми сприймаємо минуле як щось що знаходиться позаду нас, а майбутнє – як те, що знаходиться перед нами. Давньоруські уявлення про час виключали нас самих з сприйнять часу. Минуле знаходиться попереду якогось причиново-наслідкового ряду, теперішнє і майбутнє – в кінці його, позаду. «Передні князі» – це давні, перші князі. «Задні» події – останні. Тому «переднє» – минуле було і найважливішим, як початок ряду подій, як його пояснення, першопричина. Від цього і «онуки» здавалися тільки спадкоємцями слави та політики своїх дідів і прадідів. Вони могли успадковувати «шлях» дідів або розгубити їх спадщину і, як наслідок, втратити славу дідів» [Лихачев 2006]. Передня слава – слава минулих років не дозволяла перервати ланцюг поколінь, втратити традиції. Закликаючи князя повернутися до початку розповіді, Данило Заточник у своєму «Слові» пише: Еще возвратимся на предняя словеса (ХІІ ст.).

Існування у давній мові часової палітри аналітичних та синтетичних часових форм уможливлює імпліцитне збереження у свідомості носія мови реліктових граматичних форм у їх смисловому наповненні: Століття ще не закінчилось, але я вже відчуваю його як минуле [Костенко 2011: 38]. Три часові форми, що залишилися у сучасних східнослов’янських мовах (минуле – теперішнє – майбутнє) мають різне статусне значення у свідомості носіїв мови, для яких більш важливими є минуле та майбутнє. Для людей Заходу (Європа, Америка) важливе відчуття «тут і тепер». Прислів’я «не відкладай на завтра те, що ти можеш зробити сьогодні» не зовсім органічне для нашої свідомості. Сензитивне відчуття часового коня, що миттєво трансформує свої три іпостасі, характерне для світовідчуття людини, яка зберегла в собі архетипи архаїчної свідомості: Майбутнє щодня стає минулим. Вйо (11); Інколи мені здається, що я не живу, а одбуваю життя. У нас всі так живуть. Сьогодні абияк, в надії, що завтра буде краще. А воно завтра та й завтра, і все уже позавчора. А життя як не було, так і нема (148).

Інші категорії дієслова теж можуть свідчити про самобутність картини світу певного народу. На відміну від багатьох мов (зокрема англійської, слов’янських мов) в китайській мові немає форми умовного способу. На цій підставі П. Блум робить висновок, що китайці з цієї причини не схильні пояснювати ситуації з гіпотетичної точки зору. Активне використання в японській мові пасивної форми дієслів, на думку Ніекави-Ховарда, призводить до того, що японці покладають відповідальність за свої дії на інших. Такі спостереження мають велике значення як для етнолінгвістів, так і лінгвокультурологів.

Концепція В. фон Гумбольдта, гіпотеза лінгвальної відносності Сепіра-Уорфа, погляди Л. Вайсгербера на творчий характер мови, яка не тільки зберігає й виражає знання та досвід людини, а й формує мислення, підтримується сучасними східнослов’янськими вченими (В. Колесов, В. Маслова, М. Попович, В. Постовалова, Б. Рибаков, О. Селіванова, М. Толстий, С. Толстая, В. Телія та ін.).

У витоків східнослов’янської етнолінгвістики стояли такі відомі у мовознавстві постаті, як Ф. Буслаєв, О. Афанасьєв, О. Потебня, у подальшому – М. Покровський, Д. Лихачов, Вяч. Іванов, Ю. Лотман, Б. Успенський. Витоки української лінгвокультурології знаходимо у працях О. Потебні, М. Костомарова, М. Грушевського, М. Драгоманова, дослідженнях української міфології та фольклору [Українці: народні вірування 1991]. Проблемами формування та розвитку мовної особистості як носія української культури переймаються сучасні українські дослідники Ф. Бацевич, І. Голубовська, М. Гримич, В. Жайворонок, В. Кононенко, Н. Слухай та ін. Так, професор В. Кононенко, здійснивши комплексний дискурсивний аналіз текстів Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Панаса Мирного, Ольги Кобилянської, Михайла Стельмаха та інших українських письменників і поетів, показує роль концептуальних і символічних понять, що презентуються мовними знаками, у створенні української художньої концептосфери, яка, безперечно, має потужний вплив на формування національної самосвідомості [Кононенко 2008]. У вступі до монографії «Мова у контексті культури» він пише: «У системно-семантичній організації української мови визначається потенціал національно-культурних знаків як елементів текстотворення, у широкому плані – як складників дискурсного виміру. При формуванні комплексних уявлень про національну мову як поліпаридагматичну сутність, що відбиває концептуальні засади культурного простору, через компетенційні чинники смислового рівня виявляються мовно-естетичні функції компонентів висловлювання» [там само: 5].

Етнолінгвістика та ЛК вивчають етномарковані культурні знаки, що визначають самобутність конкретного народу та функціонують в загальнолюдській культурі як репрезентанти національної ментальності. М. Алефиренко впевнений, що «мова культури як спосіб її символічної організації виступає основною формою існування й репрезентації етнокультурної свідомості» [Алефиренко 2002: 5]. При цьому «мова культури» розуміється широко та включає в себе ментальні утворення свідомості (концепти, культуреми, символи, міфологеми, архетипи, еталони, стереотипи тощо) та їх загальносеміотичні презентації засобами різних знакових систем: живопису, архітектури, музики, системи артефактів та ін. Однак основною формою репрезентації культурної специфіки є вербальна мова. Як зазначає В. А. Маслова, «мова – єдиний засіб, здатний допомогти нам проникнути у сховану від нас сферу ментальності, бо вона визначає спосіб членування світу в тій чи іншій культурі» [Маслова 2001: 114].

Дата добавления: 2015-05-08