Державне мито

Державне мито та порядок його сплати.

Державне мито — це плата, яка стягується державним органом чи установою за здійснення певних дій. Стаття 45 ГПК не містить переліку заяв до господарського суду, з яких в обов’язковому порядку справляється мито, а взагалі визначає, що позовні заяви і заяви про оскарження рішень, ухвал, постанов господарського суду, оплачуються державним митом, крім випадків, встановлених законодавством. Такими можуть бути: позовна заява і заяви про оскарження (апеляційне і касаційне) рішень, ухвал, постанов господарського суду. Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України “Про державне мито” мито стягується і з заяв про перегляд рішень, ухвал, постанов господарського суду за нововиявленими обставинами.
Оскільки ст. 26 ГПК передбачає право третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, подавати позов до однієї або двох сторін, а ст. 60 ГПК — право відповідача подавати до позивача зустрічний позов, то із цих позовних заяв також справляється державне мито.
Деякі суб’єкти звільнені від сплати державного мита (ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України “Про державне мито”).
Державне мито стягується:
— в твердих ставках і відсотках від ціни позову — із позовних заяв майнового характеру;
— в розмірі, кратному неоподатковуваному мінімуму доходів громадян — із позовних заяв немайнового характеру, інших заяв;
— у відсотках — із заяв про перегляд рішень, ухвал, постанов у апеляційному та касаційному порядку, а також за нововиявленими обставинами.
Чинне законодавство не передбачає право господарського суду надавати сторонам відстрочку або розстрочку сплати державного мита, а також зменшити його розмір.
Державне мито (ст.46 ГПК) сплачується чи стягується в дохід державного бюджету України в порядку й розмірі, встановленими Декретом Кабінету Міністрів України “Про державне мито”. Згідно з п. 2 ст. 3 Декрету ставки державного мита із заяв, що подаються до господарських судів, встановлюються в таких розмірах:
а) із позовних заяв майнового характеру — 1 відсоток ціни позову, але не менше трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
б) із позовних заяв немайнового характеру, в тому числі із заяв про визнання недійсними повністю або частково актів ненормативного характеру; із заяв кредиторів про порушення справ про банкрутство, а також із заяв кредиторів, які звертаються з майновими вимогами до боржника після оголошення порушення справи про банкрутство, — п’ять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
в) із позовних заяв з приводу спорів, що виникають під час укладання, зміни або розірвання господарських договорів, — п’ять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
г) із апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови, а також заяв про перегляд їх за нововиявленими обставинами — 50 відсотків, що підлягає сплаті у разі подання заяви для розгляду спору в першій інстанції, а із спорів майнового характеру — 50 відсотків ставки, обчисленої, виходячи з оспорюваної суми.
У разі збільшення розміру позовних вимог недоплачена сума державного мита доплачується чи стягується згідно з новою ціною позову. Якщо позивач завищив ціну позову, або в процесі розгляду спору зменшив позовні вимоги, або господарський суд відмовив у стягненні певних сум, державне мито у цій частині не повертається.
Відповідно до ст. 55 ГПК у випадках неправильного зазначення ціни позову вона визначається суддею. Залежно від того, в якій стадії процесу виявлено новий розмір ціни позову або збільшено розмір позовних вимог, державне мито доплачується позивачем чи стягується господарським судом з відповідальної сторони.
Порядок сплати державного мита встановлений Інструкцією про порядок обчислення та справляння державного мита, затвердженою наказом Головної державної податкової інспекції України від 22 квітня 1993 р. № 15. По справах, що розглядаються господарськими судами, державне мито сплачується до подання позовної заяви або заяви про перегляд рішення, ухвали, постанови господарського суду. При сплаті державного мита до господарського суду подається оригінал платіжного документа. Невиконання цієї вимоги є підставою для повернення позовної заяви без розгляду згідно з п. 4 ст. 63 ГПК, або апеляційної скарги (п. 3 ст. 97 ГПК), касаційної скарги (п. 4 ст. 111-3 ГПК), чи заяви про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами (п. 3 ч. 5 ст. 113 ГПК).

51. Повернення позовної заяви.

Існують умови, за наявності яких суддя не приймає позовної заяви і повертає її без розгляду. Ці умови свідчать не про відсутність у позивача права на позов (право на подання позову), а лише про те, що позовна заява не може бути прийнята до розгляду суду по суті доти, доки не будуть усунені підстави, які зумовили повернення заяви.
Згідно зі ст. 63 ГПК суддя повертає позовну заяву і додані до неї документи, якщо:
— позовну заяву підписано особою, яка не має право її підписувати, або особою, посадове становище якої не вказано;
— у позовній заяві не вказано повного найменування сторін, їх поштових адрес;
— у позовній заяві не вказано обставин, на яких ґрунтується позовна вимога, доказів, що підтверджують викладені у заяві обставини, не наведено обґрунтованого розрахунку стягуваної чи оспорюваної суми;
— не надано доказів сплати державного мита у встановлених порядку та розмірі;
— порушено правила поєднання вимог або об’єднано в одній позовній заяві кілька вимог до одного чи кількох відповідачів і сумісний розгляд цих вимог перешкоджатиме з’ясуванню прав і взаємовідносин сторін чи суттєво ускладнить вирішення спору;
— не подано доказів надсилання відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів;
— не подано доказів вжиття заходів досудового врегулювання спору у випадках, передбачених законодавством;
— до винесення ухвали про порушення провадження у справі від позивача надійшла заява про врегулювання спору;
— не подано доказів сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Суддя повертає позовну заяву не пізніше п’яти днів з дня її надходження, про що виносить ухвалу, яку може бути оскаржено.
У будь-якому випадку потрібне усунення підстав, які стали приводом для повернення позовної заяви. Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню з нею до господарського суду в загальному порядку після усунення допущеного порушення.
Таким чином, правові наслідки відсутності права на подання позову й відсутність умов його здійснення (реалізації) є такими:
— в першому випадку за відсутності права на подання позову, тобто за відсутності передумов права на подання позову суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви і повторного подання тотожного позову не може бути;
— у випадку відсутності умов здійснення права на подання позову позовна заява повертається позивачеві, що не перешкоджає повторному зверненню до господарського суду з тотожним позовом у загальному порядку — після усунення допущеного порушення.

52. Поняття підвідомчості господарських справ.

Під підвідомчістю, або предметною компетенцією розуміють коло справ, віднесених законодавством до розгляду і вирішення системою господарських судів України. Підвідомчість різних категорій спорів господарським судам визначається господарським процесуальним законодавством і нормативними актами матеріально-правового характеру.
Критерії підвідомчості:
— cуб’єктний склад учасників спору;
— характер спірних матеріальних правовідносин.
Ці два критерії пов’язані між собою і повинні існувати й використовуватись на практиці в єдності.
Відповідно до перших статей ГПК України і ЗУ “Про господарські суди” господарський суд вирішує господарські спори, що виникають між підприємствами, установами, організаціями та іншими юридичними особами, громадянами, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи та в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, а у випадках, передбачених законодавством, може вирішувати спори й розглядати справи за участю державних та інших органів, а також громадян, які не є суб’єктами підприємницької діяльності.
Спільним листом Верховного Суду України та Вищого господарського суду України від 20 липня 1995 р. № 01-8/518а роз’яснено, що за загальним правилом підвідомчість спорів визначається законодавчими актами України. Однак, коли в законодавчих актах підвідомчість визначена нечітко, слід виходити із суб’єктного складу учасників спору. Отже, якщо сторонами у справі є юридичні особи, спір підлягає вирішенню господарським судом, за винятком, передбаченим законодавством.
Відповідно до ст. 12 ГПК до підвідомчості господарських судів віднесені справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні й виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві.
Господарським судам підвідомчі також справи про банкрутство, які розглядаються у порядку провадження, передбаченому Господарським процесуальним кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” та іншими законами. Справи за заявами Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції, також розглядають господарські суди.
Стаття 12 ГПК містить невичерпний перелік спорів, не підвідомчих господарським судами, а саме:
— спори що виникають при погодженні стандартів і технічних умов;
— спори про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни й тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;
— інші спори, вирішення яких відповідно до законів України, міждержавних договорів та угод віднесено до відання інших органів.
Господарському суду підвідомчі спори, що випливають з господарських (господарська, підприємницька діяльність) та адміністративних (управління господарською та підприємницькою діяльністю) відносин, а також справи про банкрутство.
Питання про підвідомчість справи вирішує суддя господарського суду одноособово, спираючись на дані, які містяться в поданій позовній заяві. При цьому суддя не повинен керуватися думкою позивача, а перевіряє її правильність сам. Якщо справа не підвідомча господарському суду, суддя виносить ухвалу про відмову у прийнятті позовної заяви (ст. 62 ГПК). Коли вказані в позові дані не дозволяють вирішити питання про підвідомчість, суддя приймає позовну заяву, порушує провадження і, залежно від обставин, які виявились у судовому засіданні, або вирішує справу по суті, або ухвалою припиняє провадження по справі (ст. 80 ГПК). Ухвала про відмову у прийнятті позовної заяви (ст. 62 ГПК) і про припинення провадження у справі (ст. 80 ГПК) можуть бути оскаржені. Ухвала про порушення провадження у справі (ст. 64 ГПК) не може бути оскарженою, але сторони мають право клопотати в судовому засіданні про розгляд питання про підвідомчі справи господарському суду.
Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами (за письмовою угодою) на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб. Слід мати на увазі, що справи про банкрутство підвідомчі лише господарським судам і не можуть розглядатися третейськими судами. До того ж сторони не можуть передавати на вирішення третейського суду спори, які виникають у сфері державного управління господарською (підприємницькою) діяльністю. Зокрема, справи за заявами органів Антимонопольного комітету не можуть розглядатися третейським судом. Сторони можуть укласти угоду про передачу спорів до третейського суду, які виникнуть у майбутньому, а також можуть звернутися до третейського суду з конкретної справи — як до початку судового провадження, так і в будь-якій стадії господарського процесу, — але до прийняття рішення у цій справі. В останньому випадку господарський суд припиняє провадження у справі.
У широкому розумінні підвідомчість виступає як передумова права на подання позову в господарський суд.

53. Підстави звільнення від доказування.

73. Підстави звільнення від доказування.

Стаття 35. Підстави звільнення від доказування

Обставини, визнані господарським судом загальновідомими, не потребують доказування.

Факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Вирок суду з кримінальної справи, що набрав законної сили, є обов’язковим для господарського суду при вирішенні спору з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені.

Рішення суду з цивільної справи, що набрало законної сили, є обов’язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору.

Факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростовано в загальному порядку.

54. Повноваження касаційної інстанції.

Відповідно до статті 111-9 ГПК касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги (подання) має право:
— залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу (подання) — без задоволення;
— скасувати рішення першої інстанції чи постанову апеляційної інстанції повністю або частково і прийняти нове рішення;
— скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, передбачених частиною другою статті 111-10 ГПК;
— скасувати рішення першої інстанції, постанову апеляційної інстанції повністю або частково і припинити провадження у справі чи залишити позов без розгляду повністю або частково;
— змінити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції;
— залишити в силі одне із раніше прийнятих рішень або постанов.
Підстави для скасування або зміни рішення чи постанови передбачені статтею 111-10 ГПК. Підставами для скасування або зміни рішення місцевого суду чи постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого або постанови апеляційного господарського суду, якщо:
— справу розглянуто судом у незаконному складі колегії суддів;
— справу розглянуто судом за відсутності будь-якої зі сторін, не повідомленої належним чином про час і місце засідання суду;
— господарський суд прийняв рішення або постанову, що стосується прав та обов’язків осіб, які не були залучені до участі у справі;
— рішення або постанова не підписані будь-ким із суддів або підписані не тими суддями, що зазначені в рішенні або постанові;
— рішення прийнято не тими суддями, які входили до складу колегії, що розглянула справу;
— рішення прийнято господарським судом з порушенням правил предметної або територіальної підсудності, крім випадків, передбачених у ч. 4 ст. 17 ГПК.

55. Види третейських судів та їх повноваження.

За чинним законодавством можуть створюватися такі види третейських судів:
— третейський суд для вирішення господарських спорів між об’єднаннями, підприємствами, організаціями, установами (створюються та діють на підставі Положення про третейський суд для вирішення господарських спорів між об’єднаннями, підприємствами, організаціями та установами, затвердженого 30 грудня 1975 р.);
— третейський суд для вирішення спорів між громадянами (може бути створений згідно з Положенням про третейський суд. Додаток № 2 до Цивільного процесуального кодексу України);
— третейські суди, які відповідно до законодавства України забезпечують вирішення спорів, що виникають у сфері міжнародних зв’язків, до яких відносяться Міжнародний комерційний господарський суд, Морська арбітражна комісія при Торговельно-промисловій палаті України (їх діяльність регулює Закон України “Про міжнародний комерційний арбітраж” від 24 лютого 1994 р.);
— в теорії міжнародного права також виокремлюють і четвертий тип третейських судів: це міжнародний третейський суд для вирішення спору між двома країнами за посередництвом третьої країни чи групи країн.

Третейський суд для розгляду конкретної справи створюється сторонами для розгляду конкретного спору. Склад такого третейського суду формується сторонами, і самі сторони можуть встановлювати практично всі процесуальні правила, які застосовуються при розгляді й вирішенні спору, за виключенням правил, що визначені законодавством як імперативні, тобто такі, що не підлягають зміні за угодою сторін. Після винесення рішення такий суд припиняє своє існування. Такі третейські суди називають тимчасовими, ізольованими.
Постійно діючі третейські суди створюються при певних організаціях — юридичних особах. Порядок утворення, структури та функціонування постійно діючих третейських судів регламентується їх правилами (положення, статути, регламенти, інші установчі документи), затвердженими засновниками.
Постійно діючі третейські суди — це органи, яким за угодою сторін доручено організувати третейське вирішення певного спору. За своєю суттю постійно діючий третейський суд є органом, який на підставі угоди сторін формує склад третейського суду для вирішення спору і організує розгляд справ. Сторони, які погодились на передачу їхнього спору до постійно діючого третейського суду, вже не мають тієї свободи в окремих процесуальних аспектах розгляду справи, як у третейських тимчасових судах. Можна вважати, що коли сторони уклали угоду про передачу спору на розгляд постійно діючого суду, вони вже погодили між собою той порядок розгляду і вирішення спору, який передбачений його правилами (положенням, регламентом тощо).
Залежно від обсягу компетенції (кола, категорій спорів, які можуть бути розглянуті відповідно до положення і регламенту) серед постійно діючих виокремлюють суди: 1) відкритого типу (загальної і спеціальної компетенції); 2) закритого типу; 3) змішані, що об’єднують у собі ознаки першого й другого типу.
Третейські суди відкритого типу загальної компетенції мають право розглядати будь-які суперечки, які мають бути передані до третейського суду за угодою сторін. Третейські суди відкритого типу спеціальної компетенції мають право розглядати лише категорії спорів, які визначені в їх затвердженому положенні, регламенті. Третейські суди закритого типу розглядають суперечки лише між членами — організаціями-засновниками (асоціації, біржі тощо).
На вирішення третейського суду може бути передано спір, який виник або міг виникнути із цивільних (господарських) правовідносин і підвідомчий господарському суду згідно із законодавством. Підвідомчий господарському суду господарський (економічний) спір, який виник з адміністративних відносин, не може бути переданий на розгляд третейського суду. У ст. 12 ГПК України законодавець визначає дві категорії спорів, які не можуть бути передані сторонами на вирішення третейського суду: спори про визнання актів недійсними; спори, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб.
До міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін знаходиться за кордоном; а також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб’єктами права України.

56. Закінчення процесуальних строків.

Господарський суд відновлює строки, які вже закінчені. Продовження процесуального строку можливе як до його закінчення, так і після.
Господарське процесуальне законодавство передбачає певні наслідки, пов’язані із закінченням або попуском процесуальних строків. Із закінченням процесуального строку право на здійснення процесуальної дії особами, які беруть участь у справі, господарському процесі, погашається.
При порушенні процесуального строку зберігається обов’язок здійснення процесуальної дії, але одночасно виникає можливість застосування до несправного суб’єкта процесуальних (штрафних) санкцій.

Стаття 51. Закінчення процесуальних строків

Строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідний місяць і число останнього року строку.

Строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що не має відповідного числа, строк закінчується в останній день цього місяця.

У випадках, коли останній день строку припадає на неробочий день, днем закінчення строку вважається перший наступний за ним робочий день.

Процесуальна дія, для якої встановлено строк, може бути вчинена до 24-ї години останнього дня строку. Якщо позовну заяву, відзив на позовну заяву, заяву про перегляд рішення та інші документи здано на пошту чи телеграф до 24-ї години останнього дня строку, строк не вважається пропущеним.

Дата добавления: 2015-05-10