Поняття і ознаки правочинів. Умови дійсності правочинів

Види правочинів

1) Залежно від кількості сторін, що беруть участь у правочині, вони бувають одно-, дво- або багатосторонніми.

Одностороннім є такий правочин, якщо для його виникнен­ня достатньо волевиявлення однієї сторони (заповіт, прийняття і відмова від спадщини). Двосторонній правочин — для його виникнення необхідні зустрічні волевиявлення двох сторін. Такий правочин також називається договором. Для виникнення багатостороннього правочину необхідно волевиявлення трьох і більше сторін.. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про до­говори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину (ч. 5 ст. 202 ЦК України).

2) Залежно від мети правочини поділяються на оплатні і безоплатні, каузальні і абстрактні. Каузальними називаються пра­вочини в яких визначається мета їх укладення. У абстрактних правочинів не визначено підстави їх здій­снення. На дійсність та укладання такого правочину потрібна вказівка закону. Абстрактним правочином є видача векселя.

3) Залежно від способу укладання правочини поділяються на реальні та консенсуальні. Для укладення реального правочину поряд зі згодою сторін необхідне вчинення фактичних дій (на­приклад, передача майна, речей тощо). До реальних право­чинів належать договори позики, перевезення, дарування. Консенсуальні правочини вважаються укладеними з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами. Більшість правочинів є консенсуальними.

4) Залежно від строку дії правочини бувають строкові та безстрокові. Строковим вважається правочин, в якому визначено мо­мент його вступу в дію, момент припинення, момент виник­нення у сторін прав і обов'язків тощо. У безстрокових правочинах не визначається ні момент вступу їх в дію, ні момент припинення. Такий правочин при­пиняється та вступає в силу на вимогу однієї із сторін.

Легальне визначення правочину дається у ст. 202 ЦК, яка перед­бачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочини відрізняються від інших юридичних фактів такими рисами:

1) правочини є вольопими актами, спрямованими на досягнен­ня пепного правового результату. Цим правочини відрізняються від іакого виду юридичних фактів, як події, котрі відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб'єктів цивіль­ного права;

2) правочини завжди є діями суб'єкта цивільних відносин. Цим нони відрізняються від адміністративних актів (актів управління), які видають органи державної влади та управління, виступаючи суб'єктами публічного права;

3) правочини завжди є правомірними діями, що тягнуть виник­нення або видозміни регулятивних цивільних правовідносин. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як іелікти, котрі порушують цивільні права і тягнуть виникнення ре­гулятивних відносин;

4) воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення, іміну, припинення цивільних прав і обов'язків. Цим вони відрізня­ються від юридичних вчинків, де волевиявлення не спрямоване спе­ціально на створення юридичних наслідків;

5) правочини опосередковують динаміку цивільних право­відносин між різними суб'єктами цивільного права. Цим вони від­різняються від такого виду юридичних фактів, як акти цивільного стану, котрі, по-перше, об'єднують і події, і дії; по-друге, нероз­ривно пов'язані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних; по-третє, слугують передумовою виникнення у фізичної особи мож­ні пості бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків.

Закон розрізняє два шляхи визначення місця вчинення правочи- ну: 1) стосовно вчинення одностороннього правочину; 2) стосовно вчинення дво- або багатостороннього правочину (договору).

Стосовно одностороннього правочину правило про встановлен­ня місця його вчинення безпосередньо сформульоване у ст. 211 ЦК: місцем вчинення є місце волевиявлення сторони. Проте слід взяти до уваги, що волевиявлення можливе у різних формах: усній, письмовій, з нотаріальним посвідченням, з наступною державною реєстрацією (ст.ст. 207—210 ЦК). Відповідно, форма волевиявлення може полегшувати або ускладнювати встановлення місця вчинення правочину. Зокрема, практично неможливо встановити місце вчинення одностороннього правочину в усній формі. Достатньо складно встановити місце вчинення правочину в простій письмовій формі, хіба що у ньому самому може міститися вказівка на таке місце або воно може визначатися, зважаючи на зміст правочину. Наприклад, довіреність у простій письмовій формі може бути посвід­чена посадовою особою за місцем перебування або проживання особи, котра видає довіреність (ст. 245 ЦК). Отже, і місцем видачі довіреності буде вважатися місце, де засвідчено підпис того, хто її видав. Простіше встановити місце вчинення правочину, якщо він посвідчується нотаріально. Наприклад, місцем вчинення заповіту є місце, де він був складений і нотаріально посвідчений (ст.ст. 1247— 1248 ЦК).

Місце вчинення дво- або багатостороннього правочину (догово­ру) визначається відповідно до правил ст. 647 ЦК. Ця норма перед­бачає, що договір є укладеним за місцем проживання фізичної особи (ст. 29) або за місцезнаходженням юридичної особи (ст. 93), яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором (ст. 647 ЦК).

Умовами чинності правочинів є дотримання вимог:

1) щодо змісту правочину. Зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК), тобто фізичні та юридичні особи повинні вра­ховувати вимоги щодо здійснення цивільних прав, встановлені у ст.ст. 12, 13 ЦК та інших актах цивільного законодавства;

2) щодо наявності правочиноздатності суб'єктів правочину. Правочини можуть укладати лише особи, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 203, ст.ст. 30—32. 34—39, 41, 42, 92 ЦК);

3) щодо відповідності волевиявлення внутрішній волі суб'єкта (суб'єк- ів) правочину (ч. З ст. 203). Наявність правочину свідчить про

ідність внутрішньої волі й волевиявлення суб'єкту (суб'єктів) правочину. Тому у випадку, коли воля суб'єкта правочину форму­валася не вільно і не відповідала волевиявленню (наприклад, мало місце насильство), такий правочин визнається недійсним (ст. 231 ПК);

4) щодо форми правочину. При укладенні правочину обов'язкове (отримання передбаченої законом форми (ч. 4 ст. 203). Порушен­ня вимог шодо форми правочину тягне визнання його недійсним або настання інших наслідків (ст.ст. 218—220 ЦК);

5) щодо реальності правочину. Правочин має бути реальним, тобто спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовле­ні ним (ч. 5 ст. 203). Тому правочин, вчинений без наміру створити правові наслідки, є недійсним як фіктивний, тобто вчинений лише для виду (ст. 234 ЦК);

6) щодо дотримання спеціальних умов. Наприклад, правочин, що вчиняється батьками або усиновлювачами, не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх та непрацездат­них дітей (ч. 6 ст. 203); правочини, зазначені у ч. І ст. 71 ЦК, можуть бути укладені особо ю, яка має піклувальника, зі згоди піклуваль­ника й дозволу органу опіки та піклування (ст. 71 ЦК). Якщо такі спеціальні вимоги містяться в окремих нормах актів цивільного законодавства, вони також охоплюються поняттям вимог чинності (умов дійсності) правочину, а їх порушення тягне визнання право­чину недійсним (наприклад, ст. 224 ЦК).

41. Зміст правочинів. Тлумачення змісту правочину

Правочин — це волевиявлення, тобто дія особи, яка відображає внутрішню волю останньої. Якщо волевиявлення виражене нечітко, виникає необхідність тлумачення волі сторони правочину та з'ясування засад, на яких таке тлумачення має проводитися.

Засади тлумачення правочину встановлює ст.213 ЦК, яка визначає: 1) суб'єкти тлумачення правочину; 2) правила тлумачення правочину.

Суб'єктом тлумачення правочину є насамперед його сторона (сторони). Це цілком природно, оскільки саме сторони найкраще знають, якою була їх воля, що дійсно малося на увазі при укладенні правочину і що вони збиралися виразити через волевиявлення.

Для з'ясування змісту одностороннього правочину такого автентичного тлумачення, як правило, достатньо і спір у більшості випадків не виникає. Проте інші особи, інтереси яких порушує односторонній правочин, можуть звернутися до суду з позовом про захист своїх цивільних прав від порушень з боку особи, яка вчинила правочин, і дає викривлене його тлумачення, зловживаючи своїм суб'єктивним цивільним правом (ст.13 ЦК).

При тлумаченні двостороннього або багатостороннього право-чину вірогідність розбіжностей у трактуванні тих чи інших положень договору є набагато вищою, адже кожен з його учасників може мати своє бачення як власного волевиявлення, так і волевиявлення контрагента (контрагентів) за договором. Тому в цьому випадку тлумачення договору на вимогу однієї, обох або усіх сторін правочину рішення про тлумачення змісту правочину може постановити суд.

Правила тлумачення правочину (ч.3, 4 ст.213 ЦК) мають застосовуватися як при автентичному тлумаченні правочину його сторонами, так і при тлумаченні правочину судом. Але якщо при автентичному тлумаченні вказана норма ЦК має рекомендаційний характер, то у разі тлумачення змісту правочину судом застосування правил ч.3, 4 ст.213 ЦК є обов'язковими.

Правила тлумачення правочину визначені законом за принципом "концентричних кіл", тобто при неможливості витлумачити положення договору шляхом використання вузького кола засобів (буквальне тлумачення), залучаються усе нові й нові критерії перевірки правильності того чи іншого трактування умов договору.

Ця система "концентричних кіл" виглядає таким чином:

1) при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів (буквальне граматичне тлумачення);

2) у разі коли буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їх зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін (структурно-системне тлумачення);

3) якщо ні буквальне граматичне, ні структурно-системне тлумачення не дають можливості встановити справжню волю особи, яка вчинила правочин, використовуються будь-які обставини, що можуть допомогти з'ясувати відповідність волевиявлення дійсній волі учасника (учасників) правочину: враховуються мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обігу, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення (комплексне тлумачення).

Дата добавления: 2015-05-10