Політика «українізації»в 20-ті роки: причини, хід і наслідки

У 1920-ті рр. складовою частиною національно-культурних процесів в Україні була політика коренізації, «українізація»,що проводилася ВКП(б) в роки непу.При здійсненні політики коренізації в Україні виділяються два аспекти: українізація і створення умов для розвитку національних меншин.

Українізація — політика, спрямована на підготовку та виховання партійно державних кадрів української національності; урахування національних факторів при формуванні партійного й державного апарату; організація та відкриття мережі українських дитячих садків, шкіл, технікумів, закладів культури (бібліотек, музеїв, театрів тощо); випуск українських газет, журналів, книг і підручників; глибоке вивчення української мови, літератури, історії України, географії; відродження й розвиток національних традицій культури.

Політика українізації запроваджувалась партійним керівництвом на під­ставі рішень XII з'їзду РКП(б), що відбувся у квітні 1923 р. Ця політика мала на меті зміцнити контроль партійних органів над національними окра­їнами, розширити свій вплив на місцеве, зокрема українське, населення й керувати процесом національного відродження в Україні. Відповідно до дек­ретів ВУЦВК у 1923 р. в Україні проголошувалася рівність мов і визнача­лась необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Для проведення політики українізації було створено комісію на чолі з секре­тарем ЦК КП(б)У В. Затонським.

Від самого початку ця політика наштовхувалася на опір з боку русифіко­ваної верхівки КП(б) України. У партійному керівництві виникла теорія боротьби двох культур, яку обстоював секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь. Від­повідно до неї українська культура визнавалася селянською і відсталою, а тому мусила відійти в небуття. Цьому протистояли нарком освіти УРСР О. Шумський і його помічники М. Скрипник і Г. Гринько, які були прихиль­никами національного відродження і прагнули перетворити українізацію на ефективний важіль національного відродження. Завдяки їх діяльності про­цес українізації проходив успішно.

Рушійною силою політики українізації стала українська інтелігенція. Ак­тивними прихильниками цієї політики були М. Грушевський, Д. Багалій, М. Куліш, М. Хвильовий, інші діячі культури й мистецтва. В українській літературі розгорнулася дискусія про місце України в складі СРСР, її мину­ле та майбутнє.

З 1925 р. відбувалась політика українізації партії більшовиків й держав­них органів. Державні службовці повинні були складати іспити з українсь­кої мови. Частка українців у партії зросла, але переважно на нижчих щаб­лях партійної ієрархії. У 1929 р. в УРСР більша частина шкіл і технікумів перейшли на українську мову викладання, у чому їм поступалися інститути. Тираж українських газет з 1924 по 1927 рр. збільшився у 5 разів, почався процес дерусифікації міст через масовий наплив до них українських селян. Національна мова впроваджувалась у школах командного складу. У Харкові з цією метою було створено Школу червоних старшин.

Українізація створила сприятливі умови для розвитку національних мен­шин: у складі України було створено Молдавську Автономну Радянську Ре­спубліку, засновано німецькі, грецькі, болгарські, польські, автономні єв­рейські райони.

Наприкінці 1930-х рр. політика коренізації під тиском командно-адміні­стративної системи почала поступатися своїми позиціями.

У 1938 р. політику коренізації в Україні було згорнуто остаточно.

Дата добавления: 2015-05-08