КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Дисидентський рух на Україні
Зростання застійних явищ у політичному і соціально-економічному розвитку СРСР і УРСР У середині 60-х років Л. Брежнєв і його команда, які прийшли на зміну М. Хрущову, ще за інерцією продовжували реформаційний курс. Так, економічна реформа 1965 р. була спробою перенести ринкові економічні регулятори — рентабельність, прибуток тощо — на грунт соціалістичної економіки. Проте події «празької весни* 1968 р. радикально змінили політичну ситуацію не тільки в СРСР, а й у світі. Уся світова соціалістична система взяла курс на консервування здобутків соціалізму. У цей час економіка України втрачає власний динамічний ритм. Падіння народжуваності, криза організації виробництва разом з деформованою структурою розміщення продуктивних сил, катастрофічною екологічною ситуацією стали основними причинами такого розвитку подій. З усіма негативними наслідками проявилась криза і в політичній сфері. Швидко згорталась гласність, виконавча влада узурпувала законодавчі функції, народовладдя було підмінено формальним представництвом трудівників у Радах усіх рівнів. У відповідь на це виникає дисидентський рух, лідери і учасники якого боролися за права людини, свободу совісті і національний суверенітет.
Дисиденти (інакомислячі), критикуючи систему, разом з тим усвідомлювали складність політичних процесів у країні і шукали інших шляхів суспільного поступу. Дисидентський рух мав специфічну соціальну базу (близько 80% дисидентів становила інтелігенція); був довготривалим у часі (понад 20 років); виношував у собі зародок альтернативного суспільства; концентрував опозиційні інтелектуальні сили, створював осередки майбутніх масових рухів; викристалізував ідейні засади майже всього сучасного політичного спектра.
В Україні дисидентський рух було започатковано ще у 50-х роках. Останній пройшов шлях від культурно-просвітницької діяльності до політичного руху. Об'єктом, проти якого спрямовувався національно-визвольний рух, був тоталітарний комуністичний режим. В Україні, переважно на Заході, існували антирадянські підпільні групи. Тільки за період з 1954 по 1959 р. влада виявила 46 антирадянських груп із числа інтелігенції та молоді. Першими такими групами були — «Об'єднана партія визволення України» з Івано-Франківська на чолі з Б. Гарматюком, а також група Андрущика з Горлівки. Група «Об'єднання» була наступною за ними, її очолоювали Я. Гасюк та В. Леонюк. Вона ставила за мету, продовжуючи справу ОУН, боротися за самостійну Українську державу. Група мала програму і статут. Крім того, члени групи підготували до 20 різних листівок, що їх було видруковано в кількості 2-3 тис. примірників, з яких близько 400 було розповсюджено в Рівненській і Кіровоградській областях. Завдяки непоганій конспірації група діяла впродовж трьох років. Дисидентство висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, дегуманізації, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізовувалась у тверде переконання в необхідності докорінних змін у суспільстві. Усі ці спілки і об'єднання були перехідним містком від попереднього етапу збройної боротьби до діяльності за умов зміцнення і часткової лібералізації режиму. Основна ж частина опозиційної інтелігенції нового покоління на 60-і роки прийшла до боротьби з режимом через культурно-освітні проблеми, до того ж у межах марксизму-ленінізму. Це була інтелігенція Центру та Сходу України. Основою її домагань були проблеми української мови та культури.
Рух «шістдесятників» за 2-3 роки пройшов еволюцію від культурно-просвітницьких проблем до політичного протесту. А оскільки вже були й підпільні організації, то можна було говорити про наявність стійкої політичної опозиції. Влада знала про це і вирішила вжити невідкладних заходів. Почалися широкі показові арешти і переслідування незгідних. Однією з головних організаційних форм руху наприкінці 60-х років стає виготовлення і розповсюдження самвидаву. Національний рух згуртовується за допомогою всеукраїнського підпільного видання. Це був «Український вісник» за редагуванням В. Чорновола. Уже на початок 70-х років національний рух опору радянській тоталітарній системі можна назвати національно-визвольним рухом. Влада відреагувала на його посилення черговими репресіями. У 1972 р. почалися нові масові арешти. Але вони не зупинили цей рух. На початку 80-х років рух продовжував існувати як у вигляді організації «Українського патріотичного руху», так і у появі окремих осіб, які розповсюджували самвидав, писали і розповсюджували листівки тощо. З 1987 року рух знову швидко переходить від культурницьких проблем до політичних вимог. Тобто від «Спадщини»(Київ)у «Руху» (Івано-Франківськ), товариства Лева. (Львів), Товариства української мови ім. Т. Шевченка — до Української Гельсінської Спілки та Народного руху України за перебудову (НРУ). Дисидентський рух складався з трьох основних течій, що то розходились, то зливались. Правозахисне, або демократичне дисидентство, репрезентоване у Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їх однодумцями, а у нашій республіці — Українською Гельсінською групою (УГГ) — тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод, що стосувались прав людини і були підписані СРСР у 1975 р. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їх співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу.
Характерна риса усіх трьох напрямів дисидентства — відстоювання національних інтересів українського народу, тобто органічне включення у сферу діяльності національного фактора. Специфіка дисидентського руху полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур, ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН.
58.Україна в період реформаційного курсу (др.. пол. 1994-2004 р.р.) Розпад СРСР, розірвані стійкі на протязі років торгово-економічні зв’язки з пострадянськими республіками, затягування з початком ринкових реформ, відсутність надійної правової бази, економіки, галопуюча інфляція, корупція та економічна злочинність, проблеми внутрішньополітичної стабільності призвели до безпрецедентного падіння ВВП, яке продовжувалося по 1998 рік. Водночас було зроблено чимало важливих реформаційних кроків. Так, 28 червня 1996 року була прийнята Конституція (Основний закон) України. А з 2 вересня того ж року введено в обіг нову грошову одиницю України – гривню. В цілому ж країна почала виходити з економічної кризи тільки з 1999 року. До кінця 90-х р.р. окремі, незначні результати реформ все ж дали про себе знати. Головним з них був перехід остаточно від командно-адміністративної до ринкової економіки. До кінця 90-х р.р. було завершено формування власної податкової, банківської, митної та ін. систем, які визначили основу економічної інфраструктури Української держави. Все більшого значення почало набувати підприємництво. Двохзначну роль в процесі економічного зростання відіграли реформування відносин власності, роздержавлення та приватизація. В 2000-01 р.р. зросли обсяги промислового виробництва; була майже приборкана інфляція, в економіці було подолано бартер і країна вперше побачила «живі гроші». Вперше в історії незалежної України не було запозичено грошових коштів закордоном, а зовнішній борг зменшився на 17%.
Окрім цього – весною 2001 року вдалося уникнути дефолту. Майже повністю були погашені борги по пенсіям та зарплатам бюджетникам. Позитивні тенденції продовжували зберігатися і в наступні роки, навіть не зважаючи на зростання проблем в суспільно-політичній та соціальних сферах.
56. Україна на шляху до незалежності (1985—1991 рр.) У березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М. Горбачова, який визнавав необхідність проведення реформ. М. Горбачов став ініціатором політики перебудови — прагнення «зверху» здійснити реформування політичної та суспільно-економічної системи радянського суспільства. В Україні політика перебудови мала свої особливості. Розпочався процес національного відродження. Політика гласності в УРСР поступово переросла у свободу слова. Так, на сторінках газети «Літературна Україна» з'явилися статті, що висвітлювали невідомі події української революції та боротьби за збереження державної незалежності у 1917—1921 рр., діяльність видатних діячів того часу (М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов та ін.), становище українського села в роки голодомору 1932—1933 рр., маловідомі сторінки Великої Вітчизняної війни та діяльність ОУН та УПА, політику радянського партійного керівництва щодо діячів української культури тощо. Значно активізувалося суспільно-політичне життя в Україні: виникли суспільні організації, які дотримувалися різних політичних поглядів та ідей. Це регіональна організація товариства «Меморіал», культурне «Товариство Лева», Спілка незалежної української молоді, товариство «Спадщина», у 1987 р. Український культурологічний клуб (УКК), Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка. Відбулося відродження Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та вихід з підпілля Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Новим явищем суспільно-політичного життя в Україні стали шахтарські страйки та студентські виступи («революція на граніті»). Мітинги, демонстрації, збори громадськості стали характерною рисою життя українського суспільства. 16 лютого 1989 р. було надруковано проект програми «Народний рух України за перебудову» — громадсько-політичної організації, до складу якої входила демократично налаштована, національно свідома інтелігенція, колишні дисиденти. НРУ закликав: а) до об'єднання всіх представників національно-демократичних сил; б) «побудови в Україні демократичного й гуманного суспільства»; в) створення суверенної української держави; г) відродження та всебічного розвитку української нації; д) створення в Україні правової держави; є) створення самостійної та самокерованої економіки. Посилення кризи Комуністичної партії України сприяло утворенню нових політичних партій, які сповідували різні погляди та ідеологію. Так, виникли Українська республіканська партія, Партія демократичного відродження України, Соціал-демократична партія України, Об'єднана демократична партія України. Політика КПУ призвела до поступової втрати провідної ролі в суспільстві. 1989 р. у відставку вийшов тодішній Перший секретар ЦК КПУ В. В. Щербицький. Його наступники В. Івашко та С. Гуренко не змогли протистояти утворенню у Верховній Раді УРСР опозиційної групи — Народна Рада та консолідувати українське суспільство. Унаслідок політичної боротьби між депутатами-комуністами («група 239») та депутатами демократичної меншості у Верховній Раді УРСР 16 липня 1990 р. була прийнята Декларація про державний суверенітет України. Цей документ не було реалізовано на практиці, але він став підґрунтям для проголошення у майбутньому незалежності України. Осінь 1990 р. стала періодом політичної конфронтації в Україні: студентська акція протесту в Києві, яка завершилася відставкою голови уряду УРСР В. Масола. Апогеєм конфронтації стали події 19—21 серпня 1991 р.— спроба державного перевороту ДКНС (рос. ГКЧП). Реакційні сили прагнули відновити стару тоталітарну систему, але зазнали краху. 24 серпня 1991 р. на засіданні позачергової сесії Верховної Ради УРСР було прийнято Акт проголошення незалежності України, який визнав Україну незалежною державою. Результатом Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. стало підтвердження незалежності України та обрання Президента України — Леоніда Кравчука. Розпочався новий етап українського державотворення. Висновок. Політична ситуація в Україні у 1985—1991 рр. була вкрай напруженою. Однак політика перебудови активізувала діяльність демократичних сил та сприяла здобуттю Україною незалежності. ності. Тому вихід із становища у демократів один -збільшувати свій реальний вплив у суспільстві. І обов'язково формувати свій професійний корпус претендентів на урядові посади. Головна причина поразок демократів сьогодні — це їх власна слабкість, яка є наслідком політичної нерозвиненості суспільства. Особливість сучасного етапу розвитку України полягає в тому, що в попередні історичні періоди нова правляча еліта формувалась паралельно з деградуючою старою елітою. У радянські часи цього не відбулося. Тому грандіозні завдання переходу суспільства до нового якісного стану вирішуються під проводом радянської номенклатури, яка за своїми якостями не відповідає цим вимогам. В Україні ситуація ще більш складна, ніж деінде, тому що республіканська номенклатура, вихована в умовах жорсткої централізації управління, виявилася однією з найбільш неефективних у бувшому СРСР.
57. Політичний і соціально-економічний розвиток України на шляху розбудови демократичного суспільства (з 1991-1994 р.р.) Сподівання більшості населення України на економічне процвітання, підкріплені оцінками західних експертів, були однією з головних причин голосування за незалежність на референдумі. Однак, роки незалежності принесли багатьом розчарування. Добробут погіршувався. Екологічні проблеми, незадовільний стан охорони здоров'я і соціальної сфери призвели до скорочення населення у державі. Соціально-економічна ситуація в Україні значно загострилася після того, як Росія на початку 1992 р. запровадила лібералізацію цін. Це призвело до їх різкого підвищення і напливу грошової маси з Росії та інших держав колишнього СРСР в Україну. Запровадження з 10 серпня 1992 року українських купонів багаторазового використання лише деякою мірою пом'якшило ситуацію. Стрибок цін на різні товари коливався у межах від 3 до 50 разів. Підвищення заробітної плати, стипендій та пенсій не компенсувало значного зниження життєвого рівня населення. Особливо постраждали від «лібералізації» малозабезпечені верстви. У таких умовах Україні довелося робити перші реальні кроки до ринкової економіки. Щоб зламати неефективну командно-адміністративну систему господарювання, необхідно було роздержавити економіку, зробити її багатоукладною. Правовою основою формування приватного сектора економіки стали прийняті Верховною Радою Закони «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (6.3.92.). «Про приватизацію майна державних підприємств» (4.3.92) та прийнятий того ж дня Закон України «Про приватизаційні папери». 13 березня 1992 р. був прийнятий Закон України «Про іноземні інвестиції». Ці та деякі інші закони сформували, в основному, правову базу для приватизації. Однак темпи і якість ринкових перетворень в Україні лишаються вкрай незадовільними. Економіка перебуває у стані глибокої кризи. Виступаючи у Верховній Раді України з програмою соціально-економічних реформ, Президент Л. Кучма констатував фактичний провал аграрної політики. Сільське господарство і досі є найбільш невпорядкованою сферою економіки. Серед причин катастрофічного стану господарського життя спеціалісти називають наступні. Структура виробництва в Україні була підпорядкована імперським інтересам. Лише третина виробничо-технологічних циклів промисловості брала початок і завершувалась у республіці. Частка проміжного продукту в 1,5 рази переважала частку кінцевого. Коефіцієнт залежності України від імпорту становив 41%, тоді як Японії — 14%, а США —9,5%. Науково-технічна і технологічна відсталість української важкої промисловості, її величезна енергоємкість призвели до низької конкурентоспроможності продукції. Ресурси нафти, газу, лісу і дешевого вугілля внаслідок інтенсивної експлуатації в часи СРСР майже повністю вичерпались. Негативно позначились на економіці України її повна залежність від кредитно-фінансової політики Росії, збереження «прозорих» кордонів. Важке економічне становище не дає можливості реалізувати декларовані соціальні програми. Рівень життя основної маси населення продовжує падати, не зменшується заборгованість держави з заробітної плати.
Дата добавления: 2015-05-08; Просмотров: 639; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |