Проаналізувати соціально-економічний розвиток Радянської України другої половини 50 – першої половини 60-х рр

Економічний розвиток країни у другій половині 50 – першій половині 60-х рр. також був непослідовним, однак багато в чому позитивним. Україна перетворилася на потужну металургійну і паливну базу СРСР, була одним із найрозвинутіших районів машинобудування. У 1957 р. за кількістю виробництва чавуну на душу населення Україна випередила всі капіталістичні країни світу, за видобутком вугілля вийшла на 2-е місце у світі, а за виробництвом сталі – на 3-є. 1950-1965 рр. були найдинамічнішими для розвитку української промисловості – темпи приросту промислової продукції майже удвічі перевищували ці самі показники за 1965-1985 рр. Серйозний виклик Заходу зробили успіхи СРСР в освоєнні космосу (1-ий супутник – 1957, 1-ий космонавт –1961). Будівництво через українську територію нафтопроводу “Дружба” (1960-1964) стало частковою реалізацією планів інтеграції з соціалістичними країнами Центральної Європи.

Одночасно з цими успіхами поглиблювались і негативні тенденції у розвитку економіки, помітне відставання від капіталістичних країн Заходу. Ліквідувати частину цих проблем мала реформа управління н/г: з 1953 р. кількість всесоюзних міністерств зменшується, частина економічної влади передається республіканському керівництву; у 1957 р. запроваджується територіальний принцип управління через раднаргоспи, що створювались в економічних адміністративних районах (замість міністерств, 105 у СРСР, в Україні – 11). У 1957 р. їм були підвладні 97 % заводів республіки. Позитивним моментом реформи було наближення управлінських органів до виробництва, розширення регіональної самостійності, а негативним – відсутність єдиної науково-технічної політики в галузях. На поч. 60-х рр. почалося укрупнення раднаргоспів, також було утворено Українську (1960) та ВРНГ. Таким чином, знову посилився централізм.

Одним з важливих завдань для н/г на поч. 50-х років було вирішення продовольчої проблеми, яка вимагала радикальних реформ у с/г. Його розвитку М.Хрущов приділяв особливу увагу. Завдяки пріоритетності у сер. 50-х рр. с/г вперше стало рентабельним. Валова продукція с/г за 1954-1958 рр. порівняно з поперед. п’ятирічкою зросла на 35,3 %. У цей час значно покращилася матеріально-технічна база с/г. Матеріальну зацікавленість колгоспників посилювали підвищенням закупівельних цін на с/г-продукцію та зниженням податків на особисте господарство. Позитивну роль відіграло також отримання колгоспниками паспортів.

Разом з тим в аграрній політиці втілювалися й волюнтаристичні, нереальні програми:

1) освоєння цілинних земель Казахстану і Сибіру (взяло участь біля 70 тис. юнаків і дівчат з України) – не мало наукового обґрунтування (високозбиткове) і не виправдало сподівання на збільшення виробництва зерна.

2) “кукурудзяна” епопея охопила всю територію СРСР, незважаючи на придатність ґрунтів і кліматичні умови (в Україні 20 % посівних площ).

3) надпрограма у тваринництві (1957) – випередити США по виробництву м’яса, масла і молока на душу населення. Її результатом було падіння у 1964 р. виробництва тваринницької продукції до 92 % рівня 1958 р.

Підірвало колгоспні бюджети рішення 1958 р. про реорганізацію МТС і продаж сільгосптехніки колгоспам (більше 100 тис. тракторів). Загальним наслідком реформ у с/г стало загострення продовольчої ситуації і закупівля у 1963 р. хліба за кордоном (вперше).

Однак позитивним аспектом економічної політики М.Хрущова було посилення її соціальної спрямованості: будівництво житла (“хрущовки”), пенсійна реформа, відміна плати за навчання, підвищення життєвого рівня населення (зарплата, покращуються побутові умови).

Отже, хрущовський період мав велике значення для України: реформи М.С.Хрущова, незважаючи на їх суперечливість і непослідовність, охопили майже всі сторони суспільного життя. Однак їх наслідки не завжди були позитивними.

59. Визначити основні риси суспільно-політичного життя України в умовах посилення командно-адміністративної системи (1965 – 1985 рр.)

Період др. пол. 60 – перш. пол. 80-х років або так звана “брежнєвська епоха” характеризується “стабілізацією” політичного, економічного і суспільного розвитку. Консервативний курс партійної верхівки на чолі з Л.Брежнєвим зумовив завершення формування адміністративно-командної системи, реабілітацію сталінщини і формування культу особи Л.Брежнєва (трилогія “Мала земля”, “Відродження”, “Цілина”).

Відчутних змін у “брежнєвські” часи зазнала національна політика. Перші роки правління Брежнєва супроводжувались посиленням автономного курсу українського керівництва. Першим секретарем ЦК КПУ протягом 1963-1972 рр. був П.Шелест. Час його правління відзначився найвищим розквітом українського автономізму. Партійна верхівка України, підтримуючи лінію Москви, намагалася використовувати настрої суспільства у власних інтересах, у боротьбі з центром за більший обсяг влади у республіці. Шелест, будучи непохитним комуністом, відверто захищав мовні і культурні права українців, домагався рівноправного, партнерського входження України в єдиний народногосподарський комплекс (“українізація” 20-х років). У 1970 р. у книзі “Україна наша Радянська” Шелест доводить самобутність України. Книга стала приводом для усунення Шелеста з посади: у травні 1972 р. “за ухилення від офіційної радянської національної політики” він був переведений до Москви без будь-яких офіційних пояснень.

Наступним першим секретарем ЦК КПУ став В.Щербицький (1972-1989). Він був прихильником централізованого керівництва, мовної русифікації. За його правління республіка перетворилася у заповідник політичної та ідеологічної стагнації (застою). Наслідком викривлення національної політики партійного керівництва 70-80-х рр. стала втрата національної ідентифікації.

Посилення ідеологічного тиску на суспільство, переслідування інакодумства, ігнорування національних особливостей, порушення конституційних прав людини викликало значний спротив суспільства і, перш за все інтелігенції. У 60-70-ті рр. у радянському суспільстві утворився новий вид опозиційного руху – дисидентський. Основними проявами дисидентства були протести, листи-звернення до керівників держави, в судові інстанції, розвиток безцензурного друку (самвидав). Головними центрами дисидентської активності були Київ і Львів. Відкриті прояви інакодумства спостерігалися також у Дніпропетровську, Луцьку, Івано-Франківську, Одесі, Тернополі.

У 1975 р. дисидентський рух набуває правозахисного спрямування. У листопаді 1976 р. в Україні виникла громадська група сприяння виконанню Гельсингських угод про права людини, очолена письменником Миколою Руденком (прагнула діяти лише легально і підкреслювала, що не переслідує політичних цілей). Влада жорстоко розправилась з правозахисним рухом: 75 % українських дисидентів (І.Кандиба, В.Стус, Л.Плющ, І.Світличний та багато ін.) опинилися у в’язницях і таборах, частина була позбавлена радянського громадянства. На поч. 80-х рр. в Україні практично не було ідейної опозиції.

Новий етап в історії СРСР і України – побудову суспільства “розвинутого соціалізму” закріпила ІУ Конституція УРСР 20 квітня 1978 р. Загальною рисою суспільного життя стали декларативність, партійний контроль КПРС над всіма сторонами суспільного життя (закріплювався ст. 6 Конституції). Сама ж партія переживала суперечливі тенденції: її ріст мав кількісний характер, вона все більше віддалялась від народу. Це сприяло поглибленню ідеологічної і суспільної кризи.

Отже, суспільно-політична історія України др. полов. 60-х – перш. полов. 80-х рр. характеризується зміною періоду десталінізації посиленням сталінізму; спроби проведення економічних реформ завершились переходом економіки у стан стагнації. Непослідовною і суперечливою була й національна політика. Поступово УРСР (і Радянський Союз в цілому) втягувалися у тотальну соціально-економічну, політичну й ідеологічну кризу. СРСР все більше відставав від країн Заходу.

Дата добавления: 2015-05-08