Національна ідея та основні світоглядні орієнтації в освітній політиці України

На нинішньому етапі розвитку українського суспільства важливим є пошук вихідних позицій, що сприятимуть такій науковій розробці української національної ідеї, яка ввібрала б основні думки щодо державотворення, явлені партіями, громадськими організаціями на теренах українського геополітичного простору. З нашої точки зору такою стратегічною парадигмою може бути суспільна інтегративна ідеологія як світоглядна база для людських взаємин, етики, що пануватиме в громадянському суспільстві, до якого Україна прагне в наш час.

По-перше, основою для розв'язання цієї проблеми стане той ідеал, у який вірить народ, — демократична держава. По-друге, ставлення народу до ідеалу через його здійснення, по-третє, прагнення злагоди в українському суспільстві. Якщо проаналізувати теперішній стан українського суспільства, то суспільні процеси розвиваються саме в цьому напрямку. Основою успішності й прогресу в державотворенні має бути цивілізована національна ідея, яка повинна базуватися на науково продуманій економічній політиці, серйозних правових засадах і законодавчих основах для злагоди.

Вникаючи в суть структури української національної ідеї, гадаємо, що необхідно послуговуватися думками видатних мислителів світу. Такий досвід допоможе нам зрозуміти себе й проблеми, з якими щоденно стикаємося у процесі життєтворчості.

Найдосконаліше животворну роль ідеї ("абсолютного духу") висвітлив Гегель. У його філософській системі саме абсолютний дух є творцем усіх суспільних реалій, в яких він матеріалізується. Відомий російський історик, філософ В. Соловйов у лекції "Русская идея" визначив такі основні її складові:

• осмислення існування країни на даному етапі;

• усвідомлення ідеального принципу існування країни;

• чітке бачення нового, про що повинні думати, осмислювати, говорити народ і держава стосовно розвитку суспільства

Справді, національна ідея повинна обґрунтовувати розвиток держави, активізувати роль права в регулюванні суспільних відносин. Важлива в цьому контексті думка, що в поліетнічному українському суспільстві українська національна ідея не може базуватися тільки на етнічній основі, хоча саме етнічна основа є провідною. Адже саме глибока національна самосвідомість українського етносу забезпечила його стійкість до історичних випробувань. Саме цьому, етнічній відданості українців, особливо найбільш свідомої його частини, ми завдячуємо сьогодні суверенністю України як держави. Інші етнічні групи також поєднали свою долю з Україною як з Батьківщиною. Саме історія вчила український народ бути толерантним до інших народів. "Національна політика цивілізованого і гуманного народу, — писав Іван Франко, — повинна засновуватися на усвідомленні фактичних відносин, а не на розпалюванні низьких почуттів та інстинктів" (Франко І. Літературно-критичні статті. — К., 1950. — С 92).

17. Нормативне підгрунтя реалізації освітньої політики в Україні.(дошкільна освіта)

18. Нормативне підгрунтя реалізації освітньої політики в Україні(загальна середня освіта)

Загальна середня освіта - цілеспрямований процес оволодіння систематизованими знаннями про природу, людину, суспільство,
культуру та виробництво засобами пізнавальної і практичної діяльності, результатом якого є інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що є основою для подальшої освіти і трудової діяльності.
Загальна середня освіта є обов'язковою основною складовою безперервної освіти.
Загальна середня освіта спрямована на забезпечення всебічного розвитку особистості шляхом навчання та виховання, які грунтуються на загальнолюдських цінностях та принципах науковості, полікультурності, світського характеру освіти, системності, інтегративності, єдності навчання і виховання, на засадах гуманізму, демократії, громадянської свідомості, взаємоповаги між націями і народами в інтересах людини, родини, суспільства, держави.

(???)Необхідно визначити такі досягнення: в досі зазначений період запровадження українізації та переведення всіх установ і шкіл на українську мову навчання; забезпечення освітніх потреб національних меншин; активізація учительства та виникнення нових методів навчання; перебудова загальноосвітньої школи в професійну; запровадження загального обов'язкового навчання для дітей віком 8 –12 років і порушення питання про загальну семирічну школу. На заваді реформи стояли такі проблеми: перевантаженість учителя; його низьке матеріальне забезпечення, недостатній фаховий рівень; криза шкільного будівництва тощо. Спостерігаючи за сучасними політичними, соціально-економічними, духовними процесами в Україні, можна без перебільшення стверджувати, що національне відродження може бути повним і функціонально ефективним, якщо воно ґрунтується на культурологічному підході, на духовній, історико-педагогічній та господарській культурі, національній думці, що є не просто компонентами цілісності культури, а виражає найсуттєвіші її складники, безпосередньо пов'язане з історичною національною пам'яттю, господарською практикою, корінними інтересами людей.

(!!!!)Стан освіти в сучасному світі складний і суперечливий. З одного боку, освіта стала однією з найважливіших сфер людської діяльності; величезні досягнення в цій галузі лягли в основу грандіозних соціальних і науково-технологічних перетворень. З іншого ж боку, розширення сфери освіти та зміни її статусу супроводжуються за-гостреннями проблем у цій сфері, що свідчать про кризові явища освітньої галузі. І, нарешті, в останні роки в процесі пошуків шляхів подолання кризи освіти відбуваються радикальні зміни у цій сфері та формування нової освітньої системи. Сьогодні освіта розглядається як стратегічний пріоритет держави, а тому проблема її формування потребує особливої уваги. Державна політика в галузі освіти є невід’ємною складовою загальнодержавної політики. Усе, що вібуваєтся в суспільстві, природі, розвитку людської культури, так чи інакше впливає на формування та здійснення освітньої політики, функціонування системи освіти вцілому.За Законом України «Про освіту», освіта розгляда-ється як пріоритетна сфера соціально-економічного розвитку суспільства.Головна мета державної політики у сфері освіти відповідно до Державної національної програми «Освіта» («Україна ХХІ століття») полягає у визначенні стратегії розвитку освіти в Україні на перспективу ХХІ століття, створенні життєздатної системи безперервного навчання й виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпеченні можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формуванні інтелектуального та культурного потенціалу.

Одним з напрямів реформування галузі, власне, і є децентралізація, тобто передача ряду функцій і повноважень від вищих органів управління до нижчих. Державні органи управління розробляють найбільш загальні стратегічні напрями, а обласні та районні органи спрямовують зусилля на вирішення конкретних, фінансових, кадрових, матеріальних, організаційних проблем.

Принципи освітньої політики України. Державний характер управління системою загальної середньої освіти закріплений у такій системі принципів:

§ доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;

§ доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти;

§ обов'язковість повної загальної середньої освіти;

§ рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;

§ гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

§ органічний зв'язок із світовою та національною історією, культурою, традиціями;

§ незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій;

§ науковий, світський характер освіти;

§ інтеграція з наукою і виробництвом;

§ взаємозв'язок з освітою інших країн;

§ гнучкість і прогностичність системи освіти;

§ єдність і наступність системи освіти;

§ безперервність і різноманітність освіти;

§ поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.

Ці принципи визначають основні напрями, пріоритети освітньої політики, а отже, і характер освіти та освітніх закладів у країни.

19. Нормативне підгрунтя реалізації освітньої політики в Україні(Вища освіта)

20. Нормативне підгрунтя реалізації освітньої політики в Україні(позашкільна освіта)

Розвиток демократичних інститутів у державі, формування духовної культури та моральних цінностей особистості, її соціально-економічний статус великою мірою визначається рівнем освіти дітей, ставленням до них як до найвищої соціальної цінності. Саме тому уряди багатьох країн світу дбають про соціальний захист дітей, про дотримання права на доступну освіту, зокрема й дітей-інвалідів та дітей з особливими потребами. Прагнення створити правову основу захисту дітей знайшло відображення у Конвенції про права дитини, яку було схвалено 1989 р.

Визнання Україною Конвенції ООН про права дитини та Всесвітньої декларації про забезпечення виживання, захист і розвиток дітей посилило увагу громадськості до проблем дітей-інвалідів, викликало необхідність розробки цілеспрямованих дій держави для створення найсприятливіших умов їхньої інтеграції в систему сучасних суспільних відносин. Незважаючи на кризові явища в суспільному та духовному розвитку, в Україні вживаються всі необхідні заходи не тільки для того, щоб зберегти набутий досвід спеціальної освіти, а й примножити його, виробити сучасні технології корекційно-компенсаторної роботи з цією категорією дітей, створити умови для реалізації їхнього права на вибір типу навчального закладу та змісту і форм освіти.

Організація спеціальної освіти, зорієнтованої на ті чи інші проблеми розвитку дитини, передбачає комплексну медико-педагогічну, фізичну, трудову, соціальну реабілітацію дітей упродовж усього періоду їхнього навчання. Для її здійснення створено диференційовану мережу спеціальних закладів, у яких реалізуються різні можливості цих осіб в одержанні дошкільної, загальношкільної та професійної освіти шляхом переборення фізичних, фінансових та психологічних бар'єрів, які виключають або ускладнюють їхню повноцінну участь у житті суспільства.

Суттєвими у діяльності закладів спеціальної освіти є: усталення нормативно-правової бази освіти; психологічне забезпечення навчально-виховного процесу; стабілізація мережі спеціальних закладів і кадрової ситуації в освіті; розробка єдиних принципів і нормативів освітніх потреб дітей; обґрунтування потреб держави в цілому і окремих регіонів зокрема в перспективному розвитку мережі спеціальних закладів, їх варіативності; прогнозування підготовки спеціалістів-дефектологів на основі налагодження статистичного обліку дітей, які потребують особливих умов розвитку.

Організаційно не розв'язаною залишається й проблема розвитку психологічних служб, центрів діагностики, консультацій батьків. Народження дитини з особливими потребами - це не тільки велике горе, трагедія для сім'ї. Батьки бачать, що дитина розвивається не так, як в інших сім'ях, що вона потребує іншого підходу, специфічної допомоги, особливих умов розвитку, але виявляються безпорадними, не підготовленими до її виховання. Незадоволеність соціальним статусом, конфлікти в родині, а часом і розлучення є постійними проблемами таких сімей.

Дата добавления: 2015-05-08