Способи забезпечення виконання господарських договорів

Цінність будь-якого договору полягає в його виконанні, проте трапляються випадки, коли зобов’язання, породжені укладанням відповідного договору, з певних причин не виконуються, що має негативні наслідки для суб’єктів підприємництва.

Щоб унеможливити або зменшити вище згадані негативні наслідки, у чинному цивільному та господарському законодавстві передбачено інститут забезпечення виконання зобов’язань.

Мета цього інституту:

· додатково стимулювати боржника до належного виконання основного зобов’язання, що сприяє стабілізації комерційного обороту;

· надати правову можливість кредитору задовольнити свої законні інтереси в разі невиконання боржником своїх зобов’язань шляхом накладення на боржника додаткових організаційних та/або матеріальних обтяжень чи залучення до виконання зобов’язання третіх осіб.

Для досягнення вищезазначеної мети чинне законодавство пропонує ряд способів (засобів) забезпечення виконання зобов’язань. Способи забезпечення виконання зобов’язання – це спеціальні заходи, що в достатній мірі гарантують виконання основного зобов’язання й стимулюють боржника до належного поводження.

Способи забезпечення виконання зобов’язання за галузевою підпорядкованістю поділяються на:

· цивільно-правові (правова регламентація здійснюється згідно із гл. 49 ЦК);

· господарсько-правові, передбачені в ст. 199 ГК.

Згідно із ч. 1 ст. 199 ГК виконання господарських зобов’язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим кодексом та іншими законами. У свою чергу, згідно із ч. 2 ст. 20 ГК до заходів захисту правсуб’єктів господарювання та споживачів належать:

1) визнання наявності або відсутності прав;

2) визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб’єктів, що суперечать законодавству, порушують права та законні інтереси суб’єкта господарювання або споживачів;

3) визнання недійсними господарських угод на підставах передбачених законом;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб’єктів господарювання;

5) припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

6) присудження до виконання обов’язку в натурі;

7) відшкодування збитків;

8) застосування штрафних санкцій;

9) застосування оперативно-господарських санкцій;

10) застосування адміністративно-господарських санкцій;

11) установлення, зміни й припинення господарських правовідносин;

12) інші способи, передбачені законом.

Проте пункти 7, 8, 9, 10 (відшкодування збитків, застосування штрафних, оперативно-господарських та адміністративно-господарських санкцій) фіксують види господарсько-правових санкцій правовий статус яких детально регламентується розділом 5 ГК й вони входять в окремий інститут підприємницького права, що має назву «Відповідальність за порушення у сфері господарювання». Тобто вважаємо за доцільне відмежовувати способи забезпечення виконання зобов’язань від господарсько-правових санкцій, хоча безперечно острах застосування відповідних санкцій є для боржника дійовим стимулом щодо належного виконання зобов’язань.

Згідно зі ст. 546 ЦК виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, а п. 2 ч. 1 ст. 199 ГК прямо дає дозвіл застосовувати відповідні положення ЦК до відносин щодо забезпечення виконання зобов’язань учасників господарських відносин.

Отже, для забезпечення виконання господарських договорів сторони мають право застосовувати такі способи забезпечення виконання зобов’язань: неустойка, порука, гарантія, застава, притримання, завдаток.

Проте неустойка згідно зі ст. 230 ГК є різновидом штрафних санкцій, тому, щоб не порушувати логіку розподілу регулятивних норм між інститутом забезпечення виконання зобов’язань та інститутом відповідальності за порушення у сфері господарювання, з нашого погляду, правовий статус неустойки слід аналізувати в контексті господарсько-правових санкцій.

Ознаки способів забезпечення виконання зобов’язань:

· правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання укладається в письмовій формі;

· недодержання письмової форми фіксації забезпечення виконання зобов’язань є підставою визнання його нікчемним;

· виконання основного зобов’язання забезпечується додатковим (акцесорним) зобов’язанням, якщо це передбачено договором або законом;

· недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню;

· визначення недійсним основного зобов’язання має наслідком недійсність додаткового зобов’язання;

· недійсність додаткового зобов’язання не спричиняє недійсність основного зобов’язання.

Класифікація цивільно-правових способів забезпечення виконання зобов’язань. Залежно від характеру забезпечення інтересів кредитора розрізняють:

1. зобов’язально-правові способи – передбачають можливість залучення до виконання зобов’язання в разі неможливості його виконання боржником третіх осіб, що вступили й заздалегідь дали юридично оформлену згоду. До них належать порука, гарантія.

2. речово-правові способи характерні тим, що інтереси кредитора забезпечуються за рахунок заздалегідь виділеного боржником майна. До них належить застава, завдаток, притримання.

Порука як спосіб забезпечення виконання зобов’язання. Порука належить до зобов’язально-правових способів забезпечення виконання зобов’язань.

Згідно із ч. 1 ст. 553 ЦК за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Тобто сторонами цього договору є поручитель та кредитор за основним зобов’язанням, тому порука – це договір між поручителем та кредитором, згідно з яким поручитель добровільно бере на себе обов’язок виконати зобов’язання боржника перед кредитором за основним зобов’язанням у разі неспроможності такого виконання безпосередньо боржником.

Ознаки поруки:

● вона виступає в ролі додаткового (акцесорного) зобов’язання, мета якого – забезпечити виконання основного;

● це двосторонній, формальний письмовий договір (додаток 23);

● поручителем може виступати як юридична, так і фізична особа;

● поручителем може бути як одна, так і декілька осіб (ч. 3 ст.553 ЦК);

● виконання зобов'язання може забезпечуватися частково або в повному обсязі (ч. 2 ст.553 ЦК);

● у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Отже, кредитор має право заявляти свої вимоги як до боржника за основним зобов’язанням, так і до поручителя. Проте законодавець дає змогу сторонам у договорі поруки встановлювати субсидіарну відповідальністьпоручителя перед кредитором (ч. 1 ст. 554 ЦК). У разі наявності субсидіарної відповідальності за договором поруки кредитор повинен спочатку пред’явити відповідну вимогу до основного боржника, а якщо останній відмовиться задовольнити цю вимогу або в розумний строк не дасть на неї відповіді, то лише тоді кредитор може пред’явити вимогу до поручителя. І за солідарної, і за субсидіарної відповідальності поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, відсотків, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (ч. 2 ст. 554 ЦК);

● поручитель, який виконав за боржника його зобов'язання, набуває всіх прав кредитора за основним зобов'язанням, у тому числі й тих, що забезпечували це виконання (ч. 2 ст. 556 ЦК). Якщо виконання зобов'язання, забезпеченого порукою, здійснено декількома поручителями, до кожного з них переходять права кредитора в розмірі частини обов’язку, що ним виконана (ч. 3 ст. 556 ЦК). У свою чергу, кредитор зобов’язаний вручити поручителю, який виконав зобов’язання за боржника, документи, що посвідчують вимоги до боржника за основним зобов’язанням (ч. 1 ст. 556 ЦК).

Поручитель зобов’язаний у разі одержання вимоги кредитора перед тим, як її задовольнити, повідомити про це боржника, а в разі подання позову до нього – подати клопотання про залучення боржника до участі в справі (ч.1. ст. 555 ЦК).

Поручитель має право:

● висунути проти вимог кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов'язані з особою боржника;

● висунути заперечення проти вимог кредитора, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг (ч. 2 ст. 555 ЦК). Тобто поручитель має право самостійно оцінювати обґрунтованість вимог кредитора й приймати відповідне рішення;

● на оплату послуг, наданих ним боржникові (ст. 558 ЦК). Для того, щоб це право було реалізовано, поручитель та боржник повинні включити умову про оплату в договір поруки. Тобто обов’язок боржника оплатити послуги поручителя виникає не автоматично, а лише в разі фіксації цієї умови в договорі поруки;

● у разі виконання ним зобов'язання, забезпеченого порукою, у зв'язку з ненаправленням йому боржником повідомлення про виконання ним свого обов'язку стягнути з кредитора безпідставно одержане або пред’явити зворотну вимогу до боржника (ч. 2 ст. 559 ЦК).

Обов’язки боржника. Боржник, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, повинен негайно повідомити про це поручителя. Це необхідно для того, щоб не відбулося подвійне виконання зобов'язання і, як наслідок, безпідставне збагачення кредитора (ч. 1 ст. 557 ЦК).

Права боржника. Боржник має право, якщо поручитель, не повідомивши його про вимогу кредитора, сам її виконає, висунути проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти вимоги кредитора.

Підстави для припинення поруки передбачені в ст. 559 ЦК, згідно з якою порука припиняється:

· з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності;

· якщо після настання терміну виконання зобов'язання кредитор підмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем;

· у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника;

· після закінчення терміну, встановленого в договорі поруки.

Якщо строк дії договору поруки не встановлений у договорі, законодавство передбачає два правила залежно від того, визначеним чи невизначеним є строк дії основного зобов'язання:

· строк дії основного зобов’язання визначений – порука припиняється, коли кредитор протягом 6 міс. від дня настання терміну виконання основного зобов’язання не пред’явить вимогидо поручителя;

· строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги – порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позовудо поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Гарантія як спосіб забезпечення виконання зобов’язання. Загально-правова регламентація гарантії як способу забезпечення виконання зобов’язань здійснюється відповідно до положень параграфа 4 гл. 49 ЦК, а особливості правового статусу гарантії як способу забезпечення виконання саме господарського-правових зобов’язань передбачені в ст. 200 ГК.

Гарантія, як і порука, належить до зобов’язально-правових засобів, тобто вона передбачає можливість залучення до виконання зобов’язання третіх осіб. Доказом цього є положення ст. 560 ЦК, згідно з яким за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація гарантує перед кредитором виконання боржником свого обов’язку. У ч. 1 ст. 200 ГК зазначено, що гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов’язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією про задоволення вимог управненої сторони в розмірі повної грошової суми, зазначеної в письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов’язана сторона) не виконає вказане в ньому певне зобов’язання настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні.

Ознаки гарантії:

● це угода, що укладається між кредитором за основним зобов’язанням та гарантому письмовій формі, змістом якого є обов'язок гаранта сплатити кредитору грошову суму відповіднодоумов гарантії;

● має особливий суб’єктний склад. Учасниками відносин, пов'язаних з видачею гарантії, є:

- бенефіціар – кредитор за основним зобов'язанням;

- принципал – боржник за основним зобов'язанням. У якості бенефіціара та принципала можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи;

- гарант – банк, інша фінансова установа, страхова компанія, що добровільно бере на себе зобов’язання сплатити кредиторові ( бенефіціарові) за основним зобов’язанням певну грошову суму (передбачену в договорі гарантії), якщо боржник (принципал) за основним зобов’язанням його не виконає. Тобто коло суб'єктів, які можуть виступати гарантами, законом обмежене.

Згідно із ч. 1 ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»^[125] фінансова установа – юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку.

До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, – інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг;

· діє протягом строку, на який вона видана (ч. 1 ст. 561 ЦК). Фіксація строку дії гарантії регламентує термін можливої подачі вимоги бенефіціара до гаранта в разі невиконання зобов’язання принципалом. Саме в цей строк бенефіціар повинен звернутися до гаранта з письмовою вимогою про сплату гарантованої суми (ч. 4 ст. 563 ЦК);

· є чинною від дня її видачі й не може бути відкликана гарантом, якщо самою гарантією не встановлено інше (ч. 2, 3 ст. 561 ЦК). Тобто умова про заборону відкликання гарантії гарантом є диспозитивною й дає змогу сторонам зафіксувати в договорі гарантії умови, за яких гарант матиме право відкликати гарантію без будь-яких негативних для себе юридичних наслідків;

· має самостійний характер і не залежить від основного зобов’язання (його припинення або недійсності), включаючи й ті випадки, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов’язання (ст. 562 ЦК). Це пояснюється тим, що згідно з п. 2 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність»^[126] надання гарантій є банківською кредитною операцією, тобто формою надання платних послуг, для здійснення якої банк резервує (виводить з обігу) певну грошову суму, тому незалежно від того, припинене чи не припинене основне зобов’язання, якщо воно не виконане з будь-яких причин принципалом, бенефіціар має право вимагати від гаранта виплати грошової суми, на яку видавалася гарантія (ч. 3 ст. 565 ЦК), а гарант має право, як уже зазначалося, на оплату своїх послуг (ст. 567 ЦК). Проте слід зазначити, незважаючи на відносну незалежність гарантії від основного зобов’язання, забезпечувати гарантією можна лише дійсне на момент її надання основне зобов’язання, тобто спочатку повинне бути зобов’язання боржника, потім порушення боржником цього зобов’язання, а вже потім відповідальність гаранта й сплата суми гарантії;

· гарант відповідає перед бенефіціаром (кредитором) за порушення зобов’язання принципалом (боржником) в межах грошової суми, на яку було видано гарантію. Розмір суми, яка підлягає сплаті бенефіціару, згідно зі ст. 563 ЦК встановлюється сторонами в договорі й не обмежується законодавчо. Отже, сума сплати за гарантією може бути як меншою, так і більшою, ніж реально завданні порушенням зобов’язання збитки.

Гарант зобов’язаний:

· сплатити грошову суму, обумовлену договором гарантії, у разі отримання відповідної юридично обґрунтованої вимоги бенефіціара;

· негайно повідомити боржника про вимогу кредитора щодо сплати суми гарантії та передати йому копії вимоги разом з доданими до неї документами (ч. 1 ст. 564 ЦК). Цей обов’язок передбачений, щоб унеможливити безпідставне збагачення бенефіціара шляхом стягнення санкцій за невиконання зобов’язання з тієї суми, що була покрита гарантією;

· розглянути вимогу бенефіціара разом з доданими до неї документами в установлений у гарантії строк, а в разі його відсутності – в «розумний» строк і встановити відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії (ч. 2 ст. 564 ЦК). «Розумний» строк для розгляду вимоги бенефіціара гарантом є оціночною категорію, і його тривалість залежить від усіх нюансів цієї справи. Проте чітке встановлення терміну для відповіді гаранта на вимогу бенефіцара (якщо він не зазначений у самій гарантії) має важливе значення, оскільки його перевищення є моментом, з якого гарант є таким, що прострочив виконання свого грошового зобов’язання, щодо сплати суми гарантії.

Згідно зі ст. 7 ГПК^[127] претензія розглядається в місячний строк, який обчислюється з дня одержання претензії. Отже, відповідно до норм ГПК «розумним» для відповіді гаранта на вимогу бенефіціара є строк, що не перевищує одного місяця;

· негайно повідомити бенефіціара про відмову від задоволення його вимоги (ч. 2 ст. 565 ЦК). Підставою для відмови може бути лише недодержання умов гарантії кредитором. Імперативність норми, що фіксує обов’язок гаранта негайно сповістити бенефіціара про відмову в задоволенні вимоги щодо спалити суми гарантії, необхідна для того, щоб бенефіціар встиг усунути всі недоліки за вимогою й повторно її подати в строк дії гарантії;

· негайно повідомити принципала про припинення гарантії. Цей обов’язок також сприяє запобіганню незаконному збагаченню бенефіціара.

Гарант має право:

· відмовитися від задоволення вимоги бенефіціара (кредитора), якщо:

- вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії;

- вимога або додані до неї документи подані гарантові після закінчення строку дії гарантії (ч. 1 ст. 565 ЦК);

· на оплату послуг, наданих ним принципалу (ст. 567 ЦК). Обов’язок сплатити винагороду гаранту виникає в принципала в момент укладання договору гарантії, і необхідність сплати цієї винагороди не залежить від того, чи сплачував гарант суму за гарантією, чи боржник належним чином виконав своє зобов’язання, і гарантія як спосіб забезпечення виконання цього зобов’язання не була використана. Слід зазначити, що вимагати оплату послуг за гарантією є правом гаранта, що дозволяє припустити можливість безкоштовного надання цієї послуги принципалу. Також на підставі домовленості між гарантом та боржником (принципалом) погоджується сума та порядок цієї оплати, тобто законодавством ці питання не регламентуються;

· на зворотну вимогу (регрес) до принципала вмежах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником (ст. 569 ЦК). Текст цієї статті дозволяє припустити можливість, що на підставі домовленості між принципалом та гарантом останній може бути позбавлений права на зворотну вимогу.

Відповідальність гаранта. Як уже зазначалося, обов’язок гаранта перед бенефіціаром обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію. У тому ж разі, якщо добровільне виконання гарантом взятого на себе обов'язку відповідати перед бенефіціаром за порушення принципалом зобов'язання не відбудеться, бенефіціар має право заявити позов про стягнення грошової суми з гаранта відповідно до умов гарантії в межах загального строку позовної давності. Поряд із цим бенефіціар має право вимагати від гаранта відшкодування збитків та сплати процентів річних з простроченої суми. Таким чином, чинне законодавство розмежовує відповідальність гаранта як поручителя за основним зобов’язанням і відповідальність гаранта за невиконання чи неналежне виконання свого обов'язку, що полягає в сплаті грошової суми, передбаченої договором гарантії. В останньому разі відповідальність гаранта, який прострочив належну сплату грошової суми за договором гарантії, нічим не відрізняється від відповідальності боржника за класичним грошовим зобов’язанням.

Бенефіціар зобов’язаний:

· вимогу про сплату грошової сумивідповідно до виданої гарантії пред’являти гаранту в письмовій формі;

· до вимоги про сплату грошової сумивідповідно до виданої гарантії додавати документи, вказані в гарантії;

· у вимозі або в доданих до неї документах про сплату грошової сумивідповідно до виданої гарантіївказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов’язання, забезпеченого гарантією;

· пред’явити вимогу до гаранта в межах строку,встановленого в гарантії, на який її видано.

Бенефіціару забороняється передавати іншій особі право вимоги до гаранта, якщо інше не встановлено гарантією.

Бенефіціар має право:

· вимагати від гаранта сплати грошової суми за гарантією в разі невиконання основного зобов’язання принципалом;

· подавати до суду позов про стягнення з гаранта основного боргу (грошової суми, передбаченої гарантією), завданих збитків та процентів річних з простроченої суми у випадку, коли гарант не виконає свого зобов’язання за гарантією добровільно.

Підстави для припинення гарантії передбачені в ст. 568 ЦК, згідно з якою зобов’язання гаранта перед кредитором припиняється в таких випадках:

· сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;

· закінчення строку дії гарантії;

· відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов’язків за гарантією.

Усі підстави для припинення гарантії пов’язані або з належним виконанням гарантом свого обов’язку, передбаченого гарантією (п. 1, 2 ч.1 ст. 568 ЦК), або з односторонньою відмовою бенефіціара від своїх прав за гарантією (п. 3 ч. 1 ст. 568 ЦК). Згідно з наведеними підставами припиняються відносини між бенефіціаром та гарантом тоді, коли між принципалом і гарантом ці відносини ще деякий час зберігаються, хоча б до моменту, доки принципал не оплатить послуги гаранта (за умови, що це передбачено в гарантії).

Дата добавления: 2015-05-10