Основні принципи позитивізму

Проблема взаємозв'язку природи і суспільства

Водночас варто зазначити, що географічна школа в соціології поставила проблему, яка сьогодні є однією з центральних, а саме: проблему органічного зв'язку суспільства і природи, проблему відповідальності людини за надмірне втручання у природне середовище і хижацьке використання природних ресурсів. Тому один із сучасних напрямів у соціологічній думці - альтернативна соціологія - знову й знову порушує питання визнання високої цінності природи та її гармонії з людиною, надає перевагу захисту довкілля, а не економічному зростанню, бере участь у продуманому плануванні й діях із метою уникнення ризику екологічної катастрофи і знищення людства.

Різноманітні школи позитивістського напряму в соціології кінця XIX - початку XX ст. були лише першими кроками на шляху до формування соціології як самостійної науки. Принципи, які лежать у їхній основі, можна об'єднати в п'ять груп. Це насамперед твердження про те, що:

- соціальні явища підпорядковуються законам, спільним для всієї дійсності; немає жодних специфічних соціальних законів, які б не були модифікацією законів, що діють у природі;

- соціологія повинна будуватися за взірцем позитивних природничих наук;

- методи соціологічних досліджень мають бути аналогічними до природничо-наукових; усі соціальні явища повинні описуватися в кількісних вимірах;

- найважливішим критерієм науковості соціології є об'єктивність змісту знання; соціологічне знання не повинно містити споглядальних міркувань, а описувати соціальну дійсність незалежно від нашого до неї ставлення;

- людина розглядається переважно як природна істота з вродженими біопсихічними властивостями; вона неспроможна до соціальної творчості й не відіграє самостійної ролі у житті та розвитку суспільства.

Усі ці характерні риси позитивістської соціології врешті-решт призвели до визнання обмеженості та недостатності натуралістичних тлумачень суспільного життя і людини, а в кінцевому результаті - до зменшення її впливу та занепаду.

1. Органістична школа в соціології. “Синтетична філософія” Г.Спенсера.

В основу ряду соціологічних вчень натуралістичного напряму була покладена аналогія між організмом та суспільством, тобто визнана можливість схожості структури суспільства та природи, організму.

Одним з таких теоретичних напрямів на ранніх етапах розвитку соціологічної думки була органістична школа в соціології. Її засновником був англійський філософ та соціолог Герберт Спенсер (1820-1905). Його по праву вважають і одним із фундаторів соціології. Спенсер справив величезний вплив на соціальні науки свого часу, визначив напрям розвитку соціологічної теорії, окреслив предметне поле дисципліни, основні методичні засади та принципи. Його наукова спадщина складається з таких ранніх творів, як "Вивчення соціології" (1878), "Принципи соціології" та фундаментальної п'ятнадцятитомної праці "Описова соціологія", де характеризуються різні типи суспільств різних часів і місцевостей. Соціологічна система Спенсера ґрунтується на трьох основних елементах: еволюційна теорія, органіцизм, вчення про соціальні організми - інституції.

Однією з найвідоміших та найпопулярніших його теорій була еволюційна теорія, де еволюція в соціальному світі ототожнювалася з еволюцією у фізичному світі. На прикладі "фізичного" світу це перетворення пов'язане з формуванням сонячної системи із розсіяної матерії. Тотожність тому - виникнення суспільства як організованого об'єднання людей із значенням чисельності чи поступовим їх злиттям. Еволюція - це процес інтеграції матерії, перехід із невизначеної безлюдної однорідності у визначену різнорідність. Вчений розрізняв два типи еволюцій: просту і складну (інтеграційно-якісні зміни).

На основі ототожнення соціального синтезу із фізичним Спенсер зображує еволюційний розвиток суспільства як процес перемінного зростання і диференціації, що спостерігається за трьома функціями: регулятивною, підтримуючою, розподільчою. Вчений показує, як, аналізуючи процес з'єднання менших спільнот у більші, шляхом завойовницьких дій, підкорення, узгодження, можна спостерігати рівні соціального розвитку: від простої (без лідерства) до ускладненої. Незважаючи на схематизм, "фізичність", еволюційна теорія Спенсера заклала низку методологічних принципів історико-соціологічних досліджень.

В аналізі суспільства і соціальних явищ систему Спенсера можна порівняти з живим організмом. Він цілеспрямовано добирав докази можливості побудови соціологічної науки на фундаменті законів, притаманних природничим наукам. Підкреслюючи порівнюваність структур і функцій живого організму та суспільства, вчений обґрунтував, що загальні закони етики, політичної економії та соціології є аналогічними й органічними.

У праці "Основи соціології" Спенсер обґрунтовує аналогію суспільства і біоорганізму в тому, що соціальний організм, як і біологічний, у процесі розвитку збільшується в масі та обсязі, а з його розвитком відбувається ускладнення внутрішньої структури, що, у свою чергу, ускладнює функції, диференціацію в обох типах організму. Так само в обох типах організму всі елементи між собою взаємопов'язані, і цілісний організм існує довше за свої елементи.

Виходячи зі свого еволюційного вчення, Спенсер окреслює і виводить появу та розвиток соціальних інститутів як спеціалізованих "соціальних органів", що є тотожними біологічним, анатомічним (уряд - головний мозок, торгівля – кровообіг, економіка - обмін речовин тощо). У подальшому сукупність взаємодіючих інститутів утворює цілісну соціальну організацію - суспільство. Простежуючи хід і логіку дії еволюційних постулатів (вищезгаданих), вчений приходить до твердження, що постійно зростаюче населення вимагає поліпшення організації величезної людської маси, спеціалізації її діяльності, встановлення взаємодії різнорідних диференційованих елементів. Це, у свою чергу, і зумовлює появу різноманітних типів організацій людей, спеціалізованих за видами діяльності, котрі дедалі спеціалізуються та класифікуються згідно з функціями у суспільному організмі. Г. Спенсер виділяє такі три системи функціональних обов'язків:

■ продовження роду;

■ виробничо-розподільчі функції;

■ регулюючі функції.

Завершальна частина системи Спенсера представлена класифікацією та аналізом шести типів соціальних інститутів:

■ домашні (сім'я);

■ політичні;

■ професійні;

■ промислові.

■ церковні;

■ обрядові.

Він показує взаємозв'язок розвитку соціальних інститутів і еволюції відносин між людьми. З його ім'ям пов'язано введення термінів "соціальний контроль", "система примушень", "політичне управління" як одна з форм соціального контролю, що є основоположним для релігійних інститутів.

Незважаючи на наявність недоліків, заслугою вченого є те, що він поставив і обґрунтував теорію і практику дослідження соціальної системи і соціальної структури, розкрив механізм їхнього функціонування.

Одним із видатних продовжувачів даного напряму був і російський урядовець П. Лілієнфельд. На основі принципу ототожнення біологічного і соціального організмів він стверджував можливість застосування біологічних законів для пояснення суспільства і принципово не відрізняв закони об'єднань, суспільств і біологічних клітин. Іншим російським органіцистом був О. Стронін, який розумів суспільство як організм і розглядав соціологію як фізіологію. Прихильником даного напряму був і німецький економіст та соціолог Ф. Шефле.

Органіцизм у стратегічному плані мав деякі прогресивні сторони, однак з точки зору тактики це був крок назад у соціологічній науці. Орієнтація на еволюцію та відносно сталі закони біологічного світу паралізовувала дослідження розвитку суспільства.

1. Соціальний дарвінізм.

Іншою ланкою натуралістичного напряму в соціології був соціальний дарвінізм. Тоді як органіцизм орієнтувався в основному на пошук зовнішніх аналогій між організмом та суспільством, соціальний дарвінізм, що також виник під впливом біологічної науки, намагався використати її внутрішні закони. Джерелом даного напряму слугувало безпосередньо вчення Чарльза Дарвіна про боротьбу за існування. Вчення Дарвіна про природний добір стимулювало перенесення біологічних законів на розуміння суспільства. Соціальний дарвінізм поставив у центр досліджень проблему соціальних конфліктів та міжгрупової боротьби, що викликані протилежністю потреб, інтересів, засобів.

Найвідомішими представниками соціального дарвінізму були Уїльям Беджгот - англійський політик, економіст, соціолог, Людвіг Гумилович - австрійський юрист, соціолог, Альбіон Смоул - американський соціолог. Суть їхнього вчення зводиться до натуралізації соціального, визначення природного відбору і боротьби за існування як головних соціальних детермінант, аналізу соціальних конфліктів та суперечностей у їхньому контексті. Боротьба за існування трактувалася як основний закон соціальної еволюції (коли в процесі відбору виживають найбільш пристосовані), а інтереси, біологічні потреби особи - це рушійна сила розвитку суспільства.

Виникає, таким чином, протидія потреб, інтересів, поведінки в групі між індивідами, а тому виживають ті групи, спільності, в яких зберігається рівновага між новаціями, традиціями, різними процесами. Кожна група намагається підкорити собі іншу, панувати над нею, і ця боротьба становить зміст соціального життя. Першими групами були орди, які вели війни. Переможці знищували переможених, використовували їх як рабів, підданих, експлуатували їх. Згодом виникали держави як знаряддя для закріплення своєї влади і панування над переможеними. Інститут держави - це апарат насильства, продукт боротьби груп. Історія не знає прикладу, де б держава не виникла без насильства, а причина боротьби – матеріальні потреби, намагання задовольнити їх за рахунок багатства інших і засобів існування інших. Ось таким приблизно є логічний ланцюжок дії теорії соціального дарвінізму.

1. Расово-антропологічна школа

У руслі натуралістичного напряму соціології виникає расовоантропологічна школа. Це – не стільки науковий, скільки спекулятивний напрям, основа якого - не наукове осмислення проблем людини та раси, а використання науки для ідеологічних цілей. Концепції расовоантропологічної школи засуджені наукою, але їх вивчення необхідне з міркувань моралі. (Основний принцип цих концепцій - визначення расового фактора як вирішальної ознаки в історичному процесі. Це – проголошення біологічної і культурної відмінності рас, виведення їхньої ієрархії, визначення "вищих" та "нижчих" рас. На основі цього розрізнення в історії мали місце трагічні факти проведення ідеології та практики боротьби за збереження "чистоти раси", проти змішування рас як причини деградації суспільства.

Одним із основоположників даної теорії був французький філософ Жозеф Гобіно (1816-1882). Основні причини розвитку суспільства він вбачав у расових особливостях народів, вважаючи, що соціальні інститути, культура походять від расових, біологічних особливостей.

Згідно з твердженнями основоположників расовоантропологічного напряму, цивілізація розвивається лише тоді, коли її очолює біла раса, як історична раса. Саме їй притаманні монополія на розум, силу, красу, інтелект, енергійність, здатність внутрішньої і зовнішньої організації, почуття гумору, хоробрості, мужність. Згідно з твердженням Ж. Гобіно, "арійці" - це раса володарів. Представники ж "жовтої" раси - низькорослі, темні, без фантазії, це - раса "природних купців".

Французький соціолог Ж. де Лапуж висував расовий фактор як вирішальний чинник історії. Він розрізнював "вищі" та "нижчі раси". "Арійська" є найвищою расою, елітарним елементом суспільства - згідно з так званим "Законом знищення допоміжних рас" (залежно від пристосування).

Інший теоретик цієї школи - англійський політик Х'юстон Чем- берлен (прихильниками його були Вільгельм II та А. Гітлер). Його найвідоміша праця - "Основи XIX ст.". Європейська цивілізація, за цим вченням, – це вершина розвитку людської культури, завдяки саме нащадкам "арійської раси", корінним жителям північної Європи. Джерелами європейської цивілізації виступали три різновиди культури: давньогрецька (запозичено філософію, поезію, мистецтво); римська (держава, громадянство, право, власність); іудейська релігія (християнство). На цій основі нібито було створено неперевершену культуру, цивілізацію. Ця "пронаукова" теорія свідчить про вульгарність та відсутність здорового глузду у науковому пошуку.

1. Географічна школа в соціології і економічний детермінізм.

Іншим напрямом натуралізму в соціології був так званий географічний, або географічна школа в соціології. Так сталося, що це історично свого роду перша школа в соціології, завдяки творчості Ж. Бодена, Ш. Монтеск'є, А. Тюрго. Основними детермінантами в "географічних" концепціях було визнання природних факторів та умов (географічне положення, кліматичні умови, рельєф) як визначальних у розвитку суспільства. Досягнення природознавства XIX ст., безумовно, вплинули на інтерес науковців до географічного фактора, і його значення в розвитку суспільства. Типовими представниками географічної школи в соціології XIX ст. були Г. Бокль, Л. Мечников, С. Соловйов, В. Ключевський.

На основі аналізу "зовнішніх" явищ було встановлено, що основними з них є клімат, ландшафт, ґрунт, їжа, особливості котрих впливають на розвиток людини, історію. Саме ці фактори зумовлюють і особливості тілесної конституції людини, особливість її мислення, духовності і т. ін. Як приклад, наводилося порівняння особливостей життєдіяльності "північних" та "південних" народів. Навіть хід історії людства пов'язувався із взаємодією та масштабністю гідрологічного освоєння (ріки, моря, океани).

Англійський вчений Генрі Томас Бокль (1821-1862), вивчаючи історію людства, простежував процеси історичної взаємодії людини та природи. Він зазначав, що географічне розміщення, клімат, ландшафт, ґрунти, їжа зумовлюють особливості як тілесної конституції людини, так і своєрідність її духовності, мислення і т. ін. За теорією Л. Мечникова (російський географ, громадський діяч), виникнення і розвиток культур мали за своє джерело рівень та масштабність освоєння водних ресурсів. Так, стародавні народи обмежувалися освоєнням річок, античність та середні віки ототожнювалися із Середземномор'ям; далі - океанічний період, пов'язаний із розвитком "сучасних" європейських цивілізацій.

Праці з історії видатних російських істориків С. Соловйова та В. Ключевського пронизані духом "географізму", щоправда, не на простому і примітивному рівні, а на досить переконливому, пронизаному "духом цілого", народною волею.

С. Соловйов та В. Ключевський розглядають історичний процес (конкретно розвиток російської держави) як єдність двох сил - людського духу (в контексті особи та суспільства) і фізичних факторів природи. їхні праці "Історія Росії з найдавніших часів" та "Курс російської історії" виразно це показують: боротьба з кочовими племенами, кріпацтво, освоєння Сибіру, фактори артільності, козацької кооперації.

Географічний фактор у житті суспільства є дуже істотним. Безумовно, без природи немає суспільства, однак природні фактори не визначають, але окреслюють особливості суспільного життя. Географічна школа, хоча й узагальнила природничо-науковий та соціокультурний матеріал і визнається досі однією з найплідніших шкіл натуралізму, але все ж таки не змогла визначити правильного співвідношення між природними та соціальними умовами співіснування, надавала перевагу першим.

Дата добавления: 2015-05-08