Концепція релігії. 1 страница

Нація виступає у Вебера як найважливіша політична цінність.

Дослідження Вебера в області релігії почалися з роботи "Протестантська етика і дух капіталізму" (1904 р.) і завершилися великими історико-соціологічними екскурсами, присвяченими аналізу світових релігій: індуїзму, буддизму, конфуціанству, даосизму, іудаїзму. У його соціології релігії виділяють два етапи, які розрізняються не тільки за предметом, але й певною мірою за спрямованістю дослідницького інтересу.

Інтерес Вебера до релігії, у даному випадку до протестантизму, обмежувався головним чином визначенням тієї ролі, яку зіграла зміна релігійної етики в становленні капіталізму.

Вебер у соціології релігії намагається виявити компоненту, яка складає найважливішу характеристику соціальної дії, а саме: зміст, який суб'єктивно припускається. Якщо в соціології права і держави (політичній соціології) він аналізує типові форми "орієнтації на іншого" ("очікування"), то в соціології релігії типологізує найбільш істотні форми змістів і те, як вони виступали в історії.

Вебер не ставив центральним питання про походження релігії, а тому і не розглядав питання про її сутність. Його цікавило насамперед вивчення наявних (існуючих) структурних форм, склад і тип релігії. Не дивно, що Вебер свої роботи присвячує головним чином вивченню тих форм релігійності, що характерні для високорозвинених суспільств.

У центрі уваги Вебера великі світові релігії, що змінили протягом першого тисячоліття до нашої ери колишні форми релігійного життя. Буддизм, іудаїзм, християнство, іслам — усе це світові релігії, що припускають порівняно високий рівень соціальної диференціації, а отже — значний інтелектуальний розвиток, появу особистості, наділену виразною логічною самосвідомістю.

Вебер шляхом емпіричного спостереження й порівняння фіксує, де і при яких соціальних умовах, серед яких соціальних шарів і груп переважає в релігії ритуально-культовий момент, а де аскетично-діяльний (мається на увазі не культові дії, а мирська діяльність), де — містико-споглядальний, а де — інтелектуально-догматичний. Це дає Веберові можливість установити індивідуальний вид різних релігій.

Розглядаючи і індивідуальний вигляд світових релігійно-етичних систем, Вебер дає їхню класифікацію, згідно з тим, які саме соціальні шари були їхніми головними носіями. Ось ця, що стала вже класичною, схема:

• носієм конфуціанства є організуючий світ бюрократ;

• індуїзму — упорядковуючий світ маг;

• буддизму — мандруючий по світу чернець-споглядальник;

• ісламу — підкорюючий світ воїн;

• християнства — бродячий ремісник.

Особливу увагу приділив Вебер так званій "релігії париєв", тобто груп, що знаходяться на нижчій сходинці і навіть поза соціальною ієрархією. На його думку, якщо для найбільш привілейованих, аристократичних шарів, як правило, характерний інтерес до поцейбічного світу, то в "релігії париєв" яскраво виражені есхатологічні мотиви, прагнення до потойбічного.

Аналізуючи релігійну "етику париєв", насамперед на матеріалі іудаїзму, особливо "релігію пророків", а також різних внутрішньо-християнських течій і сект, Вебер показує, що носіями "релігії париєв" ніколи не були раби чи вільні поденні робітники. Виняток тут не складає, на його думку, і сучасний йому пролетаріат. Найбільш активними в релігійному відношенні серед непривілейованих шарів є, як вважає Вебер, дрібні ремісники, зубожілі вихідці з більш привілейованих шарів.

Вебер класифікує релігії також і на підставі різного ставлення до світу. Так, для конфуціанства характерне прийняття світу; навпаки заперечення і неприйняття світу характерне для буддизму. Індія, за Вебером, є колискою релігійно-етичних вчень, теоретично і практично заперечуючих світ. Деякі релігії приймають світ на умовах його поліпшення і виправлення. Такими є християнство, іслам.

Світові релігії носять, як правило, сотеричний характер (Сотер — у пер. із грецької — рятівник). Проблема порятунку — одна з центральних у релігійній етиці. Шляхи розв'язання цієї проблеми усередині тієї чи іншої релігії у великій мірі визначають спосіб життя людей, що сповідують її. І тут Вебер аналізує релігійно-етичні установки в залежності від того, які шляхи порятунку вони припускають. Можливі, насамперед, два варіанти: порятунок людини через власну дію (у буддизмі), за допомогою посередника-рятівника (іудаїзм, християнство, іслам). У першому випадку методами порятунки є або ритуальні культові дії та церемонії, або дії соціальні (любов до ближнього, добродійність, турбота про близьких — у китайській релігії), або самовдосконалення. Що стосується другого випадку, тут також можливі кілька варіантів порятунку. Наприклад, порятунок через інституціоналізацію, тобто приналежність до церкви як умова порятунку. Це характерно для католицизму, православ'я. Інший варіант — порятунок через віру (іудаїзм, лютеранство). По-третє — порятунок через милість приречення (іслам, кальвінізм).

1. Загальна характеристика практики емпіричних соціальних досліджень в США в 20-ті роки.

Одна з основних соціологічних тенденцій XX ст. – розвиток емпіричної соціології. Її прийнято розуміти як дослідження, пов'язане зі збором та аналізом конкретних соціальних фактів, формуванням та використанням спеціальних методів: опитування (письмове та усне), соціологічне спостереження, експеримент, аналіз документів, соціометричні процедури та ін. Такого роду дослідження стали активно впроваджуватися у 20–30-ті роки спочатку в США, а потім і в інших країнах. Мали місце вони і в колишньому СРСР. Існує багато причин активного поширення емпіризму в соціології, які вбачаються, як правило, у нових потребах при розвитку як суспільних відносин, так і самої науки, і виході її на новий, більш високий рівень, наближений до зрілого стану.

На початку XX ст. емпіричні дослідження мали розрізнений характер, не існувало розробленої методології і методики їхньої підготовки та проведення. А тому для подальшого розвитку емпіричної соціології виявилося закономірним саме посилення методики та техніки досліджень, що забезпечували конкретне вивчення соціальних явищ.

З причини "відірваності від повсякденного життя" загальносоціологічні теорії розглядалися як дещо абстрактні. Однак соціологічний інструментарій, вимірювальні процедури та числові еквіваленти підвищували рівень доказовості та валідності (надійності, відповідності) отриманого соціологічного знання. Таким чином, корисна фактична інформація і практичні рекомендації отримували здебільшого аргументацію від методів, а не від змісту, тобто теорією починають нехтувати як у якості основи, так і в якості кінцевої мети дослідження. Необхідно також зазначити, що недовір'ю до теоретичної соціології сприяло і те, що багато дослідників виходили із власних позицій та методик, що ускладнювало узагальнення багатоманітної та неоднорідної інформації в загальну теорію.

У 20-30-х роках центр розвитку соціології перемістився до США. Передусім тут утверджується перемога неокапіталістичного порядку, який стає еталоном суспільного розвитку. Всі сфери соціального укладу американського суспільства, його спосіб життя та інше досягли свого оптимального розвитку і потребували лише підтримки та "незначних удосконалень" при загальному їх збереженні. Дане становище обумовило пошук відповідних ефективних засобів, методів та механізмів соціального управління, які сприяли б демократичній підтримці соціального порядку. Такий підхід обумовив відповідну тезу: "Соціологія на службі менеджменту".

Центром формування емпіричної соціології став Чиказький університет - "чиказька школа". Засновниками Чиказької школи вважають У. Томаса і Р. Парка. Саме тут у 20-30-ті роки розгорнулися багатоцільові прикладні дослідження, які й ознаменували розквіт емпіричної соціології. Тому, не дивно, що розвиток емпіричного соціологічного напряму пов'язують із "чиказькою школою". Цей напрям був зорієнтований на детальні дослідження життєдіяльності людей у конкретних ситуаціях. У цей час місто Чикаго за короткий час перетворюється на вершину американської цивілізації, стає одним із найбільших осередків промисловості, науки, культури. Місто буквально захоплювали хвилі емігрантів з Європи, і це зумовило певні зміни в особливостях американського способу життя.

До найвідоміших праць представників даної школи, кожна з яких була узагальненням певного дослідницького проекту, належать: "Негри у Чикаго" (1922) - (Р. Парк, У. Джонсон); "Бурлака" (1928) - (Н. Андерсон); "Гетто" (1928) - (Л. Вірт); "Негритянська родина у Чикаго" (1913) - (Ф. Фрезер) та багато ін. Та найвпливовішою у формуванні даного напряму стала праця Вільяма Томаса та Флоріана Знанецького, яка перетворилась на хрестоматійну - "Польський селянин в Європі та Америці" (1918). В цьому дослідженні, завдяки активному використанню методу вивчення документів із різних джерел - в основному особистого характеру (щоденники, автобіографії, спогади, листи селян, котрі емігрували з Польщі в Америку), проаналізовано життя людей у нових умовах. При цьому виділяються декілька основних проблем: "соціальна модель щастя", "індивідуальна та соціальна активність", "відносини між представниками різних статей", "злочинність", "проституція", "алкоголізм". Ця свого роду "піонерська" робота знаменує собою вступ до емпіричного розвитку соціології з усім її "методичним та технічним обладнанням".

З переходом тодішнього суспільства в менеджеральну епоху соціологія зіштовхнулася і з принципово іншою діяльністю – сферою виробництва.

Почала зароджуватися так звана індустріальна соціологія. Гасло "вся влада спеціалістам" та концепції "наукового менеджменту" Ф. Тейлора, А. Файоля, М. Фоллета та інших були визначальними в даному процесі. Директивний стиль управління та контролю, ставлення до людини як до економічної одиниці ("людина економічна"), механістичне уявлення про місце людини у виробництві, підкріплене веберівською бюрократичною моделлю організації управління і здійснення влади над людьми - стримували подальше підвищення ефективності виробництва. "Велика депресія", яку США пережили у 1929–1933 pp., висвітлила вади "наукового менеджменту" і стимулювала перегляд поглядів щодо трудових ресурсів та потребу переходу до нової системи організації виробництва та управління ним з урахуванням "людського фактора" та виробничої демократії. Крім того, дослідження в галузі психології праці також акцентували увагу на моментах взаємовідносин співробітників, рівні їхньої спаяності, корпоративного духу та ін. Поворот до гуманізації проблем менеджменту на межі 20-30-х років обумовив пошук соціально-управлінського механізму, який дозволив би задіяти моральні та психологічні фактори мотивації і заінтересованості людей у праці (типу "партнерського управління", "групового рішення", "співробітництва").

Особливу роль у розвитку теорії та практики "людських відносин" відіграв американський соціолог та психолог Елтон Мейо (1880-1949), який започаткував індустріальну соціологію. Він досить критично сприймав сучасне йому індустріальне суспільство, в якому відбувалися руйнівні процеси відокремлення та дезінтеграції людей. З 1927 до 1932 року Е. Мейо керував дослідженнями в одній з промислових фірм у м. Хоторні поблизу Чикаго, котрі отримали назву "хоторнські експерименти", якими було охоплено до 20 тисяч людей, і були визнані класикою емпіричної соціології. Дані експерименти починалися з визначення ступеня впливу сприятливих умов праці на рівень її продуктивності: освітлення, режим роботи, система оплати та ін. При цьому були отримані цікаві результати. Виявилося, що на зростання продуктивності праці впливають фактори, які не залежать від умов праці: "груповий дух", міжособистісне спілкування тощо. Спостереження Мейо показали, що члени колективу, бригади хочуть бути включеними у групу і при цьому відчувати себе вільними. Бажання бути включеним у певну спільноту він назвав відчуттям "соціабільності". Були виявлені закономірності міжособистісних стосунків у виробництві. В методичному плані до новацій у "хоторнських експериментах" слід віднести:

■ виділення експериментальних та контрольних груп з метою спостереження за результатами перемінних та наявністю зв'язків між ними;

■ проведення пілотажу програми інтерв'ю - методичних експериментів та пробних інтерв'ю з новими анкетами;

■ теоретико-прикладний характер дослідження.

Проведені експерименти змінили обличчя менеджменту та сформували нове уявлення про організаційну поведінку людини у виробничих процесах. "Людина економічна" поступилася місцем "людині соціальній". З'явилося соціальне замовлення на інженера, який би мав якості управляючого виробництвом, соціолога та психолога. Виникла необхідність підготувати еліту лідерів організацій, здатних аналізувати групові відчуття, мотивувати поведінку людей і створювати умови для особистісного самовиразу у праці. Виникла необхідна, модна і добре оплачувана професія соціолога.

Поступово вигартовувався і методологічний інструментарій проведення соціологічних досліджень. Основні етапи і стандартні процедури соціологічного дослідження, які склалися в емпіричній соціології, становлять фундамент сучасної системи процедур проведення соціологічного дослідження. В розвитку методики і техніки масових опитувань велику роль відіграла діяльність "Американського інституту суспільної думки" Дж. Геллапа, який у 30-х роках XX ст. почав проводити загальнонаціональні опитування. Геллап вирішував одночасно і наукові, і методичні питання, розробляючи основні правила проведення соціологічних досліджень. Так, ним був виведений вибірковий метод опитування, якісні параметри вибірки, правила складання анкети. А досягнення надійних результатів суттєво розширило дослідницьку проблематику. З'являються стандартизовані маркетингові дослідження, електоральні дослідження у процесі виборів, вивчення громадської думки, аналіз аудиторії, засобів масової інформації, дослідження-зондажі настрою людей.

1. Сучасний стан розвитку емпіричних досліджень в соціології

Емпіричні соціологічні дослідження в Україні та в країнах СНД мають свою історію. Особливе місце займає в ній період 20-х рр., коли емпіричні дослідження були пов'язані з вирішенням завдань перебудови всього укладу мільйонів людей. Соціальні проблеми міста і села, робітників, селян та інтелігенції, праці й побуту розроблялись С. Струміліним, В. Ольшанським, Л. Паперним та ін. Деякі з цих досліджень слугували основою для організації і проведення в 60 — 70-х рр. порівняльних емпіричних соціологічних досліджень. Активно розроблялись також проблеми способу життя, соціальних цінностей, раціонального використання вільного часу та ін. Українські соціологи здобули певні результати у вдосконаленні методики і техніки емпіричних досліджень, в розвитку галузевих соціологічних теорій на основі емпіричних досліджень у сфері виробництва і освіти, науки і мистецтва, про що свідчить видання "Соціологічного довідника" (К., 1990) за ред. проф. В. І. Воловича.

З початку 90-х рр. українські соціологи зосередили свою увагу на вивченні соціологічних проблем, пов'язаних з трансформацією сучасного українського суспільства. Координуючими центрами загальнотеоретичних, прикладних та емпіричних досліджень стає Інститут соціології НАН України, Український Інститут соціальних досліджень, "Соціс — Qallup", соціологічний факультет Харківського і психолого-соціологічний факультет Київського університетів та інші соціологічні установи.

Сучасні соціологічні компанії, які проводять емпіричні соціологічні дослідження спеціалізуються у наданні повного спектру послуг у таких напрямках:

· Соціально-економічні дослідження,

· Політичні дослідження,

· Дослідження здоров’я,

· Маркетингові дослідження, консалтинг та дослідницький аудит.

Вони виконують такі типи досліджень:

· Дослідження ад хок (особисті (face-to-face) інтерв’ю, опитування із самостійно заповнюваними анкетами, CATI, CAPI, Інтернет і поштові опитування;

· Український омнібус (2000 особистих (face-to-face) інтерв’ю);

· Он-лайн панель — проект InPoll (http://inpoll.net/);

· Опитування бізнес-для-бізнесу, експертні та елітні опитування;

· Роздрібний аудит, аналіз цін та дистрибуції;

· Дослідження споживання та ставлення (U&A), тестування брендів, концептів та продуктів;

· Якісні дослідження (фокус-групи, глибинні інтерв’ю, етнографічні дослідження, кейс-стаді, кабінетні дослідження).

В емпіричних дослідженнях застосовуються сучасні методи обробки і аналізу інформації, зокрема, крім стандартного програмного забезпечення для аналізу даних досліджень (SPSS, ОСА), застосовується спеціальне програмне забезпечення для формування вибірки, розрахунку дизайн-ефекту, лінійних структурних рівнянь (ЛІЗРЕЛ) та комп’ютерного моделювання соціальних процесів.

Наприклад, КМІС має значний досвід у проведенні якісних і кількісних досліджень, а також комплексних кількісно-якісних проектів: ми щорічно здійснюємо 100–150 проектів для приватних клієнтів, а також наші власні наукові дослідження. Найбільший попит мають такі типи досліджень: особисті (face-to-face) інтерв’ю, телефонні, поштові та інтернет опитування, експертні та елітні опитування, фокус-групи, глибинні інтерв’ю, кабінетні дослідження.

1. Загальна характеристика системного підходу.

Суспільство розглядається як особливий вид соціальної системи. Суспільству як системі притаманна важлива характеристика, яка виявляє об'єктивну форму його існування — цілісність, тобто суспільству притаманні властивості, які не можна вивести з його окремих елементів. Йдуть з життя люди, зміняються покоління, але суспільство відтворює себе. Механізм відтворювання передбачає наявність в структурі суспільства особливо стійких відносин, які характеризуються значною самостійністю по відношенню до елементів і окремих ланок.

Важливою характеристикою системи виступає взаємозалежність із зовнішнім середовищем. За характером взаємин системи і середовища системи діляться на закриті (коли не відбувається ресурсний обмін із зовнішнім середовищем) і відкриті (відбувається ресурсний обмін із зовнішнім середовищем). Постійно реагуючи на виклики зовнішнього середовища, система, з одного боку, пристосовується до її параметрів, що змінюються, а з іншого — зберігає свою цілісність і якість. Якісні і кількісні зміни системи в просторі і часі відображають процес її розвитку. Чим стійкіше середовище, тим менш жвавою і гнучкою виявляється система.

Соціальна система як соціологічний феномен являє собою багатомірне та багатоаспектне утворення із складною структурою, типологією та функціями. Найбільш складною і загальною соціальною системою є саме суспільство (суспільство в цілому), яке відображує всі характеристики соціальних систем.

До основних ознак системи відносяться: цілісність, принципова неможливість ототожнення якостей системи з сумою якостей елементів, що її утворюють, неможливість виведення з останніх якості цілого; залежність кожного елемента, якості від його місця і функцій всередині системи; структурність — можливість описування системи через установлення її структури, тобто комплексу зв'язків та відносин системи; обумовленість поведінки системи не стільки поведінкою її окремих елементів, скільки властивостями її структури; взаємозалежність системи та середовища (система формує і виявляє свої якості в процесі взаємодії з середовищем); ієрархічність — кожний компонент системи, в свою чергу, може розглядатися як система, а система, що досліджується уданому випадку, виступає одним з елементів більш широкої системи; — численність описів кожної системи (побудова множини різноманітних моделей, кожна з яких описує лише певний аспект системи). Всі ці ознаки дозволяють аналізувати суспільство як соціальну систему.

Системний підхід до аналізу суспільства полягає в реалізації наступних положень методологічного характеру. Необхідно виявити дійсно загальні сторони, зв'язки і відносини суспільства, які на всіх історичних етапах носять необхідний і достатній характер. При цьому складність полягає в тому, що деякі зв'язки можуть мати різну повноту історичного здійснення, наприклад: наука стала набувати вирішального значення тільки в другій половині XX століття і до цих пір ще неповно розкрила свій потенціал.

Кількість і сутність загальних сторін і зв'язків обумовлюється специфічною суспільною людською взаємодією з природою. Необхідно, правильно, але цілком недостатньо сказати, що між суспільством і середовищем існує речовинно-енергетично-інформаційний обмін.

Суспільна людина освоює дійсність трьома можливими способами: чуттєво-практичним, теоретичним і ціннісним. Всі ці способи набувають сенсу, коли суспільство діє, переслідуючи певні цілі.

Необхідним моментом виступає врахування і адекватна реакція на напружений зв'язок між цільовими устремліннями системи та її наявним станом. Це витікає з телеологічного характеру системи, наявності цілі та сенсу її функціонування.

Соціальна система — це цілісне утворення, основними елементами якого є люди, їхні зв'язки, взаємодії і відносини. Ці зв'язки, взаємодії і відносини носять стійкий характер і відтворюються в історичному процесі, переходячи з покоління в покоління.

Соціальний зв'язок — це набір фактів, що обумовлюють спільну діяльність людей в конкретних спільнотах за конкретного часу для досягнення тих або інших цілей. Соціальні зв'язки встановлюються не за примхами людей, а об'єктивно. Встановлення цих зв'язків диктується соціальними умовами, в яких живуть і діють індивіди.

Сутність соціальних зв'язків виявляється в характері дій людей, які складають дану соціальну спільність. Існують зв'язки взаємодії, відносин, контролю, інституційні та інші. Соціальний зв'язок як спільна діяльність людей в конкретних умовах місця і часу в ім'я досягнення конкретної мети встановлюється на тривалий період незалежно від соціальних якостей окремої особи. Наприклад, міняються конкретні співробітники, переобираються лідери, але структура залишається незмінною, пропонуючи певні посади і функції майбутнім співробітникам.

Розрізняються особистісні, соціально-групові, організаційні, інституційні у соцієтальні зв'язки. Об'єктивні зв'язки характеризують діючу особистість, соціальну дію, закономірність, систему управління. Суб'єктивні зв'язки включають особистісні норми і цінності, оцінки соціальної реальності. Суб'єктивно-об'єктивні зв'язки є найважливішою характеристикою сім'ї, релігії.

Соціальна взаємодія — це процес, в якому люди діють і випробовують взаємодію одного на іншого. Механізм соціальної взаємодії включає індивідів, що взаємодіють, суспільні зміни, вплив змін на індивідів і зворотну реакцію людей. Взаємодія призводить до становлення нових соціальних відносин.

Соціальні відносини — це відносно стійкі і самостійні зв'язки між індивідами і соціальними групами.

1. Р.Мертон про соціальну структуру та аномію.

Якщо суспільство розвивається, то воно неминуче повинно і занепадати, руйнуватися. Руйнування суспільства — це втрата ним здатності до самовідтворення, знецінення своєї якісної визначеності, ідентичності. Якщо, скажімо, проаналізувати розпад Австро-Угорщини у 1918 р. чи СРСР у 1991р., то помітно, що в обох випадках була втрачена здатність відтворення структурної єдності соціальних відносин на певній території. Руйнування суспільства супроводжується різноманітними видами порушень у ціннісно-нормативній системі суспільства (розмивання ідеалів, переорієнтація масової свідомості). Цей процес у соціології має назву аномія.

Аномія (з давньогрецької — беззаконня, "відсутність норм") — такий стан суспільства, за якого значна частина його членів, знаючи про існування обов'язкових суспільних норм, ставляться до них негативно або байдуже.

Це поняття було введене в соціологічну науку Емілем Дюркгеймом, який пов'язував аномію із відсутністю або слабкістю нормативного регулювання людських бажань, які за своєю природою є безмежними. Вчений вважав, що обмеженість можливостей для задоволення бажань і відсутність ефективних норм, які б регулювали їх, роблять індивідів нещасними і навіть підштовхують до самогубства.

Американський вчений Роберт Мертон вважав, що аномія виникає тоді, коли люди не можуть досягнути приписуваних суспільством цілей тими засобами, які встановлює суспільство. При аномії, навіть якщо існує розуміння спільних цілей, відсутнє спільне визнання правових і моральних способів дій, які ведуть до цих спільних цілей. Люди пристосовуються до аномії в різний спосіб. Роберт Мертон виділив п'ять моделей соціальної адаптації особистості до вироблених у суспільстві культурних норм, залежно від того чи визнають ці особи панівні цінності і чи відповідають вони виробленим у суспільстві правилам досягнення соціальних благ.

Стан аномії можливий як внаслідок погіршення життя, кризи, так і за умов матеріального добробуту у суспільстві.

При аномії:

• індивід випадає з ритму, втрачає здатність пристосовуватися до нового стану і нових вимог суспільства;
• зникають чіткі норми і правила поведінки;
• руйнуються суспільні цінності;
• маргіналізуються деякі суспільні групи.

Аномія є способом пристосування суспільства до певної ситуації. Ступінь свободи особистості зростає, відсутні тверді життєві цілі, норми і взірці поведінки. Це ставить багатьох в непевне соціальне становище, позбавляє колективної солідарності, відчуття єдності з конкретною групою і суспільством. Звідси — зростання злочинності, порушень правил поведінки і норм моралі. Особливої концентрації аномія досягає в економічній сфері.

Одна з головних причин аномії — втрата звичних функцій інститутами і групами, які є проміжними ланками між індивідом і державою. Виникає своєрідний психологічний парадокс: людина відчуває себе захищенішою і вільнішою в жорсткій закритій системі з малим вибором занять і обмеженими можливостями, аніж в умовах непевності у відкритій системі з універсальними нормами, які є формально рівними для всіх.

При традиційних суспільних порядках, людські здібності і потреби забезпечувались відносно просто, оскільки колективна свідомість утримувала їх на низькому рівні, не дозволяючи розвинутися індивідуалізмові і встановлюючи суворі межі для становища індивіда в суспільстві, подолати які він не міг. Ієрархічне традиційне суспільство (феодалізм) було стійким, оскільки ставило різні цілі для різних соціальних верств, дозволяючи кожному відчувати своє життя осмисленим всередині вузької замкнутої соціальної верстви.

1. Теорія соціальних змін Т.Парсонса.

В останнє десятиліття своєї творчості Т. Парсонс дедалі більше цікавиться проблематикою соціальних змін. Свій новий інтерес Т. Парсонс, проте, не вважав відмовою від постулатів функціоналізму. Навпаки, соціальну еволюцію він намагається розглядати в контексті теорії дії і теорії систем. Американський теоретик ніколи не наполягав на тому, що, займаючись функціональним аналізом, він, як вважали багато його критиків, відмовляється від вивчення проблематики змін і соціального розвитку. Насправді він тільки стверджував, що слід починати з досліджень структури, щоб потім перейти до дослідження процесів.

Роздуми Т. Парсонса про соціальну зміну охоплюють чотири групи проблем: соціальної рівноваги, структурної зміни, структурної диференціації і соціальної еволюції. Еволюція в розумінні американського соціолога досить близька до класичної її версії і полягає в підвищенні адаптаційної здатності суспільства* До цього ведуть два (розглянуті ще Г. Спенсером) процеси: диференціація та інтеграція. Диференціація означає виникнення й утвердження нових функцій і відповідних їм нових ролей та груп. Це, у свою чергу, породжує проблеми координації, які мають бути вирішені завдяки створенню нових систем цінностей, пристосованих до нових, більш складних відносин. Зростаюча складність соціальної структури потребує, щоб культурні взірці ставали більш загальними. Процес інтеграції — це вироблення адекватних засобів соціального контролю.

Т. Парсонс виокремлює три фази еволюції, беручи до уваги різні ступені адаптаційної здатності та форми соціального контролю, а саме примітивну, перехідну та сучасну. На противагу "соціальній системі", де він особливо підкреслював проблему інтеграції соціальних систем і особистості, у своїй еволюційній моделі Парсонс звертає увагу на диференціацію поміж і всередині культурної і соціальної систем, а також на інтегративні проблеми, що зрештою виникали між суспільством і культурою в міру того, як кожна з цих систем ставала дедалі диференційовані-шою і водночас більше відокремлювалася від інших систем.

Взагалі еволюція суспільств відбувається під знаком зміцнення культури, підвищення значення і ролі її у збереженні, розвитку та переданні різноманітних інституціональних взірців. Тому не випадково соціальна еволюція, вважає Т. Парсонс, набуває форми прогресивного утвердження культури в соціальному житті людей. Такий генеральний висновок парсонсівської теорії соціальної еволюції, яка увінчує соціологічну систему американського вченого.

У цілому структурно-функціональна соціологія Т. Парсонса є послідовною і докладно розробленою теоретичною системою. Інтерес до соціології видатного американського теоретика не вгасає й досі. І причиною цього Є зміст соціологічних ідей Парсонса, а також високий евристичний потенціал їх, що дає змогу знаходити раціональні відповіді на численні питання сьогодення.

Дата добавления: 2015-05-08