Кодифікація загальнодержавного права в рос. імперії 2ї чверті 19 ст ,її результати та наслідки для україни

На більшості українських земель, що перебували в складі Росії, до 40-х років XIX ст. продовжувало діяти місцеве право, зберігали чинність Литовські статути й збірники магдебурзького права. Російське законодавство в цей період застосовувалося лише на території Слобідсько-Української губернії.

Політика царизму, спрямована на централізацію й уніфікацію державного управління, передбачала поширення на українські терени російської правової системи при використанні ок-ремих місцевих особливостей. Зокрема — кодифікації права, здійсненої в першій половині XIX ст. під керівництвом відомого державного діяча, автора плану ліберального устою Росії М. Сперанського.

В 1801 р. утворено комісію з кодифікації права на чолі з міністром юстиції П. Завадовським (вихідцем із Чернігівщини), яка передбачала систематизувати всі чинні в Російській імперії нормативні акти, в тому числі й на території України.

На основі дослідження права Правобережжя група правознавців, очолювана А. Повстанським, упорядкувала “Звод місцевих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі”. Група під керівництвом Ф. Давидовича у “Зібранні малоросійських прав” упорядкувала цивільно-правові норми Чернігівської й Полтавської губерній. Ці кодифікації офіційно не були затверджені у зв’язку з призупиненням діяльності комісії. Пізніше “Зібрання малоросійських прав” як удалий збірник реально діючих норм цивільного права Лівобережжя частково включено до Зводу законів Російської імперії. Під час робіт над кодифікацією українського права було перекладено і в 1811 р. надруковано російською мовою Третій Литовський статут.

Напрацювання цієї комісії збагатила створена в 1826 р. група вчених на її основі друге відділення імператорської канцелярії, під орудою першого ректора Санкт-Петербурзького університету М. Балудянського — вихідця із Закарпаття. її зусиллями в 1830 р. опубліковано Повне зібрання законів Російської імперії в 46-ти томах (містило в хронологічному порядку законодавство з 1649 р. по 1825 р.), а в 1832 р. — Звід законів Російської імперії в 15 томах (охоплював діюче законодавство, систематизоване за галузями права).

Окрема група в складі другого відділення, очолювана професором Київського, а пізніше Московського університету І. Даніловичем впродовж 1830-1833 pp. розробила “Звід місцевих законів західних губерній” (Правобережжя України й Білорусії). Це був добре систематизований збірник матеріального й процесуального цивільного права, який містив норми не лише місцевого, а й загальноросійського права. У 1838 р. Звід було затверджено Державною радою, але оскільки перемогла тенденція єдиного для всієї імперії законодавства, сили чинного джерела права він не отримав.

У 1840 р. на Лівобережжя і 1842 р. на Правобережжя поширюється загальноімперське цивільне й кримінальне законодавство.

Джерелами кримінального права в Україні з 1840 р. стали 15-й том Зводу законів Російської імперії (1832 р.) й Уложення про покарання кримінальні й виправні, затверджене у 1845 р.; нові редакції Уложення з’явилися 1866 р. і 1885 р. Законодавство виходило з того, що немає злочину, якщо на це не вказує закон. Злочином вважалося діяння, яке посягає на “недоторканість прав влади верховної та встановлених нею влад або ж права й безпеку суспільства і приватних осіб”. Проголошувався принцип вини у формі умислу чи необережності. Злочинні дії поділялися на тяжкі злочини, злочини й провини. Найнебезпечнішими вважалися політичні злочини (замах на життя царя або членів царської родини, повстання, державна зрада). Феодальними пережитками було виокремлення злочинів проти віри, притягнення дітей семирічного віку до кримінальної відповідальності.

Дата добавления: 2015-05-10