Розвиток ремесла Київської Русі

Залізоробне виробництво поділилося на металургійне та ковальське. Виплавка заліза була майже повсюдним заняттям, переважно в лісостеповій зоні, де болотна руда часто виходила на поверхню. Залізо виплавляли у сиродутних горнах.

Провідними галузями були металургія та обробка заліза. У багнистих околицях, головно на Поліссі, була залізна руда, яку з дуже давніх часів почали обробляти на всяке знаряддя. Відбулася спеціалізація ковальської справи.. Давньоруські ремісники досягли високої майстерності в ливарній справі, центрами якої були Київ, Львів, Володимир, Галич і Холм. Поряд з виливанням поширеними були кування та карбування. Перші вироби цього роду це монети, що появилися в нас за Володимира Великого.

Високорозвиненим ремеслом було виготовлення прикрас з кольорових і благородних металів. Прийняття християнства і будівництво церков сприяло розвитку виготовлення предметів церковного вжитку. З міді виливали дзвони і хрести. Ювеліри славилися далеко за межами краю. Прикраси виробляли різними способоми. Широко застосовували техніку позолоти, оздоблення срібних виробів черню.

Інтенсивно розвивалося гончарство. У могилах і давніх селищах віднайдено багато останків давнього посуду. Воно було поширене як у містах, так і на селі. Посуд, що вироблявся у місті, відрізнявся якістю обробки і різноманітнішими формами. Майже весь він виготовлявся на ручних гончарних кругах, обпалювався в спеціальних печах

В деяких околицях знали також виріб скла. Для монументального живопису (мозаїки) використовували різнокольорову смальту (кубики зі скляної маси). Із скла робили прикраси. Матеріалами для виробництва скла були пісок, поташ, вапно, кухонна сіль.

У буйних пущах, де жили спочатку слов'яни, розвинулися дуже скоро деревні промисли. У княжі часи знаємо вже кілька різних назв для ремісників, що обробляли дерево: древоділи, платники та ін. Ці теслі мали власні організації зі своїми старійшинами. Повсюдно використовували сокири, долота, кліщі, струги, пилки. Існував токарний верстат.

Серед інших ремесел відомі кравецтво, обробка кістки та каменю, оброблення шкур і виробництво з них одягу і взуття. З шкури кравці шили кожухи, шапки, шевці чоботи, черевики, ходаки. Прості люди широко використовували личаки, постоли. З полотна та сукна шили свити, жупани, плащі, киреї, шапки, штани, запаски, пояси, хустки, сорочки, гуні. Прядіння і ткацтво довго залишалися ремісничою діяльністю.

Високо стояли шкіряні промисли, головно ж гарбарство та кушнірство. При обробці шкіри уживали усніяний квас, тобто гарбарський квас. Шкіру м'яли руками, як це видно з оповідання про Кожум'яку. Знаємо різні назви ремісників, що користувалися шкірою: швець означало й шевця, й кравця, сідельник робив сідла, тульник виготовлював тули сагайдаки для стріл.

Ткацтво було відоме слов'янам від давніх часів. Це був жіночий промисел. Жінки пряли прядиво з льону чи конопель, при чому вживали куделю й веретено. У слов'янських могилах часто стрічаємо пряслиця, вироблені з камінчиків, що їх насаджували на веретена. Потім ткач або ткаля вироблювали полотно на кроснах.

Високого розвитку набули будівельна справа і архітектура. У Києві були споруджені Десятинна церква, Успенський і Софіївський собори, Золоті ворота, в Галичі 20 мурованих церков, серед яких Успенський собор, в Чернігові Спаський і Борисо-Глібський собори. Славилися мостобудівники. Про міст через Дніпро повідомляє літопис за 1115р.

27. Еволюція соціальних відносин в Київській Русі:формування правлячої верстви і категорії залежного населення. На основі даних які є на даний момент населення Русі поділялося на три соціальні категорії: вільних людей, напіввільних, або тимчасово залежних, та невільників. Склад групи вільних людей був досить строкатим. Сюди належала пануюча верхівка - аристократія (князі з родинами), зна ть (бояри, дружинники, урядовці), люди (вільні общинники), духовенство (біле - священики, дяки, паламарі, та чорне - ченці і клір), Міщани або горожани, граждани (гості-іноземці, купці, лихварі, ремісники, робочий люд) та поземельно залежні селяни-общинники - смерди. Всі вони були юридично вільними, дієздатними і правоздатними, виступали як суб'єкт і об'єкт правовідносин.

До категорії напіввільних належали закупи, які брали майнову позику (купу) і за її несплату відповідали втратою особистої волі; рядовичі - грошові боржники, що укладали кабальну угоду-ряд і відповідали майном, та люди, які втратили засоби до життя, - ізгої (гоїти, жити) - осиротілі княжата, неграмотні поповичі, звільнені раби, вигнані з общини за злочини, збанкрутілі купці тощо. Іхня тимчасова чи обмежена неправоздатність припинялася зі сплатою боргу. ІВ правопорушення вони відповідали особисто в суді.

Групу невільників становили холопи (посаджені на землю раби) та Челядь (дворові слуги). Джерелом рабства був полон, шлюб з рабом, народження від раба, продаж при свідках за борги або за злочини. Невільники виступали лише об'єктом права, були неправоздатні і Недієздатні, прирівнювалися до майна. Хоча холоп міг бути свідком it суді, але за його протиправні дії відповідав власник.

Отже, суспільство Русі характеризується соціальною, економічною та правовою нерівністю та певною корпоративною структурованістю.

Писемні джерела згадують з кін 10- пер. пол.. 11 ст. і такі категорії населення як «стара чадь» і «кращі мужі». Генетично вони звязанні з родоплемінною верхівкою, інтегровано в панівний стан ранньофеодального суспільства Русі

В міру поглиблення процесів феодалізації на Русі ускладнюється ієрархічна структура панівного класу

На її вершині в 10-13 ст. знаходились князі, які становили єдину правлячу династію. Главою держави був великий київський князь. У столицях земель-князівств - Чернігові, Переяславі, Галичі, Новгороді – сиділи удільні князі. Кожна давньоруська земля поділялася на окремі волості, якими також правили князі.

Ідеальною нормою між князівських відносин була суверенність влади в межах землі або волості. Цей принцип, формально і закріпився в 1097 році на Любецькому з’їзді. А в реальній практиці норма, як правило, порушувалася. Відсутність на Русі чіткої юридичної системи призвела до частих конфліктів між князями, боротьба за владу велася на всіх рівнях князівської ієрархії.

Незважаючи на повну нестабільність, князівська влада на Русі мала широкі соціально-економічні функції. Князь був не тільки верховним правителем і виразником власності феодальної держави над країною, землею чи волостю, а й володарем міста, розпорядником усього місцевого життя; йому належали законодавчі та судові функції, контроль за державними податками, право на князівські податки з населення. Князь очолював всі ієрархічні структури панівного класу, представляв насамперед його інтереси. Відсутність князя у місті(волості) порушувала нормально функціонування всіх служб управління. «Безкняжжя» створювало кризові ситуації.

Численну категорію панівного класу становили бояри. В літописах вони як правитель згадуються поряд із князем, уже в 10 ст. Джерелом їх формування на ранніх етапах була родоплемінна знать, а також князівські дружинники, що осідали на землях і ставали великими землевласниками. Вже в кін. 11 ст. існувала певна диференція боярства. Князівські бояри поділялися на «великих» і «менших». Крім того були ще «земські» бояри. Етимологія слова боярин не зовсім з’ясована але очевидним є зміст слова. Боярин – це знатна, багата людина, яка належала до соціальної верхівки суспільства.

Разом із князем давньоруські бояри становили правлячу верхівку держави. «Великі» бояри ставали воєводами, тисяцькими, князівським канцлером, «малі» - посідали нижчі щаблі князівського апарату. У виконанні своїх управлінських функцій вони опиралися на вірників, митників, печатників – яких набирали із дворян – слуг князівського двору.

Привілейоване становище в давньоруському суспільстві належало князівській дружинні, що брала участь не лише у військових кампаніях, придушенні соціальних конфліктів, а й управлінні державою чи землею. В К.Р. виробився своєрідний дружинний кодекс честі, що генетично походив з родоплемінного суспільства, але визначався князівським пожалуваннями – грошима а також бенефіціями. Вірна служба своєму князю оплачувалася земельним наділом, який передавався знатному дружиннику в умовне володіння.

Інша група давньоруського суспільства перебувала феодально залежні: смерди,люди,закупи,рядовичі,челядь,наймити,холопи,ізгої.

Основною категорією населення зайнятою у сфері сільськогосподарського виробництва були смерди. Рибаков на підставі аналізу «Руської правди» дійшов висновку що смерди мали своє господарство, земельні наділи, проживали в князівських селах і платили данину князю. Смерди були особисто вільними, що виконували повинності на користь князя, держави церкви, так і феодально залежними, становище яких також було ближчим до вільного, ніж до рабського.

У писемних джерелах зустрічаються термін «люди», що означав і селянин-общинник, який проживав в общинних селах і взагалі сільське населення незалежно від його соціального стану.

Проміжне становище між вільним і феодально залежним населенням мали закупи - колишні смерди, які через якісь причини втратили своє господарство і потрапили в залежність до феодала. Вони відпрацювали взяті в борг гроші – «купу» - в господарстві свого пана. Тимчасова залежність нерідко перетворилася на постійну, хоча давньоруське законодавство забороняло це. Використання праці закупів у панському господарстві засвідчує існування на Русі інституту відробітку економічно-незалежних селян, які мали земельні наділи, тяглову силу і реманент.

Помітна група давньоруського населення наймити, рядовичі, челядь. Із писемних джерел 14 ст. відомі «челядин-наймит» і «закупний наймит» - основна робоча сила вотчинного господарства. Працювали вони на умовах найму.

Закупництво зумовило практику укладання договору, що виступав у двох основних формах – договір-найм та договір-займ. В результаті з’явився термін «рядовичі». Який означав селянина пов’язаного з князівським, боярським господарством договірними зобов’язаннями. Судячи з того, що договори укладалися у присутності свідків обидві були представлені вільними людьми. Є підстави вбачати в рядовичах своєрідний різновид закупів, їх юридичне становище, судячи з «Руської Правди» були практично тотожним..

Челядь згадується на сторінках літопису в 10 ст. без вказівки на конкретну форму соціально-економічного стану. В «Р.П.» термін «челядин» має широке поняття, що стосується різних категорій залежного населення. Одне із джерел формування челяді на Русі – полон. Челядь продавали, дарували, передавали у спадщину. За вбивство челядина пан практично ніякої відповідальності не мав. «Руська Правда «за цю дію не вказує ніякого штрафу.

Близьким до челядницького було становище холопів. Термін «холоп» як вважають дослідники походить з праслов’янського періоду і означало «людину неповно варту». «Руська Правда» визначає холопство, як категорію населення, що перебувало у певній власності пана. Соціальний стан холопів був аналогічний рабському, їх ряди поповнювали люди різних соціальних груп. Холопи в 11-13 ст. – невід’ємна структурна частина панського господарства:вони працювали в ремісничому і сільськогосподарському виробництві, обслуговували потреби двору, брали участь у торгових зв’язках вотчини.

Холопське становище не було довічним. Данило Заточник повідомляє, що за добру службу холопа відпускали на волю, він міг одержати волю згідно рішенням суду але це залежало від «добрих» або «злих» панів, перед владою яких холопи були повністю безправні. У 12-13 ст становище холопів дещо поліпшилося у своєму правовому статусі вони наблизилися до феодально-залежного селянства. Причини цього явища полягають у подальшому розвитку феодальних форм експлуатації (раб економічно був менш вигідний, ніж смерд)

Ще одна категорія населення мала назву «ізгої». Це люди, які з тих чи інших причин випали із свого соціального середовища і втратили з ним законний зв'язок. Ними були колишні смерди, які позбулися землі і засобів виробництва, збанкрутілі купці, діти духовенства, що не могли вести церковну службу, навіть князі позбавленні столів(влади).

До феодально залежних верств населення належали вотчинні ремісники, що проживали в садибах феодалів. Вотчинного ремісника згадує «Руська Правда» і оцінює його життя в 12 гривень – удвічі більше ніж за життя смерда або закупа. У містах значним був процент вільних ремісників, так званих посадських.

Окрему групу давньоруського населення становило православне духовенство – біле і чорне. Формувалося воно із різних суспільних верств і не являло собою окремого стану.

Дата добавления: 2015-05-08