Загальна характеристика західноєвропейської схоластики

Вершиною розвитку західної схоластики, епохою її зрілості і розквіту було XIII ст. Причини цього корінились у розвитку суспільного життя. У західноєвропейських країнах швидкими темпами зростають міста, у яких концентрується ремісницьке виробництво, торгівля, освіта. Розвиток схоластичної філософії стимулювало розширення кола філософської і наукової літератури. Важливими центрами теологічного і філософського мислення стали чернецькі ордени домініканців та францисканців, які конкурували один з одним. Францисканський орден римо-католицької церкви був заснований у 1209p. і у своїх ідейних спрямуваннях досить консервативний й орієнтувався на августиніанство. Орден домініканців був заснований у 1216p. і став на чолі папської інквізиції, суворо караючи щонайменші прояви єретизму. Поте саме в межах цього ордену наприкінці XIII ст.виявились стійкі тенденції щодо реформування системи християнського віровчення на засадах арістотеїзму.

Асиміляція арістотеїзму середньовічною філософією йшла кількома шляхами. Одним із таких шляхів був латинський аверроїзм, на чолі якого в середині XII ст. стояв С'єр Брабантський. Йому і його прихильникам імпонувало таке розв'язання проблеми співвідношення філософії і релігії, розуму і віри, яке колись було запропонуване Аверроесом. Філософія є абсолютною істиною у чисто раціональному вигляді, але і одкровення має ту саму істину у вигляді уявлень і розраховане на тих, чия уява сильніша, ніж їхній розум.

Також проблема розмежування суті того, у що віруємо, і суті того, що знаємо стояла і перед августиніанцем, генералом францисканського ордену Джованні Фіданца Бонавентурою (1221-1274). На відміну від поглядів латинських аверроїстів, котрі виходили з філософського пізнання, Бонавентура у даній проблемі за відправний пункт бере саме віру г її найфундаментальніші основоположення.

Ще одним шляхом, яким арістотеїзм проник у культуру Середньовіччя, є діяльність представників Оксфордського університету, серед яких найбільш відомими є францисканці Роберт Гроссетест та Роджер Бекон. Вони звернули увагу на натурфілософські спрямування арістотеїзму, на велике значення емпіричного досвіду.

Роджер Бекон захищав ідею єдності філософії і теології. Філософія і теологія, - писав Бекон, - не суперечать одна одній. Теологія вчить, для чого всі предмети призначені Богом, а філософія - як і завдячуючи чому здійснюється це призначення. Єдність теології і філософії випливає у Бекона з принципу єдності Бога - творця і його творінь.

Бекон був прихильником поміркованого номіналізму. Він досить жорстоко виступав проти схоластичного методу.Роджервважає його недоліком те, що він розв'язує всі проблеми посилання на авторитети (Біблія, Арістотель). Бекон вважає, що потрібно виходити з безпосереднього досвіду, тобто із спостережень і дослідів, у яких він бачить справжнє джерело знань про природні і надприродні сутності. У своїй праці “Великий твір” він наголошує: “Досвідна наука - володарка умосяжних наук” [9, 386]. Головним його відкриттям були методи - математичне доведення і експериментальне дослідження.

Провідним домініканським схоластом був Альберт Великий (1193-1280). Він проводив експериментальні дослідження в науках про природу, виступав на захист філософії проти богослів'я. В своєму філософському вченні Альберт наслідує традицію старої схоластики, вивчає, коментує і використовує Арістотеля, пристосовуючи його до схоластики. Альберт доводить, що деякі догмати віри недосяжні інедоведен!розумом, а також він вводить у схоластику Xlii ст. реалістичне вирішення проблеми універсалій.

Та хоча, Альберт Великий не створив логічно стрункої, цілісної філософської і теологічної системи. Виконав це завдання його ученьФомаАквінський, про якого ми поговоримо нижче.

Противником вченьАльбертаВеликого та Фоми Аквінського був августианець Іоанн Дуне Скот (1270-1308). Він вважав, що філософія функціонує як знання теоретичне. Цим вона відрізняється від теології, яка є знанням практичним, таким, що спрямовує людську волю на досягнення орієнтирів віровчення.

Дуне Скот довів, що індивідуально-довершена й істинна мета природи - її реальність. Цим Скот робить крок до номіналізму. Що ж до гносеології, теорії пізнання, то філософ твердив, що якщо безпосередньою реальністю є одиничні речі, то і пізнання повинно йти від одиничного до загального. Досконалими знаннями є знання не загальні, а індивідуальні. Інтелект виходить із індивідуальних чуттєвих сприйняттів. Одиничне - первинне, а універсальне - вторинне. Отже, як бачимо, теорія пізнання Дуне а Скота схиляється до емпіризму і сенсуалізму. Саме Дуне Скот - схоласт, який звільнив знання від віри, висунув на перший план матеріальну субстанцію, заставив “думати матерію”. Він започаткував новий номіналізм, а розвинув його Уільям Оккам (бл. 1300-1350). Він створив один із найбільш впливових варіантів теорії “двох істин”. Віра і знання радикально відрізняються як за предметом, так і за методом знання, за Оккамом, мають предметом тілесну природу, вони спираються на досвід, вміщують істини. Віра повністю ірраціональна, не має ніякого відношення до доказу і розуму, цілком почерпнута з одкровення, сфера її дії - спасіння, тобто моральні вчинки людини. У зв'язку з цим догмати віри не можуть бути доведеними.

Оккам, доводив, що універсали не можуть існувати поза людським розумом, оскільки вони були б одиничними речами, що суперечать самому визначенню універсалів як всезагальних сутностей. Номіналізм Оккама відобразився в його психології і справив великий вплив на вчених Оксфорда і Паримса.

БІЛЕТ №15

Дата добавления: 2015-05-08