Загальна характеристика договору найму (оренди). 2 страница

Особливість зобов'язань за участі третіх осіб полягає в тому, що треті особи не є стороною зобов'язання, а це означає, що зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи (ст.511 ЦК). Однак у випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та/або кредитора. А це означає, що третю особу, яка не є стороною у зобов'язанні, може бути визнано учасником зобов'язання з певними правами та обов'язками. До такого виду зобов'язань належать:

• зобов'язання, які виконуються на користь третьої особи, тобто коли зобов'язання виконується боржником не перед кредитором, а перед третьою особою, наприклад, позикодавець просить передати належну йому суму грошей іншій особі, щодо якої він сам є боржником. При цьому третя особа не наділяється правом вимоги виконання зобов'язання, однак, виконання цього зобов'язання перед третьою особою призводить до його припинення;

• зобов'язання, які виконуються третьою особою, тобто коли виконання зобов'язання перед кредитором здійснюється третьою особою. Таке виконання можливо у випадках, коли з зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. При цьому кредитор зобов'язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою (ст. 528 ЦК). І з моменту проведення такого виконання перед кредитором зобов'язання вважається припиненим. Наприклад, за договором поставки більшу частину асортименту поставляє боржник, а інше поставляє інша фірма, яка виконує це зобов'язання перед кредитором на прохання боржника. Також потрібно зауважити, що згода боржника на виконання зобов'язання перед кредитором третій особі потрібна не завжди.

Наприклад, у разі небезпеки втратити право на майно боржника (право оренди, право застави) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно третя особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника (ч.3 ст. 528 ЦК).

8. Поняття, зміст, суттєві умови, права та обов’язки сторін договору лізингу

Згідно зі ст. 806 ЦК за договором лізингу одна сторона (лізинго- давець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізинго- одержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лїзингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лїзингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). Схоже визначення лізингу містить ГК, ст. 292 якого визначає лізинг як вид господар­ської діяльності, спрямованої на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що нале­жить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

ЦК називає передачу у лізинг майна, що належить лізингодавцю і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержу­вачем, "прямим", а майна, що спеціально придбавається для пере­дачі у лізинг відомому лізингоодержувачу — "непрямим" лізингом, по суті чітко виділяючи види лізингу:

Прямий лізинг — передбачає передачу лізингодавцем лізинго­одержувачу власного манна, набутого без попередньої домовленості з лізингоодержувачем.

Непрямий лізинг — передбачає передачу лізингодавцем лі­зингоодержувачу майна, набутого ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна.

З огляду на суттєву різницю в правовому регулюванні видів лі­зингу, ознаки лізингу розкриватимуться з урахуванням зазначеної класифікації.

Характеристика договору лізингу.

ЦК не обмежує коло осіб, які можуть вступати у відносини і ні мого або непрямого лізингу, тобто бути лізингодавцями, лізингоодержувачами та продавцями. Ними можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, причому як ті, що мають статус • сб'єкта підприємницької діяльності, так і ті, що його не мають. Відповідно, за змістом ЦК діяльність із передання (отримання) майна у лізинг може як мати ознаки підприємницької діяльності, іак і не мати їх.

Із визначення фінансового лізинг у (непрямого — термінологією ЦК), а також його суб'єктів, що містяться у спеціальному акті за­конодавства — Законі "Про фінансовий лізинг" — випливає, що фінансовий лізинг не обов'язково являє собою господарську діяль­ність, а сторонами відповідного договору можуть бути особи, на­явність статусу суб'єктів господарської (зокрема, підприємницької) діяльності у яких не є обов'язковою.

За змістом ст. 292 ГК лізингом є діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів.

Стаття 2 Закону України від 18 вересня 1991 р. "Про інвестицій­ну діяльність" під інвестуванням розуміє сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави шодо реалізації інвести­цій, тобто всіх видів майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті чого створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Прямий та фінансовий види лізингу передбачають інвестування власних чи позичкових фінансових коштів. До власних коштів сг. 10 Закону "Про інвестиційну діяльність" відносить прибуток, амортизаційні відрахування, відшкодування збитків від аварій, стихійного лиха, грошові нагромадження і заощадження громадян, юридичних осіб тощо; до залучених — кошти, одержані від продажу акцій, пайові та інші внески громадян і юридичних осіб.

За договором прямого та фінансового лізингу лізингодавець передає лізингоодержувачу майно (предмет лізингу).

Згідно з ч. 1 ст. 807 ЦК (ч. З ст. 292 ГК, ст. З Закону "Про фінан­совий лізинг") предметом договору як прямого, так і фінансового; і інш у може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів. Іншими словами, предметом прямого (фінансового) лізингу може бути будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути відне­сене до основних фондів відповідно до законодавства, в тому числі продукція, вироблена державними підприємствами (машини, устат­кування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, системи телекомунікацій тощо), не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень на передачу його в лізинг.

Майно, що передається у прямий (фінансовий) лізинг, повин­не бути власністю лізингодавця або набуватись ним у господарське відання.

Згідно з умовами прямого лізингу лізингодавець інвестує власні чи залучені фінансові кошти з метою придбання (отримання у господарське відання) майна без попереднього погодження з лізингоодержувачем. Власне, на момент набуття цього майна особа є лише потенційним лізингодавцем і може взагалі не мати на меті передання майна в лізинг; відповідно, не існує відносин з особою — потенційним лізингоодержувачем.

При фінансовому лізингу лізингодавець набуває у власність річ, яка стає предметом лізингу, у продавця (постачальника) для наступ­ної її передачі лізингоодержувачу.

За договором прямого (фінансового) лізингу лізингодавець передає лізингоодержувачу майно у користування.

Після закінчення строку договору фінансового лізингу, майно, що складає предмет прямого (фінансового) лізингу, повер- ілється лізингодавцю.

У разі переходу до лізингоодержувача за договором прямого /фінансового) лізингу права власності на предмет лізингу, який находиться в державній (комунальній) власності, його вартість оцінюється відповідно до Методики оцінки об'єктів оренди.

ЦК, положення якого застосовуються до відносин прямого йзингу, а також спеціальне законодавство про фінансовий лізинг юпускають можливість сублізингу. Так, ст. 5 Закону "Про фінан- оний лізинг" (ст. 774 ЦК) визначає сублізинг як вид піднайму пред­мета лізингу, відповідно до якого лізингоодержувач за договором йзингу передає третім особам (лізингоодержувачам за договором і ублізингу) у користування за плату на погоджений строк відповід­но до умов договору сублізингу предмет лізингу, отриманий раніше від лізингодавця за договором лізингу. При передачі предмета фінансового лізингу в сублізинг обов'язково вимагається письмова ігода лізингодавця за основним договором фінансового лізингу. До юговору сублізингу застосовуються положення про договір лізингу, ікщо інше не передбачено договором лізингу.

Прямий та фінансовий види лізингу передбачають строкове користування предметом лізингу. Проте, на відміну від прямої о пзингу, щодо якого законодавством не встановлено чітких строків користування, законодавство про фінансовий лізинг чітко встановлює мінімальні межі такого строку— 1 рік. Максимальною межею строк користування предметом фінансового лізингу не обмежений.

Майно передається лізингоодержувачу за умови сплати остан­нім періодичних лізингових платежів. їх сума нормативно не встановлена і визначається сторонами самостійно. Щоправда, слід мати на увазі, що оскільки обидва види лізингу — прямий і фі­нансовий є різновидами найму (оренди), на них поширюються обмеження, пов'язані з передачею в оренду державного та комуналь­ного майна, зокрема, і щодо мінімальних розмірів орендної плати (див., наприклад. Методику розрахунку і порядок використання плати за оренду державного майна, рішення Київської міської ради "Про Методику розрахунку і порядок використання орендної плати за користування майном територіальної громади м. Києва" тощо).

На відміну від прямого лізингу, відносини щодо якого оформлюються двосторонніми договорами між лізингодавцем і лізпнгоодержувачем, оформлення відносин фінансового лізингу здійснюється у формі багатостороннього договору за участю лі­зингодавця, лізингоодержувача, продавця (постачальника) предмета лізингу тощо.

Форма лізингового договору залежить як від виду лізингу, так і від того, яке майно передається в лізинг. При визначенні форми договору необхідно керуватися відповідними положеннями ЦК.

Так, наприклад, при передачі в прямий лізинг будівлі або іншої капітальної споруди відповідний договір укладається в письмовій формі (ч. 1 ст. 793 ЦК). Проте, якщо ця будівля, споруда переда­ється на умовах фінансового лізингу (на строк 1 рік і більше) або в прямий лізинг на той самий строк, договір підлягає нотаріальному посвідченню (ч. 2 ст. 793) та державній реєстрації (ст. 794 ЦК).

Договір прямого (фінансового) лізингу вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо всіх істотних умов, тобто є консенсуальним.

Умови договору:

• предмет лізингу;

• строк, на який лізингоодержувачу надається право користу­вання предметом лізингу (строк лізингу);

• розмір лізингових платежів;

• інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має алти досягнуто згоди.

У випадках і в порядку, передбачених законодавством, предмет и іпнгу піддягає реєстрації

Відповідно до ст. 809 ЦК якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета до­говору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, заміни, безоплатного усунення недоліків, монтажу та запуску в експлуатацію тошо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здій­снений лізингоданцем, продавець (постачальник) та лізингодавець несуть перед лізингоодержувачем солідарну відповідальність за зо­бов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.

Ремонт і технічне обслуговування предмета договору лізингу ідійснюються продавцем (постачальником) на підставі договору між лізингоодержувачем та продавцем (постачальником).

9. Особливості відшкодування моральної шкоди.

Відшкодування моральної шкоди - новий і водночас найдієвіший спосіб захисту цивільних прав. Відшкодування моральної шкоди має низку особливостей, які, насамперед, полягають у чітко визначених протиправних діяннях, до яких законодавець відносить: • заподіяння каліцтва та іншого ушкодження здоров'я, що призвело до фізичного болю та страждань фізичної особи; • протиправну поведінку щодо фізичної особи, членів її сім'ї чи близьких родичів, яка призвела до душевних страждань фізичної особи; • знищення чи пошкодження майна фізичної особи, що призвело до її душевних страждань; • приниження честі, гідності фізичної особи та ділової репутації фізичної і юридичної особи.

Особливість моральної шкоди полягає в тому, що вона має немайновий характер та може полягати у фізичному болі та/або стражданнях фізичної особи, а також інших негативних наслідках немайнового характеру, які було спричинено внаслідок приниження честі, гідності фізичної особи та ділової репутації фізичної та юридичної особи, а також інших протиправних діянь.

Певна специфіка є у вині заподіювача. За загальним правилом, завдана моральна шкода відшкодовується за наявності вини заподіювача. Однак відшкодування моральної шкоди може бути здійснено і незалежно від вини особи, що заподіяла її, у таких випадках: • якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; • якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; • якщо шкоди завдано фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування чи посадової або службової особи цих органів при здійсненні ними своїх повноважень, а також унаслідок прийняття вказаними органами нормативно-правового акта, що було визнано незаконним і скасовано; • в інших випадках, встановлених законом.

За загальним правилом, моральну шкоду відшкодовує заподіювач на користь особи, що має право вимагати такого відшкодування. Заподіювачем моральної шкоди може бути орган державної влади, орган влади АРК, орган місцевого самоврядування, фізична або юридична особи. Однак у випадках, що прямо передбачено законом, заподіювач моральної шкоди та особа, що несе за неї відповідальність, можуть не збігатися, напр., за шкоду, завдану держ. органами чи їх посадовими особами, відповідальність несе держава Україна. Своєю чергою, особою, що має право вимагати відшкодування завданої їй моральної шкоди, як правило, є особа, якій таку шкоду завдано. Не підлягає відшкодуванню моральна шкода, яка завдана особі, що померла. Відшкодовується лише моральна шкода, яку було завдано смертю фізичної особи безпосередньо чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю (п.2 ст.1168). Від цього випадку слід відмежовувати надану законом можливість спадкоємця вимагати переходу права на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя (п.3 ст.1230). Передбачено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Щодо розміру грошового відшкодування моральної шкоди, то ЦК залишає питання про встановлення розміру відшкодування моральної шкоди без належного правового врегулювання і лише зазначає, що його визначає суд залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, що мають істотне значення. А це означає, що при встановленні розміру такого відшкодування ані суд, ані сторони не матимуть жодних законодавчих передумов для його визначення. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. За загальним правилом, нарахований розмір моральної шкоди відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Наприклад, моральну шкоду, завдану каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, може бути відшкодовано шляхом здійснення щомісячних платежів.

В окремих випадках умови та порядок відшкодування моральної шкоди може бути встановлено законом, наприклад, "Про інформацію", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення і радіомовлення", "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання попереднього слідства, прокуратури і суду" та ін.

10. Елементи зобов'язань.

Елементами зобов'язання, як і будь-якого цивільного правовід-ношення, є суб'єкти, об'єкт, зміст.

Суб'єктами зобов'язання є кредитор і боржник (дебітор). Кредитор — це особа, яка управомочена вимагати від іншої особи (боржника) виконання певної дії (дій) або утримання від них. Боржник — це особа, яка зобов'язана вчинити на користь кредитора певну дію (дії) або утриматися від вчинення певної дії (дій) на вимогу кредитора.

Якщо кожна зі сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї (ч. З ст. 510 ЦК).

Як кредитором, так і боржником у зобов'язанні можуть виступати фізичні особи, юридичні особи, держава та інші соціальні утворення (Автономна Республіка Крим, територіальні громади та інші суб'єкти публічного права).

Залежно від кількості суб'єктів на тій або іншій (або на кожній) стороні зобов'язань розрізняють зобов'язання прості і складні (з множинністю осіб).

Простими є зобов'язання, в яких є один боржник і один кредитор. Складними (зобов'язаннями з множинністю осіб) є зобов'язання, де на одній чи декількох сторонах виступають декілька осіб.

Якщо в зобов'язанні кілька кредиторів, — це активна множина, якщо кілька боржників, — пасивна множина, якщо декілька тих і інших — змішана множина осіб.

Залежно від характеру розподілу прав або обов'язків між декількома кредиторами або боржниками, розрізняють зобов'язання часткові, солідарні і субсидіарні.

У часткових зобов'язаннях кожен боржник повинен виконати зобов'язання в певній частині, а кожен кредитор має право вимагати виконання певної частини зобов'язання. У солідарних зобов'язаннях кожному кредитору у повному обсязі належить право вимоги, а кожен з боржників повинен виконати зобов'язання у повному обсязі. У субсидіарних зобов'язаннях є основний кредитор або боржник і додатковий кредитор (боржник).

За загальним правилом, між сторонами встановлюються часткові зобов'язання. Солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, коли це передбачене договором або встановлено законом, зокрема при неподільності предмета зобов'язання (ст. 541 ЦК). Наприклад, солідарні зобов'язання виникають у випадках завдання шкоди, коли неможливо встановити, чиїми діями і в якому конкретно розмірі заподіяні збитки кількома особами.

ЦК досить детально регулює порядок виконання солідарного обов'язку і реалізації солідарної вимоги.

Так, ст. 543 ЦК передбачає, що за солідарного обов'язку боржників кредитор має право вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від кожного окремо, причому як повністю, так і в частині боргу. Встановлення такого правила має на меті максимально повне задоволення вимог кредитора і захист його інтересів.

Зокрема, кредитор, який не отримав повного задоволення від одного з солідарних боржників, має право вимагати неотриманого від інших співборжників.

Цю ж мету переслідує і збереження пов'язаності зобов'язанням усіх солідарних боржників доти, доки зобов'язання не буде виконане повністю. Якщо хтось з них виконає частину зобов'язання, що припадає на його частку, але інші солідарні боржники не погасять свою частину боргу, то і той, що виконав, вважається зобов'язаним, доки не відбудеться погашення в повному обсязі.

Виконання зобов'язання одним з солідарних боржників припиняє його в повному обсязі і погашає обов'язок цих боржників відносно загального кредитора.

Однак слід зазначити, що йдеться лише про припинення обов'язку відносно загального кредитора (кредиторів). Сам по собі обов'язок зберігається, але змінюється його уповноважений суб'єкт: право вимоги переходить до боржника, що виконав зобов'язання. Він дістає право регресу, тобто зворотної вимоги до інших боржників. Ця вимога може бути адресована до кожного із солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлене законом або договором. При цьому здійснюється своєрідний розподіл боргу, що залишився, в похідному (ступінчатому) порядку: несплачене одним зі солідарних боржників боржнику, що виконав солідарне зобов'язання, переходить у рівній частці до того, хто не сплатив, і на решту співборжників (ч. 2 ст. 544 ЦК). Тобто, в цьому випадку начебто виникає нове солідарне зобов'язання, у якому беруть участь як солідарні боржники ті, хто не виконав обов'язок за першим зобов'язанням, і як кредитор — той боржник за першим зобов'язанням, що виконав його в повному обсязі. Відбувається перехід права вимоги до нового кредитора і перерозподіл обов'язків між колишніми співборжниками.

Об'єктом зобов'язання є певна поведінка боржника. Частіше за все, вона виражається в діях. Це може бути передача речі і відповідна її оплата за договором купівлі-продажу, надання послуг за договором підряду, повернення боргу в договорі позики тощо. Однак не виключена ситуація, коли об'єктом зобов'язання може бути і бездіяльність. Наприклад, з власником земельної ділянки укладено договір про те, що він не буде перешкоджати випасанню худоби на його ділянці.

Від об'єкта зобов'язання слід відрізняти предмет зобов'язання. Якщо об'єкт — це певна поведінка його учасників, то предмет — ті речі або майно, нематеріальні блага, щодо яких існує інтерес учасників цього правовідношення.

Право вимоги кредитора і відповідний цій вимозі обов'язок боржника складають зміст зобов'язального правовідношення.

Спірним є питання: чи може існувати зобов'язання з немай-новим змістом?

Зокрема, певне поширення отримала точка зору, згідно з якою зобов'язання завжди є майновими цивільними правовідносинами1.

На нашу думку, зобов'язання можуть бути як майнового, так і немайнового характеру2. Класичним прикладом зобов'язального немайнового правовідношення можуть бути зобов'язання, що виникають з безоплатного договору доручення, договору про спільну діяльність тощо. Немайновий зміст можуть мати зобов'язання, що виникають при реалізації немайнових прав у галузі інтелектуальної власності. Запровадження у ЦК книги 2 "Особисті немайнові права фізичних осіб" робить ще більш актуальним визнання існування зобов'язань з немайновим змістом. В іншому випадку залишається припустити, що стосовно прав, передбачених у книзі 2 ЦК, можуть виникати тільки охоронні, але не регулятивні цивільні правовідносини.

Дата добавления: 2015-05-10