Поняття завдатку та його форма. Аванс. 1 страница

Завдаток відповідно до ст. 546 ЦК визнається одним з традиційних видів забезпечення виконання зобов'язань. Із визначення завдатку, закріпленого в статті, що коментується, можна вивести його характерні риси:

— по-перше, завдатком можуть забезпечуватися тільки зобов'язання, що виникають із договорів. Відповідно він не може використовуватися для забезпечення деліктних зобов'язань, зобов'язань, що виникають внаслідок безпідставного збагачення, та деяких інших;

— по-друге, завдатком може бути забезпечене тільки виконання грошового зобов'язання. Цей висновок випливає із положення, що завдаток видається відповідній стороні в договірному зобов'язанні в рахунок належних з неї платежів.

Новелою цивілістичної доктрини України є визнання завдатком не тільки грошової суми, але й рухомого майна. Статтею 195 ЦК 1963 р. передбачалось, що завдатком могла бути тільки грошова сума, адже таке положення було традиційним ще з доби дореволюційного права.

Залежно від предмета (форми) завдатку нині виділяють два види завдатку: грошовий та майновий.

Згідно зі змістом частини першої ст. 570 ЦК нерухоме майно виступати в якості завдатку не може.

Цивільний кодекс прямо закріплює три основні функції завдатку, а саме:

— платіжна, оскільки видається в рахунок належних платежів. Наприклад, якщо покупець при придбанні телевізора вартістю 500 гривен передав продавцю 100 гривень завдатку, то йому належить доплатити в майбутньому ще 400 гривень;

— доказова, оскільки підтверджує факт укладення договору (факт виникнення договірного зобов'язання). Це позначає, що, якщо сторонами не заперечується факт видання (отримання) завдатку, а також якщо це і заперечується, але даний факт підтверджується доказами, договір вважається укладеним. З іншого боку, якщо договором передбачено сплату однією зі сторін завдатку, то він вважається укладеним лише після виконання відповідним контрагентом свого обов'язку;

— забезпечувальна. Вона полягає в тому, що сторони додатково пов'язані гарантією. Якщо сторона, яка передає завдаток, ухиляється від виконання договору, вона втрачає завдаток; а при порушенні зобов'язання стороною, яка отримала завдаток, вона зобов'язана повернути його іншій стороні в подвійному розмірі (докладніше щодо цієї функції дивись ст. 571 ЦК та коментар до неї).

Угода про завдаток згідно з нормами ст. 547 ЦК повинна вчинятися на письмі під страхом визнання її нікчемною (докладніше дивись коментар до вказаної статті ЦК).

Завдаток за своєю суттю є двостороннім у тому розумінні, що він опосередковує відносини тільки боржника та кредитора. Можливість надання завдатку третьою особою, яка не бере участі в основному зобов'язанні, законодавче не передбачена. Такі дії третьої особи слід кваліфікувати як заклад, а саму цю особу — вважати майновим поручителем (ст. 583 ЦК).

Новим положенням цивільного законодавства (порівняно із ЦК 1963 р.) є доповнення правового регулювання завдатку положенням, яке визначає долю грошової суми, яка передана боржником кредитору, коли є сумніви відносно того, чи є сплачена сума завдатком (зокрема, внаслідок недотримання правил про просту письмову форму угоди про завдаток). У цьому випадку внесена грошова сума визнається авансом.

Аванс — це певна грошова сума або інші цінності, які боржник передає кредитору у рахунок майбутніх платежів. Аванс, як і завдаток, є доказом, який посвідчує факт наявності зобов'язання (доказова функція), а також зараховується в рахунок майбутніх платежів (платіжна функція), але не може бути визнаним одним із способів забезпечення виконання зобов'язання. Сторона, яка видала аванс, має право вимагати його повернення практично в усіх випадках невиконання договору, а сторона, яка отримала аванс, ні за яких умов не може бути зобов'язана до його повернення у більшому розмірі.

Для того, щоб сплачена сума визнавалася завдатком, необхідно прямо вказувати про це в договорі. У протилежному випадку отримана кредитором від боржника сума вважається авансом.

12. Відповідальність організації за шкоду, заподіяну з вини її працівника.

Одним із спеціальних деліктів є відповідальність за шкоду, завдану працівником юридичної або фізичної особи. За загальним правилом, шкоду, що завдано працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків, відшкодовує юридична чи фізична особа, з якою цей працівник перебував у трудових відносинах (ч.1 ст.1172). Особливість цього делікту полягає, насамперед, у тому, що особа має вчинити протиправне діяння лише за таких умов: • якщо між нею та відповідною юридичною чи фізичною особою є трудові (службові) правовідносини, що визначено трудовим договором (контрактом), наказом про прийняття на службу, про переведення на тимчасову роботу в певну організацію, актом обрання на виборну посаду, а також наказами керівного органу, або ж рішенням суду та іншими юридичними актами; • якщо шкоди завдано безпосередньо під час виконання трудових (службових) обов'язків, тобто коли особа здійснює обумовлену трудовим договором (контрактом), іншим локальним чи адміністративним актом роботу, як правило, на території юридичної чи фізичної особи протягом робочого часу. Окрім цих ознак, до складу протиправного діяння за цим деліктом можуть належати: • наявність цивільних правовідносин підряду, за яких працівник діє за дорученням замовника; • наявність правовідносин участі (членства) в підприємницьких товариствах, за яких учасник здійснює підприємницьку чи іншу діяльність від імені товариства. Проте найістотнішою особливістю цього деліктного зобов'язання є те, що відмежовано особу, яка фактично завдала шкоди, та особу, яка повинна нести деліктну відповідальність. Безпосереднім заподіювачем шкоди за ст. 1172 ЦК є: • працівник (службовець); • підрядник; • учасник (член) підприємницького товариства чи кооперативу. Однак відповідальність за шкоду, якої завдано внаслідок виконання відповідних обов'язків, законодавець покладає відповідно на: • юридичну або фізичну особу, з якою він перебуває в трудових (службових) відносинах; • замовника за цивільно-правовим договором підряду; • підприємницькі товариства, кооперативи, учасником (членом) яких він є.

Вина відповідальних осіб полягає в тому, що оскільки всі дії працівників (службовців) та інших осіб, якщо їх вчинено на виконання певних трудових (службових) та інших обов'язків, юридично прирівнюються до дій юридичної, фізичної особи та інших зобов'язаних суб'єктів, то і вину безпосереднього заподіювача шкоди, який перебуває у відповідних відносинах з юридичною, фізичною чи іншою уповноваженою особою має бути визнано виною останніх. Відшкодувавши завдану працівником (службовцем) чи іншою особою шкоду, фізична чи юридична особа, а також інші суб'єкти відповідальності мають право зворотної вимоги (регресу) до безпосереднього заподіювача, з вини якого було завдано шкоди, у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не передбачено законом.

13. Підстави виникнення та припинення зобов’язання.

Підставами виникнення зобов'язань є певні юридичні факти або їх поєднання, з настанням яких закон пов'язує виникнення тих чи інших прав і обов'язків. У ЦК Укр. вказано, що зобов'язання виникають із договорів та інших правочинів, у результаті створення літературних, художніх творів, винаходів та ін. результатів інтелект. діяльності. Зобов'язання також виникають внаслідок заподіяння шкоди, безпідставного збагачення та інших підстав, зазначених у ЦК та ін. законах Укр. Серед підстав виникнення зобов'язань центральне місце належить договору і правочину. Прикладом зобов'язання, що виникло на підставі одностороннього правочину, може бути публічне оголошення сплатити винагороду за надання інформації щодо особи, яка вчинила тяжкий злочин. Це оголошення породжує обов'язок сплатити винагороду. Заподіяння шкоди (як одна з підстав виникнення недоговірного зобов'язання) покладає на заподіювача шкоди обов'язок відшкодувати її в повному обсязі.

Особа, яка набула майно за рахунок іншої особи без достатніх підстав, зобов'язана повернути його цій особі. До недоговірних зобов'язань, що виникають із цивільних правопорушень, належать також дії юр. та фіз. осіб, які при здійсненні підприємницької та ін. господарської діяльності створюють небезпеку (загрозу) життю і здоров'ю фіз. осіб, а також їхньому майну і майну юр. осіб. Такі дії породжують зобов'язання усунути цю небезпеку (загрозу). Серед ін. підстав, які породжують виникнення зобов'язань: рятування здоров'я та життя фіз. особи, майна фіз. або юр. особи та вчинення дій у майнових інтересах ін. особи без її доручення. Підставою виникнення зобов'язань може стати і певна подія. Так, пожежа як страховий випадок зобов'язує страхову компанію відшкодувати збитки страхувальнику. Зобов'язання може виникнути і на підставі рішення суду.

Під поняттям припинення зобов'язання слід розуміти припинення усіх прав та обов'язків, що становлять його зміст, внаслідок чого втрачається правова пов'язаність суб'єктів зобов'язань. Найпоширенішою підставою припинення зобов'язань є їх належне виконання. Наступною підставою припинення зобов'язань є зарахування зустрічних однорідних вимог. Зарахування зустрічних вимог може бути здійснено за заявою однієї із сторін. Законодавець забороняє здійснювати зарахування зустрічних вимог у таких випадках: в зобов'язаннях із відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю; в зобов'язаннях про стягнення аліментів; в зобов'язаннях щодо довічного утримання (догляду); у разі спливу позовної давності; в інших випадках, встановлених договором або законом. Окремим випадком зарахування зустрічних вимог є зарахування у разі заміни кредитора (ст.603 ЦК). Відповідно до цього різновиду зарахувань, боржник має право пред'явити проти вимоги нового кредитора свою зустрічну вимогу до первісного кредитора. У разі заміни кредитора зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент одержання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора, і строк вимоги настав до його одержання або цей строк не встановлено чи визначено моментом пред'явлення вимоги.

Велика кількість зобов'язань припиняється сьогодні за домовленістю сторін: шляхом передання відступного (передачи боржником кредитору грошей, іншого майна, виконання робіт, надання послуг тощо), шляхом новації (домовленість сторін про заміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими самими сторонами) та шляхом прощення боргу. Новація не допускається щодо зобов'язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, про сплату аліментів та в інших випадках, встановлених законом. Припинення зобов'язання внаслідок прощення боргу можливо лише у разі, якщо воно не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора. Поєднання боржника та кредитора в одній особі як підстава припинення зобов'язання можливе у разі, якщо боржник за зобов'язанням отримує право вимоги за зобов'язанням. Це можливим є, наприклад, при злитті чи приєднанні юр. осіб, що пов'язані взаємними зобов'язаннями, або ж у разі, якщо до особи в порядку спадкування переходять права вимоги до себе ж у зобов'язанні. Зобов'язання припиняється також і у разі неможливості його виконання.

Однак цю неможливість має бути зумовлено обставинами, за які жодна зі сторін не відповідає. Переважно ці обставини мають об'єктивний характер, напр., знищення майна, що становить предмет зобов'язання внаслідок дії непереборної сили. Смерть фізичної особи-боржника та кредитора тягне також припинення зобов'язання. Однак за такої підстави припиняються виключно зобов'язання, що нерозривно пов'язані з особою боржника чи кредитора й через це не можуть бути виконані чи прийняті іншою особою. Напр., зобов'язання із авторського договору. Ліквідація юр. особи-боржника чи кредитора також тягне припинення зобов'язань, оскільки ліквідація є таким способом припинення юр. особи, який не передбачає правонаступництва.

14. Договір факторингу.

Відповідно до ст. 1077 ЦК За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

За договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату. У наданні коштів за відповідну плату знаходять вияв ознаки кредитування, що, в свою чергу, дозволяє говорити про комплексну природу договору факторингу — він поєднує в собі ознаки договорів купівлі-продажу і позики.

Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором.

Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.

Сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності.

Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Договір факторингу є дійсним незалежно від наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступлення права грошової вимоги або його обмеження. У цьому разі клієнт не звільняється від зобов'язань або відповідальності перед боржником у зв'язку із порушенням клієнтом умови про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги.

Клієнт відповідає перед фактором за дійсність грошової вимоги, право якої відступається, якщо інше не встановлено договором факторингу. Грошова вимога, право якої відступається, є дійсною, якщо клієнт має право відступити право грошової вимоги і в момент відступлення цієї вимоги йому не були відомі обставини, внаслідок яких боржник має право не виконувати вимогу.

Клієнт не відповідає за невиконання або неналежне виконання боржником грошової вимоги, право якої відступається і яка пред'явлена до виконання фактором, якщо інше не встановлено договором факторингу.

Боржник зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж.

Боржник має право вимагати від фактора надання йому в розумний строк доказів того, що відступлення права грошової вимоги факторові справді мало місце. Якщо фактор не виконає цього обов'язку, боржник має право здійснити платіж клієнтові на виконання свого обов'язку перед ним. Виконання боржником грошової вимоги факторові звільняє боржника від його обов'язку перед клієнтом.

Наступне відступлення фактором права грошової вимоги третій особі не допускається, якщо інше не встановлено договором факторингу.

Якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові.

Якщо відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з метоюзабезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором, фактор зобов'язаний надати клієнтові звіт і передати суму, що перевищує суму боргу клієнта, який забезпечений відступленням права грошової вимоги, якщо інше не встановлено договором факторингу.

Якщо сума, одержана фактором від боржника, виявилася меншою від суми боргу клієнта перед фактором, який забезпечений відступленням права вимоги, клієнт зобов'язаний сплатити факторові залишок боргу.

Якщо фактор пред'явив боржнику вимогу здійснити платіж, боржник має право пред'явити до заліку свої грошові вимоги, що ґрунтуються на договорі боржника з клієнтом, які виникли у боржника до моменту, коли він одержав повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові.

Боржник не може пред'явити факторові вимоги до клієнта у зв'язку з порушенням ним умови про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги.

Захист прав боржника

У разі порушення клієнтом своїх обов'язків за договором, укладеним з боржником, боржник не має права вимагати від фактора повернення сум, уже сплачених йому за відступленою грошовою вимогою, якщо боржник має право одержати ці суми безпосередньо від клієнта.

Боржник, який має право одержати безпосередньо від клієнта суми, сплачені факторові за відступленою грошовою вимогою, має право вимагати повернення цих сум фактором, якщо фактор не виконав свого зобов'язання передати клієнтові грошові кошти, пов'язані з відступленням права грошової вимоги, або передав клієнтові грошові кошти, знаючи про порушення клієнтом зобов'язання перед боржником, пов'язаного з відступленням права грошової вимоги.

Належність факторингових операцій до фінансових послуг (ст. 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг"), а також до банківських операцій (ст. 47 Закону "Про банки і банківську діяльність") обумовлює специфіку сторін відповідного договору. Згідно зі ст. 1079 ЦК фактором може бути банк або фінансова установа, фізична особа — суб'єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції, а клієнтом — фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Боржник у відносинах, що опосередковуються договором факторингу, участі не бере.

Договір факторингу може бути як реальним, так і консен- суальним, проте завжди відплатним. Реальність або консенсуальність договору залежить від того, на яких умовах фактор фінансує клієнта (одразу передає або зобов'язується передати в майбутньому грошові кошти), а також від того, коли (одразу чи в майбутньому) клієнт відступить фактору своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Момент набрання чинності договором факторингу, з огляду на зазначену диспозитивність у цьому питанні, повинен чітко зазначатись у договорі.

15. Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки.

Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, яка створює підвищену небезпеку для осіб, яку цю діяльність здійснюють, та інших осіб (ст.1187 ЦК). Характерні ознаки джерела підвищеної небезпеки: • неможливість повного контролю з боку людини; • наявність шкідливих властивостей; • велика ймовірність завдання шкоди. У ч.1 ст.1187 закріплено тільки приблизний перелік джерел підвищеної небезпеки, вичерпний їх перелік навести неможливо у зв'язку з постійним розвитком науки та техніки. Джерела підвищеної небезпеки можна поділити на: • фізичні (механічні, електричні, теплові); • фізико-хімічні; • хімічні (отруйні, вибухонебезпечні, вогненебезпечні); • біологічні (зоологічні, мікробіологічні). Обов'язок відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, покладено на володільця джерела підвищеної небезпеки, тобто особу, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Не визнається володільцем джерела і не несе відповідальність за шкоду перед потерпілим особа, яка управляла джерелом в силу виконання своїх трудових обов'язків перед володільцем джерела підвищеної небезпеки. Проте, якщо громадянину було заборонено управляти джерелом, а він без дозволу скористався ним в особистих цілях, то це діяння вважатиметься неправомірним заволодінням і на громадянина буде покладено обов'язок відшкодовувати шкоду згідно зі ст. 1187. Щодо транспортних засобів ЦК передбачає два види найму - найм транспортного засобу з екіпажем (ч.2 ст.798) та найм без екіпажу (ч.1 ст.798). Якщо в першому випадку відповідальність за завдану шкоду покладено на наймодавця (ст.805), то в другому -на наймача (ст.804). Володілець джерела підвищеної небезпеки не є суб'єктом відповідальності за шкоду, якщо доведе, що це джерело вибуло з його володіння внаслідок неправомірних дій інших осіб. Однак якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкоду, завдану діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовують вони спільно, в частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення (ч.4 ст.1187). Підставами відшкодування шкоди за цим деліктом є: • наявність шкоди; • протиправна дія заподіювача шкоди; • наявність причинного зв'язку між протиправною дією та шкодою. Вина заподіювача шкоди не вимагається. Особа, яка завдала шкоди джерелом підвищеної небезпеки, відповідає й за випадкове її завдання (незалежно від вини). Володілець джерела підвищеної небезпеки може бути звільнений судом від відповідальності, якщо доведе, що шкоди було завдано внаслідок: • дії непереборної сили; • умислу потерпілого. Груба необережність потерпілого та матеріальне становище фізичної особи - володільця джерела підвищеної небезпеки є підставами для зменшення розміру відшкодування (ст.1193). У разі завдання шкоди кількома джерелами підвищеної небезпеки внаслідок їх взаємодії згідно зі ст.1188 необхідно розрізняти завдання шкоди самим володільцям цих джерел та іншим особам.

У разі завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки їх володільцям питання про її відшкодування вирішується за принципом вини (ч.1 ст.1188). У випадках завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки іншим особам, володільці цих джерел несуть солідарну відповідальність незалежно від своєї вини. Відносини щодо цивільної відповідальності за ядерну шкоду регулюють ЗУ "Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення", "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" і Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду. Особливість правил про відшкодування ядерної шкоди полягає в тому, що для виникнення деліктної відповідальності необхідна наявність тільки трьох підстав: • ядерної шкоди; • ядерного інциденту; • причинного зв'язку між ядерною шкодою та ядерним інцидентом. Наявність вини особи, яка завдала ядерної шкоди, не вимагається. Суб'єктом відповідальності за завдану ядерну шкоду є оператор ядерної установки. Відповідальність оператора за ядерну шкоду обмежується сумою, еквівалентною 50 мільйонам Спеціальних прав запозичення за кожний ядерний інцидент, де Спеціальні права запозичення означають розрахункову одиницю, визначену Міжнародним валютним фондом, яка використовується ним для здійснення власних операцій та угод. Якщо оператор не має майна, необхідного для відшкодування завданої ядерної шкоди, обов'язок її відшкодувати покладається на державу.

16. Виконання зобов’язань та його принципи.

Виконання зобов´язання - вчинення боржником і кредито­ром дій (чи утримання від дій), спрямованих на здійснення прав та виконання обов´язків, що випливають із зобов´язання (пере­дача майна, виконання роботи тощо).

Зобов´язання вважається виконаним, якщо передбачені ним дії виконані повністю і належним чином, тобто з дотриманням усіх вимог, передбачених законом, договором.

Дії щодо виконання зобов´язань можна вважати правочином, оскільки вони спрямовані на припинення зобов´язань. Саме тому до цих дій застосовуються такі ж правила, як і до правочинів.

Чинне законодавство закріплює такі основні принципи вико­нання зобов´язань: принципи реального і належного виконання зобов´язань. Ці принципи традиційно розглядаються як основні цивільно-правові засади виконання зобов´язання.

Водночас в юридичній літературі триває дискусія щодо спів­відношення цих принципів.

Так, одні автори вважали, що реальне виконання - складова належного виконання. Належне виконання є поняттям загальні­шим, а реальне виконання - одна з окремих вимог, яка входить до змісту належного виконання.

А.В. Венедіктов, навпаки, вважає, що належне виконання - це складова частина реального виконання.

На його думку, реальне виконання договірних зобов´язань охоплює належне виконання всіх якісних і кількісних показ­ників, не тільки своєчасну передачу всієї кількості передбаченої договором продукції, а й передачу її в обумовленому асортименті відповідно до затверджених стандартів та технічних умов у ком­плексному вигляді, а також своєчасне поповнення недостач у деяких партіях, негайне виправлення допущених недоліків або заміну недоброякісної продукції.

О.С. Іоффе взагалі надавав принципу реального виконання значення загального.

Найприйнятнішою стосовно цього питання є позиція М.І. Брагінського, який зауважив, що реальне та належне виконання -це різноплощинні явища. У першому виявляється сутність вико­нання як вчинення певної дії, у другому - якісна характеристика дії (або утримання від дії).

Перевіряючи, чи виконав боржник зобов´язання, вирішують­ся два самостійні за значенням питання: чи вчинила особа дію, яка є об´єктом відповідних правовідносин (тобто чи дотримана вимога реального виконання), а також яким чином ця дія вчине­на (чи дотримана вимога належного виконання.

З розвитком ринкової економіки принцип реального вико­нання зобов´язання, який набував особливого значення для гос­подарських договорів, певною мірою втратив своє первісне зна­чення.

Це пов´язано з тим, що сплата кредиторові збитків, які виник­ли через невиконання зобов´язання в натурі боржником, в умо­вах ринкової економіки може задовольнити інтерес у повному обсязі. За таких обставин проект ЦК України виходив з того, що в умовах ринкової економіки його роль поступово зменшувати­меться.

Стаття 526 ЦК передбачає, що зобов´язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Отже, зобов´язання має бути виконано не тільки в натурі, а й реально, тобто в такому вигляді, як це випливає з відповідної підстави виникнення зобов´язання (договору, адміністратив­ного акта), або відповідно до вимог, що звичайно висуваються. При цьому спеціально підкреслено ще дві обставини, а саме: при виконанні зобов´язання можуть застосовуватися звичаї ділово­го обороту; виконання зобов´язання мають спиратися на засади добросовісності, розумності та справедливості. Саме ці оцінюючі категорії набувають у сучасному цивільному праві особливого значення.

Важливим принципом цивільного права є принцип недопус­тимості односторонньої відмови від виконання зобов´язання і не­допустимості односторонньої зміни його умов за винятком ви­падків, передбачених законом. Якщо ж така відмова мала місце, то вона, як правило, розглядається як підстава для застосування міри відповідальності.

17. Поняття та зміст договору найму житлового приміщення. Права та обов’язки сторін за договором найму житлового приміщення

Згідно зі ст. 810 ЦК за договором найму (оренди) житла одна сторона — власник жипыа (наймодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату.

Характеристика договору найму житла.

1. Сторонами договору найму житла є наймач і наймодавець. Згідно зі ст. 813 ЦК ними можуть бути фізичні та юрид ичні особи. Вимоги щодо обов'язкової наявності у сторін договору найму жутла статусу суб'єктів підприємницької діяльності залежать від характеру житла, що є об'єктом договору найму, про що докладніше йдеться цілі.

Основною ознакою, що характеризує наймодавця житла, є наяв­ність у нього статусу вл асника житла, що передається за договором, або статусу особи, уповноваженої розпоряджатися відповідним майном. Окрім наявності у власності житла, особа повинна мати можли­вість набути статусу наймодавця, тобто, іншими словами — мати повноваження на укладення договору найму житла на стороні наймодавця. Основною умовою такого укладення є наявність у особи необхідного обсягу право- та дієздатності.

Наймачами в загальному розумінні можуть бути особи, що заці­кавлені в отриманні в користування такого житла. Окрім зазначе­них вище вимог щодо обов'язкової наявності у особи право- та дієздатності на укладення договорів найму житла, законодавство встановлює ряд обмежень, пов'язаних, насамперед, зі специфікою житла як предмету договору найму.

Дата добавления: 2015-05-10