Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Поняття завдатку та його форма. Аванс. 2 страница




Так, згідно з ч. 2 ст. 813 ЦК якщо най мачем є юридична особа, вона може використовувати житло лише для проживання у ньому фізичних осіб. Цим фактично встановлюється заборона на вико­ристання юридичними особами — наймачами житла для потреб, не пов'язаних з проживанням громадян — наприклад, для роз­міщення в орендованих житлових будинках (квартирах) офісних приміщень. Частина 1 ст. 815 ЦК, положення якої встановлюють обов'язок наїімачалштла використовувати його лише для прожи­вання у ньому, фактично поширюють цю заборону і на фізичних осіб. З огляду на це, юридичні і фізичні особи, що мають потребу у приміщеннях, які використовуватимуться не для цілей проживан­ня громадян, можуть укласти договір найму житла, виступивши на стороні наймача, проте користуватися житловим приміщенням для означених цілей не зможуть.

Предметом договору найму є житло, що наймодавець передає наймачу для проживання. Згідно зі ст. 812 ЦК житлом, що може бути передане за договором найму, може бути помешкання, зокрема квартира або її частина, житловий будинок або його частина. До житла не належать нежилі приміщення в жилих будинках, призначені для торговельних, побу­тових та інших потреб непромислового характеру (ст. 4 ЖК).

Специфікою житла є наявність чітких законодавчих приписів щодо переважного його цільового використання. Відповідно до ст. 6 ЖК житлові будинки і житлові приміщення призначаються для постійного проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових житлових приміщень і гурто­житків. Надання приміщень у житлових будинках для потреб промислового характеру забороняється

Помешкання має бути придатним для постійного проживання у ньому (ч. 2 ст. 812 ЦК). Придатність для проживання визначається відповідністю житла санітарним і технічним вимогам, встановле­ним законодавством, що, у свою чергу, доводиться періодичними обстеженнями інженерно-технічними працівниками житлово- ексгілуатаційних організацій за участю представників громадськості. У разі необхідності до обстеження житлових будинків залучаються фахівці проектних і науково-дослідних організацій та органів і закладів санітарно-епідеміологічної служби.

Окрім наймача, у житловому приміщенні, за погодженням з наймодавцем, можуть проживати інші особи, які вказуються в договорі (ст. 816 ЦК). Ці особи набувають рівних з наймачем прав та обов'яз­ків щодо користування житлом. Наймач несе відповідальність перед наймодавцем за порушення умов договору особами, які проживають разом з ним. Якщо наймачами житла є кілька осіб, їхні обов'язки за договором найму житла є солідарними.

Згідно зі ст. 817 ЦК наймач та особи, які постійно проживають разом з ним, мають право за їхньою взаємною згодою та за згодою наймодавця вселити у житло інших осіб для постійного проживан­ня у ньому. Такі особи набувають рівних з іншими особами прав користування житлом, якщо інше не було передбачено при їх все­ленні. Крім того, наймач та особи, які постійно проживають разом з ним, за їхньою взаємною згодою та з попереднім повідомленням наймодавця можуть дозволити тимчасове проживання у помешканні іншої особи (осіб) без стягнення плати за користування житлом (тимчасових мешканців). Вони, на відміну від наймача та інших зазначених вище осіб, не мають самостійного права користування житлом і повинні звільнити житло після спливу погодженого з ними строку проживання або не пізніше 7 днів від дня пред'явлення до них наймачем або наймодавием вимоги про звільнення помешкання.

Стаття 823 ЦК дозволяє укладення щодо взятого в найм житло­вого приміщення договору піднайму, за умовами якого наймач за згодою наймодавця передає на певний строк частину або все най­няте ним помешкання у користування піднаймачеві. Піднаймач не набуває самостійного права користування житлом. Договір під­найму житла є оплатним і строковим. Строк договору піднайму не може перевищувати строку договору найму житла. У разі достро­кового припинення договору найму житла одночасно з ним припи­няється договір піднайму.

Житло передається на певний строк. Мінімальний чи максимальний строк користування житлом за договором найму, що розглядається, цивільним законодавством не встановлений і визначається сторона­ми. Якщо у договорі найму житла строк не встановлений, договір вважається укладеним на 5 років (ч. 1 ст. 821 ЦК).

Згідно зі ст. 822 ЦК у разі спливу строку договору найму житла наймач має переважне право на укладення договору найму житла. Не пізніше ніж за 3 місяці до спливу строку дого­вору найму житла наймодавець може запропонувати наймачеві укласти договір на таких самих або інших умовах чи попередній наймача про відмову від укладення договору на новий строк. Якщо наймодавець не попередив наймача, а наймач не звільнив помеш­кання, договір вважається укладеним на таких самих умовах і на такий самий строк.

Якщо наймодавець відмовився від укладення договору на новий строк, але протягом і року уклав договір найму житла з іншою особою, наймач має право вимагати переведення на нього прав наймача та (або) відшкодування збитків, завданих відмовою укласти з ним договір на новий строк.

У разі продажу житла, яке було предметом договору найму, наймач має переважне перед іншими особами право на його придбання.

Житло передається за плату. Згідно зі ст. 820 ЦК. розмір плати за користування житлом встановлюється у договорі найму житла. Якщо законом встановлений максимальний розмір плати за корис­тування житлом, плата, встановлена у договорі, не може переви­щувати цього розміру. Одностороння зміна розміру плати за користування житлом не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Наймач вносить плату за користування житлом у строк, вста­новлений договором найму житла. Якщо строк внесення плати за користування житлом не встановлений договором, наймач вносить її щомісяця. Крім того, наймач зобов'язаний самостійно вносити плату за комунальні послуги, якщо інше не встановлено договором найму.

Згідно зі ст. 811 ЦК договір найму житла укладається у письмо­вій формі. За моментом набуття чинності він може бути як реальним (на що вказує словосполучення "наймодавець передає... житло"), так і консенсуальним (на що вказує словосполучення "най­модавець... зобов'язується передати... житло") у його визначенні. Відповідно, договір набуває чинності або з моменту досягнення сторонами угоди стосовно усіх істотних умов, або з моменту передачі житла в користування наймачу (наприклад, символів — ключів або документів).

ЦК встановлює підстави розірвання договору найму житла як за волевиявленням однієї зі сторін договору (в односторонньому порядку), так і в судовому порядку. Так, відповідно до ст. 825 ЦК наймач житла має право за згодою інших осіб, які постійно прожи­вають разом з ним, у будь-який час відмовитися від договору найму, письмово попередивши про це наймодавця за 3 місяці. Якщо най­мач звільнив помешкання без попередження, наймодавець має право вимагати від нього плату за користування житлом за 3 місяці, якщо наймодавець доведе, що він не міг укласти договір найму житла на таких самих умовах з іншою особою. Наймач також мак право від­мовитися від договору найму житла, якщо житло стало непридат­ним для постійного проживання у ньому.

Договір найму житла може бути розірваний за рішенням суду на вимогу наймодавця у разі:

1) невнесення наймачем плати за житло за 6 місяців, якщо до­говором не встановлений більш тривалий строк, а при наймі на строк до і року — понад 2 разів;

2) руйнування або псування житла наймачем або іншими особами, за дії яких він відповідає.

За рішенням суду наймачеві може бути наданий строк не більше 1 року для відновлення житла. Якщо протягом строку, визначеного судом, наймач не усуне допущених порушень, суд за повторним позовом наймодавця постановляє рішення про розірвання договору найму житла. На прохання наймача суд може відстрочити вико­нання рішення не більше ніж на 1 рік.

Договір найму частини будинку, квартири, кімнати (частини кімнати) може бути розірваний на вимогу наймодавця у разі необ­хідності використання житла для проживання самого наймодавця та членів його сім'ї. У цьому разі наймодавень повинен попередити наймача про розірвання договору не пізніше ніж за 2 місяці.

Якщо наймач житла або інші особи, за дії яких він відповідає, використовують житло не за призначенням або систематично порушують права та інтереси сусідів, наймодавець може попередити наймача про необхідність усунення цих порушень. Якщо наймач або інші особи, за дії яких він відповідає, після попередження продовжують використовувати житло не за призначенням або пору­шувати права та інтереси сусідів, наймодавець має право вимагати розірвання договору найму житла.

Зміна власника житла не є підставою розірвання договору найму, оскільки відповідно до ст. 814 ЦК у разі зміни власника житла, переданого у найм, до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця.

Правовими наслідками розірвання договору найму житла, за вимогами ст. 826 ЦК є виселення наймача та інших осіб, які про­живали у помешканні, на підставі рішення суду, без надання їм іншого житла.

 

18. Відповідальність за шкоду, заподіяну малолітнім, неповнолітнім, недієздатним.

Відповідальність за шкоду, завдану малолітніми, покладається на їхніх батьків (усиновлювачів) або опікунів чи інших фізичних осіб, які на правових підставах здійснюють виховання неповнолітньої особи (ч. 1 ст. 1178 ЦК). Аналогічний порядок поширюється і на заклади, які за законом здійснюють щодо малолітніх функції опікуна (ч. 3 ст. 1178 ЦК).

Окрім цього, законодавець встановлює також і відповідальність навчального закладу, закладу охорони здоров'я чи іншого закладу, що зобов'язаний здійснювати нагляд за малолітньою особою, а також особи, яка здійснює нагляд за малолітньою особою на підставі договору (ч. 2 ст. 1178 ЦК), за шкоду, завдану малолітньою особою під час перебування під наглядом цих закладів чи осіб.

Протиправність діяння полягатиме в тому, що ці особи неналежно виконували покладений на них, згідно із законом чи договором, обов'язок здійснювати виховання та/чи нагляд за малолітнім.

Причому, якщо це стосується батьків, то відповідальність буде покладено на обох, незалежно від того, чи проживають вони разом, чи окремо, оскільки обов'язок здійснювати належне виховання та нагляд за малолітнім є рівним для них обох. Однак у разі, якщо батьки були позбавлені батьківських прав, то обов'язок відшкодовувати завдану шкоду за протиправні діяння своїх малолітніх дітей лежить на них ще впродовж трьох років після позбавлення батьківських прав (ст. 1183 ЦК).

У ЦК вперше введено можливість покладення відповідальності на фізичних осіб, які здійснюють виховання та/чи нагляд за малолітніми на правових підставах (гувернантки, няні, домашні вчителі, репетитори тощо), зокрема, на підставі договору.

Законодавець визначає перелік юридичних осіб, які є відповідачем за шкоду, завдану малолітнім: навчальний заклад (наприклад, школа та дитячий садок), заклад охорони здоров'я (наприклад, лікарня, поліклініка) чи інший заклад, що зобов'язаний здійснювати нагляд за нею (наприклад, літній табір відпочинку, приймальник-розподільник тощо), а також заклад, який за законом здійснює щодо малолітнього функції опікуна (наприклад, дитячий будинок, інтернат тощо). При цьому, протиправним діянням цих юридичних осіб вважаться саме невиконання чи неналежне виконання законного обов'язку здійснювати нагляд за малолітніми.

Вина усіх зазначених осіб, які несуть відповідальність за цей вид делікту, презюмується, тобто особа вважається винною, якщо вона не доведе, що шкоди завдано не з її вини, тобто, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та/чи нагляду за малолітньою особою.

Однак, якщо встановити вину конкретної особи неможливо, то всі винні в цьому заподіянні шкоди особи несуть дольову відповідальність. Розмір часток, у межах яких ці особи нестимуть відповідальність, визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду відповідно до частки вини кожного з них. Такий самий принцип дольової відповідальності встановлено законодавцем і у випадку, якщо шкоди завдано спільними діями кількох малолітніх осіб.

Обов'язок батьків (усиновлювачів), опікунів чи інших зобов'язаних осіб відшкодовувати шкоду, яку завдано малолітніми, не припиняється навіть у разі досягнення малолітніми повноліття. Однак по досягненні повноліття особу може бути зобов'язано судом частково або в повному обсязі відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до 14 років життю або здоров'ю потерпілого, якщо вона має достатні для цього кошти, а зобов'язані до відшкодування особи є неплатоспроможними або померли.

Відшкодувавши шкоду, завдану малолітніми, жодна з фізичних та юридичних осіб, які визнані зобов'язаними суб'єктами за цим видом делікту, не має права зворотної вимоги (регресу) до малолітньої особи (ч. 4 ст. 1191 ЦК).

За загальним правилом, неповнолітні особи є повністю дієздатними, тобто такими, що можуть самостійно у повному обсязі нести покладену на них відповідальність. Однак якщо неповнолітня особа немає майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, то цю шкоду відшкодовують субсидіарно її батьки (усиновлювачі) або піклувальник, а у разі, якщо неповнолітня особа перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, то і цей заклад (ч.2 ст.1179 ЦК). Субсидіарність цієї відповідальності полягає в тому, що основна вимога про відшкодування завданої шкоди пред'являється до неповнолітнього, і лише якщо у неповнолітньої особи немає майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, як співвідповідачів буде факультативно притягнуто до відповідальності вказаних осіб. Протиправність поведінки вказаних осіб полягає в тому, що вони неналежно виконали покладений на них обов'язок виховання та нагляду за неповнолітнім. При цьому, вина батьків (усиновлювачів), піклувальників та закладу, що виконує функції піклувальника, за неналежне виховання та нагляд за неповнолітнім презюмується, тобто вони відповідатимуть за завдану неповнолітнім шкоду, якщо не доведуть, що її завдано не з їхньої вини. У разі, якщо а) неповнолітня особа, яка завдала шкоди, досягнула повноліття; б) неповнолітня особа, яка завдала шкоди, стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди до досягнення повноліття, - то зобов'язані особи звільняються від обов'язку додатково відшкодовувати завдану шкоду. Натомість, коли ж повної дієздатності неповнолітній не набув, а йому надали, в порядку ст.35 ЦК, то до уваги береться наявність згоди на це батьків (усиновителів) або піклувальників. Якщо такої згоди не було, то неповнолітній відшкодовує завдану ним шкоду самостійно на загальних підставах. Якщо ж батьки (усиновлювачі) або піклувальники дали свою згоду на набуття неповнолітнім повної цивільної дієздатності, то вони продовжують нести субсидіарну відповідальність за шкоду, завдану неповнолітнім, до досягнення ним повноліття. Однак, у разі, якщо неповнолітня особа, яка набула повної цивільної дієздатності, не має майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, цю шкоду відшкодовують у частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьки (усиновлювачі) або піклувальник, якщо вони дали згоду на набуття нею повної цивільної дієздатності і не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Відшкодувавши шкоду, завдану неповнолітньою особою, батьки (усиновлювачі), піклувальники, а також заклади, що здійснюють щодо неповнолітнього функції піклувальника позбавляються права зворотної вимоги (регресу) до неповнолітньої особи (ч.4 ст.1191).

За загальним правилом, відшкодування шкоди, завданої недієздатною фізичною особою, здійснюється опікуном або закладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею (психіатричні лікарні, диспансери, клініки, інтернати тощо). Протиправним діянням, за яке настає відповідальність зобов'язаних суб'єктів, є невиконання покладеного на них обов'язку здійснювати нагляд за недієздатним. Вина опікунів або закладу, який зобов'язаний здійснювати нагляд за недієздатним, презюмується, тобто вони відповідають за завдану недієздатним шкоду, якщо не доведуть, що шкоди було завдано не з їх вини. Причому обов'язок відшкодувати шкоду опікуном або закладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за недієздатним, не припиняється в разі поновлення недієздатної особи в цивільній дієздатності. Відшкодувавши шкоду, завдану недієздатним, опікун та заклад, який зобов'язаний здійснювати нагляд за недієздатним, позбавляються зворотного права вимоги (регресу) до недієздатної особи (ч.4 ст.1191). За загальним правилом, шкода, завдана фізичною особою, цивільну дієздатність якої обмежено, відшкодовується нею на загальних підставах.

 

19. Правила виконання альтернативних, часткових, солідарних зобов’язань.

Новий ЦК подібно до ст. 172 ЦК 1963 р. закріплює поняття альтернативного зобов'язання як такого, де боржник зобов'язаний вчинити одну з двох або кількох дій.

Звичайно предмет зобов'язання є цілком визначеною конкретною дією Але ж мають місце й такі випадки, коли боржник зобов'язаний виконати для кредитора одну з кількох дій, передбачених законом або договором, наприклад, передати якусь річ або сплатити певну грошову суму. Право вибору за загальним правилом належить боржникові, що виконує зобов'язання, якщо інше не випливає із договору, акту цивільного законодавства, Із суті зобов'язання або звичаїв комерційного обігу.

Так, за зобов'язаннями із завдання моральної шкоди боржник (особа, яка завдала моральної шкоди) зобов'язана відшкодувати її грішми, іншим майном або в іншій спосіб (ст. 23 ЦК). Але ж при продажу товару неналежної якості наслідки обирає покупець-кредитор, який має право вимагати або заміни товару, або відмовитись від договору та повернення сплаченої за товар грошової суми, або відшкодування витрат на усунення недоліків товару, або безоплатного усунення недоліків товару у розумний строк, або пропорційного зменшення ціни (ст 678 ЦК)

Здійснивши право вибору правомочна сторона остаточно визначає предмет зобов'язання

Альтернативні зобов'язання слід відрізняти від факультативних зобов'язань. Вони мають місце тоді, коли боржник зобов'язаний здійснити на користь кредитора певну дію, а при неможливості — має право замінити її виконання іншою, заздалегідь визначеною (у договорі) Наприклад, боржник зобов'язується передати кредитору певну річ, а при неможливості цього — відшкодувати її вартість грошима (або надати аналогічне майно). Можливість заміни виконання є правом боржника, а не кредитора

Відмінність альтернативних та факультативних зобов'язань полягає також у наслідках випадково насталої неможливості виконання основних дій, що становлять їх предмет В альтернативному зобов'язанні неможливість виконання одної з дій зберігає зобов'язання відносно можливостей, що залишились. У факультативному ж зобов'язанні випадкова неможливість виконання основної дії припиняє зобов'язання в цілому (оскільки кредитор не має права вимагати заміни), а аналогічна можливість надання заміни взагалі не впливає на виконання основного боргу.

Якщо у зобов'язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов'язок у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.

Солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.

У разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі.

До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд.

Боржник не має права висувати проти вимоги одного із солідарних кредиторів заперечення, що ґрунтуються на таких відносинах боржника з іншими солідарними кредиторами, в яких цей кредитор не бере участі.

Виконання боржником свого обов'язку одному із солідарних кредиторів у повному обсязі звільняє боржника від виконання решті солідарних кредиторів.

Солідарний кредитор, який одержав виконання від боржника, зобов'язаний передати належне кожному з решти солідарних кредиторів у рівній частці, якщо інше не встановлено договором між ними.

У разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

Кредитор, який одержав виконання обов'язку не в повному обсязі від одного із солідарних боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників.

Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний у повному обсязі.

Солідарний боржник не має права висувати проти вимоги кредитора заперечення, що ґрунтуються на таких відносинах решти солідарних боржників з кредитором, у яких цей боржник не бере участі.

Виконання солідарного обов'язку у повному обсязі одним із боржників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором.

Боржник, який виконав солідарний обов'язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього.

Якщо один із солідарних боржників не сплатив частку, належну солідарному боржникові, який у повному обсязі виконав солідарний обов'язок, несплачене припадає на кожного з решти солідарних боржників у рівній частці.

 

20. Поняття забезпечення виконання зобов’язань та його види.

Забезпечення виконання зобов'язання — традиційний інститут цивільного права. Будь-яке зобов'язання само по собі ще не гарантує виконання боржником необхідних дій на користь кредитора. Навіть при використанні кредитором мір відповідальності відносно несправного боржника у останнього може не знайтися необхідного для задоволення вимог майна. Для попереднього забезпечення майнових інтересів кредитора, отримання ним га­рантій належного виконання боржником зобов'язання, а також в цілях запобігання або зменшення розміру негативних наслідків, що можуть наступити у випадку його порушен­ня, використовуються спеціальні міри забезпечувального характеру, передбачені законом або договором. Такі міри називаються видами (способами) забезпечення виконання зо­бов'язання.

Види забезпечення виконання зобов'язань мають характерні ознаки:

мають майновий зміст;

націлені на спонукання боржника до виконання свого боргу (а не тільки на його пока­рання як правопорушника);

носять додатковий (акцесорний) характер (докладніше щодо цієї ознаки див. коментар до ст. 548 ЦК);

можуть забезпечувати лише дійсні зобов'язання (тобто такі, наприклад, що не припи­нились у зв'язку із спливом строку позовної давності).

Враховуючи викладені характерні риси, види (способи) забезпечення виконання зо­бов'язань можна визначити як передбачені законом або договором спеціальні міри майно­вого характеру, що стимулюють належне виконання зобов'язань боржником шляхом вста­новлення додаткових гарантій задоволення вимог (інтересів) кредитора. Поряд із традиційними видами (способами) забезпечення виконання зобов'язань, а саме: неустойка (ст. ст. 549-552 ЦК), порука (ст. ст. 553-559 ЦК), гарантія (ст. ст. 567-569 ЦК), завдаток (ст: ст. 570-571 ЦК), застава (ст. ст. 572-593 ЦК) — ЦК передбачає новий спосіб забезпечення виконання зобов'язання, який раніше не був відомий національному законодавству, — притримання (ст. ст. 594-597 ЦК). Частина способів забезпечення безпо­середньо стосується лише кредитора і боржника, два способи — порука та гарантія — ре­алізуються із залученням третіх осіб, а один зі способів — застава — може застосовувати­ся двояко. Всі способи (види) забезпечення виконання зобов'язань можна впорядкувати в певну систему, поєднавши їх в три групи:

I — встановлюють для боржника невигідні наслідки на випадок невиконання (неустойка, завдаток);

II — супроводжуються виділенням з майна боржника певної його частини, яка повинна служити перш за все задоволенню можливих вимог цього кредитора, з відстороненням від неї інших можливих кредиторів (застава, притримання);

III — мають на меті залучення до зобов'язання інших осіб, майно яких поряд із майном боржника теж могло би служити для задоволення вимог кредитора (порука, гарантія). Забезпечення виконання зобов'язання будь-яким із способів, передбачених ст. 546 ЦК, також створює зобов'язальне правовідношення між кредитором та боржником (або іншою особою, яка забезпечує зобов'язання боржника). Оскільки ЦК не встановлює будь-яких обмежень щодо того, виконання якого зобов'язання може бути забезпеченим, то й додатко­ве забезпечувальне зобов'язання у свою чергу може бути забезпеченим будь-яким з перед­бачених договором чи законом способів.

Принциповою відмінністю положень про забезпечення виконання зобов'язань, що вміщуються в діючий ЦК, від раніше діючого законодавства є те, що як законом, так і до­говором можуть встановлюватися і інші спо­соби забезпечення виконання зобов'язань. Такими способами можуть, зокрема, бути: пра­вила про зустрічне виконання зобов'язань; страхування; положення про субсидіарну відпо­відальність учасників повного товариства, а також повних товаришів у командитному то­варистві за зобов'язаннями товариства при недостатності його майна; обов'язок власника відповідати за зобов'язаннями належного йому підприємства або установи; право кредито­ра, який виконав угоду, в разі ухилення іншої сторони від її нотаріального посвідчення вимагати через суд визнання її дійсною; право кредитора вимагати реєстрації угоди в разі ухилення іншої сторони від її реєстрації; внесення певної грошової суми на депозит тре­тьої особи; покладання ризику випадкової загибелі переданої за договором речі (майна) не на власника, а на його контрагента (при цьому контрагент буде зацікавлений вчасно повер­нути майно його власникові); купівля-продаж цінних паперів або валюти із зобов'язанням зворотного викупу через певний строк та інші. Від видів (способів) забезпечення виконання зобов'язань слід відрізняти так звані «міри оперативного діяння (впливу)». До них, зокрема, відносяться: відмова від сплати недобро­якісного товару, перевід несправного боржника на попередню оплату продукції і т.п. Такі дії в цивільно-правовій доктрині являють собою самостійний вид наслідків невиконання або неналежного виконання зобов'язань, що не мають ніякого відношення до способів за­безпечення зобов'язань. Вони не тягнуть виникнення самостійного зобов'язання і не ста­новлять предмет цього зобов'язання (на відміну від забезпечувальних зобов'язань), оскіль­ки є односторонньою дією кредитора по зміні або припиненню зобов'язання.

 

21. Зобов'язання, що виникають внаслідок рятування здоров'я та життя фізичної особи.

Зобов'язання, які виникають внаслідок рятування здоров'я та життя фізичних осіб, майна фізичної або юридичної особи, є частковою новелою ЦК.

Стаття 1161 передбачає, що шкода, завдана особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров'я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї, відшкодовується державою у повному обсязі.

З цієї норми випливає, що внаслідок рятування здоров'я та життя фізичної особи виникають зобов'язання, суб'єктами яких є особа, яка вчиняла рятувальні дії (рятувальник — ним може бути як фізична, так і юридична особа) і держава в особі відповідних державних органів. Змістом цих зобов'язань є право рятувальника на відшкодування зазнаної ним шкоди і обов'язок держави відшкодувати шкоду, що її зазнав рятувальник, у повному обсязі (втрачений заробіток, пошкоджене майно, витрати на лікування тощо).

Умовами виникнення таких зобов'язань, як випливає із змісту статті, є:

1) наявність реальної (а не уявної, такої, про яку виникло помилкове враження у того, хто здійснював рятувальні дії) загрози для здоров'я та життя фізичної особи. Виникає питання, чи така загроза обов'язково має загрожувати і здоров'ю, і життю фізичної особи, чи має значення і те, що вона загрожувала тільки здоров'ю людини? Хоча у коментованій статті ЦК йдеться про загрозу "здоров'ю та життю" фізичної особи, але виправданим буде вважати, що рятувальними дії будуть визнаватися і тоді, коли небезпека загрожувала здоров'ю людини. В іншому випадку може виникнути проблема оцінки рятувальником ступеня загрози, співставлення ним рівня небезпеки, що загрожує здоров'ю іншої особи та його власному і т. п.;

2) відсутність у рятувальника повноважень (обов'язку) вчиняти рятувальні щодо іншої фізичної особи дії. Отже, лікарі, професійні рятувальники, пожежники тощо не визнаються суб'єктами вказаних зобов'язань. Підстави та умови відшкодування збитків, що вони зазнали, визначаються спеціальними угодами з потерпілими та актами законодавства;

3) спрямованість дій на рятування здоров'я та життя іншої фізичної особи. Якщо рятування виявилося лише побічним результатом діяльності якоїсь особи, то вказані зобов'язання не виникають Наприклад, якщо особа, запобігає загибелі човна, намагаючись врятувати своє життя, і при цьому "попутно" відвертає загрозу життю та здоров'ю інших осіб, то зобов'язання з рятування здоров'я та життя не виникає. Але позитивний результат рятувальних дій щодо інших осіб не є умовою виникнення відповідних зобов'язань. Це випливає з того, що у коментованій статті йдеться про те, що особа "рятувала" (а не саме "врятувала") здоров'я та життя фізичної особи;

4) виникнення у рятувальника шкоди внаслідок вчинення ним рятувальних дій щодо здоров'я та життя фізичної особи. Якщо рятувальні дії мали місце, але рятувальник при цьому не зазнав шкоди, то зобов'язання не виникають. При цьому слід мати на увазі, що шкода може бути як майнового, так і немайнового характеру.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-10; Просмотров: 673; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.013 сек.