Поняття завдатку та його форма. Аванс. 3 страница

22. Неустойка як спосіб забезпечення виконання зобов’язань. Форми та види неустойки.

Згідно зі ст. 549 ЦК неустойка — це грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредитору в разі порушення боржником зобов'язання.

Неустойка є популярним засобом забезпечення зобов'язань, особливо в договірних відносинах за участю юридичних осіб. При­вабливість неустойки пояснюється тим, що вона є спрощеним засобом компенсації втрат кредитора, викликаних невиконанням або неналежним виконанням боржником його обов'язків.

Це забезпечується такими особливостями неустойки:

1) можливість стягнення неустойки власне за факт порушення зобов'язання, без надання доказів про завдання збитків та їхній розмір;

2) можливість для сторін на свій розсуд сформулювати підстави, розмір та умови сплати неустойки (крім випадків існування так званої "нормативної" неустойки — ст. 551 ЦК);

3) можливість для кредитора оперативно компенсувати збитки, завдані йому невиконанням договору, в зручній для нього грошо­вій формі. Хоча ст. 549 ЦК передбачає можливість стягнення з бор­жника неустойки у вигляді майна, однак механізм реалізації такого права поки що не визначений, шо на практиці може створити знач­ні труднощі при обчисленні та стягненні такого виду неустойки.

Як зазначалося, неустойка за своєю юридичною природою є не тільки способом забезпечення виконання зобов'язань, а також однією з форм цивільно-правової відповідальності. Тому багато положень, що регулюють її застосування, вміщені у главі 51 ЦК. Зокрема, згідно зі ст. 611 ЦК неустойка визнається однією з санкцій за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, а ст. 550 ЦК встановлює, що кредитор не має права на неустойку в разі, якщо боржник не відповідає за порушення зобов'язання (ст. 617 ЦК).

Щодо питання про неустойку як спеціальної форми відповідаль­ності, слід зазначити, що тут, як проте і в інших випадках застосу­вання спеціальних форм відповідальності, часто немає необхідності в наявності повного складу цивільного правопорушення. Наприк­лад, для стягнення виключної неустойки не потрібна наявність збитків у кредитора, а, отже, відпадає і питання про причинний зв'язок між збитками і протиправними діями. Тому для відпові­дальності тут досить протиправності і вини боржника.

Неустойка має характер додаткового обтяження для боржни­ка і, за загальним правилом, підлягає сплаті незалежно від наяв­ ності збитків (ст. 624 ЦК). Вона стимулює боржника до належ­ного виконання, а також компенсує (повністю або частково) збитки, які можуть бути заподіяні невиконанням зобов'язання. Тому сплата неустойки не звільняє від виконання зобов'язання в натурі (ст. 552 ЦК).

Умовами стягнення неустойки є невиконання зобов'язання і вина боржника, незалежно від наявності збитків у кредитора. Однак, якщо збитки є, то залежно від співвідношення права на стягнення неустойки з правом на відшкодування збитків розрізняють не­устойку:

1) залікову — не виключає право вимагати відшкодування збитків, але тільки в тій частині, яка не покрита неустойкою;

2) виключну — закон або договір можуть передбачити стягнення тільки неустойки, але не збитків (використовується, як правило, у випадках прострочення зобов'язання);

3) штрафну (кумулятивну) — стягнення збитків у повній сумі крім неустойки;

4) альтернативну — за вибором кредитора стягується або неус­тойка, або збитки (ст. 624 ЦК).

Залежно від підстав встановлення неустойка поділяється на дого­ вірну та нормативну. Найчастіше використовується договірна неустойка (та, що встановлюється договором сторін).

Сфера застосування нормативної неустойки залежить від характеру норми. Якщо неустойка передбачена імперативною нормою, вона підлягає безумовному застосуванню. У випадках, коли положення про неустойку міститься в диспозитивній нормі, вона застосову­ється лише тоді, коли сторони своєю угодою не передбачили інший розмір неустойки. Прикладом диспозитивної норми тут може бути правило ст. 625 ЦК, згід?ю з яким боржник, що прострочив вико­нання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити пеню в розмірі 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлений договором або законом.

Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Разом з тим, сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства (крім випадків, передбачених законом).

Крім того, розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Слід зазначити, що в цьому випадку зменшення розміру неустойки є правом суду. Разом з тим, ст. 616 ЦК зобов'язує суд зменшити неустойку, якщо пору­шення зобов'язання сталося з вини кредитора.

23. Права наймача житла і членів його сім'ї. Припинення договору найму житла.

Ст. 64 ЖК передбачає принцип рівності прав і обов'язків наймача житла та членів його сім'ї. Наймач, на ім'я якого видано ордер і з яким укладено договір найму жилого приміщення, не має ніяких переваг перед членами своєї сім'ї. Він є лише представником своєї сім'ї перед наймодавцем.

Серед членів сім'ї наймача виділяють дві категорії:

1) безспірні члени сім'ї (дружина (чоловік) наймача; діти наймача; батьки наймача);

2) особи, які постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з наймачем у безпосередніх родинних зв'язках (брати, сестри дружини (чоловіка), неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки та інші).

З метою тлумачення поняття "член сім'ї" Конституційний Суд України прийняв Рішення від 3 червня 1999 року у справі за конституційними поданнями Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень пункту 6 статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", частин четвертої і п'ятої статті 22 Закону України "Про міліцію" та частини шостої статті 22 Закону України "Про пожежну безпеку" (справа про офіційне тлумачення терміна "член сім'ї").

2. Наймач та його повнолітні, дієздатні члени сім'ї несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що випливають з договору найму житла. Наприклад, щодо сплати комунальних платежів. Це означає, що кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

3. Рівність прав та обов'язків наймача та членів його сім'ї може проявлятись в різних аспектах:

- оплата комунальних послуг;

- відшкодування спричинених збитків;

- збереження жилого приміщення при тимчасовій відсутності;

- зміна умов договору;

- припинення договору.

4. До обов'язків наймача та членів його сім'ї можна віднести:

- використовувати житло лише для проживання в ньому;

- забезпечувати збереження житла та підтримувати його в належному стані;

- не провадити перевлаштування та реконструкцію житла без згоди наймодавця;

- своєчасно вносити плату за житло;

- своєчасно вносити плату за комунальні послуги;

- дотримуватись вимог нормативно-правових актів у сфері житлово-комунальних послуг, пожежної і газової безпеки, санітарних норм і правил;

- здійснювати поточний ремонт житла;

- відшкодовувати завдані збитки.

До прав наймача та членів його сім'ї можна віднести:

- безстроково користуватись жилим приміщенням відповідно до його призначення та умов договору (ст. 9 ЖК);

- користуватись майном, яке обслуговує будинок, якщо договір найму укладено щодо житла в багатоквартирному житловому будинку;

- визначати за домовленістю з особами, які постійно проживають разом з наймачем, порядок користування житлом;

- за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з наймачем, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб (ст. 65 ЖК);

- за згодою членів сім'ї, які проживають разом з наймачем, і за згодою наймодавця здавати в піднайом жиле приміщення (ст. 91 ЖК);

- за взаємною згодою дозволити тимчасове проживання в жилому приміщенні, що є в їх користуванні, інших осіб без стягнення плати за користування приміщенням - тимчасових жильців (ст. 98 ЖК);

- відмовитися від договору найму житла;

- збереження жилого приміщення в разі тимчасової відсутності громадянина (ст. 71 ЖК);

- бронювання жилого приміщення (ст. 73 ЖК);

- обмін жилого приміщення (ст. 79 ЖК).

ЦК встановлює підстави розірвання договору найму житла як за волевиявленням однієї зі сторін договору (в односторонньому порядку), так і в судовому порядку. Так, відповідно до ст. 825 ЦК наймач житла має право за згодою інших осіб, які постійно прожи­вають разом з ним, у будь-який час відмовитися від договору найму, письмово попередивши про це наймодавця за 3 місяці. Якщо най­мач звільнив помешкання без попередження, наймодавець має право вимагати від нього плату за користування житлом за 3 місяці, якщо наймодавець доведе, що він не міг укласти договір найму житла на таких самих умовах з іншою особою. Наймач також мак право від­мовитися від договору найму житла, якщо житло стало непридат­ним для постійного проживання у ньому.

Договір найму житла може бути розірваний за рішенням суду на вимогу наймодавця у разі:

3) невнесення наймачем плати за житло за 6 місяців, якщо до­говором не встановлений більш тривалий строк, а при наймі на строк до і року — понад 2 разів;

4) руйнування або псування житла наймачем або іншими особами, за дії яких він відповідає.

За рішенням суду наймачеві може бути наданий строк не більше 1 року для відновлення житла. Якщо протягом строку, визначеного судом, наймач не усуне допущених порушень, суд за повторним позовом наймодавця постановляє рішення про розірвання договору найму житла. На прохання наймача суд може відстрочити вико­нання рішення не більше ніж на 1 рік.

Договір найму частини будинку, квартири, кімнати (частини кімнати) може бути розірваний на вимогу наймодавця у разі необ­хідності використання житла для проживання самого наймодавця та членів його сім'ї. У цьому разі наймодавень повинен попередити наймача про розірвання договору не пізніше ніж за 2 місяці.

Якщо наймач житла або інші особи, за дії яких він відповідає, використовують житло не за призначенням або систематично порушують права та інтереси сусідів, наймодавець може попередити наймача про необхідність усунення цих порушень. Якщо наймач або інші особи, за дії яких він відповідає, після попередження продовжують використовувати житло не за призначенням або пору­шувати права та інтереси сусідів, наймодавець має право вимагати розірвання договору найму житла.

Зміна власника житла не є підставою розірвання договору найму, оскільки відповідно до ст. 814 ЦК у разі зміни власника житла, переданого у найм, до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця.

Правовими наслідками розірвання договору найму житла, за вимогами ст. 826 ЦК є виселення наймача та інших осіб, які про­живали у помешканні, на підставі рішення суду, без надання їм іншого житла.

24. Зобов’язання, які виникають із публічної обіцянки винагороди. Конкурс.

Існують два види зобов’язань, які виникають із публічної обіцянки винагороди: з оголошенням конкурсу та без оголошення конкурсу.

За зобов'язанням із публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу особа має право публічно пообіцяти винагороду (нагороду) за передання їй відповідного результату (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо) (ч.1 ст.1144 ЦК). Правове регулювання зобов'язання здійснюється §1 гл.78 ЦК. Обіцянка винагороди має юридичне значення лише за наявності таких ознак: обіцянка винагороди має бути публічною, тобто бути сповіщеною у засобах масової інформації або іншим чином невизначеному колу осіб; обіцянка винагороди повинна мати майновий характер (сплата грошової суми, надання речі, туристичної путівки тощо); умовою одержання винагороди є вказівка на результат, якого слід досягти для одержання винагороди (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо); обіцянка винагороди повинна дати можливість встановити, хто її обіцяв. Отже, публічна обіцянка винагороди - це звернена до невизначеного кола осіб обіцянка майнової винагороди за досягнення обумовленого результату тому, хто досягне цього результату. За своєю юридичною природою публічна обіцянка винагороди є одностороннім умовним правочином, підставою виникнення якого є складний юридичний склад, що містить елементи двох односторонніх правочинів - публічної обіцянки винагороди та відклику на нього у вигляді досягнення обумовленого результату.

Вони мають зустрічний характер і повинні відповідати один одному, однак їх здійснення не означає укладення договору. Причому обіцянка винагороди не є офертою, а досягнення результату - не є акцептом. Суб'єктами зобов'язання можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Особа, яка обіцяє винагороду, є боржником, а той, хто відізвався на таку обіцянку, - кредитором. До умов сповіщення публічної обіцянки винагороди законодавець відносить: зміст завдання; строк виконання; місце виконання; форму та розмір винагороди. Зміст завдання полягає у здійсненні правомірної разової дії або необмеженої кількості дій одного виду, які можуть вчиняти різні особи. Строк виконання завдання може бути встановлено безпосередньо в оголошенні. Якщо його не встановлено, то завдання вважається чинним протягом розумного часу відповідно до змісту завдання. Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право змінити завдання та умови надання винагороди. Причому особа, яка приступила до виконання завдання, має право вимагати відшкодування збитків, завданих їй у зв'язку зі зміною завдання. Якщо у зв'язку зі зміною умов надання винагороди виконання завдання вже не становить інтересу для особи, яка приступила до його виконання до зміни умов, то ця особа має право на відшкодування витрат, яких вона зазнала.

У разі виконання завдання і передання його результату особа, яка публічно обіцяла винагороду (нагороду), зобов'язана виплатити її. Якщо завдання стосується разової дії, винагорода виплачується особі, яка виконала завдання першою, а якщо таке завдання було виконано кількома особами одночасно - винагорода розподіляється між ними порівну. Зобов'язання у зв'язку з публічною обіцянкою винагороди припиняється у разі: закінчення строку для передання результату; передання результату особою, яка першою виконала завдання. Особа, яка публічно обіцяла винагороду, згідно з ч.2 ст.1149 ЦК має право публічно оголосити про припинення завдання (право відступу). Однак така відміна не повинна порушувати інтереси потенційних пошукачів. Тому законодавець передбачає положення, за яким особа, яка зазнала реальних витрат на підготовку до виконання завдання, має право на їх відшкодування.

За зобов'язанням із публічної обіцянки винагороди з оголошенням конкурсу особа (замовник конкурсу) має право оголосити конкурс (змагання) для необмеженого кола осіб для визначення кращого з виплатою йому винагороди. Правове регулювання зобов'язання здійснюється §2 гл.78 ЦК. Зобов'язання з публічної обіцянки винагороди з оголошенням конкурсу має такі ознаки: обіцянка винагороди за досягнення визначеного засновником конкурсу результату має бути публічною, тобто зверненою до необмеженого кола осіб через засоби масової інформації або іншим чином. Конкурси поділяють на відкриті (запрошують до участі всіх, хто бажає) та закриті (запрошують до участі персональних учасників); обіцяна винагорода - премія, яка виплачується переможцю конкурсу за досягнутий результат незалежно від його права на одержання інших видів винагороди за працю; винагороду обіцяють лише за найкращий досягнутий результат. Змагання має бути визнано недійним, якщо подано лише один результат (робота) або одна особа подала декілька робіт. Суб'єктами зобов'язання є засновники конкурсу та учасники конкурсу. Засновник конкурсу зобов'язаний: повідомити про умови конкурсу одночасно з оголошенням про конкурс або персонально кожному, хто виявив бажання брати участь у ньому; прийняти та розглянути подані учасниками конкурсу роботи; виплатити переможцеві конкурсу винагороду. До обов'язкових умов конкурсу законодавець відносить: предмет конкурсу; вид винагороди (суму премії) за кожне призове місце.

Предметом конкурсу може бути результат інтелектуальної, творчої діяльності, вчинення певної дії, виконання роботи тощо. Засновник конкурсу повинен описати завдання з визначенням вимог до результату, певної дії, роботи, які він бажає одержати. Винагороду може бути визначено: у грошовій сумі, в іншій матеріальній цінності; в наданні морального заохочення. В умовах конкурсу (факультативні) може бути зазначено також: кількість призових місць; строк подання творів на конкурс чи виконання певної дії тощо. У процесі проведення конкурсу може виникнути потреба внести зміни до оголошених умов конкурсу або навіть його відмінити. Внесення зміни до умов конкурсу можливо: лише до початку конкурсу; про це має бути оголошено в тому самому порядку, в якому було оголошено конкурс. Якщо через зміну умов конкурсу участь у ньому для особи не становить інтерес або є неможливою, то ця особа має право на відшкодування засновником витрат, яких вона зазнала для підготовки до участі в конкурсі. Засновник конкурсу має право відмовитися від його проведення, якщо проведення конкурсу стало неможливим за обставин, що від нього не залежать. А в разі відмови засновника від проведення конкурсу з інших підстав учасник конкурсу має право на відшкодування витрат, яких він зазнав для підготовки до участі в конкурсі. Право на одержання винагороди (премії) виникає лише в переможця конкурсу. Переможцем конкурсу є особа, яка досягла найкращого результату. Процедуру визначення переможця встановлює засновник конкурсу. Причому проводити оцінку переданих на конкурс результатів може засновник конкурсу як самостійно, так і спеціально створивши для цієї мети конкурсну комісію.

25. Поняття договору підряду. Відмінності договору підряду від суміжних договорів.

За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.

Для виконання окремих видів робіт, встановлених законом, підрядник (субпід­рядник) зобов'язаний одержати спеціальний дозвіл-\

Договір підряду є консенсуальним, дво­стороннім, відплатним. Він має велике значення для задоволення потреб фізичних і юри-гтгчних осіб. За допомогою договору підряду здійснюються такі роботи, як будівництво глтлових будинків, включаючи проектні та пошукові роботи, ремонт квартир, побутовий тідряд (пошив і ремонт одягу, взуття) тощо. Юридичні особи укладають договори підряду -і;літального будівництва, ремонту виробничих будинків і споруджень, транспортних засо-~:з. переробку речі. При цьому результат підряду повинен бути обов'язково предметом -ітеріального світу. Замовник обов'язково набуває права власності на річ. Договір підряду реципійований цивільним законодавством з римського права. Підряд 'осагіо сопдисііо орегіз) входив до договору найму, поряд з наймом речей та наймом по­слуг. Родовою ознакою було надання однією особою іншій чого-небудь на відплатній осно-зі, а підряд та послуги передбачали виконання певної роботи.

Договір підряду характеризується тільки йому властивими рисами: підрядник виконує роботу згідно із завданням замовника, по-друге, обов'язку підрядника виконати відповідну роботу та передати його замовнику кореспондується право і обов'язок замовника прийня­ти виконану належним чином роботу та сплатити відповідну ціну. Предмет договору має індивідуальний характер. Він має спільні риси з іншими догово­рами, наприклад, із трудовим договором та договором купівлі-продажу. Особливу увагу необхідно приділити відмінностям договору підряду від трудового договору:

предметом договору підряду є кінцевий результат, а для трудового договору основ­ним є факт трудової діяльності;

роботу за договором підряду особа виконує на свій ризик із використанням власних матеріалів або матеріалів замовника, між тим як трудовий договір передбачає, що робітник не несе відповідальності за загибель предмета його праці, підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку та забезпечується всім необхідним для діяльності;

сторонами договору підряду можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи, а трудовий договір може укладатися лише з фізичною особою.

На договір купівлі-продажу підряд схожий тим, що він спрямований на відплатну пере­дачу певного об'єкта у власність, окрім того, їх правова кваліфікація збігається: і перший, і другий договори є двосторонніми, відплатними та консенсуальними. Відмінності між ними полягають у тому, що предметом договору підряду в цих випадках є річ, яку підряд­ник ще повинен виготовити, а предмет договору купівлі-продажу при укладенні договору вже є наявним (за винятком, наприклад, купівлі-продажу за зразками). Причому, хто є суб'єктом його виготовлення, значення не має. За договором підряду обумовлені права та обов'язки сторін, пов'язані з виготовленням предмета, а не тільки з його передачею та оплатою. Моменти укладення і виконання договору підряду ніколи не збігаються, тоді як у договорі купівлі-продажу вони можуть збігатися. На момент укладання будь-якого підрядного договору об'єкт фактично не існує, він буде створений у процесі реалізації правовідносин. Інакше кажучи, у момент обговорення сторонами істотних умов правочину, вчинення дій (виконання робіт) є метою майбутнього договору, а їх реалізація призводить до створення результату (об'єкта). При цьому матері­алізований результат цілком відокремлений від самих дій, у силу чого характеризується як самостійний об'єкт цивільних правовідносин. За договором підряду сторонами є підрядник (виконавець роботи) і замовник (кому пе­редається готовий результат). Визнання фізичних осіб підприємцями сьогодні дозволяє їм бути виконавцями за даним договором. Що стосується юридичних осіб, то вони пов'язані обмеженнями, установленими законодавством щодо певних видів господарської діяльно­сті. Ідеться насамперед про необхідність одержання ліцензій на види діяльності, визначені Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р. Таким чином, як фізичні, так і юридичні особи можуть виступати сторонами у до­говорі підряду. Підрядні відносини безпосередньо врегульовано главами 61, 62 ЦК. Норми цих ста­тей мають загальний характер і не можуть відображати всі вимоги, що ставляться до окремих договорів підряду, тому щодо видів, яким властива певна специфіка, можуть прийматися спеціальні нормативні акти, наприклад, закони України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 року, «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» від 23 березня 1996 року, «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» від 6 липня 1995 року, «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 року, «Про архітектурну діяльність» від 20 травня і 999 року тощо.

26. Неустойка як спосіб забезпечення виконання зобов’язань. Форми та види неустойки.

Згідно зі ст. 549 ЦК неустойка — це грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредитору в разі порушення боржником зобов'язання.

Неустойка є популярним засобом забезпечення зобов'язань, особливо в договірних відносинах за участю юридичних осіб. При­вабливість неустойки пояснюється тим, що вона є спрощеним засобом компенсації втрат кредитора, викликаних невиконанням або неналежним виконанням боржником його обов'язків.

Це забезпечується такими особливостями неустойки:

4) можливість стягнення неустойки власне за факт порушення зобов'язання, без надання доказів про завдання збитків та їхній розмір;

5) можливість для сторін на свій розсуд сформулювати підстави, розмір та умови сплати неустойки (крім випадків існування так званої "нормативної" неустойки — ст. 551 ЦК);

6) можливість для кредитора оперативно компенсувати збитки, завдані йому невиконанням договору, в зручній для нього грошо­вій формі. Хоча ст. 549 ЦК передбачає можливість стягнення з бор­жника неустойки у вигляді майна, однак механізм реалізації такого права поки що не визначений, шо на практиці може створити знач­ні труднощі при обчисленні та стягненні такого виду неустойки.

Як зазначалося, неустойка за своєю юридичною природою є не тільки способом забезпечення виконання зобов'язань, а також однією з форм цивільно-правової відповідальності. Тому багато положень, що регулюють її застосування, вміщені у главі 51 ЦК. Зокрема, згідно зі ст. 611 ЦК неустойка визнається однією з санкцій за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, а ст. 550 ЦК встановлює, що кредитор не має права на неустойку в разі, якщо боржник не відповідає за порушення зобов'язання (ст. 617 ЦК).

Щодо питання про неустойку як спеціальної форми відповідаль­ності, слід зазначити, що тут, як проте і в інших випадках застосу­вання спеціальних форм відповідальності, часто немає необхідності в наявності повного складу цивільного правопорушення. Наприк­лад, для стягнення виключної неустойки не потрібна наявність збитків у кредитора, а, отже, відпадає і питання про причинний зв'язок між збитками і протиправними діями. Тому для відпові­дальності тут досить протиправності і вини боржника.

Неустойка має характер додаткового обтяження для боржни­ка і, за загальним правилом, підлягає сплаті незалежно від наяв­ ності збитків (ст. 624 ЦК). Вона стимулює боржника до належ­ного виконання, а також компенсує (повністю або частково) збитки, які можуть бути заподіяні невиконанням зобов'язання. Тому сплата неустойки не звільняє від виконання зобов'язання в натурі (ст. 552 ЦК).

Умовами стягнення неустойки є невиконання зобов'язання і вина боржника, незалежно від наявності збитків у кредитора. Однак, якщо збитки є, то залежно від співвідношення права на стягнення неустойки з правом на відшкодування збитків розрізняють не­устойку:

1) залікову — не виключає право вимагати відшкодування збитків, але тільки в тій частині, яка не покрита неустойкою;

2) виключну — закон або договір можуть передбачити стягнення тільки неустойки, але не збитків (використовується, як правило, у випадках прострочення зобов'язання);

3) штрафну (кумулятивну) — стягнення збитків у повній сумі крім неустойки;

4) альтернативну — за вибором кредитора стягується або неус­тойка, або збитки (ст. 624 ЦК).

Залежно від підстав встановлення неустойка поділяється на дого­ вірну та нормативну. Найчастіше використовується договірна неустойка (та, що встановлюється договором сторін).

Сфера застосування нормативної неустойки залежить від характеру норми. Якщо неустойка передбачена імперативною нормою, вона підлягає безумовному застосуванню. У випадках, коли положення про неустойку міститься в диспозитивній нормі, вона застосову­ється лише тоді, коли сторони своєю угодою не передбачили інший розмір неустойки. Прикладом диспозитивної норми тут може бути правило ст. 625 ЦК, згід?ю з яким боржник, що прострочив вико­нання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити пеню в розмірі 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлений договором або законом.

Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Разом з тим, сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства (крім випадків, передбачених законом).

Крім того, розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Слід зазначити, що в цьому випадку зменшення розміру неустойки є правом суду. Разом з тим, ст. 616 ЦК зобов'язує суд зменшити неустойку, якщо пору­шення зобов'язання сталося з вини кредитора.

Дата добавления: 2015-05-10