Поняття, загальна характеристика та значення договору поставки

Згідно зі ст. 712 ЦК за договором поставки продавець (постачаль­ник), який здійснює підприємницьку дішьність, зобов'язується пере­гати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним ви­користанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити ш нього певну грошову суму.

Договір поставки відноситься до найбільш поширених договорів у підприємницькій діяльності, який розглядається у ЦК як особливий вид договору купівлі-продажу, спрямо­ваний на відплатний перехід права власності від продавця (постачальника) до покупця. Аналізуючи зміст ст 712 ЦК, можна виділити основні характерні риси дого­вору поставки: 1) сфера застосування — підприємницька діяльність; 2) правовий статус постачальника (суб'єкта підприємництва), який продає вироблені ним товари або товари, закуплені для продажу; 3) мета придбання товару, що не пов'язана з особистим чи іншим подібним споживанням; 4) істотними умовами договору є предмет, ціна і строк; 5) момент укладення договору і його виконання, як правило, не збігаються; 6) можливість оптового продажу товарів одноразово або окремими партіями протягом тривалого періоду, у зв'яз­ку з чим з договору поставки часто виникають довгострокові, тривалі господарські зв'яз­ки, тощо. Договір поставки є відплатний (одержану від постачальника продукцію покупець опла­чує за погодженими цінами); консенсуальний (договір вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо всіх істотних умов); двосторонній (права та відповідк: обов'язки виникають для обох контрагентів). Предметом договору можуть бути будь-які не вилучені із цивільного обороту речі (наділені родовими ознаками, так і індивідуально визначені), в тому числі товари народного споживання та продукція виробничо-технічного призначення. Зміст договору поставки складають права та обов'язки сторін — продавця (постачаль­ника) та покупця, за неналежне виконання яких настає відповідальність для сторони, які не виконала або неналежним чином виконує свої обов'язки. Зазначені питання, а також питання стосовно припинення договору поставки вирішуються за загальними правилами цивільного законодавства України.

Оскільки договір поставки є різновидом договору купівлі-продажу, тому до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. Треба зазначити, що правове регулювання договору поставки регламентується також статтями 264-271 ГК України, що суперечить ЦК в частині визначення договору поставки (однакове, за винятком ст. 264 ГК України) та сфери його застосування (за змістом ГК України сторонами договору є суб'єкти господарювання, а за ЦК — суб'єкти підприємництва, проте згідно ст. 86 ЦК непідприємницькі товариства також можуть укладати договір поставки). При цьому слід зазначити, що правовідносини, що виникають з договору поставки, підпадають під сферу діяльності ЦК

Особливості правового регулювання договорів поставки визначаються різними норма­тивно-правовими актами. Зокрема, у сфері поставок діє міждержавна Угода про загальні умови поставок товарів між організаціями держав — учасниць СНД від 20.03.1992 р., Тим­часове положення з питань кооперативних поставок продукції виробничо-технічного при­значення, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 28.03.1993 р., Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та Положення про поставки то­варів народного споживання, затверджені постановою Ради Міністрів СРСР від 25.07.1988 р., та інші нормативно-правові акти, кожен з яких має визначену сферу застосування.

47. Договір зберігання.

За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (покла-жодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ч. 1 ст. 936 ЦК).

Як випливає з цього визначення, вказаний договір належить до групи реальних договорів, тобто він вважається укладеним з моменту фактичної передачі речі. Водночас в тих випадках, коли послуги надає професійний зберігач, тобто особа, яка здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності, цей договір може набувати ознак консенсуальності, оскільки в ньому може бути встановлений обов'язок зберігача прийняти від поклажодавця річ, яка буде передана на зберігання в майбутньому (наприклад, елеватор зобов'язується прийняти на зберігання зерно після збирання врожаю).

Зобов'язання із зберігання можуть виникати не лише із договору, а й із закону. Так, безпосередньо на підставі закону виникають обов'язки із зберігання знахідок, речових доказів, охорони спадкового майна тощо.

Договір зберігання може бути як основним, так і додатковим до основного (зберігання речей в ломбардах, в гардеробах).

Предметом договору зберігання є послуги поклажодавця, спрямовані на збереженість речей, а об'єктом — речі, які безпосередньо зберігаються.

Договір зберігання може бути публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах) загального користування.

Об'єктом договору можуть бути як індивідуально визначені речі, так і речі, що мають родові ознаки (іррегулярне зберігання). Якщо на зберігання передається індивідуально визначена річ, то власником її залишається поклажодавець. При передачі на зберігання речі, визначеної родовими ознаками, вона переходить у власність зберігача, якщо інше не передбачено умовами договору, який повинен повернути таку само кількість родових речей (такої ж ваги, розміру, сорту тощо).

Договір зберігання, за яким зберігач зобов'язується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укладений у письмовій формі незалежно від вартості речі, яка буде передана на зберігання.

Договір зберігання — це єдиний договір, при порушенні форми укладення якого сторони можуть посилатися на показання свідків. Йдеться про випадки, коли договір зберігання укладався за надзвичайних обставин.

Професійний зберігач, який зберігає речі на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування, не має права відмовитися від укладення договору зберігання за наявності у нього такої можливості.

Зберігач зобов'язаний вживати усіх необхідних заходів для забезпечення схоронності речі. Якщо зберігання здійснюється безоплатно, зберігач зобов'язаний піклуватися про річ, як про свою власну.

Зберігач зобов'язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості. Річ має бути повернена поклажодавцю в такому стані, в якому вона була прийнята на зберігання, з урахуванням зміни її природних властивостей. Зберігач зобов'язаний передати плоди та доходи, які були ним одержані від речі.

Професійний зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця. Зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі після закінчення строку зберігання лише за наявності його умислу або грубої необережності.

48. Обов’язки подружжя по взаємному утриманню.

Одним з важливих аспектів сімейного права, які зумовлюють виникнення спірних питань на практиці, є сфера майнових правочинів, що виникають із правовідносин подружжя. Окремо слід розглядати права та обов'язки подружжя з надання утримання, оскільки їх реалізація на практиці є досить складною, і чинне законодавство України виділяє ці відносини в окремий розділ (Глава 9 Сімейного кодексу України [2]).

Обов'язок дружини та чоловіка матеріально підтримувати один одного закріплено в ч. 1 ст. 75 Сімейного кодексу України [2]. Цей обов'язок випливає з природи сім'ї, яка за визначенням складається з близьких осіб, пов'язаних на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом, і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Частина 2 ст. 75 Сімейного кодексу України наголошує, що право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу [2, ч.2 ст.75]. Отже, необхідною конститутивною основою призначення аліментів від одного з подружжя на користь іншого є об'єктивна можливість надавати матеріальну допомогу. Якщо обидва з подружжя мають потребу в отриманні матеріальної допомоги, вони можуть її отримати, виходячи з необхідності соціального захисту (у вигляді соціальної допомоги від держави, аліментів з повнолітніх дітей, шляхом укладення договору довічного утримання тощо).

Важливо, що Сімейний кодекс України визначає аліменти як різновид утримання. Це положення має практичне значення, оскільки дає підставу при неврегульованості відносин спеціальними нормами за аналогією застосовувати загальні цивільно-правові норми про утримання.

Сімейний кодекс України [2] також визначає підстави, які дозволяють вважати одного з подружжя таким, щодо якого може бути передбачено стягнення аліментів з іншого з подружжя. Такими підставами є досягнення встановленого законом пенсійного віку; інвалідність (1, 2 чи 3 групи); отримання заробітної плати, пенсії, інших доходів, які не забезпечують прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Не має права на утримання той із подружжя, хто негідно поводився у шлюбних відносинах, а також той, хто став непрацездатним у зв'язку із вчиненням ним умисного злочину, якщо це встановлено судом. Той із подружжя, хто став непрацездатним у зв'язку з протиправною поведінкою другого з подружжя, має право на утримання незалежно від права на відшкодування шкоди відповідно до Цивільного кодексу України. На думку автора, такі обмеження є справедливими, оскільки вони сприяють додатковому захисту сім'ї. Адже якщо шкода здоров'ю особи спричинена іншим з подружжя, близькою людиною, це руйнує саму природу сім'ї, яка є основним осередком суспільства і знаходиться під особливою охороною держави.

Якщо в одного з подружжя під час шлюбу виникли обов'язки щодо утримання іншого з подружжя, вони не припиняються навіть після розірвання шлюбу, що закріплено в ч. 1 ст. 76 Сімейного кодексу України [2].

Утримання одному з подружжя надається другим із подружжя в натуральній або грошовій формі за їхньою згодою [2, ст.77]. Вважаємо, що встановлення змішаної форми утримання (частково грошима, частково – в натурі) також є можливим, оскільки воно прямо не заборонено в законі й не суперечить правовим принципам.

49. Поняття збитків, їх склад. Відшкодування збитків.

Відшкодування збитків є однією із форм або мір цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування. Для цього немає необхідності особливо вказувати в законі або в договорі про право особи вимагати таке відшкодування. Якщо, наприклад, порушене право особи, яке випливає із договору, але в тексті договору немає вказівки на те, що внаслідок цього мають бути відшкодовані збитки, право на відшкодування збитків кредитор все одно буде мати. Правила відшкодування збитків містяться у ст. 623 ЦК.

Загальне поняття "збитки" складається із двох складових. По-перше, це так звана "реальна шкода", під якою ЦК розуміє дві групи витрат:

1) витрати, які особа зазнала у зв'язку із знищенням або пошкодженням речі. В даному випадку мова йдеться про ті фактичні витрати, які вже зроблені особою. Це може вартість знищеної речі, інші реальні втрати, які зазнала особа у зв'язку із знищенням речі (наприклад, вартість втраченого ремонту внаслідок знищення шарового крану стояку водопостачання в квартирі та затоплення квартири) тощо.

2) Витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права. Тут мається до уваги перш за все вартість ремонту речі, причому як такого, який особа вже зробила та може підтвердити проведені витрати відповідними документами, так і такого, який особа ще має зробити. В останньому випадку його вартість має підтверджуватися відповідними розрахунками, кошторисами тощо. Також під дане визначення підпадають ті грошові штрафні санкції, які потерпілий сплатив або має сплатити у зв'язку із невиконання ним зобов'язання перед третьою особою, якщо таке невиконання є наслідком порушення його цивільного права.

Крім терміну "реальні збитки" в законодавстві зустрічається поняття "фактична шкода" (напр., ч. 3 ст. 13 Закону України "Про транспорт") та "прямий збиток" (наприклад, ст. 9 Закону України "Про страхування"). Незважаючи на неузгодженість термінології, тут маються на увазі саме реальні збитки, тобто фактичні витрати, вже зроблені потерпілим, або які мають бути ним зроблені.

По-друге, поняття "збитки" включає в себе так звану упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене. В даному випадку мова йдеться не про реальні втрати особи, які вона зробила або зробить, а про ті доходи, які вона недоотримає внаслідок порушення її цивільного права (наприклад, особа домовилася про надання грошей в позику під проценти, але не надала гроші в позику, оскільки боржник з нею не розрахувався. Саме сума запланованих, але неотриманих процентів в даному випадку буде складати упущену вигоду).

Господарський кодекс України визначає подібні правила відшкодування збитків, використовуючи при цьому дещо інші терміни. Так, за правилами ст. 225 ГК упущена вигода називається "втраченою вигодою".

Конкретизація складу збитків здійснюється окремими положеннями законодавства, зокрема, у ст. 924, 951, 1195 ЦК, Повітряному кодексі України, Кодексі торговельного мореплавства України (ст. 46, 56 тощо).

Частина третя ст. 22 ЦК визначає загальне правило про відшкодування збитків в повному обсязі, тобто як реальної шкоди, так і упущеної вигоди. Договором або законом може бути передбачене відшкодування збитків в меншому або в більшому обсязі. Наприклад, відповідно до ст. 924 ЦК, перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шкоди. Тобто в даному випадку перевізник не буде відшкодовувати потерпілому упущену вигоду. Подібні правила містяться і у ст. 951 ЦК, яка визначає правила відшкодування збитків, завданих поклажодавцеві внаслідок знищення або пошкодження речі, переданої на зберігання. Згідно із ч. 2 ст. 906 ЦК, збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням договору про безоплатне надання послуг, підлягають відшкодуванню виконавцем у розмірі, що не перевищує двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо інше не передбачене договором.

Підвищений розмір відшкодування збитків встановлюється, зокрема, статтями 230 та 231 ЦК, відповідно до яких правовими наслідками вчинення правочину під впливом обману або насильства є відшкодування потерпілому збитків у подвійному розмірі. Зменшення або збільшення (кратність) розміру відшкодування збитків може бути передбачена також умовами договору.

Ст 22 ЦК встановлює також імперативне правило, відповідно до якого якщо порушник цивільного права іншої особи отримав внаслідок цього доходи, розмір упущеної вигоди потерпілого не може бути меншим від доходів, одержаних порушником. Принцип обрахування збитків через розмір доходів, отриманих порушником, застосовується у правовідносинах, що виникають внаслідок порушення авторських прав (ст. 52 Закону України "Про авторське право і суміжні права").

50. Договір перевезення вантажу

За Д. п/в одна сторона (перевізник (П.)) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником (В.)) вантаж: до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві (О.)), а В. зобов'язується сплатити за п/в встановлену плату. Юридичні ознаки Д.: взаємний, реальний або консенсуальний (на морському транспорті) та відплатний. Д. п/в має публічний характер, однак за умови дотримання умов, які випливають зі змісту ст.915: П. повинна виступати спеціалізована юр. особа, яка здійснює перевезення транспортом загального користування; згідно із законом, ін. нормативно-правовими актами або ліцензією, виданою цій організації, вона має здійснювати перевезення за зверненням будь-якої особи. Сторонами Д. є П. і В.. П. - це ті транспортні організації, які мають права юр. особи та яким надано право укладати Д. перевезення безпосередньо або через свої підрозділи транспортними статутами (кодексами), а В.ами вантажів можуть бути як організації (юр. особи), так і фіз. особи.

Особа, яка має право на одержання вантажу від П., є О.. Предметом Д. є послуги щодо доставки ввірених П.ові матеріальних цінностей (вантажу) до пункту призначення. До таких послуг належать не лише саме переміщення вантажу, а й ін. дії, зокрема, збереження, видача вантажу О., завантаження та вивантаження. Форма Д. - письмова. Для укладення Д. застосовують систему єдиного документу. Напр., залежно від виду документу розрізняють: систему накладної, яка застосовується майже на всіх видах транспорту; систему коносаменту, яка застосовується на морському транспорті; систему чартеру, яка застосовується на морському та повітряному транспорті. Д. п/в належить до строкових Д. Крім того ЦК надає можливість укладення довгострокового Д.

Змістом Д. є сукупність прав та обов'язків сторін. Основні обов'язки П.: своєчасно доставити ввірений йому вантаж до пункту призначення і видати його О.; надати транспортні засоби під завантаження у строк, встановлений Д., за умови їх придатності для перевезення цього вантажу; забезпечити цілісність і схоронність прийнятого до п/в. Крім того, сторони можуть покласти на П. і виконання дод. обов'язків, напр., провести страхування вантажу. В. зобов'язаний: пред'явити у встановлений строк вантаж, який підлягає перевезенню, в належній тарі (упаковці), замаркувати вантаж; сплатити провізну плату; якщо розмір провізної плати не визначено - то розумну плату. У разі невиконання цього обов'язку П. має право притримати переданий йому для перевезення вантаж; надати П.ові необхідну кількість примірників правильно заповнених транспортних документів. Д. може бути покладено на В.а обов'язок раціонально завантажити транспортні засоби у строки, встановлені Д. Основним обов'язком О. є обов'язок прийняти вантаж та вивезти його з території станції, аеропорту, пристані. У разі порушення цієї умови О. повинен оплатити зберігання вантажу. У разі невиконання П. обов'язку доставити вантаж на адресу його О., останній має право пред'явити йому вимогу з приводу втрати вантажу, а у разі неналежного виконання ним обов'язку - вимогу з приводу нестачі, псування або пошкодження вантажу, а також вимогу з приводу прострочення доставки вантажу.

51. Поняття сім’ї. Види сімейних правовідносин.

Норми сімейного права регулюють різні види сімейних відно­син, унаслідок чого останні набувають якостей правовідносин, тобто відносин, які врегульовані нормами сімейного права. В сі­мейно-правовій літературі традиційним є широке розуміння поняття «сімейні правовідносини». Воно включає: а) правовідноси­ни між членами сім'ї (внутрішні сімейні правовідносини); б) пра­вовідносини, які визнаються сімейними, хоча вони виникають за межами сім'ї (зовнішні сімейні правовідносини).

Внутрішніми сімейними правовідносинами вважаються ті, що виникають між членами однієї сім'ї, наприклад, відносини між подружжям, батьками та дітьми, які проживають однією сім'єю, пов'язані спільним побутом та взаємними правами та обов'язка­ми. Зовнішніми можна вважати правовідносини між особами, які складали сім'ю раніше, або взагалі не були членами однієї сім'ї, однак пов'язані такими правами та обов'язками, які за своєю, сут­тю є сімейними. Це аліментні правовідносини колишнього по­дружжя, правовідносини між дитиною та одним із батьків, з яким дитина разом ніколи не проживала, правовідносини між онуками та бабою, дідом, які не проживають разом, тощо. З цього видно, що сімейними в повному розумінні можна назвати лише першу групу правовідносин — правовідносини членів сім'ї. Відносини, які виникають за межами сім'ї, можна вважати сімейними пев­ною мірою умовно.

Відомо, що сімейне законодавство ніколи не містило поняття сім'ї. Ця обставина не була випадковою і не означала прогалини в законодавстві. В літературі правильно зазначається, що «законо­давець не тільки не прагне до того, щоб розкрити поняття сім'ї, але і свідомо намагається відійти від надмірної формалізації цьо­го поняття. Його наповнення конкретним змістом залежить від багатьох факторів, які настільки індивідуальні, що кожен фор­мальний підхід до сім'ї неминуче вступив би у протиріччя з ре­альними життєвими ситуаціями».У зв'язку з конкретними пи­таннями, які поставали в практиці, Конституційний Суд України 3.06.1999 р. прийняв рішення про офіційне тлумачення терміна «член сім'ї». В ньому, зокрема, було сказано, що стосовно понят­тя «член сім'ї» Конституційний Суд України виходить з об'єктив­ної відмінності його змісту залежно від галузі законодавства (п. 6). Таким чином, на думку Конституційного Суду, визначити єдине поняття «член сім'ї», яке б мало застосовуватися в праві, неможливо, бо кожна галузь права тлумачить це поняття по-своє­му, підкреслюючи ті чи інші ознаки сім'ї, які набувають певного значення для тих чи інших відносин. Зрозуміло, що різне тлума­чення поняття «член сім'ї» не дає підстав для розробки єдиного поняття сім'ї в праві.

Разом із тим, у новому СК вперше зроблена спроба дати ле­гальне визначення сім'ї (ст. З СК). На жаль, її важко визнати вда­лою. Можна погодитися з висловленою в літературі думкою, що насправді в СК визначається не поняття сім'ї, а коло осіб, які до неї входять, — членів сім'ї. Що ж до визначення сім'ї, то в законі лише сказано, що сім'я є первинним та основним осередком сус­пільства (ч. 1 ст. З СК). Законодавець уникає основного визна­чення сім'ї, і це не випадково. В літературі це питання хоча і дуже широко обговорювалося, так і не знайшло свого остаточного вис­новку. Для визначення сім'ї в науковій літературі застосовували­ся різні терміни — «союз», «об'єднання», «спільність», «мала соці­альна група» тощо. Новий СК визначає сім'ю як первинний та основний осередок суспільства (ч. 1 ст. З СК). Таке визначення не є правовим, воно вирішує лише питання щодо місця та значен­ня сім'ї в суспільстві. Тому в науковому плані, з урахуванням ст. З СК, можна вважати, що сім'я — це об'єднання осіб, пов'язаних між собою спільністю проживання, побуту та взаємними правами і обов'язками.

Щодо такої ознаки сім'ї, як спільне проживання осіб, які її складають, закон містить деякі винятки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, ро­ботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина нале­жить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не прожи­ває. Втім, спільне проживання членів сім'ї є найбільш типовою та наочною ознакою сімейної спільноти. Спільний побут членів сім'ї має різноманітні види свого прояву — спільне ведення господар­ства, відпочинок, спілкування тощо. Членів сім'ї пов'язують та­кож взаємні права та обов'язки. Ця ознака є найбільш вагомою Для юридичного визначення сім'ї. Члени сім'ї мають комплекс взаємних особистих та майнових прав та обов'язків. Так, батьки зобов'язані виховувати своїх дітей, захищати та представляти їхні інтереси перед третіми особами. Крім того, вони зобов'язані утри­мувати дітей та забезпечувати матеріальні умови їх життя. Комтплекс взаємних прав та обов'язків пов'язує також подружжя, усиновлювачів та усиновителів, інших членів сім'ї.

Підставами виникнення сім'ї є шлюб, кровне споріднення осіб, усиновлення, а також інші підстави, які не заборонені законом, і такі, що не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 4 ст. З СК). На відміну від Кодексу про шлюб та сім'ю України новий СК не містить вичерпного переліку підстав виникнення сім'ї. Тому сім'ю складають не тільки особи, які, наприклад, зареєстрували шлюб, а й ті, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу (фактичне подружжя). Таким чином, до членів сім'ї в першу чер­гу належать подружжя, батьки і діти, які за загальним правилом складають ядро сімейного союзу. Подальше коло членів сім'ї може варіюватися залежно від конкретних обставин, починаючи від найближчих кровних родичів (висхідних, низхідних і бічних ліній спорідненості) і закінчуючи особами, які спільно проживають водному будинку («під одним дахом») як члени сім'ї.

За своєю природою відносини, що складають предмет сімей­ного права, поділяються на два види: а) особисті та б) майнові. Відомо, що такий поділ є традиційним для цивільного права в ціло­му і є основною класифікацією цивільно-правових відносин. Не є винятком і сімейні правовідносини. Норми права регулюють особисті відносини, які виникають, наприклад, між подружжям щодо зміни прізвища при реєстрації шлюбу, вирішення усіх пи­тань життя сім'ї, між батьками та дітьми щодо виховання дитини, між іншими родичами та дітьми стосовно спілкування тощо. Майнові правовідносини виникають щодо спільного та роздільного майна подружжя, батьків та дітей, управління та розпорядження майном, взаємного утримання членів сім'ї та інших родичів тощо.

З точки зору визначеності у правовідношенні зобов'язаної осо­би сімейні правовідносини поділяються на абсолютні та відносні. Абсолютними є такі сімейні правовідносини, у яких фігура зобо­в'язаної особи є невизначеною. Наприклад, подружжю на праві власності належить певне майно. Усі інші особи не мають права порушувати право власності подружжя. Таким чином, особа, яка має обов'язок утримуватися від порушення права власності по­дружжя, заздалегідь не визначена. Такий обов'язок покладається на будь-яку особу, яка в той чи інший спосіб стикається з майном подружжя. Правовідносини такого типу називаються абсолютни­ми. Відносні правовідносини виникають у випадках, коли обидві сторони сімейного правовідношення є чітко визначеними. На­приклад, один з подружжя, який є непрацездатним і нужденним, має право на отримання аліментів від іншого з подружжя, якщо той може таке утримання надати. З цього видно, що зобов'язана особа — другий з подружжя, є чітко визначеною особою.

52. Підстави звільнення від відповідальності за невиконання зобов'язань.

Цивільно-правова відповідальність настає іа наявності підстав (умов), передбачених чинним законодавством. Отже, відсутність цих умов означає, що немає і відповідальності.

Однак можливі ситуації, коли за наявності формальних підстав (фактичного складу) для виникнення правовідносин відповідаль­ності законодавець не вважає доцільним настання таких наслідків. У таких випадках мова йде про звільнення від відповідальності внас­лідок неможливості виконання зобов'язання. При цьому немож­ливість виконання виникає не з вини боржника.

До числа підстав звільнення від цивільно-правової відповідаль­ності внаслідок неможливості виконання зобов'язання, зокрема, відносять:

5) провину кредитора;

6) непереборну силу;

7) випадок;

8) інші обставини, що спричиняють неможливість виконання юбов'язання, якщо вони виникли не з вини боржника.

Вина кредитора як підстава звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання передбачена ч. 4 ст. 612 ЦК, в якій зазна­чено, що прострочення боржника не настає, якщо зобов'язання не може бути виконане внаслідок прострочення кредитора.

Із змісту цієї норми визначаються умови звільнення боржника від відповідальності, до яких ншіежать:

— протиправність дій кредитора;

— наявність його вини в будь-якій формі;

— причинний зв'язок між винними діями кредитора і неможли­вістю належного виконання цього зобов'язання.

Непереборна сила тлумачиться як надзвичайна, невідворотна за даних умов подія, яка внаслідок своїх властивостей унеможливлює виконання зобов'язання. Вона може бути подією як природного (ураган, повінь, обвал тощо), так і соціального (страйк, бойові дії тощо) характеру. її властивостями є:

— надзвичайність (вона виходить за межі звичайних повсякден­них явищ);

— невідворотність (вона не може бути попередженою і подола­ною за сучасного рівня розвитку науки і техніки).

Для того, щоб дія непереборної сили спричинила звільнення боржника від відповідальності, необхідна не просто її наявність, а перешкоджання виконанню такого зобов'язання (наприклад, повінь у Закарпатті є прикладом непереборної сили, який не перешкод­жає виконанню зобов'язання з постачання цукру з Вінницької до Одеської областей).

Непереборна сила звільняє боржника від відповідальності в усіх випадках, крім таких, що прямо зумовлені в законі.

Випадок тлумачиться як обставина, яку не можна передбачити, а тому — запобігти в певній ситуації.

Якщо непереборна сила є невідворотною внаслідок своєї над­звичайності, непідконтрольності, то випадок є невідворотним тому, що його не можна передбачити. Якби особа знала заздалегідь про цю обставину, її наслідків можна було б уникнути. Прикладом випадку може бути вихід з ладу стернового управління внаслідок "втоми металу", відмова двигуна літака через попадання в сопло птаха тощо.

Нерідко випадок тлумачать як антипод вини, використовуючи дихотомію: винність-випадковість. У зв'язку з цим може бути зроблений висновок, що йдеться не про звільнення від відповідаль­ності, а про її ненастання у зв'язку з відсутністю складу право­порушення і, зокрема, такого його елементу, як вина.

Однак уявляється, що таке фактичне ототожнення цих понять є невиправданим. У цивільному праві можливою є і відповідаль­ність за неповного складу правопорушення, в тому числі за відсут­ності вини. Можливе також покладання відповідальності на третіх осіб (батьків, опікунів, поручителів, гарантів тощо). Для таких ви­падків безвинної відповідальності може мати значення врахування випадку як самостійної правової категорії. Наприклад, поручитель може бути звільнений від відповідальності за невиконання зобов'язання боржником за наявності випадкової неможливості виконання цього зобов'язання.

Неможливість виконання зобов'язання може виникнути і внас­лідок інших обставин. Наприклад, урядом встановлено мораторій на виконання певного виду договорів, в якомусь регіоні оголоше- ііііїі карантин тошо. На відміну від ненастання відповідальності • 'ре ї відсутність складу правопорушення, тут, насамперед, має бути встановлене не те, чи відсутня вина боржника, а доведена наяв­ність обставини, що перешкоджає виконанню зобов'язання.

Дата добавления: 2015-05-10