Загальна характеристика договору ренти. 1 страница

Договір ренти є новелою в цивільному законодавстві України. Договір ренти — це цивільно-правовий договір, згідно з яким одна сторона (одержувач ренти) передає іншій стороні (платнику ренти) у власність майно, а платник ренти зобов'язаний в обмін на отримане майно періодично виплачувати одержувачеві ренту у вигляді певної грошової суми чи надання засобів на його утримання в іншій формі.

Для ренти характерні наступні ознаки:

— під рентою слід розуміти передання того, що передано (для отримання ренти необхідне передання певного майна)

— рента має безперервний характер;

— рентні відносини характеризуються тривалістю існування і періодичністю виплат;

— рента не пов'язана з отриманням прибутку.

Істотною умовою договору, що передбачає передання під виплату ренти грошової суми або іншого рухомого майна, є умова, яка встановлює обов'язок платника ренти надати забезпечення виконання його зобов'язань, або застрахувати на користь одержувача ренти ризик відповідальності за невиконання або неналежне виконання цих обов'язків.

Предметом договору ренти виступає майно, яке відчужується під виплату ренти, а з другого боку — сама рента, яка виплачується її одержувачеві. Відносно майна закон не встановлює обмежень, отже теоретично можливе передання під виплату ренти майнових прав, інформації, результатів інтелектуальної діяльності, виключних прав на них, виконання робіт та надання послуг з тією ж метою. Переважною формою рентних платежів виступають грошові суми, але в договорі можливо передбачити виплату ренти шляхом надання речей, виконання робіт та надання послуг, які відповідають по вартості грошовому еквіваленту ренти, крім цього можливе встановлення змішаної форми ренти, яка включає в себе виплату грошових сум і надання утримання в натурі. Договір ренти може бути укладений на певний строк або безстроково, рентні платежі проводяться щоквартально, якщо інше не передбачено договором.

Ціна договору ренти є істотною умовою. Для встановлення ціни з однієї сторони необхідна оцінка вартості майна. При укладенні договору ренти житла оцінка вартості повинна надаватися в довідці-характеристиці БТІ. Ця оцінка необхідна для обчислення держмита при нотаріальному посвідченні договору, і відповідно до цієї оцінки платник ренти як власник сплачуватиме податки. Ціна договору ренти еквівалентна сумі рентних платежів.

За своєю юридичною природою договір ренти є двостороннім, оскільки платник ренти та одержувач ренти мають права та обов'язки. Поділ договорів на реальні і консенсуальні Грунтується на впливі фактичного передання майна на дійсність пов'язаного з нею договору. Слід звернути увагу на те, що законодавче закріплення рентного договору як самостійного правового інституту є новелою в цивільному законодавстві, що вимагає дискусію, пов'язану з тим, до якої групи договорів його слід віднести: 1) договір ренти реальний; 2) договір ренти консенсуальний; 3) залежно від об'єкта договір ренти або реальний (при відчужуванні рухомого майна), або консенсуальний (при відчужуванні нерухомого майна).

Зазначений договір набуває чинності з моменту його державної реєстрації і в цей же момент до платника ренти переходить право власності на майно, але платник ренти має право відчужувати майно, передане йому під виплату ренти, лише за згодою одержувача ренти. Рентний договір укладається одержувачем ренти для забезпечення матеріальної сторони. Його економічне становище полягає в тому, що він відмовляється від капіталізації грошових коштів, з тим щоб отримати грошові кошти у вигляді періодичних рентних платежів або натуральних виплат, призначення яких полягає в задоволенні необхідних умов для існування. Отже, договір ренти слід вважати реальним. Рента — довготривалий договір, його специфіка передбачає тривалість договірних відносин, які можуть нараховувати не одне десятиліття. Договір ренти пов'язаний із ризиком, тому що розмір рентних платежів може бути більше або менше вартості відчуженого під ренту майна.

Залежно від строку, на який передбачається виплата ренти, договори поділяються на ренту, укладену на певний строк, та безстрокову ренту. Відмінність безстрокової ренти від договору ренти, укладеного на певний строк, полягає в тому, що в договорі сторонами не обумовлюється строк закінчення виплат.

Договір ренти належить до групи договорів, направлених на сплатне передання майна у власність незалежно від характеру та форми зустрічної вимоги.

66. Безготівкові розрахунки, їх різновиди та особливості.

Законом встановлено пріоритет щодо проведення розрахунків у безготівковій формі. Зокрема, він обов'язковий для розрахунків між юр. особами, а також за участі фіз. осіб, котрі пов'язані зі здійсненням підприємницької діяльності. Хоча можуть проводитися і в готівці, якщо інше не встановлено законом. У безготівкових розрахунках немає елемента фізичної наявності грошей, а предметом передачі є право вимоги. Відкриваючи банківський рахунок, його володілець передає належні йому грошові кошти, а також грошові кошти, які надходитимуть на його рахунок, у повне розпорядження банку. Взамін володілець рахунка отримує право вимоги до банку щодо вчинення банком в інтересах клієнта і за його дорученням різноманітних банківських операцій, у тому числі щодо перерахування грошових коштів. Безготівкові розрахунки, навіть якщо супроводжують безпосередньо договірні зобов'язання між контрагентами, дистанціюються від них, оскільки стороною безготівкових розрахунків стає банк, який не є стороною первісного зобов'язання, з приводу якого провадяться розрахунки. Загальні правила здійснення безготівкових розрахунків встановлено Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті. Безготівкові розрахунки проводяться через банки, інші фінансові установи, в яких відкрито відповідні рахунки, якщо інше не випливає із закону та не зумовлено видом безготівкових розрахунків. Види безготівкових розрахунків: • платіжними дорученнями; • акредитивами; • розрахунковими чеками (чеками); • розрахунками за інкасо; • іншими розрахунками, передбаченими законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту.

Платіжне доручення - це розпорядження володільця рахунка обслуговуючому банку, відповідно до якого банк зобов'язується за дорученням платника грошових коштів, що розміщено на його рахунку в цьому банку, переказати певну грошову суму на рахунок визначеної платником особи (одержувача) у цьому чи в іншому банку в строк, встановлений законом або банківськими правилами, якщо інший строк не передбачено договором або звичаями ділового обороту. Форма та зміст платіжного доручення визначаються законом та банківськими правилами. Банк, який прийняв платіжне доручення платника, повинен перерахувати відповідну суму банкові одержувача для її зарахування на рахунок особи, визначеної у платіжному дорученні. Сума платіжного доручення не повинна перевищувати суми грошових коштів на рахунку платника, якщо інше не передбачено договором між платником і банком (напр., у разі укладення договору банківського рахунка з умовою про можливість його кредитування). Відповідальність за невиконання або неналежне виконання платіжного доручення встановлено за загальними правилами.

Акредитив - це доручення клієнта (платника) - заявника акредитива, за яким банк відповідно до поданого доручення або від свого імені зобов'язується провести платіж на умовах, визначених акредитивом, або доручає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж на користь одержувача грошових коштів або визначеної ним особи - бенефіціара. Види акредитивів: покритий і непокритий. У разі відкриття покритого акредитива бронюються грошові кошти платника на окремому рахунку в банку-емітенті або виконуючому банку. У разі відкриття непокритого акредитива банк-емітент гарантує оплату за акредитивом у разі, якщо на рахунку платника тимчасово немає коштів, за рахунок банківського кредиту. Розрізняють відкличний (може бути змінено або анульовано банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення одержувача грошових коштів без створення перед одержувачем будь-яких нових зобов'язань (ст.1094)) і безвідкличний (може бути анульовано або його умови може бути змінено лише за згодою на це одержувача грошових коштів (ст.1095)) акредитиви. Для виконання акредитива одержувач грошових коштів подає виконуючому банку документи, які передбачено умовами акредитива, що підтверджують виконання усіх умов акредитива. У разі порушення хоча б однієї з цих умов виконання акредитива не провадиться.

Інкасове доручення - це доручення клієнта банку здійснити за рахунок клієнта дії щодо одержання від платника платежу та (або) акцепту платежу. Випадки застосування та порядок здійснення розрахунків за інкасовими дорученнями встановлюються законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту.

Розрахунковий чек - це документ, що містить нічим не обумовлене письмове розпорядження власника рахунка (чекодавця) банку переказати певну вказану в чеку грошову суму одержувачеві (чекодержателю). Платником за чеком може бути лише банк, в якому чекодавець має грошові кошти на рахунку, якими він може розпоряджатися. Видача чека не погашає грошового зобов'язання, на виконання якого його видано. Чек оплачується за рахунок грошових коштів чекодавця за умови подання його до сплати у строк, встановлений банківськими правилами. У разі відмови платника в оплаті чека чекодержатель має право пред'явити позов до суду. До вимог чекодержателя про оплату чека застосовується позовна давність в 1 рік.

67. Укладання договору. Стадії укладання.

Договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі погодили між собою його істотні умови. Погодження цих умов відбувається в процесі переговорів, які передують укладан­ню договору.

Загальний порядок укладання договорів регулюється від­повідними статтями ЦК України. Переговори починаються з пропозиції укласти договір, яку одна сторона робить іншій. Така пропозиція, що знаходить своє вираження в запропонованому проекті договору, називається офертою, а особа, яка з нею звер­тається - оферентом. Ініціатором оферти є, як правило, сторона, яка надає послуги, речі (продавець, поставщик, підрядчик). Щоб пропозиція укласти договір вважалася офертою, вона повинна відповідати певним умовам:

- у ній повинні міститися всі істотні умови майбутнього до­говору, щоб сторона, яка отримала пропозицію, зрозуміла про що йдеться. Якщо пропозиція таких умов не містить, то вона не є офертою, а лише викликом на оферту, який ні до чого не зобов´язує;

- оферта повинна бути адресована конкретній особі. Тому різні об´яви, реклами, прайс-листи не можуть визнаватися офертою, це лише пропозиції невизначеному колу осіб зробити оферту.

Для укладання договору однієї оферти замало, необхідно, щоб особа, якій була адресована оферта, дала згоду прийняти пропо­зицію. Відповідь про прийняття пропозиції має назву акцепт. Акцептантом може бути лише та особа, якій була адресована оферта. Якщо згоду укласти договір дає інша особа, це є нова оферта, з якою ця особа звертається до колишнього оферента, який при позитивній відповіді стане акцептантом.

Акцепт повинен бути повним і безумовним. Якщо сторона погоджується в цілому з пропозицією, але бажає внести в умо­ви договору деякі корективи, скажімо зазначає, що поставку продукції бажано здійснювати автомобільним транспортом не поквартально, а помісячно, то така відповідь не є акцептом, а є новою офертою.

Якщо пропозиція укласти договір надана із зазначенням строку для відповіді, то договір вважається укладеним, якщо позитивна відповідь була надана протягом зазначеного строку. У випадку, коли строк для відповіді не зазначався, договір вва­жається укладеним, якщо згода його укласти дана негайно або протягом звичайного нормального строку для відповіді.

Особливості укладання договорів на біржах, аукціонах, кон­курсах тощо визначаються відповідними законами або нор­мативними актами. Так, Кабінет Міністрів України 22 груд­ня 1997 року затвердив Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, яке визначає специфіку укладання договорів на таких аукціо­нах. На аукціоні договір укладає той, хто дав більшу ціну. Якщо ж торги проводяться шляхом конкурсу, то договір укладає осо­ба, яка запропонувала найвигідніші умови.

Порядок конкурсного відбору покупців (виконавців) регла­ментують, як правило, підзаконні нормативні акти органів вико­навчої влади (Положення про застосування способів приватиза­ції майна державних підприємств, затверджене наказом Фонду державного майна України від 4 лютого 1993 p.; Положення про проведення концесійного конкурсу та укладання концесійних договорів на об´єкти права державної і комунальної власності, які надаються у концесію, затверджене постановою Кабінету Міністрів від 12 квітня 2000 р. та ін.).

Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

У процесі укладення договору розрізняють дві стадії: пропозиція укласти договір (оферта) і прийняття пропозиції (акцепт). Цивільний кодекс України визначає, з якого моменту договір уважається укладеним. Коли пропозицію укласти договір зроблено усно без зазначення строку для відповіді, договір уважається укладеним, якщо друга сторона негайно заявила особі, яка зробила пропозицію, про прийняття цієї пропозиції. Якщо таку пропозицію зроблено в письмовій формі, договір уважається укладеним, коли відповідь про прийняття пропозиції одержано протягом нормально необхідного для цього часу.

Часто сторони самі визначають момент набрання договором юридичної сили, тобто момент, з якого договір уважається укладеним, про що прямо зазначають у договорі - договір набирає чинності з такого дня місяця і року. В інших випадках момент укладення договору визначає закон. Так, договір купівлі-продажу жилого будинку має бути нотаріально посвідчений, але юридичної сили він набирає лише з моменту його реєстрації в місцевих органах управління.

Момент набрання договором чинності має важливе значення, оскільки з цим моментом пов'язані певні юридичні наслідки - перехід права власності до покупця, ризик випадкової загибелі речі та ін.

68. Договір комісії.

Згідно зі ст. 1011 ЦК за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

Характеристика договору комісії.

1. Предметом договору комісії є вчинення одного чи декількох правочинів.

2. Сторонами договору комісії є комісіонер і комітент. Комісіонер є виконавцем доручення, що дає комітент.

ЦК не містить вказівок ані щодо правової форми сторін договору комісії (юридичні чи фізичні особи), ані щодо їх правового статусу (суб'єкти господарської (підприємницької) діяльності чи ні). Тому статус комісіонера і комітента залежить від сфери діяльності, в межах якої укладаються договори, що передбачені договором комісії.

Комісіонер зобов'язується вчиняти правочини від свого імені.

Згідно зі ст. 1015 ЦК за згодою комітента комісіонер має право укласти договір субкомісії з третьою особою (субкомісіонером), залишаючись відповідальним за дії субкомісіопера перед комітен­том. У виняткових випадках, якщо цього вимагають інтереси комі­тента, комісіонер має право укласти договір субкомісії без згоди комітента. За договором субкомісії комісіонер набуває щодо суб­комісіопера права та обов'язки комітента.

Комісіонер вчиняє правочини за рахунок комітента, що є спільною рисою договору комісії із договором доручення. Стаття 1016 ЦК зобов'язує комітента забезпечити комісіонера усім необхідним для виконання обов'язку перед третьою особою. Згідно зі ст. 1024 ЦК комісіонер має право на відшкодування витрат, зроблених ним у зв'язку з виконанням своїх обов'язків за договором комісії, зокрема у випадку, якщо він або субкомісіонер вжив усіх заходів щодо вчинення правочину, але не міг його вчинити за обставин, які від нього не залежали.

Комісіонер вчиняє правочини за винагороду. За змістом ст. 1013 ЦК комітент повинен виплатити комісіонерові плату в розмірі та порядку, встановлених у договорі комісії. Якщо договором комісії розмір плати не визначений, вона виплачується після виконання договору комісії, виходячи із звичайних цін за такі послуги. Якщо договір комісії не був виконаний з причин, які залежали від комітента, комісіонер має право на комісійну плату на загальних підставах.

За вимогами ст. 1024 ЦК якщо комісіонер вчинив правочин на умовах більш вигідних, ніж ті, що були визначені комітентом, додатково одержана вигода належить комітентові. Іншими словами, визначення комісійної винагороди у вигляді різниці або певної частини різниці між призначеною комітентом ціною і тією більш вигідною ціною, за якою комісіонер укладе договір, суперечитиме законодавству.

Згідно зі ст. 1020 ЦК комісіонер має право відраховувати належні йому за договором суми з усіх грошових коштів, що надійшли до нього для комітента, якщо інші кредитори комітента не мають переважного перед ним права на задоволення своїх вимог із грошових коштів, що належать комітентові. Крім того, ст. 1019 ЦК дозволяє комісіонеру для забезпечення своїх вимог за договором комісії притримати річ, яка має бути передана комітентові.

У договорі комісії містяться вказівки комітента щодо виконання комісіонером його обов'язків. Проте законодавство допускає можливість відступу від таких вказівок, виходячи з умов виконання договору і у разі, якщо цього вимагають інтереси комітента.

Відповідно до положень ст. 1017 ЦК комісіонер має право відступити від вказівок комітента, якщо цього вимагають інтереси комітента, і комісіонер не міг попередньо запитати комітента або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. У цьому разі комісіонер повинен повідомити комітента про допущені відступи від його вказівок як тільки це стане можливим. Комісіонерові, який є підприємцем, може бути надано право відступати від вказівок комітента без попереднього запиту про це, але з обов'язковим по-відомленням комітента про допущені відступи.

Комісіонер, який продав майно за нижчою ціною, повинен заплатити різницю комітентові, якщо комісіонер не доведе, шо він не мав можливості продати майно за погодженою ціною, а його продаж за нижчою ціною попередив більші збитки.

Якщо для відступу від вказівок комітента потрібний був попередній запит, комісіонер має також довести, що він не міг попередньо запитати комітента або одержати в розумний строк відповіді на свій запит.

Якщо комісіонер купив майно за вищою ціною, ніж була погоджена, комітент має право не прийняти його, заявивши про це комісіонерові в розумний строк після отримання від нього повідомлення про цю купівлю.

Якщо комітент не надішле комісіонерові повідомлення про відмову від купленого для нього майна, воно вважається прийнятим комітентом.

Якщо комісіонер при купівлі майна заплатив різницю у ціні, комітент не має права відмовитися від прийняття виконання договору.

Після вчинення правочину за дорученням комітента комісіонер повинен надати комітентові звіт і передати йому все одержане за договором комісії. Комітент, який має заперечення щодо звіту комісіонера, повинен повідомити його про це протягом ЗО днів від дня отримання звіту. Якщо такі заперечення не надійдуть, звіт вважається прийнятим.

Комітент зобов'язаний:

1) прийняти від комісіонера все належно виконане за договором комісії;

2) оглянути майно, придбане для нього комісіонером, і негайно повідомити комісіонера про виявлені у цьому майні недоліки.

Договір комісії є консенсуальним, тобто вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди зі всіх істотних умов (найчастіше таким моментом є момент підписання його сторонами). Вказівок щодо форми договору комісії ЦК не містить, тому застосовуються запільні положення ст.ст. 205—210 ЦК щодо форми право- чинів. Згідно зі ст. 1012 ЦК договір комісії може бути укладений на визначений строк або без визначення строку, з визначенням або без визначення території його виконання, з умовою чи без умови щодо асортименту товарів, які є предметом комісії.

ЦК передбачає можливість сторін відмовитись від договору комісії. Так, згідно зі ст. 1025 ЦК комітент має право відмовитися від договору комісії. Якщо договір комісії укладено без визначення строку, комітент повинен повідомити комісіонера про відмову від договору не пізніше ніж за ЗО днів.

У разі відмови комітента від договору комісії він повинен у строк, встановлений договором, а якщо такий строк не встановлений, — негайно розпорядитися своїм майном, яке є у комісіонера. У разі невиконання комітентом цього обов'язку комісіонер має право передати це майно на зберігання за рахунок комітента або продати майно за найвигіднішою для комітента ціною. У разі такої відмови комісіонер має право на відшкодування витрат, зроблених ним у зв'язку з виконанням договору.

Стаття 1026 ЦК дозволяє комісіонеру відмовитися від договору комісії лише тоді, коли строк не встановлений договором. Комісіонер повинен повідомити комітента про відмову від договору не пізніше ніж за 30 днів. Комісіонер, який відмовився від договору комісії, повинен вжити заходів, необхідних для збереження майна комітента.

У разі відмови комісіонера від договору комісії комітент повинен розпорядитися своїм майном, яке є у комісіонера, протягом 15 днів від дня отримання повідомлення про відмову комісіонера від договору. У разі невиконання комітентом цього обов'язку комісіонер має право передати це майно на зберігання за рахунок комітента або продати майно за найвигіднішою для комітента ціною.

69. Особисті немайнові правовідносини подружжя.

Реєстрація шлюбу породжує виникнення різноманітних за своїм змістом особистих прав та обов’язків подружжя. Оскільки відносини між подружжям мають, насамперед, глибоко особис­тий характер, то й правовому регулюванню особистих немайнових відносин у сімейному праві надається особливе значення. Суспільні зв’язки, що складаються в сім’ї, є глибоко особистими, багато в чому інтимними і ґрунтуються на почуттях любові та взаємної прихильності¹. В новому Сімейному кодексі, порівняно з КЗпШС, збільшена кількість норм, які регулюють особисті немайнові відносини подружжя. Проте велика кількість особистих відносин між подружжям знаходиться поза сферою правового ре­гулювання. В силу своєї делікатності та інтимності вони не підда­ються зовнішньому впливу, що вказує на їх особливий характер. Як підкреслено в ч. 3 ст. 7 СК, особисті немайнові відносини под­ружжя регулюються лише в тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів сусп­ільства. Регулювання особистих немайнових відносин назване як одне з завдань, що стоять перед Сімейним кодексом України. Згідно зі ст. 1 СК метою регулювання особистих немайнових відносин є зміцнення сім’ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; побудова сімейних відносин на паритетних за­садах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки у повсякденному житті.

До особистих немайнових прав подружжя СК відносить ті, які є найбільш важливими та на які можна впливати нормами сімей­ного права. Це право на материнство та батьківство; право на повагу до своєї індивідуальності; право на духовний розвиток; право на зміну прізвища; право на розподіл обов’язків та спільне вирішення питань життя сім’ї; право на особисту свободу. Зазначені права характеризуються тим, що для їх здійснення не потрібно ні згоди, ні виконання активних дій з боку іншого з подружжя. Отже їхня сутність полягає головним чином у можливості обумовленої поведінки самої управомоченої особи у встановлених законом межах².

В основу регулювання особистих немайнових відносин покла­дено принцип рівності при набутті та здійсненні особистих немайнових прав та обов’язків кожним із подружжя. Рівність чоло­віка і дружини — основний принцип шлюбних відносин, засно­ваний на визнанні однакової соціальної цінності особистості чоловіка і жінки. Це означає, що використання своїх законних прав кожним із подружжя і застосування закону при вирішенні різних спорів між ними повинно здійснюватися з неодмінним до­триманням рівності прав і обов’язків чоловіка і дружини. Загаль­ними засадами регулювання особистих немайнових відносин між подружжям згідно зі ст. 7 СК є здійснення їх з урахуванням права на таємницю особистого життя подружжя, права кожного з них на особисту свободу та неприпустимість свавільного втручання в сімейне життя; відсутність привілеїв чи обмежень кожного із по­дружжя за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, мате­ріального стану, місця проживання, за мовними та іншими озна­ками; здійснення прав та обов’язків кожним із подружжя на рівних засадах. Цей принцип базується на загальних положеннях ст. 24 Конституції України й означає право кожного з подружжя на особисту свободу; спільне вирішення питань материнства, бать­ківства, виховання й освіти дітей, інших питань життя сім’ї; пра­во кожного з подружжя на повагу до своєї індивідуальності; обо­в’язок подружжя щодо побудови сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги, спільної тур­боти про матеріальне забезпечення сім’ї та розвиток дітей.

При розгляді особливостей положень сімейного кодексу, що визначають своєрідність регулювання немайнових відносин по­дружжя, звертає на себе особливу увагу насиченість законодав­ства положеннями морального характеру. Норми моралі охоплюють буквально усі аспекти шлюбних відносин, міцність яких знач­ною мірою залежить від моральних уявлень людини. Наприклад, слід чесно ставитися до сімейних прав і обов’язків, поважати одне одного, рахуватися з інтересами кожного з подружжя, з повагою ставитися до його індивідуальності, звичок та уподобань, піклу­ватися про побудову сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги (статті 51, 55 СК). Орга­нічний зв’язок норм сімейного права та моралі, їх взаємодія в про­цесі реалізації є відмінною рисою особистих немайнових відно­син подружжя. У переважній більшості правові норми, що регу­люють відносини, пов’язані з укладенням, розірванням шлюбу, присвячені немайновим правам і обов’язкам подружжя, мають морально-правовий зміст. Сімейне законодавство містить най­різноманітніше поєднання моральних і правових вимог, норми права і моралі доповнюють і збагачують одна одну, мають єдину кінцеву мету³.

Багато що у формуванні відносин між подружжям визначаєть­ся національною культурою, історичними традиціями, соціально-економічними умовами, особистими чинниками. Можливості права у сфері особистих немайнових відносин між подружжям обмежені. Це — та сфера, де забезпечити реалізацію кожним з по­дружжя своїх можливостей правовими методами найбільш склад­но. Разом із тим, саме в сім’ї складаються ті моделі відносин між чоловіком та жінкою, які потім переносяться на інші сфери гро­мадського життя. Велике значення має закріплення в сім’ї ідеї гендерної рівності й забезпечення механізму її реального втілен­ня в життя.

Особисті немайнові права подружжя, на відміну від майно­вих, не мають економічного змісту та майнового характеру. В той же час вони є вкрай важливими, що зумовлено сутністю шлюбу як сімейного союзу жінки та чоловіка, заснованого на принципах рівності подружжя. Ці права належать кожному з подружжя не­залежно від його майнового стану. Їх здійснення не супрово­джується майновим еквівалентом з боку іншого з подружжя. Вони не можуть бути виражені в грошовій формі.

Особисті права й обов’язки подружжя виникають щодо ви­значених нематеріальних благ. Вони тісно пов’язані з особисті­стю кожного із подружжя, невіддільні від неї і не можуть відчужуватися, як і самі блага, стосовно яких виникають особисті пра­ва й обов’язки. На них не впливає факт спільного чи роздільного проживання подружжя, кожний з подружжя може користувати­ся особистими правами на свій власний розсуд.

Дуже важливо, що особисті права й обов’язки подружжя не можуть бути припинені чи змінені домовленістю між подружжям. Не можуть бути вони і предметом шлюбного договору, інших угод. Це забезпечує неухильне дотримання основного принципу рів­ності подружжя в сім’ї і виключає можливість прийняття рішень, які посягають на права та гідність одного з подружжя.

Велика кількість серед закріплених у Сімейному кодексі осо­бистих немайнових прав подружжя належить їм як громадянам і до взяття шлюбу. Водночас особисті немайнові права подружжя мають певні особливості⁴.

По-перше, особисті немайнові права подружжя виникають не від народження, а в зв’язку із взяттям шлюбу, зареєстрованого у встановленому порядку. Таким чином, вони діють лише в сімей­них відносинах. По-друге, особисті немайнові права подружжя не є абсолютними, бо вони можуть бути порушені не будь-ким, а лише іншим з подружжя. Тому особистим правам одного із по­дружжя протистоїть обов’язок іншого з подружжя не перешко­джати їх здійсненню, не порушувати їх. По-третє, особисті немай-нові права подружжя є визначальними в сімейних правовідноси­нах. Саме з них як похідні виникають усі інші права подружжя. В основі особистих немайнових прав подружжя лежать одвічні ду­ховні цінності, без яких неможливо створити міцний шлюб та щасливу сім’ю. По-четверте, здійснення особистих немайнових прав одним із подружжя можливе не тільки за умови погодження своїх дій з іншим із подружжя, а й з урахуванням інтересів сім’ї в цілому. По-п’яте, немайнові особисті права подружжя можуть припинятися з волі учасників шлюбних відносин – шляхом розір­вання шлюбу, оскільки їх припинення відбувається разом із при­пиненням шлюбу.

Дата добавления: 2015-05-10