Захист інформації та прав суб’єктів інформаційних відносин

Стаття 27 ЗУ «Про інформацію» Відповідальність за порушення законодавства
про інформацію

1. Порушення законодавства України про інформацію тягне за
собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або
кримінальну відповідальність згідно із законами України.

1. У разі якщо порушенням права на свободу інформації особі
завдано матеріальної чи моральної шкоди, вона має право на її
відшкодування за рішенням суду.

2. Суб'єкти владних повноважень як позивачі у справах про
захист честі, гідності та ділової репутації вправі вимагати в
судовому порядку лише спростування недостовірної інформації про
себе і не мають права вимагати відшкодування моральної
(немайнової) шкоди. Це не позбавляє посадових і службових осіб
права на захист честі, гідності та ділової репутації в суді.

	Титул / Аналітика, статті
	Сучасний стан та необхідність реформування інформаційного законодавства Сьогодні Україна здійснює велику кількість реформ шляхом використання інформації, інфомаційно-комунікаційних технологій і сучасних знань у політичній, економічній та соціальній сферах. Зазначені реформи вимагають одночасного реформування законодавства у відповідних сферах. За роки незалежності в Україні створено практично нову галузь законодавства – інформаційного [1, 3]. Його основою є право кожного, закріплене у статті 34 Конституції України, на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань. Суспільні відносини в інформаційній сфері регулюються рядом законів, які становлять відповідну систему, що складається з Конституції України, Законів України “Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 – 2015 роки”, “Про інформацію”, “Про науково-технічну інформацію”, “Про державну таємницю”, “Про звернення громадян”, “Про доступ до судових рішень”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України”, “Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, “Про видавничу справу”, “Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні”, “Про висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”, “Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах”, “Про інформаційні агентства” та інших нормативно правових актів. Сьогодні не можна недооцінювати роль держави як головного гаранта конституційного права на інформацію. Зазначене гарантування права на інформацію можливе лише в умовах демократичної правової держави, оскільки право на інформацію історично виникає з розвитком демократії, яке відроджене нею і може реально існувати та розвиватися тільки в демократичному суспільстві. Як правило, послаблення демократії завжди починається з обмежень права на інформацію, на свободу слова. Процеси інформатизації в Україні поступово опосередковує процес передачі політичної інформації та обміну нею, структурує політичну діяльність, зумовлює процес демократизації суспільства. На жаль, через наявні в нашому суспільстві економічні, політичні та соціальні проблеми, в державі склалася загрозлива ситуація із забезпеченням основних прав та свобод людини й громадянина на отримання повної, неупередженої інформації, необхідної для прийняття усвідомлених рішень. Водночас, негативи чинником, який впливає на стан забезпечення права на інформацію, є низька правосвідомість і правова, інформаційно-правова культура громадян, посадових і службових осіб [2, 339]. Не менш важливою проблемою є недоліки в самому законодавстві: частина положень інформаційного законодавства є застарілою, недостатньо розроблені юридичні механізми реалізації і захисту права на інформацію, спостерігається термінологічна невпорядкованість, мають місце суперечності у регулюванні певних суспільних відносин різними законами, що призводить до неоднозначного тлумачення їх норм та створює труднощі для їх застосування. Не є таємницею, що зараз існує багато труднощів у сфері доступу громадян до інформації органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Зазначеними органами іноді неправомірно застосовуються грифи обмеження доступу до інформації, фактично відмовляючи у наданні інформації, відносячи її до інформації з обмеженим режимом доступу. Згідно з пунктом 307 Рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи № 1722 (2005 р.) про виконання обов’язків та зобов’язань Україною слід терміново розсекретити незаконно утаємничені нормативно-правові акти Президента України, Кабінету Міністрів України, Генеральної Прокуратури та інших органів влади, що приховані під незаконними та неконституційними грифами „Не для друку”, „Опублікуванню не підлягає” та „Для службового користування”. Як стверджують правозахисники, у минулому за такими актами скривалося зловживання владою та „підкуп” у вигляді різних додаткових пільг посадових осіб, від яких пізніше очікувалось прийняття тих чи інших рішень. Доступ до інформації, що мають зазначені органи, та до інформації про процес прийняття ними рішень залишається ускладненим. Враховуючи наведене, ті з них, що дійсно містять державні секрети, повинні бути віднесені до державної таємниці відповідно до Закону України „Про державну таємницю”, або до відомостей з грифом „Для службового користування”, а інші – необхідно відкрити для суспільства. Враховуючи наведене, з’являється потреба в розвитку нових напрямків державної політики в інформаційній сфері, зокрема, щодо реформування інформаційного законодавства, яке має відбуватися не хаотично, а з урахуванням вітчизняних особливостей та міжнародних стандартів. Так, Закон України „Про інформацію” потребує внесення змін в частині чіткого визначення порядку встановлення режиму доступу до інформації, а також критеріїв визначення відомостей і даних, доступ до яких не може бути обмежено. Тільки таким чином можна припинити практику незаконного приховування інформації. Перші кроки у цьому напрямі вже зроблено. З метою забезпечення належного виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи, досягнення відповідності політичній складовій Копенгагенських критеріїв щодо набуття членства в Європейському Союзі та беручи до уваги Резолюцію № 1466 (2005 р.) і Рекомендацію № 1722 (2005 р.) Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 жовтня 2005 року, Указом Президента України від 20 січня 2006 року № 39, було затверджено План заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи. Пунктом 3 вказаного Плану заходів передбачено створення умов для забезпечення плюралізму у висвітленні засобами масової інформації процесів та подій, що відбуваються в Україні та за її межами. Разом з цим, чинний Закон України “Про інформацію” не відповідає рівню розвитку інформаційних відносин та не в змозі адекватно вирішувати проблеми, що виникають в інформаційній сфері. Зазначений Закон України був прийнятий до прийняття Конституції України, і навіть із значними змінами і доповненнями непридатний для задоволення потреб сьогодення. Не дивлячись на те, що інформаційні ресурси відповідно до Закону України “Про інформацію” за режимом доступу поділені на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом, яка в свою чергу поділяється на конфіденційну та таємну, законодавство не містить вичерпного переліку відомостей, що належать до інформації з обмеженим доступом та відкритої інформації. Хоча зазначений закон містить норму щодо обов’язкового дотримання законодавства про інформацію всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, незалежно від форм власності, та недопущення необґрунтованого віднесення відомостей до категорії інформації з обмеженим доступом. Відсутність критеріїв віднесення інформації до конфіденційної інформації та вичерпного переліку таких відомостей у законі дозволяє суб’єктам інформаційної діяльності обмежувати доступ до інформації на свій розсуд. Отже, наведене вище є серйозною перешкодою для здійснення громадянами своїх прав на доступ до інформації. Таким чином, хоча законодавством передбачена гарантія прав громадян на інформацію, механізм доступу до неї потребує удосконалення. Свідченням цього є скарги громадян на відмову у задоволенні запитів на відповідну інформацію до органів вищого рівня чи суду. У зв’язку з цим, однією з важливих передумов вдосконалення державного управління в галузі інформації є врегулювання права кожного на доступ до інформації. Крім проблеми доступу кожного до інформації, сьогодні існує проблема впливу органів державної влади та органів місцевого самоврядування на засоби масової інформації. Засоби масової інформації у державі, яка декларує верховенство права, не повинні розглядатися як інструмент органів влади. Один із принципів європейської демократичної політики у сфері засобів масової інформації полягає в тому, що вони мають бути чітко й ефективно відокремлені від політичної влади. Органи влади можуть мати право оприлюднювати інформацію про свої рішення та діяльність, а також певні заяви, що становлять суспільний інтерес, через засоби масової інформації. Проте, органи влади не повинні мати жодних особливих прав щодо використання засобів масової інформації, прийняття рішень щодо їх інформаційного наповнення. Органи влади зацікавлені в донесенні своєї точки зору до громадськості та мають бажання доносити її, але це слід робити шляхом надання доступу до інформації, а також у рамках стратегії у сфері засобів масової інформації – тобто, зацікавлювати засоби масової інформації, а не вимагати від них зацікавленості. Зазначене вище передбачає налагодження відносин із засобами масової інформації, проведення брифінгів для їх представників, випуск прес-релізів тощо. Органи влади та державні службовці мають перебувати під пильним наглядом засобів масової інформації, але такий нагляд навряд чи буде ефективним, якщо засоби масової інформації перебуватимуть у власності держави або будуть пов’язані з нею якимось іншим чином. У зв’язку з цим, та на виконання Плану заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи, Міністерством юстиції підготовлено проект Закону України “Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації”. Зазначеним проектом Закону передбачено реформування друкованих засобів масової інформації та їх редакцій, засновниками яких є органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Водночас, запроваджується підготовка нової редакції Закону України “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України”. Крім того, Основними засадами розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 – 2015 роки, затвердженими Законом України від 9 січня 2007 року № 537–V, передбачено підготовку та прийняти Інформаційного кодексу України, включивши до нього розділи, зокрема про засади електронної торгівлі, правову охорону прав на зміст комп’ютерних програм, удосконалення захисту прав інтелектуальної власності, в тому числі авторського права при розміщенні та використанні творів у мережі Інтернет, про охорону баз даних, дистанційне навчання, телемедицину, надання органами державної влади та органами місцевого самоврядування юридичним та фізичним особам інформаційних послуг з використанням мережі Інтернет, комерційну таємницю тощо. Зазначена справа відповідальна й довготривала, оскільки Інформаційний кодекс України безумовно стане предметом неупередженого аналізу й критики. Одночасно, як показує життя та стверджують провідні міжнародні експерти у галузі інформаційних технологій, ХХІ століття – це століття інтелектуальної власності та інформаційних технологій. Саме тому, є необхідним включення питання про IT-розвиток України в п’ятірку головних пріоритетних напрямків державної політики. Тільки за таких умов можна буде створювати “український інтелектуальний ринок високих технологій”. У зв’язку з цим, дуже актуальною є розробка та впровадження нових законодавчих актів, спрямованих на врегулювання статусу суб’єктів інформаційних відносин в мережі Інтернет. Враховуючи наведене, реформування інформаційного законодавства, на думку автора, має відбуватись поетапно: спочатку – прийняття нової редакції базового Закону України “Про інформацію” та внесення змін до законів у цій галузі; і лише потім – систематизація інформаційного законодавства шляхом кодифікації. Тобто, прийняття Інформаційного кодексу України, який об’єднав би всі інститути цієї галузі права. Одночасно, необхідно створювати умови для залучення та використання можливостей фінансових програм, які пропонують Європейський Союз, Організація з безпеки й співробітництва в Європі, Організація Об’єднаних Націй та інші міжнародні організації для підтримання проектів інформаційного суспільства та розвитку регуляторних інституцій. На мою думку, зазначене вище підлягає обов’язковому врахуванню під час законотворчої діяльності, що в подальшому сприятиме вдосконаленню інформаційного законодавства.