Основні засади відносин держави і церкви: правовий аспект

Дві основні інституції сучасного світу є уособленням земної та божественної влади. Для обох спокуса панування стоїть надзвичайно гостро, тому боротьба за перше слово визначати долю країни продовжується й досі. За історичні періоди існувало чотири напрямки розвитку державно-церковних стосунків: перший - держава є єдиним апаратом влади та примусу, другий - правлячий монарх визнає за певним віросповіданням статус офіційно-державного, третій - відділення церкви від держави і розподіл влади над земними справами і духовними, четвертий - божественні закони керують державою.

Державно-церковні відносини — це сукупність форм взаємозв'язку між інститутами держави та інституціональними релігійними утвореннями, що історично склалися та змінювалися. В їх основі закладено законодавчо закріплені уявлення про місце релігії та Церкви в житті суспільства, їх функції, сфери діяльності та компетенції всіх суб'єктів цих відносин. З іншого боку, на ці стосунки впливають ідеї й уявлення віруючих громадян й різних релігійних об'єднань про їх бажану спрямованість і характер. Демократичні держави, на відміну від тоталітарних (особливо з сильним громадянським суспільством), намагаються враховувати інтереси віруючих різних релігійних об'єднань таким чином, щоб волевиявлення одного не ущемлювало волі іншого громадянина або невіруючого [9, c. 246].

Відповідно до ст. 18 Загальної декларації прав людини від 10.12. 1948 р. «кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії, це право включає свободу міняти свою релігію чи переконання та свободу сповідувати свою релігію чи переконання як одноосібно, так і разом з іншими, публічно приватно в ученні, богослужінні, в виконанні релігійних і ритуальних порядків» [2].

Подібне визначення містять декілька інших міжнародно-правових актів, наприклад ст. 9 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод [3], ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [4], ст. 1 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань тощо.

Якщо говорити про національне законодавство, то Конституція України у статті 35 визначає, що «кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність [1].

Тоді як Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 року дає наступне визначення релігійних прав: «Кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті [5].

Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання. Як бачимо між положеннями Конституції та Закону є деякі розбіжності, які слід усунути шляхом внесення змін до Закону.

Йдеться про термін «свобода світогляду і віросповідання», який вживає Конституція, мусить бути введений у Закон замість «свобода совісті», а також гарантування релігійних прав кожному, а не лише громадянам України.

Що ж стосується з’ясування змісту релігійних прав, то за основу можна взяти ст. 6 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань, за якою право на свободу думки, совісті, релігії або переконань включає зокрема і такі свободи:

· Відправляти культи чи збиратися у зв’язку з релігією або переконаннями і створювати і утримувати місця для цієї мети;

· Створювати і утримувати відповідні благодійні або гуманітарні установи;

· Виробляти, набувати та використовувати у відповідному обсязі необхідні предмети і матеріали, пов’язані з релігійними обрядами або звичаями чи переконаннями;

· Писати, випускати та розповсюджувати відповідні публікації у цих галузях;

· Вести викладання з питань релігії або переконань у місцях, що підходять для цієї мети;

· Клопотатися про отримання і отримувати від окремих осіб та організацій добровільні та фінансові пожертви;

· Готувати, призначати, обирати або призначати за правом успадковування відповідних керівників відповідно до потреб та норм тієї чи іншої релігії або переконань;

· Дотримуватися днів відпочинку та відзначати свята та відправляти обряди у відповідності з приписами релігії чи переконань;

· Встановлювати і підтримувати зв’язки з окремими особами та громадами в галузі релігії та переконань на національному та міжнаціональному рівнях.

Національне законодавство встановлює низку інших умов та засобів, з яких складаються можливості людини для забезпечення релігійних потреб людини, наприклад, Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» говорить, що «Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії» тощо [5].

Але зведення прав людини до офіційного проголошення розраховано на ідеальне суспільство, в якому ніхто не порушує чужих прав. Але в реальному світі завжди залишається актуальною проблема підтримки прав системою практичних, в тому числі юридичних заходів, тобто встановлення юридичних гарантій реалізації прав.

Є такі види гарантій реалізації релігійних прав як акти і органи.

Акти. Цей вид гарантій складається з міжнародних актів та національного законодавства. До міжнародних актів належать зокрема такі, як Загальна декларація прав людини (ст. 18, 29), Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань, Європейська конвенція з прав людини і основних свобод (ст. 9), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст. ст. 18, 19, 20, 27), Підсумковий акт наради з безпеки та співробітництва в Європі (п. а, VІІ), Підсумковий документ віденської зустрічі представників держав-учасників Наради з безпеки і співробітництва в Європі (п. п. 16-18) тощо.

Щодо національного законодавства, то релігійні права гарантуються Конституцією України (ст. 35), Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 16 червня 1992 року, Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12 грудня 1991 року (ст. ст. 1, 2, 5, 13, 28), Законом України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» від 28 березня 1992 року, Цивільним кодексом України від 16.01. 2003 р. та низкою інших законів і підзаконних нормативних актів.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» є основним нормативним актом, який розкриває зміст релігійних прав і встановлює гарантії їх реалізації. Зокрема, у ст. 3 він зазначає, що ніхто не може встановлювати обов'язкових переконань і світогляду [5].

Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії. Але відразу мусимо зазначити, що ця стаття є декларативною, оскільки в законодавстві України не передбачено механізму захисту від таких дій як примус до участі або неучасті у богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, до навчання релігії.

Ст. 3 Закону проголошує іншу вагому гарантію, а саме, що ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих [5].

До положень «нового» КПК України священнослужителі не можуть бути допитані як свідки з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов’язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості.

ЦПК України від 18.03. 2004 р. містить подібну норму у п. 3 ч. 1 ст. 51, за якою не підлягають попиту як свідки священнослужителі — про відомості одержані ними на сповіді віруючих. Проте нині чинний ЦПК України не містить такої норми.

Ще одну з суттєвих гарантій реалізації релігійних прав містить ст. 4 Закону, яка проголошує рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії, і в якій зазначається, що в офіційних документах ставлення громадянина до релігії не вказується.

Крім того, Закон регулює взаємовідносини держави і церкви, порядок створення релігійних організацій та їх функціонування, тощо.

Проте слід зупинитися на численних недоліках цього Закону, оскільки він був прийнятий 23 квітня 1991 року, тобто до прийняття Конституції, до нього було внесено мало суттєвих змін, а тому він не може ефективно регулювати реальні суспільні відносини. Зокрема серед них, крім вже зазначених, можна звернути увагу на відсутність у самому Законі поняття та ознак релігійної організації, за якими її можна було б відрізнити від інших організацій.

Тому постає питання: який державний орган або посадова особа у кожному конкретному випадку може визначати яка організація є релігійною, і воно залишається риторичним. І хоча ст. 30 цього Закону передбачає, що Державний орган України у справах релігій забезпечує релігієзнавчу експертизу за участю представників релігійних організацій та відповідних спеціалістів, проте не визначає в яких випадках та який порядок її проведення, а тому не вирішує вище поставленого запитання.

Ще одним з суттєвих недоліків є відсутність у Законі положення про те, що релігійні організації мають право створювати духовні навчальні заклади, а також інші заклади освіти відповідно до законодавства України. Духовні заклади також мали б право отримувати ліцензії на здійснення діяльності, пов’язаної з наданням послуг для здобуття освіти з підготовкою фахівців різних рівнів кваліфікації на загальних умовах, визначених законодавством.

Адже чимало таких нині існуючих закладів не поступаються державним — за рівнем підготовки спеціалістів. Зате як свідчить ст. 11 Закону громадяни, які навчаються у вищих і середніх духовних навчальних закладах, користуються правами і пільгами щодо відстрочення проходження військової служби, оподаткування, включення часу навчання до трудового стажу в порядку і на умовах, встановлених для студентів та учнів державних навчальних закладів, і не більше [5].

Вони не прирівнюються до студентів та учнів державних закладів освіти, що створює подвійний стандарт для перших і других, оскільки студенти і учні духовних закладів не володіють правами і пільгами, наданими студентам державних закладів, а найгірше виникає ситуація, при якій, отримавши в українському духовному закладі диплом магістра, який визнається більшістю країн Європи, на території Україна ця особа вважається такою, що має лише повну середню освіту.

Окремої уваги заслуговує питання реєстрації та повідомлення державних органів про утворення релігійної громади, яке відповідно до ст. 8 Закону, не є обов’язковим, що є суттєвою помилкою. Саме лише повідомлення про створення релігійної громади не є втручанням у її внутрішні справи, а навпаки, є поштовхом для неї набути статусу юридичної особи, у зв’язку з чим за нею будуть визнаватися такі права, яких вона без того не матиме.

Конституція України в ст. 35 містить ще одну гарантію, а саме положення, про те, що у разі, якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінено альтернативною (невійськовою) службою [1]. Детально використання права на альтернативну службу регулює Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу».

Органи. Міжнародний механізм гарантування прав людини відбувається на трьох рівнях:

· В рамках ООН (Комісія з прав людини Економічної і Соціальної ради, комітети ООН: з прав людини, дискримінаційні)

· В рамках Європи: європейська комісія з прав людини, Європейський Суд з прав людини, Комісар Ради Європи з прав людини.

· В рамках держави: омбудсмен, Державний комітет України у справах національностей та релігій, у якому є колегія, експертна рада, можуть утворюватись наукова (науково-консультативна) рада та інші дорадчі органи, суди, місцеві ради та їх виконкоми та інші органи державної влади та місцевого самоврядування.

Здійснення прав людини пов’язано з проблемою меж прав людини. Тобто своє право ми здійснюємо доти, доки воно не суперечить і не посягає на права іншої людини, на загально соціальний інтерес. У зв’язку з цим виникає необхідність з’ясування меж релігійних прав. Під таким межами розуміють різноманітні природні та соціальні явища. Щодо природних меж прав людини, то їх визначають біологічні, фізіологічні, екологічні властивості людини. Щодо соціальних меж, то вони зумовлюються тим, що людина живе в оточенні собі подібних, тобто соціумі, що накладає на неї певні обмеження. Межі прав людини встановлюються як в національному законодавстві, так і в міжнародних актах з прав людини.

Зокрема Міжнародний пакт про громадянські і політичні права у ч. 3 ст. 18 встановлює, що свобода сповідувати релігію чи переконання може піддаватися лише таким обмеженням, які визначені законами і необхідні для:

· охорони суспільної безпеки;

· порядку;

· здоров’я;

· моралі;

· основних прав та свобод інших осіб.

В національному законодавстві, зокрема в ч. 2 ст. 35 Конституції України і ч. 4 ст. 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» є аналогічні норми. Тобто правове регулювання та діяльність органів державної влади не може звужувати обсяг релігійних прав, що визначений даними межами.

Оскільки обмеження релігійних прав здійснюється, головним чином, державними органами, а на релігійних правах залежить тільки віруючим, які об’єднуються у релігійні організації, то тут постає питання про взаємовідносини релігійних організацій (церкви) і державних органів (держави), про межі їх взаємовпливу та співпраці.

Ч. 3 ст. 35 Конституції України чітко визначає, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова [1].

Ст. 5 Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації» містить аналогічну статтю. За ч. 3 цієї статті держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії [5].

Таким чином держава визначає межі своїх повноважень стосовно релігійних організацій, і з іншої сторони наділяє релігійні організації певними правами та обов’язками. Тобто так чи інакше церква існує в межах правового поля, яке створює держава. Проте держава в свою чергу зазнає впливу церкви.

З державно-церковними відносинами пов'язуються такі поняття, як свобода вибору і свобода совісті. У тандемі відношень «держава — церква» ці фактори мають бути визначеними не як якийсь особливий дар держави, а як природне право кожної особи на можливість вільного вибору релігії, світоглядних орієнтирів і переконань, що мали б визначити сенс особистісного буття,мотиваційний каркас вчинків та поведінки індивіда.

Нехтування та ігнорування цього фактора, однобічність впливу держави на церкву, антагоністичний тип відокремлення Церкви від держави, що заперечує можливість вільного партнерства між цими інституціями, призводили до викривлень і збочень суспільного устрою в умовах світоглядного вакууму і сприяло виникненню квазірелігійних утворень як результату пошуків нової віри, нових духовних орієнтирів, цінностей та ідеалів.

Заборона державою релігії може призвести до наділення надприродними властивостями осіб, націй, певних суспільних інституцій, виникнення так званих світських релігій, соціоцентричних за своїм характером (зосереджених на сакралізації об'єктів земного походження).

Більшість західних країн виробили нову концепцію суспільства, за якою Церква обстоює порядок, заснований на гідності людської особистості виходячи з індивідуальної свідомості, віри й розуму.

Церква має вирішальний вплив на частину її громадян, які належать до цієї церкви, церква створює свою систему норм (церковне право), яке регулює внутрішні відносини між її членами і зовнішні — з суспільством, церква суттєво впливає на формування ідеології в державі, моральних та інших соціальних норм, на рівень правової культури, може сприяти державі у виконанні її функцій.

Щодо останнього, то ч. 6 ст. 5 Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації» визначає, що релігійні організації не виконують державних функцій. Тоді як в реальному житті є чимало ділянок для співпраці та взаємодопомоги церкви та держави. Одним з них є встановлення інституту капеланства в Збройних силах України [5].

Практично всі науковці погоджуються з тим, що інститут капеланства повинен бути введений, оскільки, по-перше, це буде сприяти реалізації ч. 3 ст. 21 Закону України, яка надає можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і виконанні релігійних обрядів, крім того соціологічні дослідження показують, що присутність капелана позитивно впливає на виконання військовослужбовцями своїх обов’язків, піднімає бойовий дух армії, скорочує кількість самогубств тощо.

Проте зараз тривають суперечки з приводу правового статусу капеланів, а також особливостей реального забезпечення релігійних прав віруючих різних конфесій.

Точки дотику церкви і держави є, як вже зазначалося, в процесі проведення освітньої діяльності, реалізації сімейного законодавства, участі церкви в процесі реабілітації осіб, що відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, у процесі соціалізації бездомних дітей та дітей позбавлених батьківського піклування, тощо [9, c. 247].

У всіх цих галузях співпраця церкви і держави, як свідчить зарубіжний досвід і соціологічні дослідження, може дати колосальні результати. Але на разі в Україні немає жодної правової підстави для такої співпраці, хоча вона не в широких масштабах і відбувається завдяки ентузіазму деяких представників обох сторін.

Дата добавления: 2015-05-10