Стратегічні завдання реформування освіти на сучасному етапі

В грудні 1992 р. відбувся Всеукраїнський з’їзд працівників освіти, на якому було розглянуто основні позиції Державної національної програми«Освіта» («Україна XXI століття»). Майже цілий рік йшло доопрацювання цього документу і лише 3.ХІ.1993 р. Кабінет Міністрів затвердив цю програму (підписав постанову Президент України Л.Кравчук).

Головна мета Програми — визначення стратегії розвитку освіти в Україні на найближчі роки та перспективу XXI століття, створення життєздатної системи безперервного навчання і виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності нації.

Стратегічні завдання реформування освіти в Українській державі

1. Відродження і розбудова національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян Української держави.

2. Виведення освіти в Україні на світовий рівень шляхом докорінного реформування її концептуальних, структурних, ор­ганізаційних засад.

3. Подолання монопольного становища держави в освітній сфері через створення на рівноправній основі недержавних навчально-виховних закладів.

4. Формування багатоваріантної інвестиційної політики в галузі освіти.

Пріоритетні напрями реформування освіти

1) розбудова національної системи освіти з урахуванням карди­нальних змін в усіх сферах суспільного життя України;

2) забезпечення моральної, інтелектуальної та психологічної готовності всіх громадян до здобуття освіти;

3) досягнення якісно нового рівня у вивченні базових предметів: української та іноземних мов, історії, літератури, математики та природничих наук;

4) створення умов для задоволення освітніх та професійних потреб і надання можливостей кожному громадянину України постійно вдосконалювати свою освіту, підвищувати професійний рівень, оволодівати новими спеціальностями;

5) забезпечення у кожному навчально-виховному закладі від­повідних умов для навчання і виховання фізично та психічно здорової особи; запобігання пияцтву, наркоманії, насильству, що негативно.впливають на здоров’я людей.

Основні шляхи реформування освіти:

— створення у суспільстві атмосфери загальнодержавного, всена­родного сприяння розвиткові освіти, залучення до розвитку освіти всіх державних, громадських, приватних інституцій, сім’ї, кожного громадянина;

— подолання девальвації загальнолюдських гуманістичних цін­ностей та національного нігілізму, відірваності освіти від націо­нальних джерел;

— розвиток освіти на основі запровадження у НВП сучасних педагогічних технологій та науково-методичних досягнень;

— відхід від засад авторитарної педагогіки, що утвердилася у тоталітарній державі;

— підготовка нової генерації педагогічних кадрів, підвищення їх професійного та загальнокультурного рівня;

— формування нових економічних основ системи освіти, створення належної матеріально-технічної бази;

— реорганізація існуючих та створення навчально-виховних закладів нового покоління;

— радикальна перебудова управління сферою освіти шляхом її демократизації, децентралізації, створення регіональних систем управління навчально-виховними закладами;

— органічна інтеграція освіти і науки, активне використання наукового потенціалу вищих навчальних закладів і науково-дослідних установ, здобутків педагогів-новаторів, громадських творчих об’єднань У НВП;

— створення нової правової та нормативної бази освіти.

Принципи реалізації програми:

— пріоритетність освіти, що означає випереджувальний характер її розвитку, кардинально нові підходи до інвестиційної політики в освітній сфері;

— демократизація освіти, що передбачає децентралізацію та регіоналізацію управління системою освіти з дотриманням найбільш визначальних принципів освітньої політики Української держави, надання автономії навчально-виховним закладам у вирішенні основ­них питань їхньої діяльності, подолання монополії держави на освіту, перехід до державно-громадської системи управління освітою, утворення системи партнерства учнів, студентів і педагогів;

— гуманізація освіти, пріоритет загальнолюдських цінностей;

— гуманітаризація освіти, що покликана формувати цілісну картину світу, духовність, культуру особистості;

— національна спрямованість освіти, що полягає у невіддільності освіти від національного ґрунту, її органічному поєднанні з національною історією і народними традиціями;

— відкритість системи освіти, що пов’язана з її орієнтованістю на цілісний неподільний світ, його глобальні проблеми, інтеграцію у світові освітні структури;

— безперервність освіти, що відкриває можливість для постійного поглиблення загальноосвітньої та фахової підготовки, досягнення цілісності та наступності у навчанні і вихованні;

— нероздільність навчання і виховання, що полягає в їх органічному поєднанні, підпорядкуванні змісту навчання і виховання формуванню цілісної та всебічно розвиненої особистості;

— багатоукладність та варіантність освіти, що передбачає створення можливостей для широкого вибору форм освіти, навчально-виховних закладів, засобів навчання і виховання, які відповідали б освітнім запитам особистості; запровадження варіантного компоненту змісту освіти, диференціацію та індивідуалізацію НВП, створення мережі недержавних навчально-виховних закладів.

Значне місце в Програмі займає блок «Зміст освіти», де сформульовані стратегічні завдання реформування змісту освіти та основні шляхи реформування змісту загальноосвітньої підготовки та фахової підготовки.

Серед найбільш пріоритетних думок варто відзначити такі:

— вивчення української мови та українознавчих предметів в усіх навчально-виховних закладах;

— орієнтація на інтегральні курси;

— забезпечення альтернативних можливостей для одержання освіти;

— оптимальне поєднання гуманітарної і природничо-математичної складових освіти, посилення гуманістичного спрямування змісту природничо-математичної підготовки;

— розширення трудового досвіду дітей, формування в них навичок самообслуговування, техніко-технологічних та економічних знань, практичних умінь і навичок, необхідних для залучення учнів до продуктивної праці та оволодіння певною професією;

— ознайомлення учнів з основами ринкової економіки, різними формами господарської діяльності;

— запровадження поліваріантності освітніх програм, поглиблення їх практичної спрямованості, широке використання новітніх педа­гогічних, інформаційних технологій та впровадження модульної побудови навчального матеріалу;

— використання досвіду народної педагогіки, залучення школярів для вивчення народних ремесел, створення умов до органічного включення їх у трудову діяльність;

— забезпечення безперервності і наступності у здобутті ква­ліфікаційних рівнів;

— поєднання споріднених професій та спеціальностей для забезпечення мобільності фахівців на ринку праці.

Окремим розділом йде «Національне виховання», як органічний компонент освіти, що охоплює всі складові системи освіти.

В основу національного виховання мають бути покладені прин­ципи гуманізму, демократизму, єдності сім’ї і школи, наступності та спадкоємності поколінь.

Головна мета національного виховання — набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян України, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

Пріоритетні напрями реформування виховання:

— формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати;

— забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу;

— формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;

— прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій усіх народів, що населяють Україну;

— виховання духовної культури особистості, створення умов для вільного вибору нею своєї світоглядної позиції;

— утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності, інших доброчинностей;

— формування творчої, працелюбної особистості, виховання цивілізованого господаря,

— забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді, охорони та зміцнення їх здоров’я;

— виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки;

— формування глибокого усвідомлення взаємозв’язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю;

— забезпечення високої художньо-естетичної освіченості і вихо­ваності особистості;

— формування екологічної культури людини, гармонії її відносин з природою;

— розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забез­печення умов їх самореалізації;

— формування у дітей і молоді уміння міжособистісного спілкування та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин. Основні шляхи реформування виховання:

— реформування змісту виховання, наповнення його культурно-історичними надбаннями українського народу;

— впровадження нових підходів, виховних систем, форм і методів виховання, які відповідали б потребам розвитку особистості, сприяли розкриттю її талантів, духовно-емоційних, розумових і фізичних здібностей;

— розроблення теоретико-методологічних аспектів національної системи виховання з урахуванням вітчизняного і зарубіжного досвіду;

— об’єднання зусиль державних і громадських інституцій у вихованні молоці, сприяння діяльності дитячих та юнацьких організацій;

— розвиток різноманітних дитячих і молодіжних об’єднань за інтересами, позашкільних освітньо-виховних закладів;

— організація родинного виховання і освіти як важливої ланки педагогічного всеобучу батьків;

— докорінні зміни в підготовці і перепідготовці педагогічних курсів для національного виховання.

Стратегічні завдання, пріоритетні напрями та основні шляхи реформування, сформульовані в таких розділах: «Дошкільне вихо­вання», «Загальна середня освіта», «Позашкільне навчання і виховання», «Професійна освіта», «Вища освіта», «Військова освіта», «Післядипломна освіта», «Педагогічні працівники», «Соціальний захист учасників НВП», «Наукова діяльність у системі освіти», «Управління освітою», «Фінансове та матеріально-технічне забез­печення освіти», «Міжнародні зв’язки».

Щодо реформування загальної середньої освіти, то в Програмі сформульовані основні завдання трьох її рівнів — початкової, ос­новної і повної.

Початкова освіта забезпечує загальний розвиток дитини, вміння впевнено читати, писати, знати основи арифметики, первинні навички користування книжкою та іншими джерелами інформації, формування загальних уявлень про навколишній світ, засвоєння норм загальнолюдської моралі та особистісного спілкування, основ гігієни, вироблення перших трудових навичок.

Основна середня школа забезпечує досконале оволодіння ук­раїнською та рідною мовами, засвоєння знань з базових дисциплін, можливість здобуття наступних рівнів освіти, мотиваційну готовність переходу до трудової діяльності або набуття кваліфікації через різні форми професійної підготовки, формування високих громадянських якостей та світоглядних позицій.

Повна середня освіта забезпечує поглиблене оволодіння знаннями з базових дисциплін та за вибором, орієнтацію на професійну спеціалізацію, формування ціннісних уявлень про природу, людину, суспільство, громадянської позиції особистості, можливість здобуття освіти вищого рівня.

Середня освіта здобувається у триступеневій системі загально­освітніх навчально-виховних закладів: початковій школі (І ступінь), основній школі (II ступінь), старшій школі (III ступінь).

Серед загальноосвітніх навчально-виховних закладів вагоме місце відводиться: школам нового типу (гімназіям, ліцеям, спеціальним закладам для обдарованих дітей, школам {класам) з поглибленим вивченням окремих предметів, навчально-виховним комплексам, недільним, приватним школам тощо), загальноосвітнім школам-інтернатам, що зорієнтовані на спеціалізовану, поглиблену підготовку технічного, гуманітарного, спортивного, художнього, естетичного та інших напрямів, на відкриття при цих школах окремих класів для обдарованих дітей.

Стратегічні завдання реформування загальної середньої освіти:

— реформування загальної середньої освіти на національних засадах з урахуванням регіональних особливостей і передового світового досвіду, досягнення соціальне необхідного рівня загально­освітньої підготовки в обсязі державного компонента освіти;

— органічне поєднання навчання і виховання з метою забезпе­чення всебічного розвитку дитини, формування здорового способу життя;

— удосконалення та розвиток мережі загальноосвітніх закладів різних спрямувань, форм власності, забезпечення їх законодавчо-правового захисту;

— створення оптимальних організаційно-педагогічних, науково-методичних, матеріально-технічних, санітарно-гігієнічних умов функ­ціонування загальноосвітніх навчально-виховних закладів.

Основні шляхи реформування загальної середньої освіти:

— визначення державних стандартів усіх рівнів загальної середньої освіти;

— визначення змісту загальноосвітньої підготовки і відповідних базових дисциплін, впровадження інтегрального і варіантного прин­ципів навчання;

— реформування структури загальноосвітніх навчально-виховних закладів відповідно до рівнів освіти та потреб регіонів;

— кооперування загальноосвітніх навчально-виховних закладів із вищими навчальними закладами;

— розвиток мережі загальноосвітніх НВЗ, заснованих на різних формах власності;

— наукове та методичне забезпечення загальної середньої освіти, підготовки і впровадження. нових навчальних планів і програм, підручників, посібників тощо;

— проведення науково-дослідної та експериментальної роботи щодо впровадження педагогічних інновацій, інформатизація загальної середньої освіти;

— впровадження у загальноосвітніх НВЗ, психологічної та соціально-педагогічної служб;

— пріоритетне фінансування, кадрове та матеріально-технічне забезпечення сільської школи;

— розширення можливостей здобуття загальної середньої освіти для тих, хто працює;

— розроблення науково обґрунтованих методик оцінки якості діяльності НВЗ в цілому та кожного педагогічного працівника окремо;

— державна атестація та акредитація загальноосвітніх навчаль­но-виховних закладів усіх типів незалежно від форм власності.

Проголошення суверенної і незалежної Української держави відкрило шлюзи педагогічної творчості, активізувало пошуки численної армії освітян щодо розбудови української національної системи освіти. Почали виникати нові навчальні заклади, авторські і альтернативні школи, оригінальні концепції навчання і виховання. З’явилася потреба в глибокому вивченні, науковому осмисленні й виробленні на цій основі стратегії і тактики розвитку української національної школи. Це активізувало науково-педагогічну гро­мадськість щодо створення власного науково-педагогічного центру.

4 березня 1992 р. Президент України прийняв пропозицію групи провідних учених і видав Указ про заснування Академії педагогічних наук України як вищої галузевої наукової установи. На перших Загальних зборах АПН 18.ХІ.1992 р. її президентом обрано М.Д.Ярмаченка. За рішенням Загальних зборів у Академії створено три відділення:

— теорії та історії педагогіки;

— дидактики, методики та інформаційних технологій в освіті;

— психології, вікової фізіології та дефектології.

АПН виходить з того, що головним завданням педагогічної науки нині є методологічне, теоретичне та методичне забезпечення докорінного оновлення системи освіти на основі врахування реалій сучасного життя, перспектив соціально-економічного розвитку Ук­раїни як суверенної держави.

Потребують чіткого визначення й експериментального обґрунтування основоположні принципи системи безперервної освіти, державні стандарти на всіх її етапах, структура й основні параметри змісту освіти, до якого мають входити:

— система конкретних наукових знань та основи сучасної технології;

— система політичного, морального, фізичного та естетичного виховання підростаючих поколінь на рівні сучасних вимог з ураху­ванням етнічних особливостей незалежної України;

— система знань молоддю сучасної комп’ютерної техніки;

— система формування мотивації освітніх потреб населення, розвитку неформальної освіти.

Одне з найважливіших завдань науковців полягає у психо­логічному обґрунтуванні формування у дітей і молоді національної самосвідомості, громадянськості, прищеплення їм почуттів патріотизму і національної гордості, високої моральності, гуманізму і працелюбства.

Фундаментальні дослідження в планах Академії займають значну питому вагу і фінансуються з держбюджету. Розвиток педагогічних теорій, до того ж на різних філософських засадах, не можна ставити в залежність від ринкового попиту на ці теорії, оскільки це призведе до повного занепаду педагогічної науки як теоретичної системи.

До першочергових фундаментальних досліджень слід віднести:

а) опрацювання нової філософії освіти, дослідження співвідношення між філософією і соціологією з одного боку, і педагогікою — з іншого;

б) створення цілісної теорії розвитку особистості, дослідження співвідношення між соціальним і біологічним у дитині; в) розвиток теорії виховних систем як основної форми інтеграції педагогічних процесів у їх єдності й різноманітності з орієнтацією на особистість, на підготовку її до життя в полікультурному демократичному суспільстві;

г) опрацювання концепцій змісту освіти і процесу навчання для різних типів навчальних закладів з урахуванням тенденцій розвитку науково-технічного прогресу і відповідних галузей наукових знань, форм соціальної свідомості, гармонізації циклів навчальних предметів, гуманітаризації та гуманізації освіти;

д) обґрунтування прогресивних технологій педагогічної діяльності.

Українська школа за межами рідного краю

Політика московського уряду на теренах Кубані, Курщини, Ростовщини, Саратовщини, Казахстану, Далекого Сходу, де компак­тно проживає українське населення, довела народ до повної денаціоналізації. У цих краях повністю ліквідовано україномовні школи, клуби, газети, радіомовлення (немає чого дивуватись, якщо згадати Східну і Південну Україну). Такої денаціоналізації не зазнала українська громада ні в одній цивілізований країні. Скажімо, у Бразилії, в якій українська громада складає приблизно 50000 чол., працює 60 українських шкіл.

Українське населення, особливо з Галичини, шукаючи кращої долі, опинилося на американському континенті в різних його куточках (Канада, США, Аргентина тощо). І де б українці не були, ніхто їм не забороняв створювати свою рідну школу. Першу українську школу в Канаді у.Вінніпегу було відкрито ще в 1905 р.

Національні школи відкривались при церквах, читальнях народних будинках, при різних товариствах. В 1931 р. в Канаді вже було 67 українських шкіл. Ці школи були приватними. На їх утримання батьки вносили 1 дол. щомісячно від дитини. Кошти надходили також від добровільних пожертвувань канадців.

Дозволено відкривати українські школи і в США. На 1932 р. тут нараховувалось біля 300 шкіл, хоч рівень їх, зрозуміло, був не дуже високим.

Українські політичні емігранти клопоталися про відкриття рідних шкіл по всій Європі.

Організовано ряд вищих навчальних закладів:

— Український вільний університет у Празі;

— Українська господарча академія в Подебрадах;

— Український вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова в Празі;

— Вільний український університет в Мюнхені;

— Український інститут ім. П. Могили і М. Грушевського в Едмонтоні і Вінніпегу.

Українська школа існує скрізь по світі, де тільки є хоч невелика українська громада, але не мають її українці в Росії і Казахстані.

Дата добавления: 2015-05-08