Які особливості відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними діями правоохоронних органів і суду?

Травня 2004 р. Кирпа М.С.

Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шко­ди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяль­ністю органів державної влади, органів місцевого самовря­дування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відшкодування шкоди, завданої незаконними діями ор­ганів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду, визначається Цивільним кодексом України та спеціальним законом.

Відповідно до Закону України від 1 грудня 1994 р. "Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" шкода, заподіяна особі, відшкодову­ється в повному обсязі незалежно від вини осіб названих державних органів.

У ст. 1 Закону наводиться перелік незаконних дій:

• незаконне засудження, незаконне притягнення як об­винуваченого, незаконне взяття і тримання під вартою, незаконне проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконне накладення арешту на майно, незаконне відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежу­ють права громадян;

• незаконне застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконна конфіскація майна, незаконне накладення штрафу;

• незаконне проведення оперативно-розшукових заходів.

Право на відшкодування шкоди виникає у громадяни­на в таких випадках:

• постановлення виправдувального вироку суду;

• закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведе­ністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину;

• відмова в порушенні кримінальної справи або закрит­тя кримінальної справи з цих підстав;

• закриття справи про адміністративне правопорушення.

Шкода, заподіяна оперативно-розшуковими заходами до порушення кримінальної справи (тобто гласними чи неглас­ними розшуковими заходами, які здійснювались із засто­суванням оперативних і оперативно-технічних способів), відшкодовується за умови, що протягом шести місяців після проведення таких заходів не було прийнято рішення про порушення за результатами цих заходів кримінальної спра­ви або таке рішення було скасовано.

Закриття справи за так званими нереабілітуючими обставинами — амністією, недосягненням віку, з якого на­стає кримінальна відповідальність, зміною обставин та ін. — не дають права на відшкодування шкоди згідно з цим законом.

Відповідно до ст. З Закону відшкодуванню підляга­ють:

• заробіток та інші грошові доходи, які особа втратила внаслідок незаконних дій;

• майно (в тому числі гроші, грошові вклади і процен-^ти за ними, цінні папери та проценти за ними, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в дохід держави судом, вилучене органами дізнан­ня чи попереднього слідства, органами, які здійснюють

оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт;

• штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином;

• суми, сплачені громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги;

• моральна шкода.

Відповідно до ст. 7 Закону час перебування під вартою, час відбування покарання, а також час, протягом якого осо­ба працювала у зв'язку з незаконним відстороненням від роботи (посади), зараховується в загальний трудовий стаж, як і стаж роботи за спеціальністю, стаж державної служби, неперервний стаж.

Відповідно до ст. 9 Закону місцеві органи влади і само­врядування протягом одного місяця від дня звернення по­винні повернути громадянинові, який втратив право кори­стування житловим приміщенням у зв'язку з незаконним засудженням, раніше займане ним житлове приміщення, а у разі неможливості повернення (наприклад, будинок зне­сено чи переобладнано в нежитловий, після капітального ремонту житлового приміщення, яке займав громадянин, більше не існує чи воно значно зменшилося в розмірі, жиле приміщення у встановленому порядку надано іншій особі та ін.) — надають йому поза чергою протягом шести місяців після звернення громадянина в цьому ж населеному пункті рівнозначне житлове приміщення з урахуванням складу сім'ї і діючих норм жилої площі (від 9 до 13,65 кв. м жилої площі на кожного члена сім'ї).

Вартість втраченого житла відшкодовується виходячи з ринкових цін, що діють на момент звернення громадянина про відшкодування шкоди.

Питання про відшкодування моральної шкоди та її роз­мір вирішує суд за заявою громадянина відповідно до чин­ного законодавства.

Заяву про оскарження постанови про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, до-

судового слідства чи прокуратури, на вибір громадянина може бути подано до суду за місцем його проживання або місцезнаходженням відповідача. Сторони в цих справах звільняються від судових витрат.

Більш детально питання, пов'язані з відшкодуванням шкоди, роз'яснюються в Положенні про порядок застосу­вання вказаного закону, затвердженому наказом Міністер­ства юстиції України, Генеральної прокуратури України і Міністерства фінансів України 4 квітня 1996 р.

Які особливості відповідальності за шкоду, /-заподіяну джерелом підвищеної небезпеки?

Шкода може бути завдана у зв'язку з такою діяльністю, яка сама по собі становить певну небезпеку для оточення. Наприклад, експлуатація транспортного засобу створює для громадян небезпеку зіткнення автомобілів, аварії, наїзду.

Під джерелом підвищеної небезпеки звичайно розумі­ють діяльність, пов'язану з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, ра­діоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речо­вин, утриманням диких звірів, службових собак та со­бак бійцівських порід тощо, що створює небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

У Цивільному кодексі України наведено приблизний пе­релік осіб і організацій, діяльність яких пов'язана з підви­щеною небезпекою для оточення: володільці транспортних засобів, транспортні організації, промислові підприємства, будови та ін. Виходячи з цього переліку, неважко скласти уявлення про джерела підвищеної небезпеки. Це — різні транспортні засоби (локомотиви, автобуси, трамваї, тро­лейбуси, автомашини тощо), устаткування промислових підприємств (верстати, механізми, конструкції), будівель-

на техніка (бульдозери, екскаватори, баштові крани). Су­дова практика як джерело підвищеної небезпеки розгля­дає також рухомий склад залізниці, річкові і морські суд­на, обладнання гарячих цехів, мотоцикли, вибухові, отруй­ні, займисті речовини. Слід зазначити, що практика не відносить до джерел підвищеної небезпеки: велосипеди, вогнепальну і холодну зброю, свійських тварин, гужовий транспорт.

Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшко­довується особою, яка на відповідній правовій підставі права власності, іншого речового права володіє транспортним засо­бом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберіган­ня або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Для захисту інтересів громадян і організацій законода­вець встановив особливі умови відповідальності володільців джерел підвищеної небезпеки. Ця відповідальність має сут­тєву особливість — вона настає незалежно від вини особи, яка завдала шкоду, тобто ця особа не звільняється від відпо­відальності також за умови, коли встановлено її невинність.

Особливість відповідальності за шкоду, завдану джере­лом підвищеної небезпеки, полягає і в тому, що зобов'язан­ня з відшкодування шкоди завжди покладається на воло­дільця цього джерела підвищеної небезпеки. Володільцем джерела підвищеної небезпеки, який несе перед потерпілим відповідальність за завдану шкоду, визнається юридична чи фізична особа, якій належить джерело підвищеної не­безпеки на певній правовій основі і яка здійснює його екс­плуатацію (володіння, користування, зберігання, транспор­тування тощо). Володільцем джерела підвищеної небезпе­ки є той, хто здійснює експлуатацію джерела підвищеної небезпеки на підставі належного йому права власності (пра­ва спільної власності), права володіння та користування джерелом підвищеної небезпеки на підставі договору підря­ду, оренди, доручення та інших договорів. Права володіння й користування таким джерелом ґрунтуються на адміні­стративному акті чи іншій правовій підставі. Особою, відпо­відальною за завдання шкоди джерелом підвищеної небез­

пеки, також визнається особа, яка самочинно (протиправне і винно) заволоділа джерелом підвищеної небезпеки.

Якщо особа, яка керувала джерелом підвищеної небезпе­ки, не є його володільцем, а виконувала ці функції в силу трудової угоди з володільцем (наприклад, водій тролейбуса, машиніст електропоїзду), то вона не відповідає безпосеред­ньо перед потерпілим за завдану шкоду. Так, у разі дорож­ньо-транспортної пригоди перед потерпілим пішоходом відпо­відальність буде нести не водій тролейбуса, який безпосеред­ньо заподіяв шкоду, а трамвайно-тролейбусне управління (ТТУ) як володілець тролейбуса. Безпосередній винуватець (водій) несе відповідальність перед володільцем джерела підвищеної небезпеки. Така вимога кредитора (ТТУ) до борж­ника (водія) про повернення грошової суми, яку кредитор сплатив потерпілому за вини боржника третій особі (пішохо­ду), називається в цивільному праві регресним позовом.

Підставами звільнення володільця джерела підвищеної небезпеки від відповідальності є непереборна сила або уми­сел потерпілого.

Володілець джерела підвищеної небезпеки звільняється від відповідальності, коли шкода виникла внаслідок непе­реборної сили, яка безпосередньо не давала змоги належ­ним чином експлуатувати джерело підвищеної небезпеки (наприклад, у результаті землетрусу сталася аварія поїзду, яка завдала шкоду пасажирам).

Умисел потерпілого визначає, що потерпілий передба­чає наслідки своїх дій і бажає цих наслідків (наприклад, громадянин кидається під колеса автомашини для отри­мання травм, щоб потім одержати страхове відшкодуван­ня). За таких обставин відшкодування шкоди потерпілому з боку володільця джерела підвищеної небезпеки було б не'-виправданим.

За наявності вини володільця у протиправному вилученні з його володіння джерела підвищеної небезпеки відпові­дальність може бути покладена як на володільця, так і на осіб, що заволоділи джерелом підвищеної небезпеки, у від­повідній частині, залежно від ступеня вини кожного з них.

Наприклад, Н. завів мотоцикл, що стояв уночі на вулиці, який належав П., виїхав на трасу і, не впоравшись з керу­ванням, допустив зіткнення з автомобілем Д., що стояв на узбіччі траси. Розглянувши позовну заяву Д. про відшко­дування збитків, суд поклав обов'язок з відшкодування шкоди на Н., який здійснив крадіжку мотоцикла і безпосе­редньо заподіяв шкоду, і на П., який не забезпечив належ­них умов зберігання мотоцикла.

Дата добавления: 2015-05-10