На допомогу молодим викладачам

ЛЕКЦІЯ ПРОФЕСОРА О. ХАРИТОНОВОЇ:

ВСТУП ДО КУРСУ «ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ»

О. ХАРИТОНОВА доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри права інтелектуальної власності та корпоративного права (Національний університет «Одеська юридична академія»)

ткштшшшшшттяшшшштшшшшяшит; чюштшшшшштт

МЕТА

Ознайомлення з основними поняттями та категоріями права інтелектуальної власності, визна­чення предмета та методу правового регулювання відносин інтелектуальної власності, визначення місця права інтелектуальної власності в системі галузей права України та його структури.

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

1. Інтелектуальна діяльність та інтелектуальна власність.

2. Предмет правового регулювання відносин інтелектуальної власності.

3. Метод регулювання відносин інтелектуальної власності.

4. Поняття права інтелектуальної власності: проблема визначення та його місце в системі галузей права України.

5. Структура права інтелектуальної власності.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

суспільства взагалі без духовного роз­витку. Світовий досвід переконує, що там, де глибоко усвідомлюють значен­ня і роль цих трьох чинників для суспільного розвитку і приділяють їм належну увагу, країна залучається до числа держав із високо розвиненою

1. Бошицький Ю. Л. Право інтелектуальної власності: навч. посіб. — К., 2007. — 488 с.

2. Базшіевич В. Д., Ільїн В. В. Інтелектуальна власність: креативи метафізичного пошуку. — К., 2008. — 687 с. (Київському національному університету імені Тараса Шевченка — 175 років).

3. Дозорцев В. А. Интеллектуальные права: Понятие. Система. Задачи кодификации: сб. ст. / Исслед. центр частного права. — М., 2005. — 416 с.

4. Дроб'язко В. С, Дроб'язко Р. В. Право інтелектуальної власності: навч. посіб. — К., 2004.

5. Право інтелектуальної власності: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / за ред. О. А. Підопригори, О. Д. Святоцького. — К., 2002. — 624 с.

6. Право інтелектуальної власності: академ. курс: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / О. П. Орлюк, Г. О. Андрощук, О. Б. Бутнік-Сіверський та ін.; за ред. О. П. Орлюк, О. Д. Святоцького. — К., 2007. - 696 с.

1. Інтелектуальна діяльність та інтелектуальна власність

У сучасних умовах будь-який вид діяльності людини просто неможли­вий без належного науково-технічного забезпечення, так само як неможли­вий соціально-економічний прогрес

© О. Харитонова, 2011

економікою. Очевидним є те, що всі країни з високо розвиненою ринковою економікою вирізняються високим рівнем освіти, науки і культури. Саме це зумовлює та визначає рівень ци­вілізованості того чи іншого суспіль­ства. Вони ж є у переважній більшості саме результатом творчої діяльності людини, оскільки стан освіти і культу­ри зумовлюється рівнем розвитку науки. Тому зайво нагадувати про зна­чення належного регулювання відно­син інтелектуальної власності, без чо­го, власне, неможливий динамічний розвиток сучасного суспільства.

Для того щоб встановити, що таке «інтелектуальна власність», маємо з'ясувати, який сенс надається цьому терміну, що означає у такому кон­тексті термін «інтелектуальна діяль­ність» і як розуміється поняття «влас­ність» стосовно сфери інтелектуаль­ної діяльності, врешті, що є передумо­вами та чинниками виникнення інте­лектуальної власності.

Необхідність визначення сутності цих понять зумовлюється й тими мірку­ваннями, що залежно від того, як будуть тлумачитися ці поняття, мають визнача­тися й відносини, що належать до сфери права інтелектуальної власності.

Попри зовнішню нескладність тлу­мачення терміна «інтелектуальна діяльність», який, здавалося б, можна просто перекласти як «розумова діяльність» (від лат. іпіеІІесШаїіз — ро­зумовий), визначення цього терміна не може ґрунтуватися на такому спро­щеному підході. Адже інтелектуальна (розумова) діяльність може мати місце у багатьох випадках, не даючи при цьому результатів, які можуть ста­ти предметом (об'єктом) права інте­лектуальної власності (наприклад діяльність вчителя, правознавця, бух­галтера тощо). Разом із тим така діяльність є розумовою.

Отже, у широкому сенсі «інтелек­туальний» це і «розумовий», і «духов­ний» [1], а поняття «інтелектуальна діяльність» охоплює усі види розумо­вої праці (діяльності), що здійснюють­ся людиною.

Оцінюючи сутність та значення інтелектуальної діяльності стосовно постіндустріального суспільства, слід визнати плідним підхід, при якому інтелектуальна діяльність розуміється як одна із форм життєдіяльності лю­дини, сутнісна основа процесу ство­рення інтелектуального продукту та відтворення інтелектуального капіта­лу, найпотужніша рушійна сила роз­витку людської цивілізації.

При цьому важливим моментом у тлумаченні поняття інтелектуальної діяльності є розрізнення у ній двох взаємопов'язаних аспектів: репродук­тивного — спрямованого на вирішен­ня стандартних завдань, досягнення заданих результатів, застосування відомих алгоритмів та типових за­собів; і творчого (продуктивного) -спрямованого на вирішення нестан­дартних завдань, які вимагають ство­рення нових (неповторних, оригіналь­них, унікальних) або нестандартного застосування відомих засобів у прин­ципово нових ситуаціях, які не мають аналога в минулому [2].

Таким чином, категорія «інтелекту­альна власність», будучи пов'язаною з поняттям інтелектуальної діяльності та поняттям творчої діяльності, разом із тим, не є тотожною ні першому, ні другому поняттю.

Розглядаючи поняття інтелекту­альної власності, слід зазначити, що нерідко характеристика останньої ґрунтується на згадуваному вище ши­рокому розумінні терміна «інтелекту­альний», внаслідок чого інтелектуаль­на власність визначається як «ідеї і духовні цінності», належність яких ав­

торові закріплено у правовому поряд­ку. До юридичного обігу цей узагаль­нюючий термін увійшов після прий­няття 14 червня 1967 р. у Стокгольмі Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності. За цим документом до об'єктів права інтелектуальної власності належать: літературні, художні твори та наукові праці [3].

Не заперечуючи можливість такого узагальнюючого підходу в цілому, ра­зом із тим видається виправданим більше уваги приділити характерис­тиці поняття «власність», в якому сконцентрована концептуальна сут­ність бачення відносин щодо резуль­татів інтелектуальної, творчої діяль­ності.

Слід зазначити, що у вітчизняній навчальній літературі в галузі права інтелектуальної власності у підходах до визначення поняття та характерис­тики інтелектуальної власності скла­лася певна традиція, згідно з якою правознавці головну увагу зосереджу­ють на характеристиці права інтелек­туальної власності, часом практично не характеризуючи відносин «фактич­них» (суспільних, економічних) інте­лектуальної власності, тоді як пред­ставники економічної науки більш ретельно аналізують саме поняття інтелектуальної власності. Разом із тим дослідження інтелектуальної власності під кутом зору економічної теорії мають свою вразливу точку, оскільки в них нерідко поняття влас­ності надмірно ставиться у залежність від речей матеріального світу, щодо яких виникає власність. У підсумку це часом призводить до того, що «інте­лектуальна власність» знову-таки роз­глядається як «права», внаслідок чого різниця між поняттями «інтелекту­альна власність» та «право інтелекту­альної власності» виглядає надто непевною. Наприклад, В. Антонов відштовхується від звичайного зна­чення слова «власність», розуміючи їх як суспільні відносини, що історично склалися, щодо привласнення або роз­поділу речей, матеріальних предметів, які і є об'єктами власності. Але при цьому він звертає увагу на те, що, не будучи в чиємусь володінні, результат інтелектуальної діяльності ніби і не належить нікому, не маючи «природ­ного» власника. Отже, констатується, що у загальновживаному розумінні «інтелектуальна власність» — це права на результати розумової діяльності людини в науковій, художній, вироб­ничій та інших сферах, які є об'єктом цивільно-правових відносин у частині права кожного володіти, користувати­ся і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяль­ності, які, будучи благом нематеріаль­ним, зберігаються за його творцями і можуть використовуватися іншими особами лише за узгодженням з ними, крім випадків, визначених у законі [4].

Отже, виходить, що «інтелектуаль­на власність» — це права, а відтак різ­ниці між поняттями «інтелектуальна власність» та «право інтелектуальної власності» майже не існує.

Викладене вище зумовлює доціль­ність характеристики поняття «влас­ність» у його «юридичному» значенні, розумінні.

Як в економічній теорії, так і в юри­спруденції термін «власність» зазвичай вживається для позначення належ­ності комусь речей. Тобто власність розуміється як присвоєння особою за­собів і продуктів виробництва усере­дині та за допомогою певної суспільної форми.

Визначення власності за допомо­гою категорії присвоєння, зокрема, властиве працям К. Маркса, де кате­горії власності та присвоєння тісно

•ПРАВО УКРАЇНИ • 207? • № 3 •

.313

пов'язані одна з одною. Такий підхід до визначення власності загалом мож­ливий, але з конкретизацією поняття «присвоєння».

У зв'язку з цим має інтерес визна­чення власності як такого ставлення особи до речі, при якому вона вважає річ своєю, за умови, що інші ставлять­ся до цієї речі як до чужої.

З такого розуміння власності вип­ливає, що власність — це ставлення лю­дини до речі. Проте, оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, які не є власниками цієї речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з при­воду речей. З одного боку — власник, що ставиться до речі як до своєї, з дру­гого — не власники, тобто усі інші осо­би, що мають ставитися до неї як до чу­жої. Це означає, що ці особи зобов'язані утримуватися від зазіхань на чужу річ, а отже, і на волю власника мати цю річ.

Таким чином, з погляду тра­диційного підходу, власність — це такі суспільні відносини з приводу речей, у яких одні особи (власники) ставлять­ся до речей як до своїх, а всі інші осо­би (не власники) ставляться або мають ставитися до цих самих речей як до чужих і утримуватися від будь-яких зазіхань на ці речі.

Хоча у літературі поняття влас­ності пов'язується переважно із при­своєнням речей, однак немає достат­ньо обґрунтованих перешкод поши­рювати відповідні положення на присвоєння інших благ, у тому числі немайнових. Тому керуємося тим, що власність у такому широкому (модер­нізованому) значенні може розумітися як суспільні відносини з приводу речей та інших матеріальних і нематеріаль­них благ, у яких одні особи (власники) ставляться до певних благ як до своїх, а всі інші особи (не власники) став­ляться або мають ставитися до цих самих благ як до чужих і повинні утри­муватися від зазіхань на ці блага.

Ставлення власника до блага, яке йому належить, виражається у во­лодінні, користуванні, розпорядженні, управлінні нею тощо.

Володіння благом означає юридичне та фактичне панування власника над благом, можливість впливати на це благо в будь-який момент. Варто наго­лосити, що володіння благом (у тому числі речами) не обов'язково пов'яза­не з можливістю саме фізичного впли­ву на нього: достатньо, якщо у особи є відповідна юридична можливість. Тут слід згадати, що у римському праві во­лодіння (possessio) розглядалося як фактичний стан речей, а не право, внаслідок чого відповідна право­мочність не включалася римськими правознавцями до змісту права влас­ності [5].

Користування реалізується шля­хом видобування з блага корисних (споживчих) властивостей, що має це благо.

Розпорядження означає вчинення стосовно блага дій, що визначають йо­го долю. Це може бути відчуження блага, його знищення, відмова від ньо­го тощо.

Управління — це зусилля, спрямо­вані на організацію, впорядкування та вдосконалення використання певного блага.

У цивілістиці досить поширена думка, що у володінні виражається статика відносин власності, тоді як інші згадані вище категорії відобража­ють динаміку відносин власності. Проте існує й інша точка зору, згідно з якою відносини статики власності ви­ражають стан належності (присвоєн­ня) матеріальних благ. На відміну від цього, відносини динаміки власності пов'язані з переходом майна від одних осіб до інших, а тому вони виражають­

ся у процесі руху товару Такий пе­рехід майна від однієї особи до іншої може бути наслідком договору між то­варовласниками, придбання майна в результаті спадкування або в резуль­таті відшкодування шкоди, заподіяної правопорушником потерпілому тощо. Таким чином, право власності взагалі здатне регулювати не динаміку, а ста­тику, тобто лише частину відносин власності [6].

Здається, що розбіжність позицій тут значною мірою зумовлена різним підходом до визначення поняття влас­ності й розуміння категорій «статика відносин» та «динаміка відносин». Як­що визначати власність через кате­горію присвоєння, а не через категорії володіння, користування, розпоря­дження тощо, то можна дійти виснов­ку, що відносини власності — це відно­сини, які природно фіксують стан присвоєння речей та інших благ, тобто статичний момент. У цьому сенсі мож­на говорити про те, що власність — це статика суспільних відносин з приво­ду майна (а також немайнових благ). Якщо ж акцентувати увагу на змістові відносин власності, то у ньому можна диференціювати статичні елементи (володіння, присвоєння) і динамічні (користування, розпорядження).

Очевидно, усунути цю супереч­ність можна вказівкою на те, що у відносинах власності як складному суспільному явищі існують і статичні (володіння), і динамічні (користуван­ня, розпорядження) елементи змісту. Вони властиві йому завжди в сукуп-| ності, але залежно від ситуації можуть змінювати своє значення: виходити на перший план, тимчасово не функ­ціонувати тощо.

Визначившись у такий спосіб щодо розуміння власності як стану при­своєння речей та інших благ, відобра­женому в існуванні вольових відносин, у яких одній особі належить право на речі та інші блага (влада над ними), а інші особи визнають наявність такої влади, можемо встановити співвідно­шення цього поняття з поняттям «пра­во власності».

З урахуванням викладеного вище визначення поняття права інтелекту­альної власності можна сформулюва­ти без особливих труднощів, уточнив­ши сферу його дії (або предмет право­вого регулювання, яким є відносини інтелектуальної власності). Отже, найпростіше визначення права інте­лектуальної власності могло б вигля­дати так: право інтелектуальної влас­ності — це сукупність юридичних норм та правил, що регулюють відносини, які виникають у результаті при­своєння результатів інтелектуальної, творчої діяльності (відносини інтелек­туальної власності).

Але таке визначення було б неточ­ним, оскільки не враховує особливос­тей предмета, методів та принципів правового регулювання у цій галузі.

2. Предмет правового регулювання відносин інтелектуальної власності

У праві предмет правового регулю­вання визначається як та сфера, на яку норми цього права поширюються. От­же, маємо визначити, що є предметом правового регулювання законодавства про інтелектуальну власність, тобто які конкретно суспільні відносини охоплюються поняттям інтелектуаль­ної власності та якими є властивості відносин інтелектуальної власності.

Насамперед варто зазначити, що відносини інтелектуальної власності, як вже згадувалося вище, це суспільні відносини, що виникають з приводу результатів інтелектуальної, творчої діяльності, у яких одні особи став­ляться до таких результатів як власни­ки, а всі інші особи ставляться (мають ставитися) до цих самих результатів

•ПРАВО УКРАЇНИ • 2011 -№3-

як до чужих і повинні утримуватися від зазіхань на них.

Відносини інтелектуальної влас­ності характеризуються, передусім, тим, що вони: 1) є суспільними відно­синами; 2) мають вольовий характер;

3) виникають з приводу результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

4) мають абсолютний (виключний) характер.

Відносини інтелектуальної влас­ності регулюються різними галузями права: конституційним, цивільним, адміністративним правом. Правова охорона відносин інтелектуальної власності забезпечується також нор­мами кримінального права.

Проте головне навантаження тут несуть норми цивільного законодавст­ва, котрі визначають зміст права влас­ності, підстави його виникнення та припинення, здійснення, порядок і підстави захисту тощо. Порівняння відносин інтелектуальної власності (немайнових та майнових відносин, які складаються в результаті інтелек­туальної, творчої діяльності тощо) та цивільних відносин дають підстави для висновку про відсутність між ци­ми поняттями принципово важливих (сутнісних) відмінностей.

У результаті «відносини інтелекту­альної власності» видаються такими, що за своєю сутністю частково є відно­синами цивільними, котрими відповід­но до ст. 1 ЦК України є особисті не­майнові та майнові відносини, засно­вані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, а частково є відносинами публічно-правовими (адміністратив­ними). Нормами цивільного законо­давства регулюються: відносини, що виникають у зв'язку з володінням, ко­ристуванням, розпорядженням тощо результатами інтелектуальної, творчої діяльності (власне, відносини інтелек­туальної власності або ж відносини інтелектуальної власності у вузькому значенні). Разом із тим відносини, пов'язані з оформленням прав інтелек­туальної власності, забезпеченням їх захисту за допомогою державних ор­ганів тощо, регулюються нормами публічних галузей права.

Таким чином, предметом права інтелектуальної власності є відносини інтелектуальної власності у вузькому значенні — особисті немайнові та май­нові відносини, що виникають стосовно володіння, користування та розпоря­дження результатами інтелектуаль­ної, творчої діяльності з підстав, які не заборонені законом, не суперечать моральним засадам суспільства і ґрун­туються на рівності та майновій самостійності їх учасників.

Відносини, які регулюються зако­нодавством інтелектуальної власності, можна поділити на кілька груп.

До першої групи відносин, що ста­новлять предмет цивільного права, на­лежать відносини інтелектуальної власності у вузькому значенні. Ці від­носини виникають у зв'язку зі ство­ренням благ у результаті інтелекту­альної, творчої діяльності, а також ті, що виникають при використанні на­званих благ для власних потреб.

Друга група охоплює особисті та майнові відносин, що виникають у зв'язку із легалізацією результатів інтелектуальної, творчої діяльності (реєстрація, отримання патенту тощо).

До третьої групи відносин належать особисті та майнові відносини, що ви­никають при реалізації правомочнос-тей інтелектуальної власності іншим особам (ліцензування, використання за спеціальними договорами тощо).

Оскільки зазначені відносини ма­ють стосунок як до сфери приватного, так і до сфери публічного права, ви­значити їх галузеву належність не­

можливо без встановлення особливос­тей характеру способів державного (законодавчого) впливу на їх учас­ників, які знаходять відображення у методі правового регулювання.

3. Метод регулювання відносин інтелектуальної власності

Метод правового регулювання — це І прийоми юридичного впливу, комплекс І юридичних засобів, за допомогою яких І досягається мета впорядкування в ме-I жах права (нормативного поля) певно-I го виду суспільних відносин.

Головними проявами методу право­вого регулювання вважається вирі-I шення за його допомогою питань:

1) яким є юридичне становище
І учасників відповідних відносин;

2) з якими обставинами норма пра-
I ва пов'язує виникнення, зміну, припи-
I нення та інші трансформації пра-
вовідносин;

3) яким чином визначаються права й обов'язки учасників відповідних правовідносин;

4) яким є порядок захисту прав та інтересів учасників правовідносин.

На цьому підґрунті набула поши-I рення характеристика імперативного І та диспозитивного методів правового І регулювання як найпростіших і, разом І із тим, найважливіших прийомів юри-, дичного впливу, котрі визначають го-I ловне у правовому статусі суб'єктів, у І їх вихідних юридичних позиціях.

Імперативний метод (метод субор-I динації) характеризується тим, що ре-I гулювання здійснюється згори вниз і Грунтується на владно-імперативних засадах.

Диспозитивний метод (метод коор­динації) характерний для регулюван­ня на засадах формальної рівності, ініціативності та вільного розсуду учасників відповідних відносин: на процес такого регулювання впливає активність учасників суспільних від­носин, що регулюються за його допо­могою [7].

На такій основі далі має визначати­ся зв'язок категорій «диспозитивний» та «імперативний» метод, а також «ме­тод цивільно-правового регулювання» з дихотомічними поняттями «приват­не право» та «публічне право», котрі використовуються як ключові при ха­рактеристиці будь-якої галузі права.

Що стосується відносин інтелекту­альної власності, то вони можуть регу­люватися на засадах приватного або публічного права залежно від їх кон­кретного змісту.

Ґрунтуючись на згаданій вище ха­рактеристиці диспозитивного та імпе­ративного методів правового регулю­вання, можемо далі звернутися до аналізу особливостей методу правово­го регулювання відносин інтелекту­альної власності.

Тут виправданим є висновок, що су­купність методів правового регулю­вання відносин інтелектуальної влас­ності охоплює як суто диспозитивні (у регулятивних цивільних відноси­нах), так і диспозитивно-імперативні (в охоронних цивільних відносинах), а також суто імперативні (в адміністра­тивних відносинах) засоби впливу на учасників відносин інтелектуальної власності, що врешті зумовлює ком­плексний характер правового регулю­вання останніх.

Оскільки, як зазначалося вище, значна частина відносин інтелекту­альної власності (як майнових, так і немайнових) належить до предмета цивільно-правового регулювання, є доцільним більш детальний розгляд особливостей цивільно-правового ме­тоду правового регулювання відповід­них відносин.

Цивільно-правовий метод містить як правонаділяючий елемент, так і елемент імперативний.

'ПРАВО УКРАЇНИ • 2011 • №3'

.317

Характерними рисами диспозитив­ного уповноважувального (правонаді-ляючого) елементу цивільно-правового методу правового регулювання є:

1) юридична рівність сторін;

2) ініціатива сторін при встанов­ленні правовідносин;

3) можливість вибору учасниками цивільних відносин варіанта пове­дінки, що не суперечить засадам цивільного законодавства і мораль­ності суспільства.

Характерними рисами імператив­ного елементу цивільно-правового ме­тоду правового регулювання є:

1) юридична рівність сторін;

2) виникнення правовідносин неза­лежно від бажання учасників цивіль­них відносин внаслідок безпосереднь­ого припису закону та інших публіч­них актів;

3) можливість вибору учасниками цивільних відносин варіанта по­ведінки лише у межах, точно визначе­них актами цивільного законодавства.

Таким чином, метод цивільно-пра­вового регулювання охоплює як упов-новажувальні диспозитивні (у регуля­тивних цивільних відносинах), так і імперативні засоби впливу на учас­ників цивільних відносин, маючи, од­нак, при цьому підґрунтям засади юри­дичної рівності сторін, справедливості, добросовісності та розумності [8].

Особливість застосування цивіль­но-правового методу для регулювання відносин інтелектуальної власності полягає в тому, що, хоча тут застосову­ються і уповноважувальні (диспози­тивні), й імперативні засоби впливу на учасників відповідних відносин, однак значною є питома вага саме останніх. Це випливає передусім із положень статей 418, 420, 423 тощо ЦК України, у яких низка положень щодо сутності, властивостей, об'єктів, обсягу права інтелектуальної власності визначені шляхом встановлення імперативних правових приписів. (Разом із тим слід наголосити, що від використання імперативного методу правового регу­лювання відповідні особисті та май­нові відносини інтелектуальної влас­ності із цивільних не перетворюються на адміністративні.)

4. Поняття права інтелектуальної власності: проблема визначення та його місце в системі галузей права України

Для визначення поняття права інтелектуальної власності необхідно враховувати, що у науковій літературі дискусії стосовно виправданості вжи­вання такого терміна розпочалися практично одночасно із впроваджен­ням його у науковий обіг і не вщуха­ють досі, а для позначення прав ав­торів на результати інтелектуальної діяльності пропонується альтернатив­ний термін «виключні права». Разом із тим і на сьогодні зберігається два ос­новних підходи до визначення її пра­вової природи.

В одному випадку права автора ре­зультатів творчої діяльності розгляда­ють як право інтелектуальної власності, а тому відносять до різновиду (хоча і специфічного) права власності. (Зокре­ма, Закон України «Про власність» у п. 2 ст. 13 містив пряму вказівку на те, що результати інтелектуальної праці є об'єктами права власності громадян.) У межах цієї позиції науковцями роз­роблена пропрієтарна концепція ро­зуміння прав на результати розумової праці, яка спирається на розуміння пра­ва на творчість як природного права людини, започатковане у Франції на­прикінці XVIII ст. її прихильники ототожнюють права авторів та інших осіб на продукти творчої діяльності з правом власності на матеріальні об'єкти [9]. На ці об'єкти автор має дві групи прав: особисті немайнові та майнові.

Останні є такими самими, як і у праві власності: право володіння, право вико­ристання та право розпорядження. При І цьому об'єктами права інтелектуальної власності визнаються в основному ре­зультати інтелектуальної діяльності, якщо вони мають творчий характер, об'єктивно виражені в одній із доступ­них для сприйняття форм і можуть бу­ти використані людиною для задово-1 лення своїх естетичних потреб чи ма­теріального виробництва. Пропрієтар-на теорія права інтелектуальної влас­ності послідовно проводиться у всіх міжнародно-правових актах і впливає на моделювання національних законо­давств [10].

Інша концепція, яка отримала на-1 зву «теорія виключних прав», полягає І в тому, що права авторів результатів творчої діяльності розуміються як і виключні права, котрі не є правами власника [11].

Виключні права характеризуються І такими специфічними ознаками: І 1) усі права на об'єкти інтелектуальної власності, які є результатом творчої праці, виникають незалежно від волі І третіх осіб; 2) усі треті особи є пасив­ними суб'єктами права. Вони зобо-I в'язані утримуватися від неправомір­них дій стосовно нетілесних, нема­теріальних результатів творчої праці (творів, винаходів, торговельних ма-I рок, знаків для товарів і послуг тощо), так само як стосовно тілесних, ма­теріальних речей, які є об'єктами пра-I ва інтелектуальної власності; 3) до кожного з пасивних суб'єктів права у разі, якщо їхні дії будуть протиправ-I ними щодо суб'єктів, яким належать права інтелектуальної власності, мож­на подати відповідні позови [12]. Відповідно до такого підходу право на об'єкти інтелектуальної власності складається з двох правомочностей: права забороняти та/чи дозволяти їх використання всім третім особам.

Теорія виключних прав переважно ґрунтується на використанні категорії «привілею». Привілей розглядається як особлива перевага, що надається за­коном певним особам, групам осіб або певному станові, а отже, майнові права автора розглядаються прихильниками цієї теорії як різновид привілею. На думку В. Дозорцева, виключне право є абсолютно новим видом прав, які можна назвати «послабленими абсо­лютними правами», або квазіабсолют-ними правами [13].

Проте ст. 418 ЦК України 2003 p., яка містить поняття права інтелекту­альної власності, не характеризує його як виключне право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелекту­альної власності. Разом із тим ст. 419 ЦК України, визначаючи співвідно­шення права інтелектуальної влас­ності та права власності, фактично не розглядає їх як категорії одного по­рядку, враховуючи наявність між об'єктами права інтелектуальної влас­ності та матеріальними об'єктами права власності таких відмінностей: 1) результат інтелектуальної діяль­ності може бути визнаний об'єктом права інтелектуальної власності лише у суворій відповідності до вимог зако­ну; 2) існування права інтелектуальної власності, хоча воно і є абсолютним, виключним правом, обмежене певним строком. Оскільки право інтелекту­альної власності та право власності на річ є самостійними правовими кате­горіями, передача кожного з цих прав є самостійним юридичним фактом, що породжує, змінює, припиняє самостій­ні правовідносини. До цього слід дода­ти й те, що способи захисту права власності, передбачені главою 29 ЦК України, на практиці не можуть бути застосованими для захисту права інте­лектуальної власності. З урахуванням

ПРАВО УКРАЇНИ • 2011 • № 3 •

.319

цієї обставини ст. 432 ЦК України встановлені спеціальні засади та спо­соби захисту права інтелектуальної власності, котрі, до того ж, мають по­мітне публічно-правове забарвлення.

Таким чином, можна дійти виснов­ку, що згідно з сучасною вітчизняною концепцією у цій галузі право інтелек­туальної власності фактично не роз­глядається як особливий різновид права власності, а швидше є юридич­ною фікцією, «віртуальним» варіан­том квазіречових прав на специфічний об'єкт — результати інтелектуальної, творчої діяльності.

Розглянуті вище положення щодо сутності інтелектуальної власності, врахування особливостей правового регулювання у цій сфері дають змогу запропонувати таке визначення понят­тя права інтелектуальної власності.

Право інтелектуальної власності — це сукупність юридичних норм та пра­вил, що регулюють відносини інтелек­туальної власності, а також суміжні з цими відносинами особисті немайнові та майнові відносини, визначені у законі.

Проте формулювання дефініції права інтелектуальної власності не усуває питання про галузеву належ­ність останнього.

Звісно, оцінюючи право інтелекту­альної власності як природне право людини і враховуючи викладене раніше бачення категорії інтелекту­альної власності, можна охарактеризу­вати право інтелектуальної власності як розділ приватного (цивільного) права, норми якого спеціально регу­люють низку відносин інтелектуаль­ної власності та пов'язаних з ними відносин за участю останньої.

Такий підхід, з одного боку, є пра­вильним, але, з другого, все ж таки не дає змоги враховувати усю різно­манітність феномену інтелектуальної власності, котра більше пов'язана з публічними відносинами, ніж «зви­чайна» власність приватної особи на речі, що пов'язане не лише з доціль­ністю більш активного публічного за­хисту прав автора, а й необхідністю у багатьох випадках легітимації резуль­татів інтелектуальної, творчої діяль­ності, яка б мала максимально забез­печити охорону прав усіх учасників відповідних відносин.

Існує також проблема визначення місця законодавства, що регулює відносини інтелектуальної власності в системі вітчизняного права, яка поля­гає в тому, що недостатньо врахову­ються особливості традицій права в Україні, які полягають у співіснуванні та одночасному впливі в Україні Західної та Східної традицій приват­ного права. Це зумовило ту особ­ливість українського цивільного пра­ва, що у ньому деякі інститути речово­го і зобов'язального права мають за основу принципові положення, запо­зичені з різних правових систем (ро­манської, центральноєвропейської, ан­глосаксонської). Однак поки що цей чинник враховується недостатньо. У результаті, наприклад, через дис­кусії стосовно правової природи відносин інтелектуальної власності створюються додаткові перешкоди комплексному розвитку законодавст­ва у цій галузі, а головне, формуванню сучасної концепції останнього.

Недостатньо чітко і послідовно визначається також співвідношення в регулюванні відносин інтелектуальної власності приватноправових та пуб­лічно-правових елементів. З цього приводу варто зазначити, що в Україні поділ права на приватне і публічне, а також віднесення відносин інтелекту­альної власності до сфери цивільно-правового регулювання досі зали­шається предметом більш чи менш жвавих дискусій, про які вже згадува­

лося вище. Крім того, особливістю цивільного права України на сучасно­му етапі його розвитку є реформуван­ня цивілістичної доктрини (концепції цивільного права). Результатом такого реформування за сприятливих умов може стати перехід від радянської док­трини цивільного права до нового ро­зуміння його як категорії, практично тотожної приватному праву, що є про­явом останнього на рівні національно­го законодавства [14]. Очевидно, у процесі зазначеного реформування має бути остаточно визначене й місце права інтелектуальної власності у сис­темі вітчизняного права як підгалузі (розділу) цивільного права.

5. Структура права інтелектуальної власності

Структура права інтелектуальної власності — це систематизована су­купність його елементів (правових норм, інститутів), розташованих у послідовності та ієрархії, що визнача­ються внутрішньою логікою відповід­ної галузі (підгалузі).

Від структури права інтелектуаль­ної власності як підгалузі слід відрізняти структуру навчальної дис­ципліни «Право інтелектуальної влас­ності», яка є однією з дисциплін юри­дичного циклу, обов'язковою для І вивчення студентами-юристами.

Структура (система) навчальної дисципліни «Право інтелектуальної власності» містить:

1. Загальні положення про право
І інтелектуальної власності (сукупність

відомостей про поняття інтелектуаль­ної власності, поняття права інтелек­туальної власності, його співвідношен-: ня з поняттям цивільного права, пред-Імет, метод, принципи, структуру права І інтелектуальної власності тощо).

2. Загальні положення про право-
відносини інтелектуальної власності
І (їхнє поняття, види, елементи, підста-
1 ви виникнення).

3. Вчення про авторське право і суміжні права.

4. Вчення про право промислової власності.

5. Вчення про право на засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу товарів і послуг.

6. Вчення про право на нетра­диційні об'єкти права інтелектуальної власності.

7. Загальні положення про здійс­нення та захист прав інтелектуальної власності.

8. Вчення про зобов'язання і дого­вори (поняття і види, виникнення і припинення, забезпечення належного виконання) у сфері інтелектуальної власності.

Усі види прав на об'єкти інтелекту­альної власності можна поділити на такі великі групи:

1. Авторське право і суміжні права.

2. Право промислової власності.

3. Право на засоби індивідуалізації
учасників цивільного обігу та продук-
ції, що ними виробляється.

4. Право на нетрадиційні об'єкти
права інтелектуальної власності.

Авторське право опосередковує літературно-мистецьку діяльність, тобто діяльність зі створення і вико­ристання творів літератури, науки і мистецтва.

Інститут суміжних прав регулює нерозривно пов'язані з авторським правом і похідні від нього права, що стосуються творчої діяльності авторів, які створюють твори, що можуть бути виконані, записані, включені в переда­чу ефірного чи кабельного мовлення [15].

Право промислової власності опосе­редковує науково-технічну діяльність, яка охоплює науково-дослідну діяль­ність у тій частині, в якій вона стосується техніки та технологій. У це поняття та­кож включаються проектно-конструк-

• ПРАВО УКРАЇНИ • 2077 • № 3 • 121 -11-278

торські та проектно-технологічні робо­ти, винахідницька діяльність та інші ви­ди творчої діяльності, спрямовані на створення промислових зразків, топо-графій інтегральних мікросхем тощо. Його можна поділити на патентне право та право на засоби індивідуалізації учас­ників цивільного обігу товарів і послуг.

Патентне право регулює відноси­ни, що виникають у процесі створення і використання винаходів, корисних моделей і промислових зразків.

Право на засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу товарів і по­слуг не належить ні до авторського, ні до патентного права, хоча може місти­ти окремі ознаки першого і другого. Особливістю цих прав є саме про­міжне становище і те, що вони не завжди вирізняються творчим харак­тером. Крім того, не всі засоби інди­відуалізації є об'єктами виключного права на використання.

Право на нетрадиційні об'єкти пра­ва інтелектуальної власності є правом на специфічні результати інтелекту­альної діяльності, до яких належать селекційні досягнення, раціоналіза­торські пропозиції, наукові відкриття, компонування інтегральних мікро­схем, комерційні таємниці, ноу-хау, за­хист від недобросовісної конкуренції.

10.

12.

13.

14. 15.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. -К.; Ірпінь, 2001.-С. 401.

Базилевич В. Д., Ільїн В. В. Інтелектуальна власність: креативи метафізичного пошуку. — К., 2008. - С. 416.

Юридична енциклопедія: в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К., 1999.-Т. 2.-С. 705.

Антонов В. М. Інтелектуальна власність і комп'ютерне авторське право. — 2-ге вид., стер. — К., 2006.-С. 17-18.

Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право: підруч. — 2-ге вид. — К., 2009. — С. 307. Маттеи У., Суханов Е. А. Основные положения права собственности. — М., 1999. — С. 300. Харитонова О. І. Адміністративно-правові відносини (проблеми теорії): моногр. — О., 2004. — С. 119-120.

Харитонов Є. О. Вступ до цивільного права України: навч. посіб. — К., 2006. — С. 115. Еременко В. Содержание и природа исключительных прав (интеллектуальной собственности) // Интеллектуальная собственность. — 2000. — № 4. — С. 29.

Шишка Р. Б. Охорона права інтелектуальної власності: авторсько-правовий аспект: моногр. -X., 2002. - С. 134.

Сіренко І. Юридична природа прав на об'єкти інтелектуальної власності // Українське право. -1997. - Число 3. - С. 133.

Кухар В. І., Афанасьев В. В., Жуков В. І. Юридична природа права інтелектуальної власності: врахування при вирішенні спорів // Вісник господарського судочинства. — 2005. — № 3. -С. 184-185.

Дозорцев В. А. Интеллектуальные права: Понятие. Система. Задачи кодификации: сб. ст. / Исслед. центр частного права. — М., 2003. — С. 120.

Харитонов Є. О., Харитонова О. І. Цивільні правовідносини: навч. посіб. — К., 2008. — С. 38. Базилевич В. Д. Інтелектуальна власність: підруч. — 2-ге вид., стер. — К., 2008. — С. 204.

[1]На своєму офіційному веб-порталі (http://dknii.gov.ua) Агенція розміщує: інформацію стосовно наукової та

[2]Основною метою діяльності УкрІНТЕІ є інформаційне, аналітичне, консультаційне та організаційне за­

[3]У системі наукових закладів галузевих академій прикладом може бути Науково-дослідний інститут інте­лектуальної власності НАПрН України (веб-сайт: http://www.ndiiv.org.ud). Створюючи інформаційні ресурси у сфері патентування, інноваційної діяльності, трансферу технологій, інститут реалізує мету пропагування знань з інтелектуальної власності серед широких верств населення.

Дата добавления: 2015-05-10