Типи дивідендної політики підприємства. Теорії в галузі дивідендної політики

В залежності від власних стратегічних цілей, акціонерна корпорація може застосовувати наступні види дивідендної політики.

1.Політика “нульового” дивіденду Політика “нульового” дивіденду полягає у невиплаті дивідендів взагалі. Це означає, що компанія свідомо попереджає акціонерів про “нульову” дивідендну політику, а акціонери підтверджують свою згоду (чи незгоду) з даною політикою голосуючи за це фактами покупки (чи продажу) акцій компанії.

2. Політика “100%” дивіденду. Ця політика відносно рідко трапляється у практиці діяльності підприємств. Її сутність полягає у виділенні 100% нерозподіленого прибутку на виплату дивідендів. Таким чином, дана політика фактично являє собою антипод “нульової” дивідендної політики. Виділення 100% чистого прибутку на виплату дивідендів фактично означає, що у розпорядження компанії не поступає нерозподілений прибуток отриманий у даному обліковому періоді.

3.Політика фіксованого дивіденду. Цей вид дивідендної політики досить часто вживається в практиці діяльності акціонерних корпорацій. Вона полягає в виділенні однієї і тої самої абсолютної величини дивідендів з розрахунку на одну акцію. Оскільки чистий прибуток корпорації має тенденцію становити різну величину у різних облікових періодах, то для збереження фіксованої абсолютної величини дивіденду на одну акцію виділяють адекватну та постійно різну його частину на виплату дивідендів з метою забезпечення фіксованості. При відсутності чистого прибутку компанії у даному обліковому періоді, на виплату дивідендів можуть скерувати навіть резервний фонд компанії. Політика фіксованого дивіденду ординарно притаманна привілейованим акціям, проте декотрі корпорації можуть використовувати її стосовно навіть звичайних акцій.

4.Політика фіксованого дивіденду з преміальними виплатами. Такий тип дивідендної політики дуже подібний до попереднього наведеного. Проте на відміну до останнього політика фіксованого дивіденду з преміальними виплатами передбачає на додаток до фіксованої (гарантованої) частини дивідендів ще і додаткові преміальні виплати у ті періоди, коли керівництво компанією вирішить їх виплатити. Преміальні виплати звикло виплачуються у ті періоди часу, коли компанія досягає особливо позитивних фінансових результатів. Такі преміальні виплати, як правило, є позитивним фактором для курсу цінних паперів корпорації, оскільки у відповідності до деяких теорій поведінки інвесторів на фондовому ринку останні очікують позитивних змін у дивідендній політиці.

5.Політика виділення на дивіденди фіксованого проценту з прибутку. Політика виділення на дивіденди фіксованого проценту з чистого прибутку традиційно вважають найбільш поширеною. Сутність даної дивідендної політики визначається саме методом обчислення дивідендів з розрахунку на одну акцію. Для такого обчислення, початково вирішують яка частка (процент) чистого прибутку може бути виділеною на виплату дивідендів. Потім знаходять абсолютне значення даної частки чистого прибутку. Це і буде сума виділена на виплату дивідендів за акціями. Для того, щоб знайти суму дивідендів, яка приходиться на одну акцію потрібно суму виділену на виплату дивідендів за акціями поділити на кількість звичайних акцій,що знаходяться у обігу.

6.Прогресивна дивідендна політика. Прогресивна дивідендна політика є однією з найбільш популярних серед акціонерів. Перш за все це тому, що вона передбачає поступове постійне збільшення дивіденндних виплат з розрахунку на одну акцію. Дуже часто це поступове збільшення дивідендів виражається постійним темпом приросту дивідендних виплат.

7.Регресивна дивідендна політика. Регресивна дивідендна політика фактично являє собою антипод прогресивної дивідендної політики, оскільки передбачає стале та поступове зменшення дивідендних виплат, що еквівалентно їх приросту з від’ємним темпом. Це найменш популярний вид дивідендної політики серед акціонерів. Застосування даної політики часто приводить до того, що акціонери вирішують продати акції даної корпорації. Якщо прогресивна дивідендна політика часто приводить до зростання курсу акцій, то регресивна до падіння.

8.Політика негрошових виплат. Деколи, за відсутності необхідних фінансових ресурсів акціонерні корпорації вдаються до політики негрошових дивідендних виплат. В цьому випадку замість прямих грошових дивідендних виплат вживають як правило найближчі грошові субститути. Заслуговує уваги політика виплати дивідендів у вигляді випуску нових цінних паперів, наприклад, акцій чи облігацій. Оскільки самі цінні папери володіють цілим спектром специфічних фінансових характеристик, то політика негрошових витрат може далеко виходити за рамки даного дослідження та та звестися до пояснення характеристик цінних паперів взагалі.

9.Політика накопичених кумулятивних дивідендів. Деколи не бажаючи застосовувати політику негрошових виплат та не маючи достатніх фінансових ресурсів для грошових дивідендних виплат корпорація вирішує застосувати політику накопичених грошових дивідендів. В цьому випадку дивіденди оголошуються, проте виплата їх відтерміновується до кращих часів.

Теорії. Принциповим питанням, яке стоїть в основі теоретичних досліджень, присвячених дивідендній політиці, є питання взаємозв’язку між напрямом використання чистого прибутку (дивіденди чи тезаврація) та вартістю підприємства. Зупинимося на найвідоміших концепціях дивідендної політики.

Теза щодо «іррелевантності (нейтральності) дивідендної політики». Ф. Модільяні, М. Міллер, Ф. Блек відстоюють позицію, що між сумою сплачуваних дивідендів і ринковим курсом акцій не існує зв’язку, оскільки курс акцій визначається нинішніми та майбутніми доходами підприємства, а також потенціалом його зростання. Найраціональнішою з їх погляду є фінансова політика, в рамках якої відбувається відмова від виплати дивідендів і весь прибуток спрямовується на реінвестиції.

Теза про пріоритетність дивідендів. Як свідчить біржова статистика, факт виплати дивідендів усе ж таки впливає на вартість корпоративних прав. Це зумовлено тим, що ряд інвесторів, зокрема дрібні акціонери, віддають перевагу реальним дивідендам порівняно з майбутніми доходами від зміни курсу, зумовленими тезаврацією прибутку «краще синиця в руках, ніж журавель у небі». На цьому припущенні ґрунтується американська модель оптимізації дивідендної політики (Bird-in-the-Hand-Argu­ment). Згідно з цим підходом, найвідомішими прихильниками якого є Дж. Лінтнер та М. Гордон.

Концепція мінімізації податкових платежів. Поряд з власниками корпоративних прав, котрі віддають перевагу стабільним дивідендам, є група інвесторів, які при прийнятті своїх рішень виходять насамперед з критерію мінімізації податкових платежів. Якщо податковим законодавством країни (н-д, США, Швейцарія, країни Бенілюксу) передбачено нижчий рівень оподаткування нерозподіленого прибутку порівняно з розподіленим, то підприємство отримує податкові переваги при використанні як джерела фінансування реінвестованого прибутку. Водночас вартість обслуговування власного капіталу, залученого із зовнішніх джерел, підвищується. Якщо ж рівень оподаткування дивідендів є нижчим, ніж рівень нерозподіленого прибутку (наприклад, Німеччина), то вигіднішою буде виплата дивідендів.

Дата добавления: 2015-05-08