Приклад 13.3

Ліберальні реформатори схильні були розглядати лібералізацію як спо­сіб роззброїти опозицію своєму режимові, не демократизуючи сам режим повністю. Вони готові були пом'якшити репресії, відносити деякі громадянські свободи, послабити цензуру, дозволити більш широке обговорення питань за­гального значення і надати громадянському суспільству - асоціаціям, церкві, спілкам, діловим організаціям - більше простору для ведення справ. Однак лібералізатори не хотіли проводити змагальні вибори з повною участю насе-

кардинально характер системи.

Джерело: Хантингтон С. Третья волна. Демократизація в конце XX века. - М.: РОССПЕН, 2003. - С. 142.

Глава 13. Політико-державний режим 247

Види ліберального політичного режиму. Існує два основних різновиди ліберального політичного режиму: класичний (при­хильники - Є. Бентам, Б. Констан, Дж. Локк, А. Сміт) та новий (М. Фрідмен, Ф. Хайєк).

Для класичного лібералізму характерними є такі ознаки:

1.заміна свідомого керівництва економічними процесами, та­
кими, що саморегулюються;

2.обґрунтування особистої та політичної свободи свободою еко­
номічною;

3.використання (без примусу) стихійних (насамперед, ринко­
вих) сил суспільства;

4.ліберальна модель полягає в достатності існування раціона­
льної та стабільної правової структури, у рамках якої люди
займаються будь-якою діяльністю згідно з особистими пла­
нами. Держава, у якої є спеціальний апарат примусу, пови­
нна створювати умови, які б сприяли максимальному розви­
тку індивідуальних здібностей, ініціативи і самостійності,
прогнозування і планування діяльності громадян;

5.закон повинен перешкоджати будь-яким спробам обмежити

Планування і конкуренція можуть поєднуватись лише за умови, що перше сприятиме конкуренції, а не протидіятиме їй;

вил, які застосовувалися б до широкого кола ситуацій, надав­ши індивіду свободу у всьому, що залежить від локальних обставин.

Класичному лібералізму відповідає концепція «держави -нічного сторожа», суть якої полягала в тому, що держава повин­на була бути наділена лише мінімальними, найнеобхіднішими функціями, що забезпечують охорону порядку та захист країни

Для нового лібералізму (так званий неолібералізм), який став результатом переосмислення економічної та соціальної ролі держави, характерними є:

1.збереження і захист природних прав людини;

2.договірний характер відносин між окремою людиною і дер­
жавою;

3. пріоритет громадянських свобод над політичними, юридич-

4.адаптування до історичних, національних і культурних умов;

6) втручання держави в суспільну сферу;

248 РОЗДІЛ 3. ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ

1.прагматизм, меркантилізм, раціоналізм;

2.пошук і досягнення консенсусу;

9) поліпшення соціальних умов реформування;
10) благодійність і доброчинність.

Неолібералізму відповідає концепція «позитивної держави», яка за допомогою спеціальної системи податків і державних соціальних програм перерозподіляє матеріальні блага на користь незаможних верств населення. Саме з концепції позитивної дер­жави виросли теорії держави загального благоденства і соціаль­ної держави.

Питання для самоконтролю

1.Що таке лібералізм?

2.Які існують види ліберального політичного режиму?

3.Яка концепція держави відповідає класичному лібералізму?

4.Яка концепція держави відповідає неолібералізму?

5.У чому полягає суть концепції «держави - нічного сторожа»?

6.У чому полягає суть концепції «позитивної держави»?

§ 4. Авторитарний режим

Поняття і ознаки авторитарного політичного режиму. Автори­тарний режим займає проміжне становище між тоталітаризмом та лібералізмом. На наш погляд, це пов'язано з тим, що демокра­тія і тоталітаризм є протилежностями, проте демократія і лібе­ралізм знаходяться майже поряд. Авторитаризм же поєднує в собі і деякі ліберальні елементи, і риси тоталітаризму,

Авторитаризм (від лат. аиіогііан - абсолютна влада, вплив, наказ) визначається як державний режим, у якому державна влада здійснюється конкретною особою (класом, партією, еліт­ною групою тощо) за мінімальною участю народу.

Для авторитарного політичного режиму характерною є низ­ка ознак.

Автократизм (самовладдя), або невелика кількість носіїв влади. Ними можуть бути як одна людина (монарх, тиран, дикта­тор), так і група осіб, що здійснює політичне керівництво. Усере­дині правлячої групи виділяється часом сильний харизматич-ний лідер (у Чилі ним став генерал, що був головнокомандувачем

Глава 13. Політико-державний режим 249

ним. Однак, як правило, він не схильний одноосібно приймати рішення. Урахування думок, рекомендації, наради, обговорення того чи іншого питання зі своєю командою стає для нього необхідним. І хоча суспільство не обожнює лідера (як в умовах тоталітарної держави), проте воно орієнтується на нього. V тому випадку, коли керівництво держави формується внаслідок державного або вій­ськового перевороту (як це трапилося 11 вересня 1973 року в Чилі, коли був скинутий президент Сальвадоре Альєнде і розпу­щений уряд Народної єдності), колективне правління в умовах авторитарного режиму називається хунтою. В умовах радянсько­го авторитаризму таке керівництво уособлювало Політбюро ЦК КПРС. Одноособне правління в Латинській Америці називається кауділізмом тому, що «каудільо» означає «ватажок, поводир». В Африці такий ватажок називається бігменом.

Ігнорується принцип поділу влади на законодавчу, виконав­чу і судову. Найчастіше президент, виконавчо-розпорядницькі структури підкоряють собі всі інші органи, наділяються законо­давчими і судовими повноваженнями.

Роль представницьких органів державної влади обмежена владним суб'єктом, хоча вони і можуть існувати. Так, в СРСР після смерті Й. Сталіна існувала Верховна Рада Радянського Со­юзу, однак основні питання вирішувала правляча партія - КПРС.

Суд виступає, по суті, допоміжним органом, разом із яким можуть використовуватися і позасудові органи. До таких по-засудових органів відносились психіатричні клініки в СРСР, «ес­кадрони пильності» в Чилі, парагвайські (у період диктатури А. Стресснера), а також бразильські «ескадрони смерті». Діяль­ність останніх наприкінці 1968 року вже перестала жахати гро­мадян Бразилії. Ескадрони були сформовані наприкінці 1950-х років на базі створеної в 1958 році «спеціальної поліції» під керівництвом Мілтона Ле Кока. Усередині липня 1970 року ді­яльність ескадронів смерті - «Червоної Рози» і «Білої Лілії» -досягла апогею, коли за одну ніч було ліквідовано 15 найнебез-печніших злочинців. Крім двох вищезгаданих ескадронів, у їхню систему входили підрозділи пілотів-рятувальників (ПАРАСАР), діяльність яких була спрямована на ліквідацію прогресивних профспілкових лідерів; ККК - команди полювання за комуніс­тами; МАК — антикомуністичний рух тощо.

Зберігається часткова цензура, існує свого роду напівглас-

вважатися політичними. Так, згідно з законом Індонезії 1982 року

250 РОЗДІЛ 3. ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ

діяльність ЗМІ Індонезії стала жорстко контролюватися Радою у справах преси, яка складалася з представників преси й уряду і очолювалася міністром інформації. Закон досить чітко визначає два основних завдання ЗМІ: по-перше, сприяти зміцненню духу єдності нації, дисципліни, відповідальності індивіда перед суспіль­ством, підйому національної інтелігенції; по-друге, стимулювати участь народу в суспільному розвитку. Будь-яке порушення цих завдань могло призвести до негайного накладення на ЗМІ вели­кого штрафу, закриттю того чи іншого видання і осудження жур­налістів та редакторів, що допустили «порушення» Закону про пресу. Рада у справах преси повністю контролювала надання ліцензії на будь-яке видання тощо.

Відсутність єдиної ідеології. На відміну від тоталітаризму в умовах авторитарного режиму не виправдовують свої вчинки прагненням до високої мети.

Права і свободи людини і громадянина, головним чином, про­голошуються, але реально не забезпечуються в усій своїй повно­ті. Насамперед це стосується політичної сфери.

Необмеженість влади, а також її непідконтрольність гро­мадянам. Влада формує сама себе, і спроба її контролювати може призвести до фатальних наслідків для сміливця. Так, після смерті Й. Сталіна партійна верхівка Радянського Союзу зробила все, щоб її влада стала необмеженою. Контроль над нею з боку гро­мадян визнавався єрессю і, відповідно, переслідувався всіма засо­бами, які були характерні для партійно-вождистського автори­таризму в Радянському Союзі того часу. Недаремно передвибор­ним гаслом (у 1989 році, коли відбувалися вибори до з'їзду на­родних депутатів СРСР) майбутнього Президента РФ Б. Єльци­на стала вимога усунення необмеженої влади КПРС і встанов­лення громадського контролю (контролю Рад) над партією.

Державна влада може здійснюватися за допомогою законів, але їх вона приймає на власний розсуд. Саме таким чином до Конституції СРСР була внесена стаття 6, що затверджувала «ке­рівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій» Комуністичну партію Радянського Союзу.

Громадянина позбавлено гарантій безпеки у взаємовідно­синах із державою. Держава, яка не підлягає контролю з боку суспільства, як правило, позбавляє своїх громадян будь-яких га­рантій їхньої особистої безпеки. Так, офіційно спрямовуючи свою діяльність «на боротьбу з тероризмом», чилійські законо­давчі органи 1973-1988 рр. вважали терористичною діяльністю

Глава 13. Політико-державний режим 251

практично кожний акт протесту, інакомислення або будь-якої форми незгоди з владою. Тому підозрювані в «терористичній діяльності» автоматично ставилися поза законом, і для розпра­ви з ними спецслужби могли вдатися до своїх так званих «дис­кретних повноважень»: без висунення будь-яких формальних обвинувачень піддати їх тюремному ув'язненню терміном від 5 до 20 днів, насильно перемістити з одного району країни в інший, виключити з навчального закладу, звільнити з держав­ної служби, позбавити громадянства, вислати за кордон, ізолю­вати від родини. Жертви «дискретних повноважень» були по­збавлені права звертатися зі скаргою в суд, а відновлення їх у правах подавалося на розсуд влади.

Реальна або потенційна опора на силу. Як правило, серед методів державного керівництва домінують командно-адмініст­ративні. Однак авторитарний режим, навіть застосовуючи жорсткі насильницькі прийоми здійснення політичної влади, не вдаєть­ся до терору і масових репресій, що носять характер геноциду. Більше того, він може користуватися популярністю серед широ­ких верств населення. У той же час автократія має достатню силу, щоб на свій розсуд у разі необхідності використовувати силу, примусивши громадян до покори. Вона не вимагає демон­страції відданості з боку населення, як при тоталітаризмі, їй до­сить відсутності відкритого політичного протистояння. Однак режим е безжальним до проявів реальної політичної конкурен­ції за владу, до фактичної участі населення в прийнятті рішень щодо найважливіших питань життя суспільства, тому авторита­ризм придушує основні громадянські права.

«Силові» структури суспільству практично не підконтроль­ні. Найчастіше вони використовуються в суто політичних цілях. Так, у Чилі в період з 1973 до 1988 року «силові» структури -армія, поліція, таємна поліція (ДІНА), національний інформацій­ний центр (НІЦ), карабінери (ДІКОМКАР) - вірно служили хунті, безжально придушуючи будь-який опір з боку опозиції.

Державна монополія на політику, недопущення реальної політичної опозиції і конкуренції. Певна політико-інституціо-нальна одноманітність, властива авторитарному режиму, не зав­жди є результатом законодавчих заборон і протидії з боку орга­нів державної влади. Дуже часто це пояснюється неготовністю суспільства до створення політичних організацій, відсутністю в населення потреби до цього, як це було, наприклад, протягом багатьох століть у державах із монархічними формами правлін­ня або в Таїланді протягом XX століття. В умовах авторитарного

252 РОЗДІЛ 3. ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ

режиму можливий частковий плюралізм, може існувати обме­жень кількість партій, профспілок чи інших організацій, але лише за умови їхньої підконтрольності автократу або хунті, тобто може існувати лише імітація багатопартійності, тому що всі наявні партії повинні орієнтуватися на лінію, вироблену правлячою партією, в іншому випадку вони забороняються. У Таїланді, на­приклад, через функціонуючу двопартійну систему здійснювало­ся одноособне панування армії.

Відмова від повного тотального контролю над суспільст­вом, як це спостерігається в умовах тоталітарного держав­но-політичного режиму. Обмежене втручання або невтручан­ня держави в неполітичні сфери і, насамперед, в економіку. Держава займається головним чином питаннями забезпечен­ня суспільного порядку і державної безпеки, оборони і зовні­шньої політики, хоча вона може впливати на стратегію еконо­мічного розвитку і проводити досить активну соціальну полі­тику, не руйнуючи при цьому механізми ринкового саморегу­лювання. Органи державної влади всебічно заохочують праг­нення своїх громадян до трудової активності, до придбання ними власності, до участі в різноманітних економічних про­грамах. Наявність жорсткої податкової політики в умовах авторитарного режиму поєднується з цільовими державними кредитами на розвиток галузей матеріального виробництва. Держава бере на себе фінансування програм у сфері науки, культури, освіти, охорони здоров'я. Прикладами таких про­грам можуть служити п'ятирічні плани розвитку в Індонезії (так звані РЕПЕЛІТА).

Звужена або зведена нанівець сфера дії принципу виборнос­ті державних органів і посадових осіб, підзвітності і підконт­рольності їх населенню. Для того щоб зберегти необмежену вла­ду у своїх руках, авторитарний режим проводить циркуляцію еліт не шляхом конкурентної боротьби на виборах за голоси виборців, а шляхом призначення зверху, кооптації (вольового введення) їх у керівні структури. Унаслідок того що процес пе­редачі влади в подібних режимах відбувається не шляхом уста­новлених законом процедур заміни керівників, а шляхом наси­льства, ці режими не е легітимними.

Види авторитарних режимів за метою їх встановлення. Ав­торитарні державно-політичні режими поділяються за метою їх встановлення на чотири типи.

Модернізаційний тип. Метою його встановлення є проведен­ня політико-правової і/чи соціально-економічної модернізації

Глава 13. Подітико-державний режим 253

(Індонезія при Мохамеді Сухарто, Південна Корея часів Пак Чжон Хі, правління Олексія Михайловича в Московії).

Стабілізаційний тип. Його метою є стабілізація становища в державі в умовах гострої політико-правової чи соціально-еко­номічної кризи або підтримка статус-кво в державі (V Республі­ка у Франції при де Голлі, Туреччина в часи президентства гене­рала Еврена, більшість необмежених та дуалістичних монархій).

Тиранічний тип. Його метою є встановлення режиму особис­тої влади для задоволення особистих потреб (диктатура Сомоси в Нікарагуа, правління Івана Грозного). Характерною рисою авто­ритаризму тиранічного типу є його корумпованість. Прикладом такого типу авторитарного режиму є й диктатура Ж,Б. Бокасса в ЦАР, яка тривала протягом 13 років (з 1966 року). За цей час він зумів шляхом насильства і терору спочатку оголосити себе мар­шалом і довічним сенатором ЦАР, а потім, назвавши свою дер­жаву імперією, проголосив себе імператором. Наступним кроком стало усунення з посад тих, хто був йому не до вподоби, тобто потенційних конкурентів; звичайною практикою стали вигнання з країни, арешти, середньовічні тортури і страти. V 1979 році при придушенні протестів школярів проти варварських порядків у країні новоявлений імператор особисто керував розправою над ними. Така нелюдська жорстокість була пояснена лише після повалення Ж.Б. Бокасса: виявилося, що він був канібалом.

Деструктивний тип. Його метою е абсолютне обмеження демократичних засад політичного життя, політичного плюраліз­му, прав і свобод особи, свободи ЗМІ тощо. Так, у Чилі в 1973-1988 роках, коли в країні діяла диктатура генерала А. Піночета Угарте, ув'язнених тримали на стадіонах, незважаючи на вимоги законодавства самої хунти, до в'язнів не допускали лікарів, щоб ті не виявили слідів побоїв. Законодавство хунти передбачало вимогу, щоб родичам затриманих надавали інформацію про за­тримання максимум через п'ять діб після затримання. Це пра­вило також порушувалося. На думку багатьох фахівців в галузі держави і права, Піночет став єдиним з латиноамериканських диктаторів, хто спробував зробити придушення прав людини легальним способом відправлення державної влади. Основни­ми законодавчими актами Чилі після 1973 року стали: Закон про внутрішню безпеку 1973 року; декрет-закон № 81 1973 року (він забороняв таємне повернення на батьківщину вигнаних за межі країни чилійців, визначивши це як злочин проти держав­ної безпеки) і декрет-закон Хе 228 1974 року. Розвиваючи їх, хунта в 1980 році прийняла декрет-закон № 3108, який дозволив

254 РОЗДІЛ 3. ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ

міністерству внутрішніх справ «у разі потреби переміщати будь-якого громадянина на нове місце проживання» і затримувати його без офіційного обвинувачення до п'яти днів. Цей декрет-закон, будучи прийнятим вже після скасування військового ста­ну, значно посилив репресивне законодавство. У березні 1984 року був прийнятий так званий «новий ант«терористичний за­кон». Він створив юридичну базу для жорстокого терору, ввівши страту за так звані «особливо небезпечні підривні акції» і пере­давши під юрисдикцію військових трибуналів багато справ, які раніше вирішувалися цивільними судами. Значно розширилися також повноваження політичної поліції - Національного інфор­маційного центру, який 13 серпня 1977 року змінив одіозну та­ємну політичну поліцію ОША.

Питання для самоконтролю

1.Що таке авторитаризм?

2.Що таке автократам?

3.Наведіть класифікацію авторитарних режимів.

4.Що є метою модернізаційного авторитаризму?

5.Що є метою стабілізаційного авторитаризму?

6.Що е метою тиранічного авторитаризму?

7.Що є метою деструктивного авторитаризму?

§ 5. Тоталітарний режим

Поняття і види тоталітарних режимів. Уперше тоталітаризм став аналізуватися в XX столітті як противага демократії. Проте як явище він був відомим досить давно. Прихильниками тоталітар­ної моделі державності були Платон, Т. Кампанелла та ін. Тією чи іншою мірою тоталітарні моделі існували в часи Середньовіч­чя. Так, на Близькому Сході існувала держава асасинів-ісмаїлі-тів. Вона була знищена під час монгольської навали, проте до того вона нагоняла жах на весь тодішній цивілізований світ, посилаю­чи асасинів вбивати державних і політичних діячів.

Дата добавления: 2015-05-10