Речі як об'єкти цивільних прав (правовідносин)

По-перше, традиційно речі розглядаються як головний, най­поширеніший об'єкт цивільних прав.

По-друге, має враховуватися складність самого визначення ре­чей як об'єктів правовідносин.

Наприклад, ст.179 ЦК визначає річ як предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

По-третє, об'єктами цивільних прав (правовідносин) можуть бути лише оборотоздатні речі.

Тобто в разі коли йдеться про речі як об'єкти цивільних прав. маємо враховувати, що стосовно речей, вилучених з цивільного обігу, цивільні права і обов'язки виникати не можуть (це сфера дії не приватного, а публічного права), а отже, вони не можуть бути й об'єктами цивільних правовідносин. Якщо ж іноді йдеться про те, що якесь майно знаходиться у "винятковій власності держави", то це ще не означає, що ми маємо справу з ци­вільно-правовою категорією "право власності". Адже саме поняття "виняткова власність" є категорією публічно-правовою, а не при­ватно-правовою і знаходиться за межами сфери дії цивільного пра­ва. З цих міркувань речі, що вилучені з обігу і знаходяться у влас­ності (винятковому володінні або розпорядженні) держави, не мо­жуть бути визнані об'єктами цивільних прав (правовідносин).

Таким чином, об'єктами цивільних прав можуть бути лише ре­чі, що знаходяться у цивільному обігу (повністю або частково оборотоздатні). Логічно буде іменувати їх "речі приватного права", на відміну від вилучених із цивільного обігу "речей публічного права".

Отже, визначивши речі приватного права як предмети, власти­вості та відносини, що мають матеріальний зміст і охоплюються сферою дії цивільного права, доповнимо це визначення характе­ристикою окремих видів речей.

1) Важливим критерієм поділу речей є їх правовий режим. Йо­го значення пояснюється тим, що ЦК, встановлюючи правила по­ведінки суб'єктів цивільного права при використанні тієї або іншої речі, тим самим визначає цивільно-правові межі та умови викорис­тання речі, тобто її "правовий режим". Отже, цей термін є умовним і означає не властивості речі, а визначає, якою має бути поведінка людей щодо неї. Правовий режим речей є однією з головних під­став їх класифікації, необхідної при визначенні обсягу і змісту прав та обов'язків учасників цивільних відносин.

За правовим режимом речі приватного права поділяються на:

а) речі, які вільно перебувають у цивільному обігу;

б) речі, обмежені у обігу.

До речей, обмежених у обігу належать речі, перераховані у Спе­ціальному порядку набуття права власності на окремі види майна, затвердженому постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. До них належать: вогнепальна гладкоствольна і нарізна зброя, газові пістолети, револьвери і набої до них, радіоактивні ре­човини, а також пам'ятки мистецтва і культури. Права власності на ці речі фізичні особи можуть набувати лише за наявності відповід­ного дозволу органів МВС, Мінкультури України тощо.

Речі, що вільно перебувають у цивільному обігу, можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої. Вони можуть бути об'єктами різних абсолютних і відносних цивільних правовідносин і належати будь-яким суб'єктам цивільного права.

2) Залежно від можливості пересування речей у просторі речі можуть бути також поділені на рухомі та нерухомі.

Свого часу такий поділ нехтувався радянською правовою док­триною як буржуазний і такий, що не має практичного значення. Проте у ЦК України 2003 р., як і цивільних кодексах інших дер­жав, що утворилися на пострадянському просторі, нерухомість та рухомість розрізняються досить послідовно.

Так, ст.181 ЦК до нерухомих речей (нерухомого майна, нерухо­мості) відносить земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знеці­нення та зміни їх призначення. Обов'язковій реєстрації підлягає право власності на нерухоме майно фізичних та юридичних осіб, у тому числі іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридич­них осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а також те­риторіальних громад в особі органів місцевого самоврядування та держави в особі органів, уповноважених управляти державним майном. Реєстрацію прав власності на нерухоме майно здійснюють комунальні підприємства, бюро технічної інвентаризації відповідно до Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” від 1 липня 2004р.

Крім того, згідно зі ст.181 ЦК режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутріш­нього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації. В цьому випадку йдеться не про зміну фізичної сутності речей, а про надання їм певного правового режиму. Реєстрація повітряних та морських суден, суден внутріш­нього плавання, космічних об'єктів уповноваженими на це органа­ми не замінює реєстрації прав на них як на нерухомість (ст.182 ЦК).

ЦК передбачає можливість поширення режиму нерухомості на інше майно, крім вказаного вище, але тільки шляхом прямого при­пису закону.

Особливостями правового режиму нерухомості є:

— державна реєстрація речових прав на нерухомість, обмежен­ня цих прав, їх виникнення, переходу та припинення (ст.182 ЦК);

— встановлення зобов'язань, предметом яких є нерухомість, за місцем знаходження цього майна;

— набуття права власності на новостворене майно або права власності за договором з моменту державної реєстрації цієї нерухо­мості (ст.ст.331, 334 ЦК);

— особливий порядок набуття права власності на безхазяйну річ (ст.335 ЦК);

— більш тривалі строки набувальної давності на нерухоме май­но (ст.344 ЦК);

— спеціальні правила укладення правочинів з нерухомістю (но­таріальна форма, державна реєстрація тощо).

Рухомими речами визнаються речі, які можна вільно переміщу­вати у просторі. Зокрема, рухомим майном визнаються речі, в то­му числі гроші та цінні папери, які прямо не віднесені законом до нерухомості.

Рухомі речі, як правило, можуть відчужуватися без дотримання будь-яких ускладнених формальностей. Права на рухомі речі, за за­гальним правилом, не підлягають державній реєстрації. Законом може бути передбачена необхідність такої реєстрації для окремих видів рухомого майна (наприклад, реєстрація автотранспорту).

3) Залежно від здатності речей зберігати при поділі своє цільо­ве призначення вони поділяються на подільні й неподільні.

Згідно зі ст.183 ЦК подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Тобто подільна річ — це така річ, частини якої відповідають тому ж призначенню, що і сама річ у ці­лому до її поділу. Наприклад, поділ на частини яблука не змінює його споживчого призначення, оскільки кожна частина може бути використана так само, як і яблуко в цілому.

Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільо­вого призначення. Речі внаслідок їх поділу втрачають своє колиш­нє призначення або неадекватно втрачають свою цінність. Так, не­подільною річчю можна вважати письмовий стіл, стілець тощо.

Неподільними слід також вважати складні речі, що являють со­бою комплекс нібито самостійних предметів, але пов'язаних загаль­ним господарським або іншим призначенням (меблевий гарнітур, кавовий сервіз тощо). До складних речей належать і всі парні речі: взуття, рукавички, лижі та інші.

Характеристика складних речей міститься в ст.188 ЦК, де заз­начається, що складною річ вважається тоді, коли кілька речей ут­ворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за приз­наченням.

Для складної речі притаманні наступні ознаки:

— вона є сукупністю речей (отара овець, бібліотека тощо);

— частини, з яких складається складна річ, фізично не пов'яза­ні між собою;

— сукупність речей утворює єдине ціле, яке використовується за загальним призначенням;

— кожна з частин, яка є елементом складної речі, може вико­ристовуватися самостійно за тим же призначенням, що й у складі сукупності.

Слід однак враховувати, що зазначені ознаки є загальним пра­вилом. Учасники конкретного правочину можуть за згодою розгля­дати будь-яку сукупність речей як складну річ — окремий об'єкт цивільних прав.

Правове значення класифікації речей на подільні і неподільні виявляється як у правовідносинах власності, так і в зобов'язальних правовідносинах. Так, при поділі майна, що перебуває у спільній власності, неподільна річ не підлягає поділу. Така річ або продаєть­ся, і поділу підлягають отримані за неї гроші, або річ зберігається за одним з власників із наданням іншим грошової або іншої ком­пенсації. Залежно від подільності й неподільності речі визначаєть­ся також частковий або субсидіарний характер зобов'язання, що виникає з приводу цієї речі.

4) Залежно від можливості індивідуалізації речей вони поділя­ються на індивідуально-визначені і такі, що визначені родовими ознаками (ст.184 ЦК).

Індивідуально-визначені речі — це речі, які мають лише їм влас­тиві ознаки, що дозволяють відмежувати їх від всіх інших речей (схо­жих і несхожих на них). Індивідуально-визначені речі є незамінними. Тому загибель індивідуально визначеної речі не з вини боржника звільняє його від передачі її уповноваженій особі, в той час як випад­кова загибель родової речі, за загальним правилом, не звільняє осо­бу від виконання обов'язку з її передачі. Родова річ не гине, оскільки мо­же бути замінена іншою в зв'язку з тим, що є інші речі того ж роду.

До родових речей належать речі, що мають ознаки, властиві усім речам того ж роду. Родові речі в цивільному обігу характери­зуються такими ознаками, як кількість, міра, вага тощо. При цьо­му вони не виділяються з низки подібних їм речей якимись специ­фічними ознаками (наприклад, індивідуалізованою упаковкою, спеціальним оформленням кожного примірника тощо). Коли сто­рони договору визначають предмет родовими ознаками, вони, як правило, не надають значення тому, які конкретно речі з однотип­них будуть передаватися при виконанні зобов'язання.

Правове значення вказаного поділу полягає в тому, що об'єктом одних цивільних правовідносин можуть бути лише індивідуально-визначені речі (наприклад, в договорі майнового найму), а об'єк­том інших — лише речі, визначені родовими ознаками (в договорі позики, біржових операціях). Деякі договори можуть укладатися як щодо індивідуально-визначених, так і щодо родових речей (купів­ля-продаж, міна, дарування тощо).

5) Залежно від характеру використання споживчих якостей речей їх можна поділити на такі, що споживаються і такі, що не спожива­ються (у ст.185 ЦК вони іменуються "споживні" та "неспоживні").

Речі, що споживаються (споживні), — це такі речі, які в проце­сі їх використання втрачають свою фізичну сутність повністю або по частинах, а також речі, які в процесі використання перетворю­ються в іншу річ (наприклад, випічка хліба з борошна). Водночас "речі, що споживаються", не слід ототожнювати з "предметами спо­живання", під якими розуміють речі, призначені задовольняти спо­живчий попит.

До речей, що не споживаються (неспоживних), належать речі, які при "їх використанні втрачають свої споживчі властивості пос­тупово, протягом порівняно тривалого часу (наприклад, машини, обладнання, жилі будинки). Іншими словами, неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу.

Значення цього поділу полягає в тому, що деякі правочини можуть укладатися тільки стосовно речей, що не споживаються (наприклад, договір майнового найму), інші — лише стосовно речей. що споживаються (договір позики). З цих властивостей випливають також вимоги щодо належного використання, наприклад. орендованого майна, яке після закінчення терміну договору має бути повернене в справному стані з урахуванням нормальної амортизації. Тобто допускається часткове погіршення речі, що не споживається, але в межах природної втрати якості.

Водночас необхідно мати на увазі, що предметом більшості договорів можуть бути як речі, що споживаються, так і речі, що не споживаються (міна, дарування, купівля-продаж, зберігання тощо)

6) Залежно від господарського значення речі можуть бути поді­лені на головні і другорядні.

Головна річ являє основний інтерес як об'єкт цивільних прав, другорядна — виконує допоміжні, обслуговуючі функції.

З урахуванням характеру зв'язку між головною річчю і речами другорядними, останні можуть мати різні позначення.

Так, якщо головна річ і другорядна пов'язані фізично, то друго­рядні речі іменуються складовими частинами головної речі і визна­чаються як все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення. Наприклад, двері є скла­довою частиною будинку, колесо — складовою частиною машини тощо.

При переході права на річ, її складові частини не підлягають відокремленню (ст.187 ЦК).

Якщо між головною річчю і другорядною існує юридичний зв'язок, тобто другорядна річ призначена для обслуговування го­ловної речі і пов'язана з нею спільним призначенням, то вона є її приналежністю.

Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.186 ЦК). При укладенні договору купівлі-продажу картини, скрипки покупцеві передаються від­повідно рама, смичок. Проте сторони договору можуть домовити­ся й про інше вирішення цього питання.

Приналежність не можна ототожнювати із запасними частина­ми, призначеними для заміни складових деталей головної речі, що вийшли з ладу.

Якщо ж між головною і другорядними речами є економічний зв'язок, то останні іменуються продукцією, плодами і доходами.

Продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю. Вони можуть бути фактичними чи природними (наприклад, урожай з зе­мельної ділянки) або юридичними (орендна плата за передане в найм майно).

Плоди — це природний результат органічного розвитку тварин і рослин. До них належать фрукти, приплід худоби та птиці, про­дукти, які вони надають (яйця, молоко). Продукція — це майно, отримане в результаті цілеспрямованого використання речі (виго­товлені товари, побудований будинок). Доходи — це грошові та ін­ші надходження, які дає майно від використання в цивільному обі­гу (орендна плата, проценти, що нараховуються на вклад).

Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо ін­ше не встановлено договором або законом (ст.189 ЦК). Наприклад, закон встановлює виняток із загального правила повної приналеж­ності доходів власнику речі, для випадків віндикації речі у добро­совісного набувача (ч.2 ст.390 ЦК).

Особливим різновидом речей є гроші (грошові кошти). Гроші являють собою особливий різновид рухомою майна. Во­ни найчастіше виступають як законний платіжний засіб у сплатних договорах, але можуть бути також предметом деяких цивільно-пра­вових правочинів (заповіту, договорів позики, дарування, кредит­них договорів тощо).

Відповідно до ст.192 ЦК законним платіжним засобом на всій території України є грошова одиниця України — гривня. Визнан­ня гривні законним платіжним засобом означає, що вона може бу­ти засобом платежу у зобов'язаннях незалежно від згоди кредитора.

Застосовуються два способи платежу: готівкою і шляхом безго­тівкових розрахунків. При платежах готівкою засобом платежу є грошові знаки, що передаються одним суб'єктом іншому за товари, роботи, послуги тощо. При безготівкових розрахунках використо­вуються цифрові записи про грошову масу, що обертається. При цьому певна грошова сума списується з рахунку однієї особи і за­раховується на рахунок іншої.

Безготівкові розрахунки можуть здійснюватися шляхом використання платіжних доручень, чеків, акредитивів, платіжних вимог, векселів, депозитних сертифікатів, пластикових карток банків тощо.

Різновидом речей є також валютні цінності, поняття та порядок використання яких визначається спеціальним законодавством. Зокрема, Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. №15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контро­лю" до валютних цінностей, окрім валюти України і платіжних до­кументів, виражених у валюті України, віднесені: 1) іноземна валю­та (іноземні грошові знаки, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за межами України); 2) цінні папери її іноземній валюті (чеки, векселі, акредитиви й інші), фондові цін­ності (акції, облігації) та інші боргові зобов'язання, виражені в іноземній валюті; 3) дорогоцінні метали — золото, срібло, платина і метали платинової групи (паладій, іридій, родій, рутеній і осмій) у будь-якому вигляді й стані, за винятком ювелірних й інших побутових виробів, а також брухту таких виробів. Зазначеним Декретом Кабінету Міністрів України, а також іншими актами цивільного за­конодавства визначається порядок вчинення правочинів із зазначе­ними валютними цінностями. Зокрема, на території України купівля і продаж іноземної валюти провадяться через уповноважені бан­ки в порядку, встановленому Національним банком України. Правочини купівлі-продажу іноземної валюти можуть здійснюватися на внутрішньому валютному ринку України безпосередньо між уповноваженими банками, а також через валютні біржі.

Особливим видом речей у цивільному праві є цінні папери. У радянському цивільному праві поняття "цінні папери" уперше було визначено в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1991 р., ст.31 яких встановлювала, що цінними паперами визнаються документи, що посвідчують майнове право, яке може бути здійснене лише після пред'явлення оригіналу цього документа.

У ст.194 ЦК цінний папір визначено як документ встановле­ної форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), і власником та передбачає виконан­ня зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можли­вість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам.

Характеристика сутності цінних паперів виражається у сукуп­ності функцій, які вони виконують у цивільному обігу.

Зокрема, найважливішими функціями цінних паперів є:

— перерозподіл грошових коштів між галузями і сферами еко­номіки, між територіями і країнами, між групами і верствами на­селення тощо;

— надання їх власникам, крім права на капітал, певних додат­кових прав. Наприклад, право на участь в управлінні підприємством, право на додаткову інформацію тощо;

— забезпечення отримання доходу на капітал і (або) повернення самого капіталу.

Права, які становлять зміст цінних паперів, можуть належати до різних категорій цивільних прав. Найчастіше вони належать до зобов'язальних прав, опосередковуючи різні договірні та недоговірні відносини. Але вони також можуть бути речовими правами, правами членства в корпорації, являти собою уповноваження на вчинення дій, що стосуються іншої правової сфери. Наприклад, зобов'язально-правовий зміст мають векселі, облігації тощо. Речово-правовий (але водночас і зобов'язально-правовий) зміст мають товаророзпорядчі документи (коносамент тощо). Тому до особи, яка набула право власності на цінний папір, переходять у сукупності усі права, які ним посвідчуються (ч.2 ст.194 ЦК).

Папери, в яких не виражене будь-яке право (поштові марки, грошові знаки), не є цінними паперами.

Цінний папір може також виконувати легітимаційні функції (крім тих, що властиві йому як певному виду цінних паперів). З та­ким випадком ми зустрічаємося, коли маємо справу з цінними па­перами, що уповноважують боржника на виконання зобов'язання не тільки стосовно суб'єкта права, вказаного в папері, а й щодо кожного його пред'явника. У юридичній літературі такі папери зви­чайно іменують легітимаційними цінними паперами.

Для цінних паперів характерними є;

1) цивільна оборотоздатність;

2) нерозривний зв'язок із закріпленим у цьому папері майновим правом: реалізувати це право можна лише шляхом використання самого паперу;

3) формальність і наявність обов'язкових реквізитів; наслідком недотримання цих вимог є невизнання документа цінним папером (ч.2 ст.196 ЦК);

4) "формальна легітимація", яка полягає в тому, що дотримання формальних вимог до цінного паперу забезпечує перевагу в остан­ніх форми над змістом права, вираженого у цьому папері;

5) незалежність прав добросовісного володільця цінного паперу від прав попередніх володільців цього паперу: проти добросо­вісного володільця цінного паперу боржник не може висувати заперечення, які міг би висунути проти попереднього його володільця.

Згідно зі ст.195 ЦК в Україні в цивільному обороті можуть бу­ти такі групи цінних паперів:

1) пайові цінні папери, які засвідчують участь у статутному ка­піталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, та частини майна при ліквідації емітента;

2) боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов'язання;

3) похідні цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'яза­ний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встанов­леного договором, цінних паперів, інших фінансових та (або) товарних ресурсів;

4) товаророзпорядчі цінні папери, які надають їх держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.

Класифікація цінних паперів можлива за різними підставами.

Зокрема, в юридичній літературі пропонуються поділи цінних паперів на види за різними ознаками:

— залежно від способу легітимації правомочного суб'єкта: папери на пред'явника, іменні, ордерні;

— за строком існування: строкові, безстрокові;

— за формою існування: документарні, бездокументарні;

— за національною приналежністю: вітчизняні, іноземні;

— за типом використання: інвестиційні (капітальні), неінвестиційні;

— за формою власності: державні, недержавні;

— за оборотоздатністю: ринкові або вільнооборотні, неринкові;

— за рівнем ризику: безризикові чи малоризикові, ризикові;

— за наявністю доходу: доходні, бездоходні.

Проте найпоширенішим і традиційним у теорії цінних паперів є поділ їх на:

— папери на пред'явника або ж "пред'явницькі" чи "пред'явни­кові" (складені на пред'явника). Права належать пред'явникові;

— ордерні цінні папери (складені за наказом певної особи). Права належать особі, зазначеній у цінному папері, яка може сама здійснити ці права або призначити своїм розпорядженням (нака­зом) іншу уповноважену особу;

— іменні цінні папери (складені на ім'я певної особи). Права належать особі, зазначеній у цінному папері.

Отже, папером на пред'явника є цінний папір, держатель якого легітимований як суб'єкт вираженого в ньому права. Тобто для ре­алізації права держателя паперу достатньо лише пред'явлення цьо­го паперу (це можуть бути державні облігації, ощадні сертифікати тощо). Тому цінний папір на пред'явника — це документ, де ім'я власника не фіксується безпосередньо, і обіг якого не потребує ре­єстрації.

Папери на пред'явника являють собою об'єкти прав, на які заз­вичай поширюються усі положення про речові права на майно: во­ни можуть бути відчужені і заставлені на загальних підставах.

Для передання іншій особі прав, посвідчених цінним папером на пред'явника, достатньо вручення цінного паперу цій особі.

Цінним ордерним папером є документ, держатель якого легіти­мований як суб'єкт вираженого у ньому права, за умови що на ньо­му зупиняється безперервна низка передавальних написів (індоса­ментів).

Права за ордерним цінним папером передаються шляхом здій­снення на цьому папері передавального напису (індосаменту). Ін­досант відповідає за існування та здійснення цього права.

За передавальним написом (індосаментом), здійсненим на цін­ному папері, до особи, якій або у розпорядження якої передають­ся права за цінним папером (індосат), переходять усі права, пос­відчені цінним папером. Індосамент може бутибланковим (без зазначення особи, якій має бути здійснене виконання) або ордер­ним (із зазначенням особи, якій або за наказом якої має бути здій­снене виконання). Індосамент може бути обмежений лише дору­ченням здійснювати права, посвідчені цінним папером, без пере­дання цих прав індосату. У цьому разі індосат виступає як представник.

Таким чином, передача права на ордерний папір означає пере­хід виражених в ній прав від індосанта до індосата. Індосат набу­ває прав на ордерний папір і прав, що випливають з ордерного паперу, якщо він придбав право власності на папір, що дійшов до нього внаслідок безперервного ряду передавальних написів. Він є тоді матеріальним і формальним кредитором. Набуте ним право є автономним і не залежить від прав його попередників.

Іменним цінним папером є такий цінний папір, що легітимує свого держателя як суб'єкта вираженого в ньому права, якщо він вказаний як такий у тексті самого паперу.

Отже, іменний цінний папір характеризується насамперед тим, що ім'я власника зафіксоване на його бланку і (або) в реєстрі влас­ників, що може вестися у звичайній документарній і (або) бездокументарній електронній формах (ч.3 ст.195 ЦК, Закон України від 10 грудня 1997 р. "Про Національну депозитарну систему та особ­ливості електронного обігу цінних паперів в Україні"). Бездокументарний (безпаперовий) цінний папір — це завжди іменний цінний папір, оскільки в електронній пам'яті він зареєс­трований на певну фізичну або юридичну особу.

Оскільки перехід від документарної до бездокументарної форми неминуче супроводжується тим, що, з одного боку, цінний папір може втрачати деякі свої властивості, пов'язані саме з його матері­альним носієм, а з іншого — набувати нових якостей, які виника­ють внаслідок його електронного характеру, то можна сказати, що документарна (паперова) і бездокументарна (безпаперова) форми — це не просто форми, а стадії розвитку цінного паперу, це пере­хід однієї властивості в іншу.

Цінний електронний папір — це вже не традиційний цінний па­пір, а електронна форма обліку власників капіталу, що володіють заздалегідь визначеними правами і мають відповідні зобов'язання щодо користувача цим капіталом.

Іменний цінний папір має дві важливі ознаки: по-перше, зав­жди відомий його власник; по-друге, оскільки внаслідок першої його властивості всі операції з ним зазвичай підлягають фіксації, реєстрації, то ці операції є легко доступними для оподаткування з боку держави.

Пред'явницький цінний папір за певних умов також фактично перетворюється в іменний. Це пов'язано з процесами зберігання пакетів таких паперів, наприклад, в комерційних банках і перетво­ренням останніх в представників власників цінних паперів на пред'явника. Зданий на зберігання в банк, пред'явницький папір має конкретного власника, що уклав відповідний договір з банком, а відтак за юридичною сутністю він перетворюється в іменний цін­ний папір.

Права, посвідчені іменним цінним папером, передаються у по­рядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії). Особа, яка передає право за цінним папером (індосант), у даному випадку відповідає ли­ше за недійсність відповідної вимоги і не відповідає за її невико­нання.

Законом може бути виключена можливість випуску цінних па­перів певного виду як іменних, ордерних або як паперів на пред'яв­ника.

Основні положення щодо пред'явницьких, ордерних та іменних цінних паперів вміщено у ст.197 ЦК, яка встановлює засади визна­чення приналежності та передання прав за цінним папером.

Крім розглянутих вище, важливе практичне значення має пере­лік видів цінних паперів, які можуть випускатися і бути в обігу в Україні.

Зокрема, у ст.3 Закону України від 18 червня 1991 р. "Про цін­ні папери і фондову біржу" (в редакції Закону від 3 червня 1999 р.) названо такі цінні папери:

1) акції;

2) облігації внутрішніх і зовнішніх державних позик;

3) облігації місцевих позик;

4) облігації підприємств;

5) казначейські зобов'язання держави;

6) ощадні сертифікати;

7) інвестиційні сертифікати;

8) векселі;

9) приватизаційні папери;

10) заставні;

11) іпотечні цінні папери.

Акція — цінний папір без встановленого терміну обігу, що зас­відчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, членство в акціонерному товаристві і право на участь в управлінні ним. Вона дає право її власнику на отримання частки прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквіда­ції акціонерного товариства.

Облігація — цінний папір, що посвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений у ньому термін з виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбаче­не умовами випуску).

Випускаються облігації таких видів:

1) облігації внутрішніх і зовнішніх державних позик;

2) облігації місцевих позик;

3) облігації підприємств.

Облігації можуть бути іменними і на пред'явника, процентними і безпроцентними, такими, що вільно перебувають у обігу, і таки­ми, що обмежені у обігу.

Термін, на який випускаються облігації, в Україні не обмеже­ний.

Емісія облігацій може здійснюватися практично усіма суб'єкта­ми підприємницької діяльності, за винятком інвестиційних фондів і інвестиційних компаній, яким це заборонено Положенням про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, затвердженим указом Президента України від 19 лютого 1994 р. №55/94.

Казначейські зобов'язання — цінні папери, що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення, підтверджують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають пра­во на отримання фінансового прибутку.

В Україні можуть випускатися такі види казначейських зо­бов'язань:

— довгострокові (від 5 до 10 років);

— середньострокові (від 1 до 5 років);

— короткострокові (до 1 року).

Відповідно до Порядку застосування векселів Державного каз­начейства, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 1996 р. №689, здійснено перші випуски спеціального виду казначейських цінних паперів — векселів Державного казна­чейства.

Ощадний сертифікат — це письмове свідчення банку про депо­нування грошових коштів, що посвідчує право вкладника на отри­мання після закінчення встановленого терміну депозиту і процен­тів по ньому.

Законодавство України передбачає такі види ощадних сертифі­катів:

— строкові (під певний договірний процент на певний термін);

— до запитання;

— іменні;

— на пред'явника.

Іменні сертифікати не надходять у обіг, а їх продаж (відчужен­ня) іншим особам є недійсним.

Інвестиційний сертифікат — це цінний папір, який випускаєть­ся інвестиційним фондом або інвестиційною компанією і дає його власнику право на отримання прибутку у вигляді дивідендів.

Правовий статус інвестиційних сертифікатів закріплено у Поло­женні про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії.

Інвестиційні сертифікати можуть бути: іменними; на пред'явника.

Вексель — цінний папір, який посвідчує безумовне грошове зо­бов'язання векселедавця сплатити після настання строку певну су­му грошей володільцю векселя (векселедержателю).

В Україні можуть випускатися і бути у обігу простий і перевід­ний векселі.

Простим векселем є вексель, за яким зобов'язання безумовної сплати вказаної в ньому суми бере на себе особа, що видала век­сель (векселедавець).

Простий вексель називають ще соло-векселем, що не зовсім точно. Соло-вексель — це вексель, виданий в єдиному примірни­ку, унікат, на протилежність векселю, виданому у кількох примір­никах (зразках). Стосовно простого векселя — це вексель, на яко­му є лише один підпис — підпис платника (векселедавця).

Перевідним векселем (траттою) є вексель, за допомогою якого зобов'язання сплати вказаної суми перекладається на третю особу, якій векселедавець дає просту і нічим не зумовлену пропозицію сплатити цю суму кредитору (векселедержателю).

Відповідно до Женевських вексельних конвенцій 1930 р. (про переказні та прості векселі) передача векселя провадиться за допо­могою передаточного напису, який здійснюється на ньому самому (як правило, на звороті), чи на доданому листі (алонжі), індосамен­ту (бланку; жиро). Особа, яка здійснила передаточний напис, іме­нується індосантом, а особа, яка отримала його — індосатом. Індо­самент можливий стосовно будь-якої особи, у тому числі платника та векселедавця, причому без обмеження їх права на подальшу індосацію векселя. Існують різні види індосаменту: бланковий, забез­печувальний, інкасовий та інші.

Приватизаційні папери з'явилися в Україні після прийняття Верховною Радою України ряду законів, призначених забезпечити приватизацію державного майна, зокрема: від 4 березня 1992 р. "Про приватизацію державного майна", від 6 березня 1992 р. "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватиза­цію)", від 6 березня 1992 р. "Про приватизаційні папери". Ці дер­жавні цінні папери посвідчують право власника на безоплатне от­римання у процесі приватизації частини майна державних підпри­ємств, державного житлового фонду і земельного фонду.

Випускаються приватизаційні папери трьох видів:

— майнові сертифікати;

— житлові чеки;

— земельні бони.

Право на отримання у власність приватизаційних паперів мають усі громадяни України, що постійно проживали або переїхали на постійне проживання в Україну до 1 січня 1992 р.

З метою захисту майнових інтересів громадян передбачено ви­пуск лише іменних приватизаційних паперів.

Приватизаційні папери не підлягають вільному обігу. Вони не можуть бути використані для здійснення розрахунків або як застава для забезпечення платежів чи кредиту.

Дивіденди або проценти на приватизаційні папери не нараховуються.

Приватизаційні папери можуть обмінюватися на документи, що посвідчують право власності на придбані об'єкти приватизації особисто громадянами або ж через фінансових посередників (інвестиційні фонди і компанії, довірчі товариства).

Наведений перелік цінних паперів був розширений Законом України від 30 жовтня 1996 р. "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" за рахунок так званих похідних цінних паперів, до яких, зокрема, належать: деривативи, форвардний контракт, ф'ючерсний контракт, опціон.

Крім того, існують такі види цінних паперів, не згадані в Законі "Про цінні папери і фондову біржу" — коносамент (передбачений Кодексом торговельного море­плавства (КТМ) України);

— чеки (передбачені Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженою постановою Правлін­ня Національного банку України від 29 березня 2001 р. №135);

— бони в іноземній валюті: короткострокові боргові зобов'язан­ня, що емітуються казначейством, муніципальними органами та приватними фірмами та використовуються їх утримувачами як ку­півельний або платіжний засіб (передбачені Законом "Про зовніш­ньоекономічну діяльність"),

— варанти або складські свідоцтва (передбачені Законом "Про заставу").

Особливості виконання зобов'язання за цінним папером поля­гають в такому:

1) особа, яка випустила (видала) цінний папір, та особи, що індосували його, відповідають перед її законним володільцем солідарно. Відповідальність можна зняти застереженням "без обігу (без звернення) на мене" (безоборотний індосамент).

У разі задоволення вимоги законного володільця цінного папе­ру про виконання посвідченого цим папером зобов'язання однією або кількома особами з числа тих, хто зобов'язався за цінним па­пером, вони набувають право зворотної вимоги (регресу) щодо ін­ших осіб, які зобов'язалися за цінним папером;

2) відмова від виконання зобов'язання, посвідченого цінним па­пером, з посиланням на відсутність підстави зобов'язання або на його недійсність не допускається. Абстрактність вимог відрізняє правовідносини, пов'язані з видачею цінних паперів, від більшості інших цивільно-правових зобов'язань, які за своєю юридичною природою є каузальними (тобто такими, що мають певну, конкрет­но визначену правову підставу);

3) володілець незаконно виготовленого або підробленого цінно­го папера має право пред'явити особі, яка передала йому папір, ви­моги про належне виконання зобов'язання, посвідченого цим па­пером, та про відшкодування збитків (ст.198 ЦК).

Висновок по другому питанню:

Таким чином, ми надали характеристику речам як найбільш розповсюдженому виду об’єктів цивільних прав. При цьому встановили їх особливості та класифікацію, а також її значення. Детально розглянули властивості цінних паперів як одного з виду речей, а також надали їх класифікацію у цивільному праві. Розглянемо наступний вид об’єктів цивільних прав, а саме дії (послуги) та результати дій.

Дата добавления: 2015-05-10