Правовий статус особи

Сучасна демократична держава у своїй діяльності, насамперед, виходить із пріоритету прав людини. Основні права людини – це певні можливості, що необхідні для її гідного існування та розвитку. Вони визначаються досяг­нутим рівнем розвитку цивілізації, мають бути загальними й рівними для кожної людини. Визнання, дотримання та захист прав, свобод, честі, гідності людини – головний обов’язок державної влади. Ось чому особливе значення мають правові норми, які встановлюють правовий статус особи.

У вітчизняній юридичній літературі термін "статус" вживається поряд з терміном "становище" як синонім для визначення правового стану особи в суспільстві, об­сягу її прав, свобод і обов’язків.При цьому слід вихо­дити з того, що поняття "правовий статус особи" та "пра­вовий статус громадянина" взаємозв’язані, але не тотож­ні. Якщо права людини належать їй від народження та існують незалежно від того, закріплені вони чи ні в нормативно-правових актах держави, то права грома­дянина юридично зафіксовані на державному рівні в законодавстві та захищаються силою державного приму­су.

Водночас у сучасній демократичній державі права лю­дини та права громадянина фактично збігаються, оскільки забезпечення прав людини стає головним напрямом діяль­ності такої держави.

Права й обов’язки громадян фіксуються багатьма галу­зями права, але особливе значення має їх закріплення в Ос­новному Законі держави, який установлює основи пра­вового статусу людини та громадянина, фiксує, по сутi, фактичне (соцiальне) становище особи в суспiльствi.

Поняття основи правового статусу людини та гро­мадянина містить у собі такі елементи:

- загальні правові принципи становища особи, що є базовими для норм усіх галузей права і на підставі яких ці норми реалізуються (рівність людей у своїх правах, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права тощо);

- основні права, свободи й обов’язки, тобто ті, які нале­жать будь-якій людині (невідчужуване право на життя, пра­во на гідність, честь, на свободу думки та слова);

- громадянство, від якого залежить обсяг прав, свобод, обов’язків, якими особа може користуватися в державі.

Крім цього, у структурі основ правового статусу лю­дини та громадянина слід виділити й такі елементи, як законні інтереси, правосуб’єктність, конституційні ґарантії прав і свобод, юридичну відповідальність тощо.

Основи правового статусу відіграють вирішальну роль у визначенні правового становища громадянина в дер­жаві.

Однак лише цим не вичерпується правове становище особи в державі. Багато інших прав та обов’язків грома­дян, закріплених різними галузями права, базуються на основних правах, свободах і обов’язках, розвивають, кон­кретизують їх. Отже, правовий статус громадян у повно­му обсязі виявляється в сукупності прав, свобод, обов’яз­ків, якими вони наділяються та користуються як суб’єкти правовідносин у процесі реалізації норм усіх галузей права.

Правовий статус – це визнана Конституцiєю та за­конодавством сукупнiсть прав і обов’язкiв суб’єктiв пра­ва, за допомогою яких вони виконують свої соцiальнi ро­лi.

Правовий статус буває загальним, спецiальним та iнди­вiдуальним. Вони відбивають спiввiдношення таких фi­лософських категорiй, як "загальне", "особливе" й "окре­ме".

Загальний статус – це статус особи як громадянина держави, закрiплений у Конституції та законодавстві.Вiн є єдиним і однаковим для всiх громадян країни, не залежить від різноманітних обставин (віку, сімейного стану, на­вчання або роботи), характеризується статичністю. Зміна загального статусу залежить від законодавця та здійс­нюється в разі внесення поправок, доповнень до чинного законодавства. Цей статус є базовим, вихідним для всіх інших.

Спецiальний статус фiксує особливостi становища певних категорiй громадян(учнів, студентiв, учасникiв вiйни, наукових працівників, пенсіонерів тощо), забезпечує можливість виконання ними спецiальних функцiй. За допомогою прав, які держава надає окремим верствам насе­лення, здійснюється комплекс заходів щодо компенсації нерівності в їх правах, котра виникла внаслідок об’єк­тивних, не залежних від людини причин (особливі умови праці, вік тощо).

Iндивiдуальний статус вiдбиває становище окремої особи(стать, вiк, сiмейний стан, посаду, стаж тощо) i є сукупнiстю її персонiфiкованих прав та обов’язкiв. Тобто індивідуальний правовий статус складають права, свободи й обов’язки особи, яких вона набула в процесі участі в державному, суспільному житті.

Правові норми надають особі широке коло різно­манітних прав і свобод, що охоплюють усі сфери життя та діяльності людини. Їх можна класифiкувати за такими групами:

- цивільні права та свободи, які охоплюють різні сто­рони життя людини, виявляють гуманістичні підвалини суспільства, захищають особу від будь-яких посягань;

- політичні права та свободи, що передбачають мож­ливість участі громадян в управлінні справами суспільства та держави;

- економiчнi та соціально-культурнi права, які мають вели­ке значення для життя людини.

Аналiз прав і свобод особи буде однобiчним, якщо не звернути увагу на їх ґарантії. Ґарантії прав і свобод – це умови й засоби, спрямовані на забезпечення їх практичного здійснення, охорону та захист. Як правило, у теорії виді­ляють політичні, економічні, правові та деякі інші групи ґарантій прав і свобод. Серед правових ґарантій насам­перед треба виділити правові норми, нормативно-правові акти, котрі встановлюють порядок реалізації прав і свобод, передбачають заходи щодо їх захисту й охорони, відпові­дальність за їх порушення.

(Див. докладніше: Скакун О.Ф. Теорія держави і права (енциклопедичний курс): Підручник. – Х.: Еспада, 2006. – С. 214 – 229.)

Питання та завдання для самоконтролю

1. Що розуміють під правовим статусом особи?

2. Наведіть класифікацію прав і свобод особи.

3. У чому полягають ґарантії прав і свобод особи?

§ 30. Взаємна вiдповiдальнiсть

держави й особи

Взаємна вiдповiдальнiсть держави й особи – важ­ливий принцип демократичної держави. Це своєрiдний спосiб обмеження полiтичної влади, що вiдбиває морально-юридичнi основи у вiдносинах мiж державою як носiєм полiтичної влади та громадянином як учасником її здiйс­нення.

Установлюючи в законодавчiй формi права та свободи громадян, сама держава не є вiльною вiд обмежень у влас­них рiшеннях i дiях. За допомогою закону вона повинна брати на себе зобов’язання, що забезпечуватимуть справед­ливiсть i рiвнiсть у її вiдносинах із громадянами, громад­ськими органiзацiями, iншими державами.

Пiдпорядковуючись праву, державнi органи не можуть порушувати його приписи та несуть вiдповiдальнiсть за порушення або невиконання цих обов’язкiв. Обов’язковiсть закону для державної влади забезпечується системою ґарантiй, що виключають свавiлля. До них, передусім, слід віднести юридичну відповідальність посадових осiб дер­жави будь-якого рiвня за порушення прав i свобод кон­кретних осiб, за перевищення влади, зловживання службо­вим становищем тощо.

Формами контролю з боку громадськостi за виконан­ням зобов’язань державних структур можуть бути рефе­рендуми, опитування, звiти депутатiв перед виборцями тощо.

На тих самих правових засадах будується відповiдаль­нiсть особи перед державою. Особа зобов’язана дотриму­ватися приписів нормативно-прававих актів, сумлінно виконувати юридичні обов’язки, тобто її поведінка повин­на мати правомірний характер. Застосування державного примусу має носити правовий характер, не порушувати ступінь свободи особи, вiдповiдати тяжкостi вчиненого пра­вопорушення.

(Див. докладніше: Скакун О.Ф. Теорія держави і права (енциклопедичний курс): Підручник. – Х.: Еспада, 2006. – С. 183 – 186.)

Питання та завдання для самоконтролю

1. У чому полягає взаємна відповідальність держави й особи?

2. Що виключає сваволю державної влади?

3. Назвіть форми контролю громадськості за виконан­ням державою своїх зобов’язань.

Дата добавления: 2015-05-10