Тема 22

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ПРАВОЗНАВСТВО ТА ЙОГО МЕТОДОЛОГІЯ

Правознавство (юридична наука): загальнотеоретична характеристика

1. Поняття і структура юридичної науки

Юридична наука — це система об'єктивних соціально значущих знань про закономірності права і держави (державно-правові закономірності). Оскільки право і держава належать до соціальних явищ, остільки й юридична наука входить до складу суспільних наук — до загальної системи су-спільнознавства.

У зв'язку з тим, що державно-правові явища мають зазвичай складну будову, характеризуються наявністю різних сторін, граней, аспектів, юридична наука (юриспруденція) — це багатопрофільна, системна дисципліна.

У системі юридичної науки (юриспруденції) можна виділити такі елементи:

1) за формою відображення державно-правових явищ — судження про минулі, теперішні і майбутні (прогнозовані) факти державно-правової дійсності, уявлення про державно-правові явища,

правові категорії і поняття, державно-правові концепції й теорії;

2) залежно від безпосереднього предмета дослідження — науки теоретико-історичні, галузеві, міжгалузеві (наприклад, наука екологічного права), прикладні (наприклад, судова психіатрія), міжнародно-правові (науки міжнародно-публічного і міжнародного приватного права);

3) залежно від конкретного елемента предмета дослідження — вчення про право, вчення про правове (юридичне) регулювання, вчення про державу, вчення про правосвідомість, вчення про юридичну науку (теорія правознавства);

4) залежно від аспекта вивчення державно-правових явищ — онтологія права і держави (вивчення їх існування як реальних феноменів у «статиці»): філософія держави і права (вчення про їх необхідність, призначення для людини і суспільства, їх місце у соціокультурній системі, серед здобутків людської цивілізації); аксіологія права та держави (вчення про значущість, цінність цих явищ для особи і суспільства); соціологія права і держави (знання про «динаміку», механізм і соціальні результати функціонування зазначених феноменів); гносеологія права й держави (знання про методологію і методику дослідження державно-правових явищ);

5) за гносеологічним (пізнавальним) статусом знань — фактологічна або емпірична частина науки (знання про державно-правові факти), теоретична частина (категорії, поняття, теорії, концепції державно-правових явищ), практична частина (рекомендації, пропозиції стосовно удосконалення держави і права, правового регулювання).

2. Предмет юридичної науки

Як і будь-яку науку, юриспруденцію з-поміж інших суспільних наукових дисциплін вирізняє своєрідність її предмета, тобто тих особливих закономірностей, об'єктивних законів, що нею вивчаються.

Таким предметом виступають специфічні закономірності права і держави (державно-правові закономірності).

Державно-правова закономірність — це об'єктивний, необхідний, суттєвий, для певних умов загальний і сталий зв'язок державно-правових явищ між собою, а також з іншими соціальними феноменами, який безпосередньо обумовлює і впроваджує якісну визначеність цих явищ, що проявляється в їхніх юридичних властивостях. Інакше кажучи, це такий зв'язок, котрий юридично опосередковує: а) соціальну детермінованість; б) структуру функціонування і розвиток; в) соціальну активність, дієвість державно-правових явищ.

Наявність специфічних державно-правових закономірностей якраз і виступає об'єктивною основою для виділення юриспруденції у самостійну науку в усій системі суспільнознавства.

Види державно-правових закономірностей:

1) за змістом, типом зв'язку — генетичні (закономірності виникнення державно-правових явищ), структурні (закономірності побудови, формування, організації державно-правових явищ, наприклад, зв'язок між елементами юридичної норми), функціональні — закономірності «життя», взаємозв'язку, взаємовпливу державно-правових явищ (наприклад, зв'язок між матеріальними і процесуальними юридичними нормами), закономірності зміни, розвитку державно-правових явищ;

2) за дією закономірностей у соціальному просторі — внутрішні (зв'язок державно-правових явищ між собою, наприклад, зв'язки між державою і об'єктивним юридичним правом) і зовнішні (зв'язки державно-правових явищ з іншими соціальними феноменами, наприклад, взаємозалежність політики і права);

3) за сферою дії закономірностей у державно-правовому просторі — загальні, дія котрих поширюється на всю державу в цілому і на всю її правову систему, і окремі, які діють лише на частині, на «фрагменті» державно-правової дійсності (скажімо, закономірності методу правового регулювання суб'єктів майнових відносин в умовах ринкової економіки);

4) за історичними межами дії — всезагальні (які стосуються права і держави за будь-яких історичних умов, у будь-якому місці й за всіх відтинків часу), формаційні (які діють на право й державу лише визначеного історичного типу) і особливі (притаманні тільки конкретній державі чи певній групі держав);

5) за способом здійснення, формою прояву — так звані динамічні (їх дія проявляється однозначно у кожному конкретному, одиничному зв'язку державно-правових явищ — наприклад, залежність юридичної сили нормативно-правового акта від місця правотворчого органу, яким його прийнято, в апараті держави) і «статистичні», дія котрих проявляється лише на значному масиві, множині державно-правових явищ як багатозначг ний, так званий стохастичний зв'язок останніх (наприклад, залежність рівня, динаміки правопорушень, злочинності від стану й змін тих чи інших соціальних явищ).

Методологічне значення викладеної класифікації державно-правових закономірностей полягає насамперед у тому, що вона:

- полегшує виявлення тих сфер державно-правової дійсності, в котрих її закономірні зв'язки досліджені недостатньо;

- відіграє суттєву роль при виборі методу дослідження;

- виступає необхідним засобом встановлення субординації, «ієрархії» об'єктивних державно-правових законів, а тим самим і їх тлумачення, інтерпретації;

- дозволяє конкретизувати уявлення про шляхи здійснення основних функцій юридичної науки;

- дає об'єктивну основу для структурування всієї системи юридичних наук.

Так, спираючись на наведену класифікацію, слід дійти висновку, що предмет теорії права і держави становлять тільки універсальні і загальні специфічні закономірності виникнення, структури, функціонування і розвитку державно-правових явищ. Своєрідність таких закономірностей серед інших зв'язків у сфері державно-правової дійсності якраз і є об'єктивною підставою для виділення особливої галузі знань, котра їх вивчає й відображає,— загальної теорії права та держави в окрему, самостійну науку у системі юриспруденції.

Означеним предметом даної науки об'єктивно зумовлюються її статус у цій системі, її роль щодо інших наук — як юридичних, так і неюридичних. Ця роль концентровано відображається положенням про те, що загальна теорія права та держави є світоглядною, фундаментальною, методологічною юридичною наукою.

3. Функції юридичної науки

Функції юридичної науки — це основні напрямки її впливу на соціальні явища, насамперед право й державу, на суспільні відносини, формування і розвиток особи.

Серед таких функцій вирізняються:

1) констатуюча — виявлення, фіксація наявних державно-правових явищ;

2) інтерпретаційна — пояснення сутності державно-правових явищ, причин їх виникнення і зміни, їх структури, функцій та ін.;

3) евристична — відкриття, формулювання невідомих раніше об'єктивних державно-правових закономірностей;

4) прогностична — формулювання гіпотез, прогнозів розвитку державно-правових явищ;

5) методологічна — використання положень юридичної науки як дослідницьких інструментів для «нарощення» нових знань як у юриспруденції, так і в інших науках (особливо важливу роль у цьому контексті відіграють, як відзначалось, висновки загальної теорії права і держави);

6) практико-прикладна — формулювання рекомендацій, пропозицій щодо удосконалення тих чи інших державно-правових інститутів;

7) ідеологічно-виховна — вплив на формування й розвиток правової, політичної і моральної свідомості, світогляду і загальної культури суб'єктів, на зміцнення (чи послаблення) у суспільній свідомості престижу, авторитету права, держави, законодавства.

Виконання юридичною наукою інтерпретацій-ної, евристичної та прогностичної функцій пов'язане з дослідженням механізму дії державно-правових закономірностей, а виконання 'її практико-прикладної функції — з визначенням механізму їх використання.

Механізм дії державно-правових закономірностей — це система соціальних явищ, які зумовлюють та опосередковують юридично значущу діяльність суб'єктів.

Механізм використання державно-правової закономірності — це система активних, цілеспрямованих дій зі створення умов і засобів для реалізації такої закономірності, а також її безпосереднього використання на практиці. Це поняття, таким чином, призначене відобразити діяльність щодо конструювання, виготовлення й «експлуатації» механізму дії державно-правової закономірності — діяльність, яка «організовує» здійснення останньої.

У кожному із зазначених блоків діяльності можна дещо умовно виділити «підмехнізми»: а) загаль-носоціальний та б) спеціально-соціальний (юридичний).

Юридичний механізм використання державно-правової закономірності — це система юридично значущих дій зі створення державно-правових умов і засобів для реалізації такої закономірності, а також її безпосереднього використання у практиці.

Тема 23 Методологія юридичної науки

1. Поняття і склад методології правознавства

Методологія юридичної науки — це: а) система підходів і методів, способів і засобів наукового дослідження, а також б) вчення (теорія) про їх використання при вивченні державно-правових явищ.

До складу цієї методологи, зокрема, входять:

- філософсько-світоглядні підходи (матеріалістичний чи ідеалістичний, діалектичний чи метафізичний, визнання чи заперечення об'єктивних соціальних, у тому числі державно-правових, закономірностей та можливості їх пізнання, здобуття істинних знань щодо них);

- загальнонаукові методи, тобто такі, що використовуються в усіх або у більшості наук (наприклад, структурний, функціональний методи, сходження від абстрактного до конкретного, формально-логічні процедури, скажімо, аналіз, синтез і т. ін.);

- групові методи, тобто такі, котрі застосовуються лише у певній групі «аук, наприклад, тільки у суспільствознавстві (скажімо, метод конкретно-соціологічного дослідження);

- спеціальні методи, тобто такі, котрі прийняті для дослідження предмета лише однієї науки (наприклад, у юриспруденції — це способи уяснен-ня (тлумачення) норм права, своєрідні прийоми узагальнення юридичної практики).

Дослідницькі методи можна також розподілити дещо умовно на емпіричні (способи виявлення, фіксування, збирання, систематизації інформації про факти та явища) і теоретичні (способи пояснення, тлумачення зібраних даних, побудови понять, концепцій, прогнозів і т. ін.).

Усі названі групи методів, безумовно, необхідні для проведення повноцінного, всебічного, завершеного державно-правового дослідження: кожна з них може знадобитись на якомусь етапі — тому навіть з цієї причини методологія має бути множинною, плюралістичною. Проте їхня роль у науковому пошуку не однозначна. Так, філософсько-світоглядні підходи визначають саму стратегію дослідження. Його загальну спрямованість, орієнтують на знаходження, відбір, накопичення цілком визначених у соціально-змістовному відношенні фактів і, нарешті (що, можливо, найголовніше), обумовлюють характер та зміст оцінювання (інтерпретації) отриманих результатів дослідження; А без такого оцінювання соціальне пізнання неможливе і непотрібне.

2. Сучасні проблеми перетворення методології вітчизняної юриспруденції

Радикальні зміни, котрих зазнали в останній чверті XX ст. державно-правові явища в усьому світі, особливо у країнах Східної Європи, зумовили необхідність адекватного «реагування» на них з боку правознавства у цих країнах. Приведення цієї науки у відповідність із соціальними реаліями потребує передусім її методологічного «переозброєння». Воно, вочевидь, стає можливим головним чином шляхом звільнення її від колишньої адміністративно-командної заідеологізованості, демонополізації методологічних підходів, плюралізації використовуваних методів дослідження. Це — необхідна передумова щодо об'єктивності пізнання державно-правових явищ, поступального розвитку юридичної науки, свободи наукової творчості.

Сучасна методологічна ситуація у всьому сус-пільнознавстві України та й інших країн колишнього Союзу РСР, яка характеризується переходом від уніфікованої, єдино дозволеної, «одержавле-ної» методології до розмаїття методологічних засад, поширюється, так чи інакше, й на вітчизняне правознавство. Демонополізація, або, так би мовити, роздержавлення методології,— безперечно, плідний процес, який збагачує, демократизує по шуки істжии, вивільняє та стимулює дослідницьку енергію, дозволяє більш повно і всебічно осягнути предмет дослідження — специфічні державно-правові закономірності. Вже сьогодні можна зафіксувати позитивні результати цієї методологічної тенденції, втілені, зокрема, у переосмисленні «класичних» і запровадженні нових понять вітчизняного загальнотеоретичного правознавства — таких, як «права людини», «права нації», «правова держава». Ці результати відображені і в фундаментальних нових законах — Конституції України та ін.

Але методологічний плюралізм не повинен перетворюватись на методологічний анархізм, на методологічну нерозбірливість, сваволю, «всеїдність». Означена ситуація (а її симптоми можна подекуди спостерігати як у правознавстві, так і в інших суспільних науках сучасної України) не наближає, а віддаляє від положень, адекватних предмету пізнання, гальмує формування практично корисних висновків. Запобігти таким небажаним «витратам» у ході дослідницького процесу можна, як видається, за умов дотримання принаймні таких трьох загальнометодологічних постулатів:

- об'єктивна обумовленість обраних методів дослідження його предметом. Саме предмет дослідження (тобто певна грань, сторона, аспект об'єкта дослідження) «веде» за собою дослідницький метод, визначає межі його застосовуваності, придатності та прийнятності. Наприклад, якщо йдеться про можливості застосування у правознавстві математичних методів, то навряд чи можна не погодитись із твердженням: перш ніж рахувати, треба визначити, а що ж власне слід рахувати. На останнє запитання не зможе дати відповідь будь-яка суто математична наука;

- необхідність встановлення єдиної істини, вірогідність якої можна довести й перевірити за допомогою певного об'єктивного критерію. Щоправда, не можна не бачити того, що у разі, коли поняття істинності інтерпретувати як відповідність суспільствознавчих положень об'єктивним інтересам (потребам) окремих людей або окремих частин соціально неоднорідного суспільства, тоді доведеться визнавати плюралізм істини: їх буде стільки, скільки існуватиме видів таких «часткових», групових інтересів. Та чи не буде такий «плюралізм» своєрідним проявом агностицизму й виправданням будь-яких акцій, аби тільки вони відповідали чиїмось інтересам?

- неодмінним показником прийнятності, евристичності певного дослідницького підходу, методу є його спроможність наближувати, призводити до розкриття соціальної сутності явищ, що вивчаються (а не до приховування, затушовування її). Такою сутністю, взагалі кажучи, є, як відомо, здатність явища задовольняти інтереси певної частини соціально неоднорідного суспільства (а у деяких випадках — і всіх громадян держави).

Наведені положення видаються наукознавчими аксіомами: вони стверджені реальною дослідницькою практикою багатьох поколінь вчених. Проте в сучасних процесах плюралізації суспільствознавчих (зокрема, правознавчих) методів зазначені аксіоми іноді ігноруються, внаслідок чого якраз і виникають ситуації методологічного безладдя, еклектизму, «хаосу». Ці, можна сказати, методологічні аномалії найчастіше мають місце внаслідок:

1) використання певних загальнонаукових та інших методів дослідження поза межами їх застосовуваності, тобто абсолютизації, гіперболізації їх евристичних можливостей (у тому числі внаслідок ігнорування закономірної залежності між предметом і методом дослідження);

2) «оприродничування» законів соціальних явищ (зокрема, космізації, фізикалізації, біологізації дослідницьких засад щодо права і держави), тобто «механічного» виведення закономірностей останніх безпосередньо з положень природничих наук;

3) надмірної, тобто соціально-беззмістовної, «вихолощувальної» абстрактизації понять про досліджувані соціальні явища (шляхом використання загальнолюдських термінів без конкретно-історичної сутнісної інтерпретації, розшифрування змісту понять, що такими термінами позначають ся). Але те, чи мають ці поняття (скажімо, поняття прав людини) дійсно загально-, а не частковр-людське значення, виявляється лише із їх «приземленням», тобто коли вони застосовуються у конкретних умовах місця й часу, якими власне й визначається соціально-змістовне розуміння, смислове «наповнення» відповідних загальнолюдських термінів. А воно ж, як свідчить практика, нерідко буває досить неоднозначним, неодноманітним:

4) факторної «зрівнялівки», тобто прокламування рівнозначності, однаковості впливу на досліджуване явище численних різноманітних чинників, від яких воно так чи інакше залежить. У такий спосіб затушовуються відмінності між необхідними й випадковими зв'язками явищ, створюється ґрунт для заперечення й дискредитації поняття об'єктивного закону або підміни його більш широким (але менш змістовним) поняттям залежності;

5) методологічної «зрівнялівки», тобто проголошення абсолютної рівнозначності, рівноцінності усіх методів дослідження, заперечення будь-якої їх субординованості, залежності, системності (у той час, як така субординованість об'єктивно зумовлюється наявністю різних рівнів, багатоас-пектністю досліджуваних явищ);

6) термінологічної мімікрії, тобто словесного «перевдягання», як-то кажуть, зміни «вивісок» дослідницьких підходів і методів. Йдеться про випадки, коли внаслідок своєрідної термінологічної алергії колишні назви (справді дискредитовані спотвореною практикою використання позначуваних ними понять) замінюються іншими, новітніми, які, хоча й звучать надто «модерно», проте реально використовуються, інтерпретуються у тому ж значенні, зречення якого було задекларовано зовні.

Викладене свідчить про підставність вимоги дотримання наукознавчої, методологічної дисципліни (безперечно, не формально уніфікованої, не «одержавленої»). Звільнення методології від адміністративно-командної ідеологічної запрограмованості не означає її свободу від фактологічної, логічної, і врешті-решт істиннісної дисципліни, свободу від необхідності вдаватися до такого визначального критерію правильності методології, як реальні наслідки впровадження її результатів у суспільну практику. Саме ця практика й «вирішує», якою ж бути методології.

Ця ж практика, до речі, найпереконливіше довела й доводить, що ніколи не існувало, не існує і не існуватиме методології соціального пізнання, абсолютно нейтральної у соціально орієнтованому, соціально змістовному відношенні, тобто методології, так би мовити, соціально дистильованої, «очищеної» від залежності, від впливу з боку загального світогляду, переконань і установок дослідника. А такий світогляд є конкретним продуктом певних соціальних і природних умов, обставин життя його носія або тієї частини суспільства, інтересам якої об'єктивно відповідають, «слугують» результати дослідження.

Дотримання цих вимог — необхідна передумова евристичної ефективності плюралізації методології юридичної науки в сучасній Україні.

[1] 'Дефініцію сформульовано спільно з Г. Г. Шмельовою.

Дата добавления: 2015-05-10